Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50903
Рецензій: 95675

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 17939, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '100.26.196.222')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Футуристична лірика

Тарасович або Третій Гетьманат. 12. Батько сказав

© Владислав Івченко, 17-09-2009
Дев'ятого березня ми прокинулися о чверть на шосту. Було ще темнувато, ми зібралися в автобусі на нараду. Чотири знімальні групи, які не повинні були нічого пропустити.
- Перша група повинна працювати з даху будинку навпроти пам'ятника Шевченко. Там добре видно увесь сквер, в якому і будуть розвиватися події. Друга група повинна бути на даху податкової. Ваша задача слідкувати за табором тарасистів, їх рухами і маневрами, ну і, можливими сутичками з пропрезидентськими силами. Третя камера через річку веде спостереження за купальницею. Четверта камера в резерві, буде зі мною. Постійно перебуваємо на зв'язку. Не виключено, що будуть бійки, а то і стрілянина. Всім бути обережними. Пам'ятайте, нам не потрібні трупи, нам потрібне відео. Питання є? Тоді по місцям.
Зайняти місця відразу не вдалося. Всі будинки біля пам'ятника Шевченко були оточені міліцією. На дахах сиділи снайпери. Довелося мало не годину лаятися з міліцейським керівництвом, аж поки знімальну групу пропустили. Те саме з податковою. Навіть за рікою, довелося вмовляти пости тарасистів, щоб встановити камеру. Усі були напружені і нервові. Ну, я теж не з цукру.
Коли владнав справи з камерами, пішов у штаб. Там усе аж гуло. Всі чекали Славка. За ним послали броньований лімузин, але він нагримав на всіх і сів у звичайний мікроавтобус. Приїхав до штабу, де розпочалася нарада. Мене туди не пускали, але я крикнув Славку і той дозволив мені пройти.
Першим докладав полковник Москаленко, який доповів, що біля скверу з самого ранку зібрано біля тисячі міліціянтів. Ще приблизно стільки ж зосереджені в будинку облдержадміністрації і в будівлі УВС.
- Це їх резерви. Ще вони підвозять заків. Вже кілька тисяч їх стоїть на Сотні і у сквері. Вони намагатимуться не дати нам пройти. Або пропустять тонкою колоною, щоб вдарити з флангів і перебити.
Полковник показує, як усе буде, на мапі. В нього товсті білі пальці. Він замовкає і всі мовчать.
- То як нам покласти квіти? – питає Славко, перериваючи тишу.
- Ніяк. Ми не будемо покладати квіти сьогодні.  
- Тільки сьогодні, бо це ж день народження Батька Тараса. – каже Славко.
- Пане Славко, це не можливо! Вони зайняли всі позиції!
- Вони чекають, що ми злякаємося і не прийдемо. Але ми повинні віддати шану Тарасу.
- Тоді треба нападати. – струшує головою полковник. - Табірний курінь атакує з боку корпуса банківської академії, там наші люди, вони нас пропустять. Ковпаківський курінь атакує будівлю облдержадміністрації. Зарічний курінь штурмує УВС. Ще до вечора ми розгромимо ворогів, візьмемо місто під контроль і тоді покладемо квіти Тарасу. – каже полковник і всі мовчать. Всі розуміють, що буде, коли почнеться штурм. Війна. Справжня війна. Майже ніхто з них не бачив війни. Але всі розуміють, як це страшно. Не чути навіть подихів, така тиша.
- Нам не потрібна війна. – каже Славко. Спокійно і впевнено. Наче зараз не вирішується доля тисяч і тисяч.
- Якщо не почнемо ми, почнуть вони і на їх боці буде перевага. – каже полковник. – Наскільки я знаю, принципове рішення про силову акцію в Києві прийняте. Тепер вони чекають тільки зручного моменту. Або ми їх, або вони вас.
- Але як ми будемо штурмувати УВС? Там сотні озброєних міліціянтів! З чим ми підемо на них? – питає Ед. Москаленко презирливо дивиться на нього, на цього цивільного хлюста, якій нічого не розуміє в військових справах, але встряє куди треба і куди не треба.
- Три наші сотні стоять біля військових складів колишнього інституту артилерії. Там кілька тисяч автоматів, багато набоїв, гранат. Нам потрібно не більше години, щоб розповсюдити зброю і почати атаку. – відповідає полковник.
- Війни не буде. – зненацька каже Славко.
Я бачу, як полковник дратується, як хоче сказати щось різке, але потім дивиться на Славка і замовкає. Дива! Сам полковник Москаленко, такий грізний, підкоряється Славку. Сопе, стиснув кулаки, але мовчить.
- Приготуйте квіти. Я піду туди сам. – каже Славко. Тихесенько, але у тиші залу ці слова звучать, як грім.
- Що? -  ледь шепоче Москаленко.
- Що? – дивуються усі.
- Я піду і покладу квіти за всіх нас. Ми повинні віддячити Батьку Тарасу за його сина, який є наше спасіння і наша надія. – спокійно каже Славко.
- Це самогубство! – вибухає Москаленко.
- Вони схоплять вас! – кричить услід Глушко.
- Не можна! Це небезпечно! Вони не випустять! Вони можуть вбити! Не ходіть! – кричать усі учасники наради. Зчиняється ґвалт, всі кричать, всі перелякані від думки, що вони залишаться без Славка. Лише він спокійний. Трохи чекає, потім піднімає руку. І всі замовкають. Тиша.
- Я піду сам. Я покладу букет. Я звернуся до них. Я не хочу, щоб кров українська проливалася на цій землі. Її вже і так було пролито забагато. Я запропоную об'єднатися задля Тарасовича. Як буде треба, я поїду на переговори в Київ. Юлія Володимирівна не повинна бачити в нас ворогів. Ми повинні бути разом. – спокійно викладає Славок, наче досвідчений вчитель перед учнями.
- Але... – перериває його полковник Москаленко.
- Я не закінчив. – каже Славко і полковник замовкає. – Я піду до них з чистим серцем і добрими намірами. Якщо вони почують мене, то ми будемо разом. Якщо вони щось зроблять мені, то ви нападете.
- Але вони вб'ють вас!
- Я - неважливий. Головне – Тарасович. Ми повинні зберегти його. І якщо заради нього треба буде  воювати, то ми будемо воювати. Але не ми перші почнемо війну. Ми будемо тільки відповідати. Ми запропонуємо їм мир і дружбу задля Тарасовича. Нехай вони зроблять самі свій вибір. Чи воювати, чи об'єднуватися. Мені потрібен букет. Тюльпани. Червоні тюльпани. І я піду.
Тиша. Всі дивляться на Славка. У всіх стало щось грудкою в горлянці. Та і в мене стало. Хоча мені плювати на всю цю історію! Я журналіст, я просто роблю сюжети. Я не вірю, що можна робити історію. Вона робиться сама і ні в кого не питає. Я не вірю в спасіння України, бо спасаються поодинці, а не країнами. Я знаю, що Славко ніякий не пророк, а Тарас давно помер. Я ніколи не дозволяв забивати собі баки, я завжди залишався тверезим. Але зараз і в моїй горлянці грудка. Мабуть, дійсно щось у повітрі.
- Пане Славко. – це Ед. – Ви не повинні піти. Без вас нічого не буде. Без вас ми програємо!
- Я – ніхто. Головне – Тарасович.
- Вас вибрав Батько! Він прийшов до вас і попросив вас! – це вже Вєра. Вона тут єдина жінка. – Ви – наша голова! Як відітнуть голову, то з тілом легко справляться!
- Краще піду я! – каже Ед. Я дивлюся на нього. Він же розуміє, що це смерть! Він розуміє і він погоджується вмерти! Цей егоїстичний хер, який тільки-но пересів на "мерс", згоден вмерти за ідею! Щось дивне у повітрі.
- Піду я. – каже Славко.
- Тоді ми підемо з вами. – каже Вєра. Я намагаюся бути тверезим, намагаюся не піддатися пафосу. Я ненавиджу пафос. Що це ось відбувається! Якби таке було в кіно, я б вже плювався! Якісь болівудські пристрасті! А перед тим, як померти, я заспіваю свою останню пісню! Лайно! Понти для бідних! Але сльози накочують мене на очі. Я ковтаю грудку у горлі.
- Я піду сам. – каже Славко. - Ви залишитеся тут. Ви потрібні Тарасовичу. Ви будете його охороняти. Поки він народиться і далі, поки не стани правителем України. Мені потрібен букет.
- Я послав людей, зараз його привезуть. – каже Ед.
- Поки у нас є час, то почитаємо "Кобзар". – каже Славко.
Йому подають книгу і він починає читати. Здається, це уривок з "Катерини". Всі пошепки повторюють за ним. Окрім полковника Вороненка, який виходить. Мабуть, поїхав брати склади зброї.
Я теж виходжу. Сповіщаю операторів про план дій. Резервна камера разом зі мною піде за Славком. Можливо, у саме пекло. Але ми повинні робити сюжети і з пекла. Інші камери будуть слідкувати за нами. Оператори текстовими повідомленнями кажуть, що на дахах багато снайперів. Що наказ відкривати вогонь може бути даний будь коли. В небі літають кілька гелікоптерів. Дзвонить Пантагрюель. Каже, що за його даними з Харкова вийшло кілька ешелонів з військовою технікою. Вони вже повинні були приїхати до Сум, але хтось висадив у повітря залізницю. В трьох місцях. То війська затримуються.
- Що там у вас?
- Біля пам’ятника Шевченка стоять міліція і прихильники Юлі. Кілька тисяч. Вони не пустять тарасистів. Славко збирається йти покладати квіти сам.
- Його вб'ють?
- Ймовірність дуже висока.
- Ми не пропустимо цього?
- Три камери працюватимуть на Славка. Не повинні.
- Сам бережися і бережи людей.
- Я знаю: нам не потрібні трупи, нам потрібно відео.
- Правильно. Тримайся. Я послав Жоржа, він вже їде підмінити тебе.
- Навіщо?
- Тобі потрібен відпочинок. Кілька днів. Ти і так зробив багато. А зараз успіхів.
Я стою і думаю, що буде далі. Починає сіпати в потилиці, іноді таке трапляється. Бачу, як в зал засідань приносять здоровезний букет тюльпанів в розкішних обгортках. Але Славко виходить просто з оберемком тюльпанів. Його наганяє полковник Москаленко.
- Пане Славко, на дахах снайпери! Кілька десятків!
- Я не боюся снайперів. – каже Славко. І це не хвальба, це впевненість. Я б не міг так сказати, бо я боюся снайперів. Я нормальна людина і боюся снайперів. Як буде треба, я полізу під їх кулі, але я боюся снайперів!
Славко йде з театру. Натовп розбігається перед ним, як дрібний лід перед атомним криголамом. Тиша, яка розходиться хвилями по театру, аж поки не замовкають усі. Навіть мобільники не дзвонять. Тут же десь тисяча народу, у кожного мобільник і тиша! Славко вже біля дверей.
- Зачекайте! – Ед кудись біжить. – Я зараз!
Славко чомусь чекає його. Може він злякався, може він нарешті зрозумів, що це не гра, що попереду смерть, справжня смерть! Але я бачу його очі. Спокійні і впевнені. Він піде. Він обов'язково піде, хоч попереду буде смерть, хоч щось інше. Повертається Ед, він тягне з собою барабан. Як в історичних фільмах. Мабуть з театрального реквізиту барабан. І палички.
- Пане Славко, я піду з вами. – каже Славко. Одягає мотузку з барабана на шию, починаю вистукувати дріб.
Це виглядає смішно, я кривлюся, бо це мені здається дуже поганим смаком. Я сподіваюся, що Славко накаже Едові зупинитися. Але вони виходять разом, на Театральну площу, вщент заповнену народом. Я бачу, як площа замовкає. Я чую, як дзвінко, як урочисто, як доречно бринить барабанний дріб Еда. А він молодець! Не дарма закінчив режисерські курси, яку виставу влаштував!
- Йдіть попереду! – наказує я оператору і його помічнику. Вони повинні зняти всю ходу. Зображення з їх камер йде на машину, а потім в Київ. Усе в прямому ефірі.
Знімальна група йде попереду, метра на три-чотири. Потім Славко з оберемком тюльпанів, далі Ед з барабаном. І я. За мною, в метрі чи двох змикається натовп. Тиша. Всі мовчать, всі розуміють, що відбувається щось надзвичайне. Ми урочисто йдемо по Театральній площі. Далі виходимо на Червону. На ній чутно гул. То гул заків, які ще не знають, що відбувається і стривожені тишею, яка охопила тарасистів. Ми йдемо Червоною площею у бік Сотні, центральної вулиці Сум. Ось закінчується натовп тарасистів. Кілька метрів вільного місця між ворогами. Оператори проходять ті метри і стикаються з шеренгами міліції. Я махаю рукою, щоб вони розступилися. І вони розступаються. Не через мою руку, я ж не пророк. Хтось дав їм наказ. Оператори заходять в щілину між міліцейських щитів, за ними йде Славко і Ед. Далі я. Тиша. Чути тільки дріб, що вибиває Ед та шурхіт тіл, що стискаються на вщент заповненій вулиці, щоб дати нам прохід.
Минаємо міліціянтів, починається натовп заків. Більшість з них в смішних аля-козацьких жупанах, багато генеральських погонів, усі інші, здається, не менше полковника. Вони дивляться на нас і не розуміють, що відбувається. Вони чекали бійки, чекали, що менти вдарять і зламають, а їм залишиться лише переслідувати. І ось йдуть якісь диваки. З тюльпанами і барабаном. Їх знімають люди в куртках з символікою "Життя по-справжньому!". Що відбувається? Вони нічого не розуміють, а ми йдемо. Тиша. Натовп розступаються перед оператором і змикається за мною. Я відчуваю напруження, я бачу стволи гвинтівок, що дивляться на нас з дахів. Вистачить одного пострілу, щоб ця тривожна тиша була зруйнована без залишку. Одного пострілу.
Але тиша триває, ми виходимо до пам'ятника, я показую операторам, що треба повернути. Пам'ятник видно, відстань до нього поступово зменшується. Залишалося вже не більше метрів п'яти, коли до Славка вибігає чоловік. Я не знаю його. Молодий, в дорогому костюмі, з рішучим обличчям.
- Стій! – кричить він.
- Я йду до Тараса. – відповідає Славко.
- Бу-га-га! – сміється хлопець. Мабуть, він один з тих київських гостей, які тут усім керували. Він хапає Славка за руку.
- Хто ти такий, щоб наближатися до Тараса?
- Не твоя справа. – каже Славко і прибирає руку хлопця. Робить крок і тут хлопець кидає йому яйцем у потилицю. Звичайним сирим курячим яйцем. Воно розбилося і потекло Славку за комір. Хтось засміявся. Це було дійсно смішно і скоро всі, хто бачив, почали реготати. Подумав, що сильний хід. Пафос найкраще вбивається саме сміхом. І, здається, Славко програв. Що він зробить зараз? Що можна зробити, щоб вилізти з цієї ями, в яку він потрапив?  
- Пророк, грьобаний! Чого ти прийшов до пам'ятника Тарасу? Ганьба тобі!
З натовпу полетіли ще яйця, потім солені помідори, якесь сміття. Всі реготали. Славку закривав собою квіти. А Ед барабанив. Йому теж багато діставалося, але він вибивав дріб, як автомат, не звертаючи уваги. Вибивав і вибивав.
- Покидьку! Навіщо ти обманював людей! Навіщо брехав їм? Хіба міг Батько Тарасе обрати такого як ти? Подивися на себе! Ти жалюгідний! Ти ніхто! – кричав той хлопець. І в Славка летіли яйця, які вже перетворили його на гидке опудало. Я побачив, як натовп почав потроху насуватися і зрозумів, що кілька секунд і зі Славком буде покінчено. Його вб'ють. Його розтерзають прямо тут.
І так би було. Його б вбили, потім би вдарили по тарасистам, війська вже були під Сумами. Все б закінчилося швидко та криваво. Але зненацька почувся страшний скрегіт. Саме страшний, такий, що різав уші, пригинав до землі. Люди почали падати на землю, це важко - в натовпі падати, але вони падали, як перестиглі груші з дерева, яке трусила буря. Багато хто подумав, що починається кінець світу. Той скрегіт, він міг означати і кінець світу, присягаюся.
Я затремтів, але краєм ока побачив рух. Дивний рух десь у висоті. Я підняв погляд і побачив, як рука пам'ятника Шевченко піднімається. Піднімається!
- Тарас! – крикнув хтось з тих, хто, як і я, помітив рух Тараса. – Тарас! Тарас! Тарас! – розбіглося по натовпу. І всі, хто міг бачити, замовкли, почали слідкувати за рухом Шевченко. Як неквапливо, зі скреготом (ось звідки він брався!) піднімалася його рука. Права рука. Ось зараз вона випустить блискавку, яка вб'є Славка? Або його кривдника? Зараз щось буде! І мої камери знімуть, то ще станеться тут і зараз! Те, що навіки увійде в історію! Я не сумнівався, що так і буде.
Страшний скрегіт зненацька припинився, його наслідував слабший. Рука Кобзаря вже не рухалася, але я бачив як витягується його вказівний палець. Ну, хоч не середній. Кілька секунд і тиша. Жодного руху, навіть Ед перестав вибивати дріб. Якесь тремтіння у повітрі.
- Сей чоловік! – сказав Шевченко. Чи пам'ятник Шевченко. Він сказав це про Славка, бо вказував саме на нього. В цьому не було сумнівів ні у кого на площі. Хоч тут зібралися вороги Славка. Але вони бачили на кого вказав Тарас. Чи пам'ятник Тараса. І вони не розуміли, що робити. Тиша. Повітря так згусло, що його можна було різати на шматки і вантажити на самоскиди. Я чи не міг дихати, чи забув, що треба дихати. В очах почало паморочитися. Я відчув слабкість в ногах.
- Всі на коліна перед Великим гетьманом Зерно! – зненацька заверещав Ед. – На коліна перед тим, на кого вказав Батько! На коліна!
Він кричав і почав бити в свій барабан. І натовп почав осідати на коліна. Сотні і тисячі валилися на коліна. Менше хвилини і увесь сквер, уся Сотня, всі стояли на колінах. Страшна тіснява, але всі на колінах. Окрім Славка, Еда, знімальної групи і того хлопця, який ображав Славка. Зараз мовчав і тряс головою, ошелешений тим, що відбулося. Славко підійшов до пам'ятника і поклав тюльпани. Заляпані яйцями та брудом тюльпани.
- Батьку! До тебе приходимо, на тебе сподіваємося! Послав ти сина свого, щоб врятувати народ свій! На колінах дякуємо тобі!
І Славко впав на коліна, вклонився Шевченку, який так і застиг з витягнутою рукою. Ед підбіг до хлопця, що першим кинув у Славка яйце. Вдарив, повалив, почав гамселити ногами. Ніхто не допоміг бідолашному. Всі стояли на колінах.
- Припини. – тихо сказав Славко. І Ед зупинився.
- Бий в барабан. – сказав Славко. І Ед знову почав вибивати дріб.
- Пішли в облдержадміністрацію. – сказав Славко. І вони пішли. Люди на колінах відповзали в бік, щоб пропустити їх. І нас, бо ми все знімали. Йшли по Сотні, центральній вулиці Сум, яка ще не бачила за свою багаторічну історію нічого подібного. А я бачив, як піднімалися до неба стволи снайперських гвинтівок на дахах, вже не цілилися у нас. Може вони і отримали наказ відкрити вогонь, але вони не будуть його виконувати. І міліціянти не будуть заарештовувати нас. Вони розходяться перед Славком і вклоняються йому.
Ми йшли біля Спасо-Преображенського собору. Звідти вийшли люди і хрестили нас, бажаючи успіху. Тиша, тільки дріб. Ох, Еде, який же ти молодець! Який же доцільний цей дріб! Ось вже облдержадміністрація. Кілька шеренг міліціонерів, два бронетранспортера. Всі дивляться на Славка. Смішного у яйцях та бруді. Смішного, але ніхто не сміється, всі падають на коліна. Ми йдемо сходами до дверей. Їх відчиняє якійсь чоловік. Господи, та це ж губернатор! Він кидається на коліна перед Славком, цілує його ноги.
- О Великий Славко! Вітаємо вас в облдержадміністрації! Яка на вашому боці! Треба тільки заарештувати зрадників!
- Полковника Москаленко сюди. – наказує Славко. Ед вибігає на вулицю і повторює наказ.
- Полковника Москаленко в облдержадміністрацію! – несеться площею і вулицями у різні боки.
- Проходьте, пане Славко, проходьте! – запопадливо просить губернатор.
- Звіть пана Славка Великий Гетьман. Як наказав це робити Батько. – каже Ед, що повернувся з вулиці.
- О Великий Гетьмане, прошу в мій кабінет!
Ми йдемо сходами. Я ще встигаю подумати, що Тарас нічого не казав ні про якого Великого Гетьмана, коли назустріч біжить якийсь чоловік.
- Що тут відбувається? – гримає він на губернатора, гримає впевнено, видно, що не перший раз. Але губернатор не лякається, навпаки:
- На коліна, тварюко! На коліна перед Великим гетьманом! – кричить губернатор. Зненацька кидається на чоловіка, б'є його кулаком в обличчя і валить на сходи. Кілька разів гупає черевиком, знов таки по обличчю. З'являється кров.
- Зупинися. – каже Славко.
- Пане Великий Гетьмане, вони хотіли вбити Вас! Вони віддали наказ стріляти в вас! Їх не можна залишити без покарання! – губернатор знову б'є чоловіка. Мабуть, багато принижень він витримав від нього, що ось зараз так розлютився.
- Великий Гетьман не повторює двічі! – кричить Ед. І губернатор зупиняється. Відтаскує побитого в бік, кидає, вклоняється і запрошує у свій кабінет.
- І заарештувати усіх тих київських покидьків! – наказує він.
З десяток міліціонерів біжать наверх. Поки ми доходимо до третього поверху, київські гості вже лежать на підлозі. Ми йдемо, переступаючи через них.
- Їх всіх треба вбити, вони хотіли застрелити Великого Гетьмана! – каже губернатор.
- Великий Гетьман сам вирішить, що з ними робити. – каже Ед.
Вони заходять в губернаторський кабінет.
- Мені потрібно вмитися. – каже Славко.
- Зараз, тут є ванна кімната! – прислужує губернатор. Відводить туди Славка. Я показую оператору, щоб знімав площу. З губернаторських вікон дуже добрий вид. Повна площа людей на колінах. Такого я ще не бачив. Он хтось біжить. О, полковник Москаленко зі старшиною поспішає.
Поки він добіг, Славко вже повертається вмитий.
- Пане Славко! – кричить Москаленко.
- Пане Великий Гетьман. – поправляє його Ед.
- Пане Великий Гетьман! – радо погоджується полковник. – Ми перемогли!
- Ми переможемо тоді, коли Тарасович очолить країну. До того часу нам ще битися і битися. – каже Славко. Трохи зморено і спокійно. Яку треба мати силу волі, щоб не сп'яніти від перемоги! Оце так Славко! Невже він дійсно пророк?
У двері стукають. Прийшов керівник міліції. Червонопикий, у розкішному генеральському мундирі, він падає на коліна і вклоняється Славку до землі так вправно, наче все життя тільки цим і займався.
- Увесь особовий склад управління на вашому боці! Слідча група з Києва заарештована. Як і спецназівці, які сиділи на дахах. Що робити з людьми, яких привезли з інших міст? – питає він, не піднімаючись з колін. Якби хтось гупнувся ось так переді мною, я б знітився, попросив би підвестися, але Славко наче і не помітив цього, наче звик, що генерали плазують перед ним. Спокійний і зосереджений.  
- Відпустіть їх. Той, хоче залишитися служити Тарасовичу, нехай залишається, а інші нехай ідуть геть. – каже він.
- А що робити з київськими полоненими? Розстріляти?
- Ні, нікого не будемо розстрілювати. – каже Славко. – Виконуйте накази полковника Москаленко, він тепер головний військовий отаман.
- Він тепер наказний гетьман, керує озброєними формуваннями третього гетьманату. – підказує Ед. Славко у підтвердження його слів киває головою.
- Слухаюсь! – звітує генерал, підводиться і з поклонами уходить геть.
В кабінеті тиша.
- Славко, а що це за маячня з гетьманатом? – цікавлюся я, певний, що присутній при якихось історичних подіях.  
- Ед все розповість, мені зараз потрібно залишитися самому. – каже Славко.
Всі виходять, перед дверима стає на варті губернатор. Він спітнілий, його аж теліпає від нервів, мабуть намагається зрозуміти, чи зробив правильний вибір, чи ні.
- Ед, що за гетьманат? – продовжую цікавитися я.
- За годину буде офіційна заява з усіма подробицями. Поки можу тільки сказати, що ми відроджуємо гетьманат, Третій гетьманат. Гетьман, як перша людина в державі і так далі.
- Нам треба провести нараду. Видаліть журналістів. – каже полковник Москаленко і нас випихають у коридор. Звідти я телефоную Панті, той у захваті.
- Знаєш, що ми робимо?
- Що?
- Ми просто пускаємо кадри з ходи. Як Славко йшов з барабанщиком!
- Досі це показуєте?
- Вже третій раз! І ми маємо суперрейтинг! Ми вбили усіх! Всі люди, що дивляться телевізори у цій країні, дивляться нас! І в інших країнах – теж! Ми поставили весь світ на вуха! Владюшо, ти король! Це просто пісня!
- Вони готують заяву для преси. Спробую, щоб знімали тільки ми. Панта, там якась маячня, здається, вони відроджуватимуть Третій гетьманат.
- Кого?
- Ну, вони вже проголосили Славка Великим Гетьманом і, здається, будуть вимагати передачі йому усієї повноти влади.
- Нічого собі! А як же президент? Юля не віддасть владу!
- Я ж про що і кажу! Починає тхнути війною. Що там з Банкової, були якісь заяви?
- Анічогісінько! Мабуть, вони самі всралися від того, що побачили. Слухай, це ж було насправді? Шевченко ось так узяв і вказав на того Славка?
- Не Шевченко, а пам'ятник Шевченко. – поправляю я.
- Але вказав! – захоплюється Панта.
- Вказав. Я не знаю, як це було зроблено, як можна примусити пам'ятник зробити щось, але він вказав.
- Я ось зараз вкотре передивляюся кадри і повірити не можу! Здається, ми вляпалися в історію.
- Здається, що так.
Ми домовляємося про пряме включення з заяви для преси. Я піднімаюся на поверх вище, знаходжу пустий кабінет, дивлюся, як з площі убирають привезених ворогів Славка. Частину увозять, а тих, хто стає на коліна і проситься у Велике гетьманське військо, залишають. Оператор все це знімає. Потім я бачу, як з готелю "Суми" виводять кілько чоловіків в чорній формі. Мабуть, це снайпери, бо за ними несуть гвинтівки. Чоловіків кудись збираються вести, але зненацька звідкілясь з'являється якась жінка. А, то Вєра! Вона вихоплює пістолет і починає стріляти в голови спецназівцям. Її ніхто не зупиняє, то вона вбиває вісьмох. Потім ще б'є ногами трупи. О, господи! Це вже якась Африка.
Я набираю Панту, він схвильований.
- Що таке?
- Тільки-но з Банкової висунули вимогу припинити трансляцію.
- Що?
- Вони заборонили показувати події в Сумах усім каналам і вимагають, щоб ми нічого не показували з сьогоднішніх подій.
- І що ти?
- Я послав їх подалі. Але зараз до нас їде три автобуси президентської охорони. Ми забарикадували двері, спробуємо ще трохи потриматися.
- Вони будуть штурмувати?
- Думаю, що так. То в нас будуть файні кадри.
- Панто, це небезпечно.
- Невидиме чудовисько, ось воно небезпечне, а усе інше – дрібниці.
- Панто, багато чого змінилося. Подивися, що ми зняли. Люди не зупиняються перед вбивством.
Панта мовчить. Дивиться те, що ми скидаємо на Київ. Потім голосно лається.
- Вони що там, подуріли? Ось так ось вбивати! Хто та дівка?
- Помічниця Славка, її звати Вєра. Зараз увійшла тут у велику силу, мабуть буде займати якусь велику посаду.
- Але це ж тарасисти свавільничають, Юля на таке не піде!
- Панто, у війні обидва вороги швидко досягають однакового градусу. Будь обережний.
- Буду. Здається, тут у нас все починається. Дивися телевізор.
Я побіг шукати телевізор. Знайшов у мера, який палив цигарку за цигаркою, а коли побачив мене, то почав питати, що йому робити. Він бачив силу тарасистів, але не хотів йти і проти Юлі.
- Тоді тікай з міста. Сховайся і перечекай, поки усе не стане зрозумілим.
Він дав мені пульт від телевізора і пішов. Хотів втекти. Але за кілька хвилин повернувся, бо з будинку нікого не випускали.
- Ну ось, бачиш, доля сама зробила за тебе свій вибір.
Він щось почав бубоніти, а я дивився, що відбувається в Києві. Наші добряче забарикадувалися, спецназ зупинився на перших же дверях. У цих хлопців були автомати, але не було сокир та ломів. Гепали прикладами, щось кричали. Панта говорив, що їм відключили струм, але є генератори. Перебили кабель, що вів на ретрансляційну вежу, але вони видавали сигнал на супутник. "Життя по-справжньому!" мало великий запас міцності проти втручання влади. Ось спецназ за допомогою гранати виламав перші двері, потім ще одні. Вражаюча картинка, як озброєні люди штурмують телеканал. Насилля проти правди, спроба закрити рота незалежним медіа, Юля робила велику помилку, вона програвала дуже важливу битву у інформаційній війні. За кордоном і тут, бо нас дуже любили. Найбільш рейтингова програма вітчизняного телебачення. Юла не тільки плювала у душу нашим вболівальникам, до того ж вона показувала, що чогось боїться. Вона завжди була така надміцна, не звертала уваги ні на що, досягала свого підкилимними оборудками або мітинговим пафосом, а тут просто опустилася до тупої сили, як маленька дитина, що тупає ногами і тягне іграшку до себе.
Ось спецназівці дістаються приміщення студії, валять усіх на підлогу, б'ють ногами, особливо дістається Пантагрюелю. Він скрутився, як треба, нас же вчили, що робити коли б'ють. А головне, камери все це знімають. Є кілька камері на горі, є таємна кімнатка, де працює режисер. Дає просто фантастичні кадри. Вже через кілька хвилин вони будуть літати по усьому світу і Юльці буде важко відмитися від них. Від цих важких чобіт, які проходжуються журналістськими боками. Заламують руки, одягають наручники, хапають за волосся і вивертають голови. Чим гірше, тим краще. Я розумію це, але скрегочу зубами, бо це ж б'ють наших хлопців, б'ють людей, які мені ближчі за родичів. Мою сім'ю б'ють, бо ж "Життя по-справжньому!" завжди була сім'єю. Ментовські тварі, що вони витворяють! Мені важко дивитися, це триває ще декілька хвилин, аж поки трансляція не припиняється.
Мені починають дзвонити знайомі з посольств. Пропонують захист. Я відмовляюся, прохаю, щоб потурбувалися про Панту. Прибігає Ед.
- А, ось ти де! Ми готові робити заяву для преси!
- Преси немає.
- Що?
- Тільки-но в Києві була захоплена студія "Життя по-справжньому!". Вони заарештували Панту і припинили трансляцію.
- Нічого собі!
Він стоїть. Можливо думає те саме, що і я. Якщо Юля пішла на такі кроки, то все серйозно, то вона не зупиниться не перед чим.
- Це ж буде війна? – питає в мене Ед.
- Може бути і війна.
Він кудись тікає. Я йду за ним. В кабінеті губернатора нарада. Полковник Москаленко доповідає, що до кордонів області стягуються війська. Коли бачить мене, то замовкає.
- Продовжуйте, пані полковнику. - наказує Славко.
Полковник каже, що зараз у нього під орудою десь тисяч п'ятнадцять війська, більш-менш озброєного, але не готового до військових дій. Багато хто з солдатів і стріляти до путі не вміє. До того ж категорична нестача важкої техніки та авіації.
- Якщо вони кинуть на нас танки, то ми програємо!
- Ми не можемо програти. – зненацька каже Славко. Так авторитетно, що усі починають кивати головами і дивитися йому в рота.
- Так точно, пане Великий Гетьмане! Не можемо! – каже полковник Москаленко. Господи, він же не жартує. Він дивиться на Славка очима відданого собаки. Він, бравий полковник, який не повинен і помічати якогось цивільного мудака, він аж тремтить голосом, коли звертається до Славка, він хвилюється, як випускник на іспиті. Продовжує: – Зараз ми закріплюємося в Сумах і висилаємо групи у райони. Треба узяти під контроль Охтирку і Конотоп. Перше, це нафта, друге – залізниця. До того ж там поруч проходять газопроводи, це важіль впливу на Київ, щоб вони не наробили дурниць.
- Треба йти на Київ. – каже Ед. – Зараз, на цій хвилі, треба йти на Київ, треба схопити ту сучку, заарештувати її і узяти владу над всією країною! Кращого випадку не буде!  
- Чим йти на Київ? – дратується полковник. - Погрузити людей в автобуси і поперти до першої засідки, де нас перестріляють, як зайців?
- Вони не насміляться! – кричить Ед.
У кабінет залітає Вєра.
- Вмикайте телевізор! – кричить вона. Розпатлана і гарна в своїй несамовитості. Щось в ній є, драйв, який збуджує. Вона у джинсовому костюмі, за поясом пістолет. Чи не той самий, яким вона вбивала! Вєра-Вєра, таке тихеньке романтичне дитятко, що зненацька перетворилося на ось таку фурію. Ні, це точно щось у повітрі!
По телевізору показують президента. Вона на якомусь аеродромі, поруч міністр оборони у камуфляжі.
- Бунтівники не зупинилися перед фальсифікаціями і вбивствами мирного населення! Наша задача покласти цьому край і звільнити Суми від цих негідників, на яких чекає суд! Солдати! Україна чекає вашої перемоги! – каже Юлія Володимирівна, яка аж погарнішала у цьому стресі. З нею завжди так. Нас їбуть, а ми квітнемо. Їй потрібна боротьба, потрібні битви, щоб вона мобілізувалася, щоб вироблявся адреналін. Без битв Юля старіє і вкривається зморшками, як здутий футбольний м'яч. Цим старим міхам потрібно молоде вино конфлікту, щоб набратися сил.
Ось вона махає рукою, крупний план, видно сльози в її очах, Станіславський би повірив, солдати віддають їй честь, гримають "Служу Україні!", а потім йдуть до літаків. Диктор каже, що десантний полк одна з двадцяти військових частин, що направлені на визволення Сум від банд тарасистів.
Підхоплюється полковник Москаленко, біжить до вікна, відкриває його. Він що збирається через вікно командувати військами? Всі здивовано дивляться на нього.
- Тікаємо! Літаки! – кричить він. І дійсно чутно гуркіт авіаційних двигунів, що наближаються. – Вони будуть бомбувати нас! – кричить полковник.
- Тут є бункер! Ще з радянських часів! – знаходиться губернатор, який дуже злякався побаченого і зараз, мабуть, вагається, чи правильно зробив, коли перейшов на бік Славка.  
- Веди туди!
Всі починають вибігати з кабінету. Тільки Славко залишається.
- Пане Великий Гетьмане! Треба сховатися! – кидається до нього Ед.
- Ні. – каже Славко.
- Пане Великий Гетьмане! Від вашого життя залежить дуже багато! – Вєра хапає його руку і цілує. – Пане Великий Гетьмане, благаю!
- Всі в бункер. Я залишаюся тут. Це мій наказ. – каже Славко. Йому ще щось хочуть сказати, але він так дивиться, що усі замовкають і виходять. Де він так навчився дивитися? Що взагалі відбулося з ним? Як цей хлопець перетворився спочатку на святого, а тепер на правителя, якому достатньо раз подивитися, щоб його накази беззаперечно виконувалися?
- Владюшо, іди в бункер. – каже Славко. Він дивиться у вікно, а не на мене.
- "Життя по-справжньому!" завжди у вирі подій. Ми залишаємося тут. – кажу я.
- Це небезпечно.
- Я не шукаю безпеки. – кажу я. Мені страшно. Літаки вже десь поблизу і зараз посиплються бомби. Щоб не боятися, треба ховатися у роботу. Я показую оператору, як краще знімати. Не знаю для чого, Київ не приймає сигналів, але я звик, що все головне повинно бути на нашій плівці. Поки я живий, я буду знімати.
Рев двигунів, мабуть, вони входять в піке, щоб завдати удару. Бачу, як з площі розбігаються люди. Свист. Вибух. Будівля здригається, під нашими ногами тремтить підлога, сиплеться пил зі стелі. Я припадаю до підлоги, інстинктивно. Славко дивиться у вікно. Він і не тріпнувся, хоча десь там, на горі вибухнула бомба. Він стоїть і щось шепоче. Здається, щось про батька Тараса. Просить допомоги у Кобзаря? Та хіба поет хоч і великий може завадити бомбам!
Знову рев двигунів. Другий захід. Потім ще рев, потім якийсь вибух, але далекий і будівля від нього не тремтить. Крики на площі. Я виглядаю у вікно і бачу у небі вогняну кулю, що розсипається і опадає на землю палаючими уламками. А інший літак покачує крилами, ніби вітається з нами. Люди, що поховалися, вилазять і радісно кричать, махають руками.
- Здається, нам знову пощастило. – кажу я.
- Нам пощастить, коли Тарасович стане при владі. – каже Славко.
- І як ти відчуваєш себе на посаді Великого Гетьмана?
- Посади – ніщо! Головне Тарасович. Треба наказати посилити його охорону. І перенести дівчину кудись, щоб її не спробували розбомбити.
- Славко. – кажу я і дивлюся на нього.
- Що?
- Ти ж проста людина. Я тебе знаю.
- І що?
- А зараз ти то святий, то правитель. Ти хоч сам віриш у те, що відбувається?
- Я вірю у Тарасовича. Оце головне.
Він розмовляє тихо. І в його голосі чується кам'яна впевненість. Я дивлюся і не впізнаю його. Це зовсім інша людина, це не Славко Зерно, не Іван Зернов, якого я знав.
- І що далі?
- Далі треба уникнути війни. Тарасович прийшов, щоб врятувати Україну, а не призвести до громадянської війни.
- Юля не зупиниться.
- Зупиниться. Вона вміє рахувати. А ми повинні переконати її, що війна їй невигідна.
- Вона вміє рахувати аж поки справа не доходить до влади. А ось тоді вони хоче усього, вона не згодна ділитися. Вона спробує знищити тебе, бо ти її конкурент. Бо тобі повірили люди. А віра, то і є влада. Юля ніколи не допустить, щоб у цій країні вірили ще в когось, окрім неї.
- Якщо вона не зрозуміє нас, вона програє. – він дивиться у вікно. Кудись вдалину. І я дивуюся, бо відчуваю від нього якесь випромінювання. Яке впливає на мій мозок, яке робить мене некритичним, яке примушує мене повірити, нагортає сльози на очі. Я кручу головою, хочу збити цей морок.
- Пане Великий Гетьмане! – в кабінет ввалюється Вєра. Вона підбігає до Славка, падає перед ним на коліна і цілує його ноги. Я намагаюся думати про те, що у неї красивий задок. Думки про секс допомагають від пафосу, який не сіло, не впало, охопив мене.
- Пане Великий Гетьмане! – ось і Ед тут. Стане в чергу, щоб цілувати ноги Славку? Ось ще полковник.
- На наш бік перейшов один з штурмовиків, якій повинен був бомбувати нас! – кричить полковник. – Зараз він сідає в аеропорту. Туди ж летить ще дві ескадрильї з Чернігова, які визнали владу Великого Гетьмана!
- Треба їхати на передову. Треба зупинити урядові війська, словами переконати, щоб вони переходили на наш бік, чи, хоча б трималися нейтралітету. Де зосереджені найбільші сили уряду? – рішуче питає Славко.
- Великий Гетьмане, вам не треба їхати туди. – каже полковник.
- Я не питаю, що треба, а що не треба. – говорить Славко. Ну як там можна: казати тихо, однак так дієво, щоб всі починали тремтіти від цих слів?
- Великий Гетьмане, там можуть бути провокатори. Снайпери. Їм же важливо вбити вас. Це небезпечно.
- Готуйте машини, за півгодини їдемо. А зараз треба записати звернення до президента.
Славко дивиться на мене.
- Я можу записати, але я не знаю, як організувати трансляцію.
- Треба буде подумати. – каже Славко.
Через кілька хвилин ми вже пишемо. Він пропонує мир. Президент повинен відкликати війська, а тарасисти не будуть виходити за межі Сумської області. Далі треба почати переговори, на яких вирішити яким чином буде відбуватися передача влади Тарасовичу.
Оце про передачу влади Славка сказав дарма. Ці слова подіють на Юлю, як червоне на бика. Мене зателефонували адвокати. Сказали, що Панта у тюрмі. Але останній його наказ працювати далі. Знімати сюжети і продавати за кордон допоки трансляції в Україні не відновлять. Ми обговорили технічні питання. Я послав знімальні групи зі Славком, Едом і губернатором. Славко поїхав на київську трасу, Ед в Конотоп, а губернатор в бік Харкова. Полковник Москаленко залишився в Сумах. Керував військами. Готувався до оборони, якщо зупинити урядові війська словами не вдасться.
Я сидів в автобусі і готував сюжети. Слідкував за телевізором. Там повторювали сюжети про виступ президента на летовище, потім декілька інтерв'ю з солдатами і офіцерами, які обіцяли швиденько подавити бунт і повернутися додому живими та здоровими. Все це повторювалося багато разів і жодного слова про події з пам'ятником. Розповідали тільки про безлад у Сумах, про банди тарасистів, які вбивають та грабують і про швидке відновлення конституційного ладу на території міста. На іноземних каналах навпаки більше показували мої кадри з ходою Славка до Шевченка і вказівкою пам'ятника. Спеціалісти розповідали, що зображення справжнє і це не відеомонтаж. Казали, що ці кадри, викладені в Інтернеті, користуються шаленою популярністю, що тільки з України було до мільйону скачувань. Потім виявилося, що по всій країні вимкнули Інтернет. Без жодних пояснень.
Я сміявся. Як же тупо вони діяли! Та сюжет вже циркулює по локальним мережам і його не винищити! Кадри, як Шевченко вказує на Славка, їх вже побачили більшість людей в країні! Перегнав сюжет про бомбування і про звернення до президента, тепер чекав новин від знімальних груп. Зненацька на всіх українських каналах почалася трансляція прес-конференції силових міністрів та Генпрокурора. Вони почали розповідати, що рух тарасистів був інспірований і фінансується за рахунок ісламських фундаменталістів, що вдалося знайти сліди бойовиків Аль-Каїди у підготовці тарасистів, то український уряд звертається за допомогою до НАТО і Євросоюза, щоб зупинити поширення тероризму. У якості доказів своїх слів міністри показували якісь папірці, давали кадри з купами зброї, якихось бородатих дядьків у східному вбранні, які слухняно кивали головами.
Все це виглядало цирком. Якась агонія, все зроблено на колінці. Невже вони думали запудрити Заходу мозки оце таким лайном? Смішно. Західні канали віднеслися до сенсаційної прес-конференції дуже обережно. Подавали її з коментарями, також показували будівлю Сумської облдержадміністрації. Бомба пробила чотири поверхи. Ще б два і нас би зі Славко накрило. Нас врятувало те, що будівля була зведена у радянські часи, а тоді будівлі органів влади робили зміцненими, на випадок світової війни. То бомба, яка повинна була повністю зруйнувати будинок, лише істотно пошкодила його. З другого разу нас би зрівняли з землею, та бомбардувальник був підбитий колегою, який повірив у Тарасовича.
Кадри, як розсипається у повітрі бомбардувальник. Далі крупний план Славка, який каже, що хоче уникнути війни. Бляха муха, виглядало, як пропаганда. Дуже вже на користь Славка. Але ці ідіоти самі підставлялися!
- Владюшо, там прийшов якійсь чоловік. Каже, що до тебе. – каже водій, який зараз і охоронець.
- До мене? - Я нікого не чекав. Виглядаю. Стоїть якийсь чоловік, посміхається мені. Обличчя трохи знайоме.
- Привіт, Владюшо. Я Сергій, Сергій Кривін, ми з тобою вчилися разом! У інституті!
Щось пригадую, здається ми дійсно вчилися. На одному потоці. Чи і не разом, розлючено думаю я.
- Слухаю тебе.
- Я хотів би з тобою поговорити. – каже він. Добре одягнений, впевнений, тримає в руках шкіряний дипломат, вартістю, мабуть, не в одну тисячу гривень. Приїхав на ось тому "Порше", що стоїть за ним. Хоче побалакати зі мною? Про що? Водій дивиться на мене. Я киваю головою, що все нормально. Виходжу з автобуса.
- В тебе є три хвилини. – хай балакає, а я подихаю свіжим повітрям.
Він починає розповідати мені, що на митниці безлад, що керівник втік до Києва, що рядові співробітники, користуючись ситуацією почали допомагати контрабандистам і робиться казна-що.
- Повз бюджет проходять величезні кошти! – говорить він і дивиться на мене палаючими очима. Я не можу розуміти до чого він веде. І мені не подобається ось цей вогонь в очах. Він наче хоче запалити і мене.
- Що тобі потрібно?
- Поговори зі Славком.
- Що?
- Щоб мене було призначено керівником Сумської митниці.
- Ти йобнувся? Яка митниця, тут війна може початися!
- Може початися. Але на війну потрібні гроші! Де ви їх візьмете? А митниця, це живі гроші кожного дня! Розумієш? Поговори зі Славком!
- Чого це він буде мене слухатися?
- Він поважає тебе. Я говорив з людьми, усі кажуть, що він поважає тебе, що ви частенько говорите наодинці. Ось. – Він відкриває дипломат. Я бачу пачки грошей. Як в кіно.
- П'ятдесят тисяч. Євро. Це аванс. Якщо мене призначать, я заплачу ще сто тисяч. І кожного місяця буду приносити по п'ятдесят. – він дивиться на мене. Дивиться, як треба. Не зухвало, наче він вже купив мене. І не соромлячись. Пропонує угоду, все по-дорослому.
Я починаю реготати. Я ніколи в житті не брав хабарів. Ніколи. І я дуже був вдячний своїй роботі, яка дозволяла обходитися без оцих чорних схем з дипломатами грошей. І ось мені дають, та відразу річну зарплатню.
- Віднеси краще до Еда, він же зараз керує гетьманською канцелярією.
- Ед не візьме.
- Ти впевнений?
- У мене.
- А що, твої гроші відрізняються від інших?
- Він мене ненавидить.
- За що?
- Старі справи.
- Бабу увів?
- Так. – він дивиться мені у очі. Намагається поглядом переконати, щоб я узяв гроші. Але я не корупціонер. Мені це огидно.
- Ні. – кажу я і відчуваю полегшення. Бо мені здалося, що на якусь мить я почав сумніватися.
- Скільки ти хочеш? – питає він мене.
- Слухай, я просто журналіст. Я роблю свою справу, знімаю сюжети. І не хочу нічого іншого.
- Тобі вже заплатили? Іваненко?
- Мені платить тільки моя програма. Час вичерпано, вибач.
Я йду до автобуса.
- Але це неправильно!
- Що? – дивуюся я.
- Так не можна! Так справи не робляться! Не подобається моя ціна, назви свою! – в нього тон дорослого, що вчить дитину якимось базовим засадам людського співіснування.
- Я хочу залишитися безцінним. – жартую я і зачиняюся в автобусі. Сідаю дивитися телебачення. По українських каналах знову повторюють сюжети про зв'язки тарасистів з Аль-Каїдою, однакові сюжети на всіх каналах, що поступово розпухають і розростаються новими елементами. Ось вже якісь люди зізнаються, що вони емісари тарасистів в Києві, розповідають, як Славко приїздив і зустрічав у дорогих ресторанах з загадковими арабами. Людям дають фотографії якихось дядьків у чалмах і ті їх впізнають. Робітники СБУ розповідають, що це розшукувані у всьому світі терористи. Незрозуміло, як вони тоді приїздили в Україну. Мабуть у сценаристів мало часу, щоб обмірковувати всі деталі. Але вал продовжується. Ось начальник Сумського управління СБУ розповідає, що за останні кілька місяців в Сумах побувало кілька сотень громадян арабських країн. Скоріше за все це правда, тільки шановний не уточнює, що то студенти місцевого вишу і в тому ж Харкові їх кілька тисяч.
Новини про зв'язки тарасистів з терористами розбавляються звітами про успішне просунення урядових військ. Показують колони танків та вантажівок, над ними баражують літаки, є і гелікоптери, виглядає все бадьоро та грізно. Тільки кадри при повному сонці, а вже почало сутеніти. І свіжих кадрів досі немає. Як немає і вістей, про те, що урядові війська зайшли хоча б в один населений пункт Сумщини.
Потім починається великий, однаковий на всіх українських каналах інформаційний блок про те, що тарасисти жорстоко розправляються з полоненими. Якісь сцени розстрілів і катувань, деякі узяті просто з художніх фільмів. Розповідають про якісь жахи, що в Сумах було вбито дві тисячі міліціонерів і солдат, які відмовилися переходити на бік тарасистів. А ось і козирна карта. Відео, як Вєра вбиває снайперів. Здалеку, нажаль не вдалось зробити крупний план, але все одно вражає. Ці кадри починають показувати знову і знову, тривожний голос розповідає про страшні катування, яким тарасисти піддають полонених. Тривожна музика, багато яскраво червоного кольору.
Вся істерія дозволяє думати, що війська почали переходити на бік Славка. Їх намагаються хоча б налякати. Я готую собі каву. Ніч обіцяє бути важкою. Знімальні групи не відповідають. Мобільний зв'язок не працює, Сумщину намагаються повністю відокремити.
- Нас оточили! – каже водій. Він береться за пістолет, а потім ховає його під сидіння.
Я виходжу з автобусу. Біля нього кілька десятків бійців з автоматами. Спочатку, я чекаю, що вони будуть нас заарештовувати. Мабуть, по наказу Вєри, яка розлютилася, що ми показали, як вона вбиває. Але хлопці оточують автобус, починають рити окопи, тягнуть мішки з піском.
- Що це ви робите? – цікавлюся. До мене підходить молодий хлопець з автоматом за плечем.
- Я сотник Пилипенко. За наказом отаману куреню контррозвідки Глушко приступили до охорони вашого автобусу.
- Охорони від кого?
- Є інформація, що у городі діє кілька диверсійних груп, які можуть зчинити напади. То посилена охорона усіх важливих об'єктів.
- Купальниці теж?
- Так, Велику Маму перевезли у таємне місце.  
- А що чути з передової?
- Поки нічого. Зв'язку немає.
Я повертаюся в автобус, заспокоюю водія, сідаю дивитися далі. Пропаганда продовжує шпарити про тероризм і нелюдську жорстокість тарасистів, але звісток про успішне просування військ все менше. Це радує. Росія зосереджує біля українського кордону додаткові військові частини, як сказано, щоб унеможливити потрапляння ісламських терористів на територію країни. Євросоюз виступив з заявою в якій закликав сторони конфлікту в Україні до переговорів і застеріг від застосування сили. Держсекретар США висловився так само, на питання журналістів відповів, що інформація про зв'язки тарасистів з ісламськими терористами наразі перевіряється.
Чекаю звісток від знімальних груп. Час від часу дивлюся відео з Шевченко. Скрегіт, рух рукою, слова. "Сей чоловік". Як це могло статися? Невже оця байда про Тарасовича – правда? Чому пам'ятник вказав на Славка?
Зненацька дзеленчить мій мобільник. Запрацював! Це група, яка була зі Славком.
- Що там у вас?
- Класне відео! Ми повертаємося. За півгодини будемо!
- Що там, війни немає?
- Всі вклонилися і присяглися Великому Гетьманові!
Оператор говорить про Славка і голос його тремтить. Він вже піддався його чарам. Та звідки ж це береться?
- Чекаю.
Тут мені дзвонить Вєра. Починає верещати, я вимикаю телефон. Набираю Москаленко.
- Пане полковнику, як справи?
- Нормально! Війська усюди зупинилися, принаймні на ніч.
Це перемога. Зранку війська не підуть у бій, бо вже будуть на боці Славка. І вже він буде наступати, якщо захоче.
По українським каналам починається звернення президента. Юля звертається до світової спільноти с проханням надати Україні військову допомогу у придушенні повстання тарасистів-терористів, які захопили цілу область і тепер творять страшні справи: вбивають урядовців, вбивають християн, які відмовляються визнавати Шевченка за бога, а його сина за нового месію, вбивають руських і євреїв, бо ненавидять людей інших національностей. Автори виступу чомусь забули про пиття крові християнських немовлят, це така перевірена часом тема. Але все одно я поаплодував Юлі. Пішла ва-банк. Які слова, як тремтить голос і сльози в очах! А які розповіді про палаючи християнські храми, про урядовців, яких вішають разом з родинами уздовж доріг, про синагогу в Сумах, в який розстріляли усіх місцевих євреїв, а росіян масово розстрілюють за містом. Під ці слова показували кадри погрому в гуртожитку. І нехай там били арабів та негрів, яка різниця?
Юля тримала удар, то гра триває. Чим відповість Славко?  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.61058902740479 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …