Для Олександра Івановича життя проходило звичайно. Наповнене різнокольоровими фарбами – переживаннями, воно було для нього нескінченним ланцюгом подій, періоди піднесеного самопочуття чергувались із незадоволенням та внутрішнім пригніченням, спокійне сімейне життя - із маленькими сімейними війнами.
Бували хвилини і зовсім безбарвного настрою. Таким Олександр Іванович собі не подобався. Не подобався й іншим. Особливо дружині. Власне кажучи, останнім часом їхні стосунки стали дещо складними. Це позначалось в першу чергу на самому Олександрі Івановичу. Після традиційного обміну думками з приводу один одного ( як-то, запитання - “коли вже в нас дома буде порядок” і відповіді - „а коли ти будеш гроші заробляти, а не ці копійки !”), Олександр Іванович закривався в кімнаті, деякий час просто лежав на ліжку, а потім починав ходити із кутка в куток, промовляв щось “про себе”, активно при цьому жестикулюючи. Потім виходив з кімнати і починав щось говорити вже дружині.
Була й інша сторона життя Олександра Івановича, іноді він полюбляв залишати рідну домівку і прямувати вузенькими вуличками, повільно втягувати повітря легенями, зупинятись біля старовинних споруд і пильно розглядати чавунні таблиці з надписами „Історична пам’ятка ”, і нижче, – „Охороняється державою”. Це давало йому можливість почувати себе ніби причетним до минулого життя міста. Олександра Івановича охоплювали піднесення, захопленість, і водночас, почуття гордості за спроможність старовини протистояти сучасному тиску життя. Олександр Іванович легенько штовхав рукою кам ’яну стіну і посміхався у вуса :
- Ач, міцна ! Скільки стояла, а міцна ж!
Особливо подобались йому чавунні таблиці на старовинних церковних соборах та старому корпусі колишньої гімназії вищих наук.
Ще Олександр Іванович любив і цінував домашнього собаку ( дворнягу Рекса). Любив за вірність, цінував за поважний вік. Також вважав себе прихильником класичної музики (Баха, Шопена). До дружини своєї Олександр Іванович іноді відносився зневажливо, бо вона ігнорувала чавунні таблиці (охороняються державою) і не цінувала домашнього собаку (дворнягу Рекса). Ну, а в усьому іншому Оксана Петрівна, на думку чоловіка, була цілком пристойною дружиною. Найбільше їй подобались довжезні телевізійні серіали і короткі рекламні ролики. Іноді вона дозволяла собі відірватись від домашніх турбот (дивись вище) і відвідувати одну із своїх не чисельних подруг. Ще Оксана Петрівна любила приймати теплий душ, їсти солодке і слухати класичну музику (Баха, Шопена), що єднало її в окремі хвилини із чоловіком.
Не дивлячись на таку „любов” сім’я Олександра Івановича і Оксани Петрівни була осередком суспільства вже понад п’ятнадцять років і наслідком стійкості шлюбу мала єдиного сина Євгенія. Син Євгеній не любив навіть класичну музику, не говорячи вже про все інше. Йому більше подобались хлопці з гітарами ( Бітлз) і дівчата із сусіднього класу (Танька, Наталка, Ірка).
Дворняга Рекс жив в сім’ї Нещеретів років десять і пам’ятав себе ще пухнастим цуценятком. В ті часи і сніданок був смачнішим і прогулянки довшими. Тепер же бували хвилини, в які Рекс почував себе край непотрібним, особливо, коли син Євгеній називав його „приблудою” і обіцяв віддати якомусь знайомому академіку (І.П.Павлову).
Якось зранку Олександр Іванович довго лежав в своїй кімнаті на ліжку, потім деякий час ходив із кутка в куток, активно при цьому жестикулював, ніби звертаючись до когось. Потім сів на ліжко, трохи подумав і вийшов із кімнати:
-Оксана, нам треба поговорити !
Оксана Петрівна глянула на чоловіка і посміхнулась:
- А ти не наговорився !
- Оксана, давай не будемо починати знову! – Олександр Іванович зосереджено дивився на дружину, - так далі не може продовжуватись !
- Як ?- здивовано запитала дружина.
- А так ! Я .. - тут Олександр Іванович зупинився . Декілька секунд мовчав і продовжив, - …вирішив піти з дому. Нам треба пожити окремо. Деякий час.
Знову зупинився:
- І не думай, що мені це легко говорити !
Дружина похитала головою, помовчала і відповіла:
- Знаєш, а мені якось все одно. Все одно. Ти з деякої пори змінився. Я знаю чому. Можеш іти, я тебе не тримаю….
Проводжали Олександра Івановича тільки домашній собака (дворняга Рекс) і музика хлопців з гітарами ( Бітлз). Дружина Оксана Петрівна в цей час приймала душ, намагаючись змити залишки спільних років життя і звуків класичної музики ( Баха , Шопена). Оберемки бруду, прожитих днів та уривки із творів видатних композиторів повільно залишали квартиру своїх господарів, звільняючи місце думкам про майбутнє життя та новим захопленням жителів квартири і, з цієї пори, тільки гостя по вихідним дням, інтелігента та шанувальника старовини Олександра Івановича.
* * *
У вечірньому містечку вузенькими вуличками можна зустріти різних людей, різного віку і ґатунку. Кожен з них має своє власне життя, наповнене певним сенсом, подіями та людьми - близькими їм і далекими, але все одно такими, що приймають якусь участь в житті один одного. Олександра Івановича в жителях містечка приваблювало те, що вони живуть, просто живуть ... Принаймні так йому здавалось. На користь такого висновку свідчили усмішки знайомих при зустрічі, вкрадені уривки розмов пасажирів міського автобусу, обпалюючи поцілунки закоханих пар.
Випадкова зустріч із симпатичною незнайомкою теж свідчила про це. Олександр Іванович зустрів Віру просто вулиці (саме в ту мить, коли він почував себе ніби причетним до минулого життя міста і збирався штовхати стіну) – зустрів, і одразу йому захотілось жити. Слово за словом - і бажання це тільки збільшилось. Ще декілька потаємних зустрічей і стало зрозуміло - Олександр Іванович готовий змінити власне життя задля самого життя.
- Віро, ми побудуємо з тобою спільне життя. Життя сповнене радості. Я обіцяю !– Олександр Іванович сидів у квартирі Віри і дивився на неї, вона раптом сказала:
- Не давай ніколи обіцянок, щоб не було потім гірко. - і потім повторила - Не було гірко…
Одного разу Олександр Іванович з Вірою недільним днем прямували вузенькою вуличкою і раптом він зупинився і почав до чогось прислухатись:
- Сашо ! Ти чого?
-Тихо! Віро - прошепотів Олександр Іванович. - Ти чуєш ?
- Що ?- здивовано запитала вона .- Щось грає.
- Це ж Бах!
- Пішли !
- Ні -ні! Ти не розумієш, це ж великий Бах !
Віра деякий час помовчала і продовжила - Ну, годі ! Не будемо ж ми стояти тут і слухати якусь музику!
- Знаєш Віро, ця музика не “якась”, а класична, розумієш - класична! - відповів Олександр Іванович і після цього всю дорогу переважно мовчав, делікатно іноді щось промовляючи.
Як виявилось пізніше, Віра любила самостійність (я собі ціну знаю), гарно, зі смаком вдягатись, і свою доньку Таню (майбутню красуню). Можна сказати, що для Олександра Івановича почався період нових вражень і переживань. На зміну вечірнім прогулянкам вузенькими вуличками і милуванню чавунними табличками (охороняються державою), класичній музиці (Баху,Шопену) прийшли суботні відвідування магазинів та новонабутих знайомих (я собі ціну знаю), домашній собака ( дворняга Рекс) поступився місцем домашньому коту (містеру Джонсону), поряд з такими суттєвими змінами прийшли й інші, для самого Олександра Івановича далеко не другорядні. Нові сусіди допомагали як могли („Ех , не знаєте Ви Віру, Олександр Іванович!”), або („А Ви надовго, чи як усі інші?”). Олександр Іванович намагався не звертати увагу на слова таких добрих людей, але відчував що все це не дуже йому приємно. Про попереднє життя Віри розмову не заводив, тим більше, що вона сама її уникала. В цілому, теперішнє життя Олександра Івановича ніби то його влаштовувало, але щось при цьому турбувало. Щось важливе для нього. Він часто знаходив себе зануреним у власні думки, часто перебував в похмурому настрої. І що найголовніше, не хотілось прогулюватись містечком, милуватись чавунними таблицями (охороняються законом) і мацати стіни старовинних споруд. Навіть слухати класичну музику не хотілось ( Баха, Шопена).
Якось пізнього вечора він став учасником однієї з так званих „сімейних драм”, де був головним актором, і водночас, режисером. Пробелькотівши щось схоже на „вибач” Олександр Іванович, цей інтелігент та шанувальник старовини, почав швиденько збирати свої речі і після короткого прощання зник за дверима Віриної квартири та розчинився у темряві…
* * *
Зустрічали Олександра Івановича домашній собака ( дворняга Рекс), музика хлопців з гітарами (Бітлз) і дружина Оксана Петрівна.
Він довго дивився в заплакані очі дружини і мовчав. Різні думки пробігали в цю хвилину у Олександра Івановича в його розумній голові. Важко було спіймати хоча б одну і висловити. Але йому так хотілось щось пояснити, щось розказати - важливе, дуже важливе. Та чомусь слів не було, було тільки тремтіння губ, кліпання очей і вайлуваті переминання з однієї ноги на іншу. Раптом він почав швидко говорити, він говорив багато, говорив швидко, зупинявся і знову говорив, запально щось пояснював, активно при цьому жестикулював. Щось пояснював про своє життя, свої душевні пошуки, про те, як йому гірко, про розчарування і про все інше. Він розповідав про своє життя “там”, про маленьку дівчинку (майбутню красуню) і про власного сина, про те, як йому не вистачало попереднього життя, справжнього життя ( тепер то я зрозумів !) , особливо класичної музики, домашньої собаки і ще чогось….
Чогось, про що він дізнався тільки зараз..
