Десь в кутку за пічкою молотив цвіркун. Він тріскотів так завзято і наполегливо, що, здається, навколо нього розносилась якась космічна вічність, незмінність і повторюваність нашого буття. Він то змовкав, то підносив пісню на високу ноту, ніби намагаючись перетріщати п’яні прокурені голоси біля столу
Як це все нагадував Алексію Соловйову його рідну домівку. Такі ж пахощі від натопленої печі, такий же невгамовний цвіркун.
Він розстебнув на грудях тісну гімнастерку, в хаті духота, від печі і тютюнового диму, та душно було Альоші від прочитаного листа. Коли це все закінчиться, коли він уже повернеться додому, та й чи повернеться? Соловйов дістав із кишені перегнутий навскіс аркуш, пробіг очима нерівні рядки. Війна вже скінчилась, а тут приходиться хоронити щодня товаришів. А він? Він поки живий, він ніби заговорений.
Алексій пішов на фронт добровольцем, як тільки отримав похоронку на батька, а його замість передової направили в особливий загін НКВС. А тепер фронтовики, хто вижив, повертаються, а він? Він мусить бути тут.
Мати плаче, як їм тяжко, поля стоять пустками, жінки орють, запрягаючись замість коней в плуги. Нікому робити, пустка в селі, чоловіків катма. Просить, молить повернутися живим. Живим? Як би ж то вона знала, що він уже давно не живий, а просто ходячий привид.
- Альоша, что киснеш? Іди в дурака срєжємся! – покликали від столу.
- Атстань! – гаркнув і знову занурився в листа.
- Что, нєнаглядная напісала? Да тут любая хохлушка тєбє за подстилушку, да Мітріч? Ха-ха-ха! – Відірвався від карт круглолиций боєць і показав свої жовті від тютюну зуби.
- Ето от матері, - видихнув сумовито Алексій.
- Что пішут?
- Голодно у ніх.
- Нічєво, заваліш взавтра єщьо одного бандеру і отпуск тєбє гарантирован.
Альоша знав, над ним кепкують. Йому приходились вбивати ворогів, на теж війна, тут хто кого… Але той день він не хотів пригадувати, волів би, щоб його не було зовсім. Але ніхто не в змозі із зошита життя вирвати бодай один аркуш. Так сталось – все, і йому це нести до самого свого чистилища.
Загін прочісував узлісся. По ранковій росі тільки-но пробивались перші промінці. Безтурботне птаство галасувало десь там вгорі, під самісінькими кучерами зелених соснових колючок. Алексій ішов легко, безшумно, давалась взнаки мисливська батьківська наука. Все було якесь аж надто мирне. Цей ліс, ці високі могутні сосни, як все нагадувало його рідні ліси. Тільки не вистачало того рідного запаху. Що ж там, в дома, так могло пахнути? Кедри? Так, тут не вистачало кедрів. Він замріявся, поринув думками далеко, пригадалось; як вперше був з батьком на полюванні, серед безмежних просторів рідної тайги і ніде нікогісінько на сотні кілометрів, як тоді злякався, коли батько залишив його в засідці, а сам пішов на гони і повернувся тільки під вечір.
Алексій опустив автомат на ремінь і йшов вдихаючи ранковий аромат на повні груди. І раптом, перед ним заворушилися кущі. Соловйов рвучко схвативсь за зброю. Там, лунко тріснула під чиєюсь ногою гілка. Альоша сипонув з автомата по кущу, зрізуючи росянисте листя.
- Ой! Як боляче, мамоч... – почувся з того боку дитячий голос і обірвався на півслові. До Алексія, перебігаючи і припадаючи до кожного стовбура, наближались інші бійці.
- Что? – Висунув із-за сосни лейтенант, своє видовжене лице. Алексій відходив від куща, автомат волочився по землі на одному ремні. А там серед поламаних гілок лежав розкинувши навзнак руки хлопчак. В метрі від нього валялась перевернута корзина із розсипаними грибами. Саморобний ножичок хлопчина намертво затиснув у посинілому рученяті. З грудей цібеніла кров і він неприродно смикався.
- Чего стал? Добей!
- Ето ж пацаньонок.
- Всє они тут бандеровци! – Енкеведист приставив пістолет, майже, до потилиці пораненому і плюхнув свинцем. Алексій відвернувся, його знудило, йому здалось що кров хлопчика розлетівшись навсібіч, попала йому на лице і тепер нестерпно пекла. Він протерся рукавом, але печіння тільки збільшилось.
- А ти маладєц, Соловйов. Харашо стрєляєш. В рапортє атмечу.
Дитяча кров пекла йому лице руку, здається, душу. Хто ми тут, хто для цієї землі: визволителі, оборонці, загарбники, катюги? Мамо, мамо, якби ж ти знала якого виростила сина? Чи б ждала так? Мамо, мамо…
Алексій бережно згорнув аркуша трикутником, заховав до кишені. Підвівся, взяв зі столу недопалок, ковтнув ядучого махоркового диму разом із клубком, що душив у горлі, запив із алюмінієвої кварти розведеним спиртом і сів до компанії за карти.
***
Тиміш сидів у криївці безвилазно вже кілька днів. Одежа, здається, навіть шкіра натяглася гноєм і сирістю. Батько заздалегідь підготував схрон, та як? В хліві, прямо під стійлом - зверху гній, жменя підстилки і корови. Ніхто, навіть самий мудрий совіт не здогадається. Але ж все те добро з під корів цівкою сочилось в тісну яму і забивало Тимку дух. Та юнак не зважав, після довгих блукань по лісу і безперервних боїв – він вдома. Одне, хотілось хоч трохи глянути на світ. Виходив же тільки вночі і то на кілька годин. Тут не до бажань, лиш би вижити. В НКВД кругом очі і вуха. Навіть сусідам вже не йняли віри.
- Хто ж його зна, хто чим дише, час тепер смутний, - казав йому щораз батько, коли Тиміш просився вийти вдень. Але сьогодні свято – Покрова. Колись все село святкувало, то був їх празник – храмове свято. Сіли тихенько вдома, навіть гасову лампу не палили. Вареники так пахнули… Випросився Тиміш, залишитися до ранку.
- Мамо, дайте хоч відісплюсь. Хто там вночі явиться, вони ж нашого духу бояться. А якщо щось…- я встигну.
Заснув в чистій постелі, заснув як немовля. Тіло відчуло запах сінного матрацу, такого знайомого з дитинства, домотканих простирадл. Біля образів на стіні тихенько цокав старенький годинник. Тиміш викупався і просто провалився в легкі, ніжні обійми сну. Він уже не пам’ятав коли міг так безтурботно віддатись на волю сну. Він заснув міцно, ніби вмер. Мама, навіть, кілька разів підходила і дивилась - чи ж дише? Юнаку далась взнаки шалена напруга останніх днів.
Коли їхня сотня потрапила в засідку, здавалось вже не буде спасіння. Який же то був жорстокий бій. Не бій, а суцільне кроваве місиво. Дим від пороху, здається вже виїв Тимошу очі, а він все строчив. Кулі дзижчали зусібіч, ніби набридливі осінні мухи, розколюючи товсті стовбури і зриваючи шматки кори з дерев, за які ховались бійці. Чорна коса смерті жнивувала, відбираючи молоді душі.
Вони платили за свою безпечність, за згаяний час. Червоні застали їх зненацька на марші.
Лише вчора командир хвалив Тимоша за вдалий напад на гарнізон, а сьогодні в капкані вже вони. Недалеко від воза лежить прострелений сотник, навіть слова не встиг сказати. Очі дивляться в небо, ніби приліг на траву відпочити, навіть руку під голову поклав. Не чекали ми, не чекав і він, що так швидко совіти нас настигнуть. Гинуть, гинуть хлопці, не рятує і рідний ліс…
І тоді Тиміш підняв зрізану кулею гілочку дуба, відламав щіпку, затиснув міцно в зубах і кинувся в саме пекло. Та атака була така несподівана і відчайдушна, що вороги відхлинули. Він летів як лісовий дух, як характерник, як заговорений, на голови вжаханих енкеведистів. Разом з ним - зграйка таких же юних і таких же страшних в своєму відчаї.
Загнаний звір стає втричі сильнішим і не бачить він уже ні сили ворога, ні його кількості, а бачить тільки свободу, а яку хай бог розсудить: на цьому, чи на тому світі, аби не ярмо і немає тій праведній силі ні спину, ні перешкод. Так і вони роздерли, розтрощили той клятий червоний капкан. І не мали вони пощади. Тиміш кинув, уже, порожній свій автомат в переляканого червоного вояка на останньому рубежі і поки той оговтався вистрілив просто з метра в розкосі очі енкеведиста із трофейного пістоля.
Може десятеро залишилось їх із сотні, та й ті легко ранені, але жодна куля не торкнулась Тимоша.
- Ти, й справді, заговорений! – тиснули руки вцілілі бійці своєму курінному.
- Нічого, хлопці, ми як залижемо рани, то ще покажемо тим скурвиним дітям, і за хлопців, і за сотника - що то є Україна.
- Слава Україні! – Так і розійшлись.
Тиміш прийшов на хутір до батьків. Знав, що їх не вивезли, рятувало те, що старшого брата, Петра мобілізували в сорок четвертому (не встиг сховатись до лісу), і від тоді ніякої звістки. Кажуть, безвісти пропав, та не вірить Тиміш – не такий Петро, щоб просто отак дати себе вбити і мати не вірить. Тільки батько сумно зітхає.
Високо підбите осіннє сонце лоскотало через фіранку теплим промінням молодого Тимкового вуса, та юнак міцно спав, посміхаючись солодким видінням:
Бо ж снилось йому зовсім не бойовисько, переповнений вогнями і військами ліс, а снилась вона – його Оленка.
Ось вони біжать взявшись за руки через луг, до кручі. А під ногами пурхає барвистий метелик, квапливо відвідує кожну квітку бджілка, вилазить із дзвоника обмазаний в пилку джміль, хлопець боїться наступити на трудове комаство. Та вони й не біжать, а ніби пливуть над лугом. Ось і круча – обривистий берег, знизу вирує вода. Він бере і ніжно цілує дівчину. Оленка міцніше стискає йому руку.
- Хочеш політати зі мною? Дивись як це легко, просто не треба боятись. Зроби крок і ти вже в повітрі, не думай про страх, а лети.
Він ще боїться, а вона вже в повітрі.
- Тимко, ходи! Це ж я тебе заговорила, ти заговорений, не бійся!
Тиміш ступає без будь якого страху і рине над водою, над полем, над землею, а вона сміється і знімається все вище і вище до самих хмар, до самого неба.
- Куди ти? Я з тобою! - гукає у відчаї.
- Тобі ще рано, ти заговорен-н-ний! – лине десь із під хмар.
Тимко намагається і собі знятись вгору, але починає стрімко падати.
Юнак прокидається від того падіння. Довго не може розібратись, де він. А там згадує Оленчині очі, повні сліз і відчаю, тоді як її разом з однолітками вантажили в потяг до Німеччини. Хотів зупинити той потяг, та не зміг. Оленко, як тобі там? Чи й жива? Оленко!
Тиміш підвів голову, здався надворі якийсь тупіт, гарчав собака.
- Тимошику, біда! Совіти! - Влетіла перелякана Христинка. Він ще не втямив звідки чекати лиха, вхопив одежину, пістоля, на ходу пригорнув сестричку.
- Пильнуй маму! – тільки й вимовив і хутчіш до хліва. Та вчасно відскочив назад, там уже хазяйнували зайди. В хліві несамовито верещали свині, яких намагались силою витягти надвір. Кинувся до тину, а там чужа мова.
- «Облягли, - стукнуло молотом в скроню. – Де ж рятунок? Назад в сіни і на горище.» Вскочив непомічений в двері, вспів штовхнути Христинку до кімнати і швидко до драбини. На горищі нічого, крім жмені соломи. Як в останню надію, мишею шугнув під неї. Пістоль із двома набоями міцно стиснув у руці. Нічого, він ще дорого продасть своє життя.
А внизу вже чути тяжкі чоботи.
- Что хазяйка, гдє прячєш бандитов?
- Побійтесь Бога, які бандити? Сини мої на фронті воюють. – В матері тремтів голос.
- Соловйов, провєрь чєрдак!
Заскрипіла драбина. Тимко завмер. Холодна сталь руків’я в’їлась у руку до болю. Він не дасться катюгам, остання куля його. Секунди стукали разом з пульсуючою кров’ю, а час, ніби, завмер і поволі сунув з кожним поскрипуванням щаблів. З грюкотом відкрились горішні двері. Червоний боєць наполовину висунувся над отвором. Тимко ясно бачив зелену вицвілу гімнастерку, червону зірку на пілотці. Він точно не схибить. Тимко міг просто застрілити його тут, але щось ніби стримувало його. Солдат виліз на горище, підійшов до соломи, механічно лапнув рукою і, ніби від змії, сахнувся від Тимкової ноги.
Солома спала з напівприкритої Тимошової голови і вони зустрілись поглядами. Сині і карі очі і між ними сталь зброї. Тимко не розумів чого досі не стрілив. Боєць теж був як натягнута тятива.
- Что там у тєбя, Соловйов? – донеслось із низу.
- Нікаво! – обізвався солдат, опустив автомат і став поволі спускатись драбиною.
А в хліві гримнули два постріли, які заглушив свинячий виск.
- Тимошику, братику! – Христинка кинулася до дверей, та мати вчасно схватила доньку за руку.
Тиміш зробив дірку в солом’яній стрісі й глянув на двір, він не йняв віри, що все обійшлося. Чекав, ось боєць зніме тривогу. В цей час в хліві сполохані коні рвали посторонки і ревла худоба. Батько на дворі мінився із злості.
- Що ж ви робите, бузувіри! Хоч би витягли свиней на двір, худобу всю розпугали!
- Молчі старий бандера, а то сам получіш пулю! – Товстий енкеведист відштовхнув старого ґазду від хліва і вдарив ногою в живіт. В хліві знову пролунали постріли - особісти добивали свиней. Тиміш заскрипів зубами, націлив через щілку зброю на вгодованого солдата, та знову опустив і у безсилій люті, тільки вкусив себе до крові за руку. Що він може з двома кулями в пістолі? Тільки занапастить усіх. Батька не відомстить, а мати, Христинка, усе ж спалять. Серце його калатало, як поламаний годинник, злість розпирала груди, але він терпів.
На подвір’я заїхала фура. Совіти витягли з хліва двоє скривавлених, прострелених підсвинків і насилу закинули на воза. Тиміш уже не лютував, а просто дивився на всю цю татарську орду, і в душі в нього зріла ненависть. Коли завантажений віз виїжджав на дорогу Тимко побачив, як останнім на воза скочив той білочубий боєць. Він мимоволі підняв очі на стріху і Тимошу здалося, що він побачив, яка туга, яка невпевненість і зневіра застигли в тих очах. Тиміш досі не зміг збагнути, що керувало тим бійцем тут на горищі: Бог, провидіння, проста жага вижити, чи людяність?
- Невже і серед них є люди? – вихопилось в нього.
Енкеведисти, поскрипуючи возами по розмитій осінній дорозі, полишали хутір.
Події відбувались на Волині в 1946р. Записані зі слів ветерана УПА.
