Юрій Камаєв, Мед з дікалоном, Країна мрій, К. - 2009
Мені здалося, що вся ця книга, то сум за втраченим. Як за тими історичними можливостями, якими Україна не скористалася, так і за людьми, які тоді були, а зараз зникли, наче розчинилися у повітрі. Ті люди, що боролися, ставили на карту своє життя заради України. Не такої, як зараз, хоча і зі здебільшого формальними, але все ж з ознаками держави, кой-як, а існуючої. А України міфу, вигадки, солодкої мрії. Звідки прийшли ті люди і куди поділися, не залишивши по собі анічого, окрім ось цих непевних спогадів, які вловив та виклав Камаєв?
Можна сказати, що нічого такого не існувало, що описане автором, то дитяча спроба знайти хоч щось світле і варте у темряві української історії. Навіть відома камаєвська старанність у роботі з архівами, його бажання підвести під будь-яку авторську вигадку реальні події та подробиці, навіть це не переконує. Бо як так, ось були особистості, майже античні герої, а потім зникли, залишивши по собі перелякане бидло, електорат, ладний продатися будь-кому за кіло гречки? Може не було ніякого падіння, може і в двадцяті і в сорокові краї ці населяли такі саме моральні ліліпути? А всі камаєвські герої – то відчайдушна вигадка? Як ото у нас в дитсадку брехали один одному, що у одного тато – борець, у іншого дядя – десантник, а у третього – двоюрідний брат – афганець. Ось і створив шановний автор те, чого не було, героїв, які б тішили національну свідомість вимираючого народу, третього сорту Європи, що отримав свою державу випадково, а зараз тупо її втрачає. Бо «не по Сенці шапка».
Сам я не прихильник вищевикладеної точки зору, хоча деякі її елементи здаються мені слушними. Головне ж моє зауваження до «Меду з дікалоном», це те, що справжні люди у ній тільки наші. Ось вони і кохають і геройствують і Батьківщину віддано люблять. А чужі, вони в кращому випадку жалюгідні, а здебільшого мерзотні. Єдиний нормальний офіцер вермахту і той виявляється з українським корінням. Не знаю, можливо так і повинно бути. Німецький письменник написав би про тягар цивілізованої людини, яку занесло у варварські краї тупих рабів і поганих шляхів, а український пише про націю героїв, що вимушена була протистояти двом ордам людожерів.
Юрій Камаєв обрав для своїх історичних оповідань чорно-білу оптику, в якій чітко відокремлені «свої» та «чужі, «погані» та «добрі». Юрій Камаєв почав творити міф про героїв, а задля цього йому довелося пожертвувати складністю натур. Не треба глибин. Потрібна наочність. Як у свідомість радянської малечі Сталін не какав, так і ціла галерея героїв Камаєва вільна від хіті, заздрості чи розладнання шлунку. Вони всі сильні, сміливі і готові померти задля Батьківщини без сумнівів. Вони, наче вибиті у граніті. Люди-пам’ятники.
Слабкодухі скажуть: «Не вірю!». Сильні духом скажуть: «Так тримати!». Я ж скажу: «Я вам аплодую, пане Юрію». Бо у часи постмодерну, мистецького диктату сісєк-пісєк, споживацької содомії та суцільної нівеляції цінностей, позиція автора, який шукає героїв і намагається створити патріотичний міф, видається цілком собі героїчною. А героям, як відомо, «Слава!».
