Коли важко, я виходжу на вулицю. Іду навпростець, дивлячись під ноги. Не звертаючи уваги на світлофори, сітілайти, шумні компанії, репліки. Тоді для мене нема нічого. Лише безкінечна порожнеча міста, що стало занадто рідним, щоб зватися моїм.
В нічному кіоску купляю міцні сигарети, наповнююсь їхнім димом до запаморочення, ковтаю м’ятні драже, думаю. Від спогадів навертаються сльози, і я спльовую їх на бруківку, ненавиджу себе за тимчасову слабкість і рушаю далі.
У барі зустрічаю друзів. Ми називаємо це місце своїм. Беззмістовні балачки не запалюють, а дурні питання насторожують. Прощаюся і виходжу на свіже повітря. Але на вулиці так само важко дихати. Лютнева сирість закрадається у легені, від мокрого снігу починає крутитися волосся. Намагаюся проковтнути набридливий камінь, але він залишається тортурити моє горло.
Проходжу неосвітленим перевулком повз церкву. В храмі чомусь горить світло, і я йду на нього, як злітаються метелики на ліхтар. Тут тепло і затишно, просторо і тихо. Запалюю тоненьку свічку: за все найкраще і ні за кого окремо. Намагаюсь закріпити її, але марно.
- Я допоможу, - чую поряд.
- В чому? – питаю у високого хлопця, обличчям схожого до ангела.
- З цим – робить жест і за мить підплавлює кінець свічки і ставить у отвір.
- Дякую…
Він посміхається і йде. Стаю навколішки. Молитва плутається з думками, і я вкотре починаю з початку. Врешті говорю своїми словами, постійно прошу вибачення і допомоги. Плачу.
Мій ангел пильно вдивляється. Злітаю по високих сходах вниз. Знову запалюю сигарету. Яка суперечливість – вийти з церкви і курити. Повертаюся на центральну вулицю. Страх як не хочеться додому. Розглядаю оголошення. Молодіжний театр-експресія сьогодні дебютує в драмтеатрі.
- Ви спізнилися на… годину, - лунає з каси.
- Все одно. Хочу подивитись.
Купляю квиток і заходжу до зали. Невчасний прихід викликає у публіки більше цікавості, ніж театральне дійство. Проте вже за п’ять хвилин все стає на свої місця.
Під драйвове гітарне соло хлопець сипле образами своїй дівчині. Вона нервово закусує губу, шепоче відчайдушне «Це не так. Не так це все…» Мені жаль її, як і всіх, кому доводилось бувати у такому лайні. Я теж у їхньому числі. До дідька всі ці шмарклі. Повсюди одне і те ж саме. Він міг повірити в мене, міг сказати, як цей – очі в очі, а не телефоном. Міг пробачити, переступити через свою гордість. Врешті, міг знайти у цьому свою провину. Повинен був… би. Але все позаду і нічого не зміниш. Прокидаюсь від спогадів. Головна героїня страждає під «Тhe door’s». Так, дорси допомагають позбутися «лайна душі», але ...чи варто нищитися через примхливого бовдура?!
Повертаюсь додому. На зупинці зібралося чимало людей. Я сідаю на лавку і дослухаюся до їхніх розмов. З часом починаю змерзати, встаю і тупочу на місці, але не йду.
- Ви так довго чекаєте? – питає ангел, я впізнаю його і топлюся.
- Ні. Я ще була в… театрі.
- І як?
- Таких сцен вдосталь у буденності, але поставлено непогано.
- Женя, - простягає руку.
- Роксолана, - подаю незграбно свою, не знаючи до чого це все. Він не стискає її по-чоловічому, а повертає горизонтально і накриває лівою долонею, теплою і доброю.
- Ви змерзли!
- Трошки.
- Може ідемо пішки, скільки чекати?
- Угу, – киваю і йду за ним, нам не по дорозі, але ж «страх як не хочеться додому!»
- Далеко живете?
- Ні…
Не хочу казати, де саме і відвертаюсь. Він мовчить і дивиться. Що шукає в моїх очах і для чого це все – знову задаюсь питанням.
- Знаєте, інколи життя показує нам велику дулю. Але ми не можемо нічого змінити. Хіба посміхнутись. Адже це насправді найсмішніша комбінація з трьох пальців.
- Так. Проте від цього не легше.
- І це нормально. Треба терпіти і чекати, коли все стане на свої місця.
- В моєму випадку це неможливо...
- Тим краще. Не треба буде згадувати колишнє. Почнете з чистого.
- Ви – психолог?
- До деякої міри.
- Я не люблю психологів.
- Тоді, я зовсім не психолог.
Ми зупиняємось, щоб пропустити ряд машин. За склом ловлю рідний чужий погляд. Опускаю очі. Його машина вже зникла за наступним поворотом, а серце й досі б’є в бубен. Мовчу, бо здається, що ці удари вирвуться на зовні навіть з подихом.
- Вам ще далеко? – питає Женя.
- Я зараз повертаю.
- Я проведу.
- Не варто.
- Мені не важко.
- Хочу побути сама.
- Ясно.
- Ні, не ображайся. Просто чомусь так хочеться.
Прикушую язика, бо розумію, що перейшла на ти. Він неподає виду. Знову простягає руку:
- Було приємно познайомитись.
- Мені теж.
Я вже знаю, що зараз він накриє мою долоню своєю. Посміхаюсь і йду.
Дивний цей вечір. Такий втрачений і приємний. Ще кілька хвилин аналізую слова ангела. Хороший він – одразу ясно.
Кілька днів живу новою піснею. «Я не одразу збагнула, хто ти…» - наспівую у ванній. Дописую другий куплет, підбираю акорди. Третя струна без обмотки – звучить глухо і фальшиво. Вже не йде сніг, все потроху топиться... Зранку сонячно, ввечері сиро. Пахне весною. Хочеться жити.
На вихідних гуляю містом. Всі якісь збуджено щасливі. Від цього моторошно і млосно. О, чорт! Сьогодні сьоме. Завтра свято. Проштовхуюся між групами людей, натикаюсь на знайому. Не хочу з нею довго базікати, тому кидаю побіжне «пррривіт» і біжу далі.
Чую знайомий голос. Славко? Точно він. Це щось із нового джазового альбому – проект «Вночі» - здогадуюсь. Вакарчук виводить своє «Така, як ти, буває раз на все життя…». Купляю диск і тішуся з такого гарного подарунка самій собі. Вдома кидаю все на mp3 і прямую в «наше» кафе. Таня, Марта і Вовчик вже чекають.
- Ти могла хоча б тут повитягати з вух оті корки?
- Це мої «Океанчики». Послухай. ЦЕ - ПРОСТО!!!
- Топиться сніг, а ти просто дурієш, - зауважує Влодя.
Настав час написати info про себе. Такій зарозумілій, як я легко судити про інших, але важко зізнатися у власних слабостях. Якщо б хтось спитав, чи було у мене нещасливе кохання… Не знаю. Фактично було. Але, по-суті, в житті це єдине стало для мене найкращою згадкою. Я була щаслива. Але пройшов час і нам стало тісно одне з одним. Я просто відпустила, він просто не витримав. І, я вірю, це на краще.
"Лети, моя пташко,
У своє небо.
Як не можеш ти без нього,
Тай лети.
Лети, моя пташко.
Може й так треба.
Та все далі й далі
Я і ти..."
Коли закінчується ритміка, хочеться зупинитися, побути самій. Mio melancolique! Я люблю і ненавиджу такі дні. В душі спокій, тільки погляд сумний і байдужий. Якщо в житті зустріну хоч одну людину, яка зрозуміє і витримає мої метаморфози, ми будемо разом.
***
Ми зустрілись на «старому місці». Я була заглушена «Арією»,тому не знаю, що він сказав на привітання. Женя посміхався невинно, як немовля.
- Ти знову чекаєш на маршрутку? – запитав.
- Ні. Просто люблю тут посидіти. Чесно кажучи, я живу зовсім недалеко, он мій будинок.
- Ти маєш на увазі ту багатоповерхівку ?
- Так.
- То чого ж ти ішла зі мною в центр?
- Просто так! – відрубала і відвернулась. Від чогось стало так соромно і незручно. Декілька хвилин ми мовчали. Відчувала себе тупо(хоч тупою не відчувала...), проте іти не хотіла. Щось було дивне у цьому мовчанні, в його очах, моїй поведінці. Навіть люди, що проходили повз здавалися іноземцями. Ми сиділи на лавці й дослухалися до чужих розмов, переглядалися з легкою усмішкою, як шестикласники, які вперше прогуляли уроки.
Я чхнула разів з п’ять, був би і шостий, але стало смішно і весь кайф перебився.
- Ти чхаєш як дитина. Дуже потішно.
- Інколи іду на рекорди. Особливо під таким як зараз разючим сонцем. А відколи це ми на «ти»
- Віднині. До речі, ти перша почала. Пішли, - сказав і не чекаючи згоди піднявся. Без бою я підкорилась.
Ми ішли алеєю між музеями. Женя розповідав, як знайшов тут одного разу чиїсь мобільний, передзвонив до дружини його власника, а вона відмовилась забрати телефон зі словами «так йому і треба». Він був захоплений розповіддю, простий, наче з дитинства знайомий. Мені подобалась його манера жестикулювати, невинний погляд – чистий як після сліз.
- Ти схожий на ангела, - вихопилось у мене. Він зупинився і здивовано потупив погляд. – Я це сказала вголос? Оууу, вибач. Я не це мала на увазі…
- Чим?
- Усім. Це просто асоціація.
- І з ким ще я в тебе асоціююся?
- Поки що ні з ким.
- А ти схожа на… весну.
- ?
- Ранню. Таку як зараз. Розгублену і невпевнену, але від того не менше бажану і прекрасну.
- От і добре.
- Угу. Пішли в цукерню. Он вона.
Ми сіли за невеличкий овальний столик. Було затишно. «Ми пишем між рядків, читаєм по губах, ми знаєм мову риб. І хто б не говорив, нам, що б не говорив все сказано давно» - лунало з динаміків. Юлія Міщенко попала в стовідсоткове. Я задумалась. І все ж таки інколи дуже кортить почути втішні слова. Ні, я не люблю, коли мене жаліють. Просто бувають такі моменти, коли ніяк не виходить бути сильною.
Женя, мабуть, помітив цю хандру, бо одразу ж почав жартувати, щось у стилі “вище носа!». З ним було легко і цікаво, не хотілось згадувати проблеми, сумні сторінки минулого і тому подібне. Була в ньому і якась незрозуміла стриманість, а може просто не звична мені витонченість. Я розуміла, що говорить він це для того, щоб розрадити мене, але разом з тим, його слова були доречні, вони допомагали.
Він пішов розраховуватись, я хотіла сама за себе заплатити.
- Ну, для чого ти?
- Я не можу так. Не звикла. Я ж тебе зовсім не знаю.
- Ти не впізнала би мене серед міста? Ну, тоді в чому справа?
Я знову піддалася. Дивовижно. І з чого би це я так його слухалась? Сама собі дивуюсь.
Надворі вже стемніло. На головній вулиці, як завжди, багато народу. З потеплінням люди, ніби комашня, повиходили на світ Божий з тісних, задушливих квартир. Як добре. В такий час можна повірити в казку, закохатися з першого погляду, позбутися поганої звички… Хочу запам’ятати цей вечір.
***
(далі є...=-)
