У той день Діма спіймав мишу, яка вже давно заважала мені своїм шурхотінням під гіпсокартоном у спальні. Мишей я не боюся, але ото ляжеш спати, а воно давай щось гризти, то заснути важко. Це як з храпом. У мене був один знайомий, так ми, коли зустрічалися, то спали у різних кімнатах, бо через його храп я не могла заснути. Щоб заспокоїти мишку купила отруйного зерна, насипала у капронову кришку, але те стерво жодного разу не скуштувало моє частування. Гризло собі і далі гіпсокартон, мучило мене вночі, коли ось Дмитро спіймав. Приніс у зубах і шанобливо поклав біля моїх ніг. Ну що, довелося узяти на руки. Щоправда котик був категорично попереджений, щоб ніяких там лизьканнь. Наче погодився.
Я набирала чергові листи американським женихам, заробляючи трудові долари, бо потік клієнтів пересох майже остаточно. Написані листи відсилала до Києва, в центральній офіс фірми по обробітку іноземних женихів, де перевіряли, чи відповідає все правилам фірми, після чого листи вже летіли за океан. З офісу мене знову переконували спробувати себе у ролі нареченої, казали, що в мене хороші перспективи, зможу добряче заробити. Але я тільки уявляла, що ото прийдеться догоджати якомусь мудаку, то настрій різко погіршувався. Може Божена і балувана, але от хочу догоджати тим, кому хочу, а не кому потрібно.
- Дмитро! – цикнула я на кота, але той показав лапою на ніс. Мовляв не язиком лизнув мене за ногу, а доторкнувся прохолодним носиком. – Що оце тут ти лежиш? Пішов би у двір! Там кішок ціла тічка!
Котик аж скривився, показував, що ні до яких кішок не хоче, йому і тут добре. Ну лежи вже, лежи. Я добирала лист, коли задзвонив телефон.
- Агенція метафізичного запобігання, слухаю вас. – спитала я без особливої надії.
- Де ви знаходитися? – спитав сердитий чоловічій голос.
Я назвала йому адресу.
- За десять хвилин буду.
- Зачекайте, наші співробітники зараз на виїзді, будуть тільки за годину.
- То за годину!
У чоловіка, який дзвонив, був приємний впевнений голос і я відразу чомусь зрозуміла, що - наш клієнт. Сповістила хлопців, щоб поверталися з гаражу. Вони там останніми днями тільки і сиділи. Підозрюю, що не стільки відновлювали матеріальну базу, скільки пили дешевий портвейн. Майстри.
Вони швидко прискочили. Були дійсно нетверезі.
- Рома, доїздишся ти, що даїшники права заберуть!
- Та ми такими кущами їздимо, що там ніяких даїшників! – запевнив Дід. – Хто дзвонив?
- Та чоловік якийсь, скоро вже буде. Он бачите, Дмитро мишу спіймав сьогодні.
- Ох молодець! – зрадів Карлсон.
- Прибери її, щоб клієнта не лякати.
- Ти і прибирай. – насупився Карлсон. Як всяка людина з низької самооцінкою, він завжди боявся, що його якось принизять чи використають. Он Дід молодець, узяв мишу за хвіст і виніс у помийне відро.
- Пожуйте гумки, а то від вас духан, відновлювальники. – я відкрила вікно, щоб провітрити кімнату. Хлопці дружно почали жувати гумку.
Скоро подзвонили. Я відкрила. На порозі стояв чоловік років за сорок з поголеною головою, у чорній майці з зображенням бульдога і синіх джинсах. М’язистий, впевнений.
- Агенція?
- Так, заходьте.
Він зайшов. Песимістично оглянув мою залу, яка слугувала нам офісом. Ще більш песимістично подивився на Діда, який з розумним виглядом клацав щось на лептопі. Ну добре хоч Карлсон сховався на кухні, а то б взагалі розчарувався дядя.
- Сідайте, будь ласка. Це Роман Вікторович, він наш головний спеціаліст.
- Доброго дня. Слухаю вас. – сказав Дід, як умів поважно та серйозно.
- Головами займаєтесь? – спитав клієнт, якого я прозвала про себе Бульдогом за оту собачку на майці. Видно, що слідкує за собою чоловік, ходить в зал, красиві такі м’язи і одяг їх тільки підкреслює.
- Головами? – Дід не те щоб дивується, просто хоче з’ясувати, що клієнт має на увазі.
- Рехтувати вмієте?
- Так. А в чому проблема?
Чоловік повертається і дивиться на мене, так, наче я і є проблема.
- Це наш компаньйон, можете говорити при ній. – заспокоює Дід.
- Ви розумієте, що все повинно залишитися між нами? – питає Бульдог і у голосі його чутно погрозу.
- Ми зберігаємо конфіденційність, це наше правило. – Дід киває головою, але виглядає чомусь артистом якогось провінційного цирку. Несерйозно.
- Я ж не жартую. – каже Бульдог і голос його бринить металом. Та хто сумнівається!
- Ми - те ж. Конфіденційність – це наша професія. – Дід хоч і виглядає непевно, але от не боїться Бульдога. І той це бачить.
- Ситуація така. Мені треба, щоб ви подивилися голову одної жінки.
- А що з головою не так?
- У нас не виходить секс. – каже Бульдог. Зазвичай люди, коли говорять про секс, то нітяться, хвилюються, але ось цей спокійний, наче говорить про похід в магазин за пивом.
- Що значить, не виходить?
- Як тільки починаємо, її тягне на блювоту.
Дід дивиться, у нього в кожному оці по знаку питання. Але він не питає, бо тут легко щось не те сказати. Краще почекати, хай вже клієнт сам розповість.
- Ми з нею зустрічаємося вже сім років. Все нормально було. А оце останні чотири місяці, як пороблено. Вона каже, що не розуміє, що відбувається. Каже, що хоче мене і я це відчуваю, що вона хоче! Цілуємося, те-се, нормально, а тільки справа до сексу, як вона біжить у туалет!
- Це у неї зі всіма чоловіками?
- Ні! З її чоловіком все нормально.
- То вона заміжня?
- Так, заміжня. З чоловіком – нормально, а з іншими – ось така херня.
- Тобто в неї були спроби ще з кимось, окрім вас та чоловіка?
- Так, були. – каже Бульдог досить таки невдоволено. – Це я наполіг. Щоб зрозуміти, що відбувається. Вона там з один хлопчиком спробувала і те саме. Поки обнімалися – нормально, тільки до справи – її у блювоту.
- А ви, ви з іншими жінками були?
- Звісно був! У мене у фірмі дві тьолочки. З обома сплю – нормально! І в них і в мене! Це там щось! – чоловік стукає себе по засмаглому і поголеному черепу. - Мені треба, щоб ви подивилися її голову.
- Для цього нам потрібна вона. – каже Дід.
- Вона в машині чекає. Покликати?
- Ні, не зараз. Давайте увечері, десь о шостій. Ми поки обладнання підготуємо.
- О шостій вона не може. Давайте краще завтра зранку.
- Добре, домовилися. Коли подивимося, скажемо, що зможемо зробити і скільки це коштуватиме.
- Тільки ж, щоб все було у таємниці!
- Шановний, Оклунків місто маленьке, якби ми язика не тримали, про це б уже всі знали.
Чоловік кивнув головою і пішов. Дід видохнув. Він всю розмову намагався видихати потроху, щоб клієнт не почув спиртне.
- Щось ми, хлопчики, якось занадто захопилися п’янкою. – кажу йому.
- Ні, ми в міру. – сміється Дід.
- Що, плахта? – заходить Карлсон, який, мабуть, чув розмову з кухні, бо в курсі справи.
- Плахта. – киває Дід.
- Що за плахта? – не розумію я.
- Плахта вірності. – каже Дід, але нічого не пояснює. Бачить це. – Ну, скоріше за все, чоловік тієї жінки замовив для неї плахту вірності. Це ж раніше їх робили з заліза, а зараз встановлюють блок у голові. І от вона з чоловіком кохається, як і кохалася, а з усіма іншими – не може.
- А як той блок розуміє, коли чоловік, а коли - інші?
- Через сором. Принцип дії, як у детектора брехні. Коли людина бреше, то у нього серцебиття прискорюється, піт виділяється, дихання пришвидшується. Те саме і коли грішить людина. Ось та жінка зустрічається з коханцем, але ж розуміє, що це блуд, зрада, переживає це, як сором, тут блок і починає працювати. – пояснює Карлсон. Старорежимна він людина, їй-богу.
- Та хто це буде через коханця соромитися? – не вірю я.
- Ти можеш і не будеш, а совість твоя буде. Це ж глибоко в людині закладено. І волів би він ані блуду, ані брехні не помічати, але совість його все помічає і реагує. Ось на тому і блок працює в голові. – Карлсон аж палець до стелі піднімає, такий серйозний.
- Щось не віриться. – кажу я і дивлюся на Діда. Той киває головою.
- Стас правий. Скоріше за все, це плахта вірності. Я чув про таке. Зараз подивимося у двамережі, як ту плахту прибрати можна. – каже Дід. Хлопці сідають перед монітором і починають щось видивлятися. Я беруся читати книгу про столичне життя одної відомої ведучої програми гороскопів. Книга цікава, смішна, але ота плахта вірності муляє мені перед очима. Бо якось неправильно так. Якась примусова мораль. І сто ж відсотків, що собі той чоловік плахту не замовив!
- Ось вона. Треба метафізичні ножиці робити. – каже Карлсон.
- То довго. Давай ось краще пробоєм. – киває головою Дід.
- Ні, спробуй їм поцілити! Ризик великий. А може підсадити коханця до збереженого файлу?
- Та можна.
- Здається, найкращий вихід.
- Ага, непоганий. Так і зробимо. – киває головою Дід. – Треба буде його оцифрувати і закачати їй у голову.
- Зробимо.
Дід виходить на балкон покурити. Я б їх вигнала взагалі у під’їзд, але як раз ліфт зламався і мене переконали, що бігати з сьомого поверху палити, то вже занадто. Ну я добра, ми ж тепер разом, то віддала вже балкон на потурання. Сиджу, читаю книжечку, сміюся. Коли чую, що Карлсон засопів. Він завжди коли збуджувався, сопіти починав. І тут ось. Чи на мене надивився? Так краєм ока озираюся, а він в екран уп’явся, очі горять, погляд божевільний, наче карту зі скарбами роздивляється.
- Йо! – як закричить, як підхопиться! Ну наче дурень!
- Ти чого? – дивуюся я. Карлсон плигає, наче на розпеченій сковороді стоїть. Не знаю, може він звик в палацах жити, але ось у мене типова квартира в багатоповерхівці. Тобто стеля низька. Карлсон стрибає, б’ється головою, лається і біжить на балкон.
- Рома, підходить час Дімку визволяти!
- Ти що? – верещить Дід. І спокійна ж людина завжди був, а то ж теж верещить.
- Розклад днів вивісили! Я випадково зайшов, а там висить!
У кімнату забігає Діма, який до цього сидів у кухні. Карлсон кидається до нього, хапає, піднімає, починає трясти.
- Дімон, скоро вийдеш з кота, скоро ми з тебе людину зробимо! Дімон!
- Та не верещи ти, як різаний! – втручаюся я, бо бачу, що сам Карлсон не вгомониться. – Що трапилося?
- Ми Дімона з кота витягнемо! – кричить мені Карлсон з п’янючим поглядом. Може він поки на кухні сидів, випив щось? Так у мене окрім сухого вина у холодильнику нічого немає, а він же сухе вино не п’є, кисляком зве.
- Куди витягнете?
- Назад, у людський вигляд. – каже Дід, який вже сидить за лептопом. Карлсон щось показує йому на екрані. – Ага, за два тижні день перетворень. Ну нарешті!
- Що за день перетворень?
- Такий день, коли можна істоту перевести з одного стану у інший. З людини у кота і навпаки! – Дід стрибає від радощів, але вдаритися головою о підлогу йому не загрожує. Бо не доплигне.
Дивлюся, як вони м’яшкурять бідного кота, хочу вступитися, щоб пожаліли тварину, а потім бачу його щасливу морду і мовчу.
- Так, треба випити! – каже Карлсон.
- Треба виконати замовлення! – я вже остаточно увійшла у роль єдиної тверезомислячої людини у цій орді алкоголіків.
- Завтра все зробимо, а сьогодні свято! – кричить Дід. Вони швидко зникають, прихопивши з собою Дмитра. Знову напоять і котик буде блювати. Думаю, яким він буде у людському обличчі. Я один раз бачила його на фото, але не запам’ятала. Згадує про його повадки, як любить заглядати у ванну, коли я миюся. Все, більше ніяких «на руки».
Зачиняю двері, продовжую читати книгу. Вона весела, а мені зовсім не весело. Не знаю і чому. Може що той загадковий залицяльник, який слав букети, зник, наче з кінцями. Не те щоб я мала на його рахунок якісь мрії, але так все красиво йшло і якось незрозуміло закінчилося. Бозна що. Я сумую бозна за чим, потім йду до холодильника за вином. Зупиняюся, бо оце бухати самій вже зовсім погано. Телефоную подругам. Але у них у всіх якісь свої плани. Ще більше відчуваю себе самотньою, а це вже зовсім не правильно. То плюю на все і йду у центр. Оклунківський центр – дві вулиці і кілька провулків між ними. Там кілька більш-менш пристойних закладів і там циркулюють всі найкращі люди міста. Найгірші теж.
В одному місці я повечеряла, у інше пішла танцювати. Там біля мене почали увиватися кілька хлопчиків. Ну таких, безперспективних у плані продовження, якихось студентиків, що прогулювали свої стипендії. А потім поруч зі мною виник якийсь чоловік і тих студентиків наче вітром здуло. Шакали відчули лева, пожартувала я і не відмовилася, коли чоловік запропонував пригостити мене коктейлем. Потім другим і третім, ми танцювали, бо у клубі, де гримить музика, розмовляти не дуже то виходить. Він запросив мене нюхнуть, але я дівчина не схильна до експериментів, мені і від коктейлів було добре, то що ще потрібно? Він пішов сам, повернувся у зал аж вируючий енергією. Знову танцювали, я бачила, як перед ним розступається натовп, як чоловіки намагаються триматися від нього подалі. Жінкам подобається сила і впевненість, я тут не виключення.
Не сподобалося мені те, що відбулося далі. Тобто, коли клуб вже закривався (в Оклункові клуби працюють до ранку тільки на Новий рік), ми почали цілуватися ще на сходах, планували продовжити це в його машині, коли він повів мене до великого чорного позашляховика з трьома літерами емблеми корпорації. Тої самої. Мене аж пересмикнуло усю.
- Ти чого? – запитав він, коли помітив, що зі мною щось не так.
- Ти що, працюєш в корпорації?
- Так, у корпорації. – він гордо посміхнувся. Гордо і треновано. Мабуть вже не раз хвалився своїм місцем роботи. Я вмить протверезіла і охолола. Спробувала делікатно його спровадити, але він почав обурюватися. Видно, що не звик до відмов від жінок. Довелося зробити маневр з поверненням до туалету і виходом через чорний хід. Далі на таксі додому. Я ж поклялася не мати ніяких справ з тою проклятою корпорацією.
Спала погано, снилось щось неприємне, не хотілося навіть згадувати, що саме. Вранці заварила собі міцну кави, десь о десятій прийшов Дід, з почервонілими очами та гикавкою. У руці майже пуста пляшка пива.
- Що, нажерлися учора?
Навіть не відповів, пройшов на балкон і там закурив.
- А де твій товариш?
- У веткліниці.
- Що, в звичайній лікарні цю скотинку лікувати відмовилися? – жартую я.
- Дімону погано. – відповідає Дід з деяким запізненням.
- Уграли котика?
- Та я ж казав, що не треба йому було портвейн у миску наливати, нехай би з пивної кришки і цідив. Так Стас же хіба послухає. – зітхнув Дід.
- І як ти плануєш клієнта приймати?
- Та зараз. – Дід докурив, допив пиво, умився, потім причесався і одягнув димчаті окуляри. Ну виглядати став трохи краще. – Нормально?
- Терпимо. – я пішла на кухню приготувати сніданок, коли телефон. Дзвонив клієнт, сказав, що зараз заїде.
- З жінкою. Щоб подивилися.
- Так, звісно.
Вони приїхали хвилин за десять. Дід усадив чоловіка біля лептопа, щоб зробити його електронну версію, а над жінкою почав водити психофізичним сканером. Щоправда, як я знала, той сканер ніфіга не працював, тільки лампочка горіла і щось потроху гуділо. Але клієнтам було достатньо і цього. Дід ще задав кілька запитань і закивав головою.
- Я так і думав, все зрозуміло.
- А що це в мене? – запитала жінка. Років тридцяти, видно що слідкує за собою, з розумним обличчям і красивим, довгим волоссям.
- Ми все виправимо, не хвилюйтеся. – сказав Дід і запросив Бульдога на балкон. Мабуть, обговорити питання грошей.
- Може ви скажете, що у мене? – запитала жінка.
- Вибачте, у нас дуже цінується тайна інформації. Якщо нас директор вважатиме за потрібне, він розповість. – я лагідно посміхаюся.
- Ну це хоч не смертельне?
- Ні, ні.
- У вас таке бувало, що от блювота від сексу з чоловіками?
- Не далі, як вчора. Я тільки довідалася, де він працює і все.
- Ну, це ж мабуть не близький знайомий був?
- Ні.
- А коли близький, це така фігня!
- Так, неприємно. – погоджуюся я. Дід і Бульдог повертаються з балкону. Дід дивиться лептоп.
- Готово. Тепер займемося вами. – Дід встановлює біля голови жінки якусь металеву штуку з великою кількістю дротів і деталей. Я вже знаю, що це пробивач, який ліквідує захист мозку. А от поруч рекордер, який буде щось записувати у жінці.
Чую кроки перед дверима. Поспішаю туди. На порозі Карлсон з кліткою на дні якою ледь живий Дмитро.
- Ми не надаємо допомогу тваринам. – кажу Карлсону і очима показую, щоб він йшов геть, не відлякував клієнтів.
- Що? – Карлсон і в звичайному стані не дуже швидко думає, а вже з бодуна він справжнє гальмо. Насувається на мене, хоче зайти в квартиру.
- Уходь! – шепочу я йому і гучно промовляю. – Краще зверніться до ветеринарної клініки. – сама палю його поглядом, щоб йшов геть. Нарешті до нього доходить. Карлсон починає кивати головою, потім кривиться. Ну так, коли похмілля, то краще обійтися без різких рухів. Уходить. Я повертаюся в кімнату, там Дід вже чаклує над головою жінки. Бульдог нервово палить на балконі.
- Є! Пробили! – каже Дід і мені здається, що я чую якесь сухувате клацання. Бачу, як Дід хапає курсором файл «Копія клієнт» і копіює її у невідомому напрямку. Мабуть у жінку, бо он як вона сіпнулася.
Процес копіювання триває хвилин десять, потім Дід вимикає усі пристрої, дає жінці ще трохи полежати.
- Ну все, готово. Можете розплатитися.
- Я мушу переконатися, що ви вирішили проблему. – каже Бульдог. Дід дивиться на мене. Ну це вже наглість! Я віддала під офіс залу, а тепер від мене хочуть, щоб я віддала і спальню під експериментальний кабінет.
- Боженочко, солодка сума. – шепоче мені на вухо Дід.
Ну, гроші, це аргумент. Веду клієнтів у спальню, залишаю там. Спочатку тиша, потім чутно характерні скрипи ліжка. Думаю, що треба було залишити їм таз, бо що як наш план не спрацював і заблюють мені всю спальню. Але ліжко скрипить, як і треба, без ексцесів. Все швидше і швидше.
- Слухай, ну ось же почали, все нормально, то навіщо продовжувати? – дратуюся я.
- Це така справа, що важко зупинитися. – моргає мені Дід.
Клієнти і не зупинилися. От у них трапився оргазм, постогнали і заспокоїлися, але виходити не поспішали.
- Слухай, вони що, збираються ще раз трахнутися? – гнівно питаю я.
- Божено, чого ти така роздратована? В тебе давно не було сексу? Так це ми з тобою можемо легко владнати! – сміється Дід і намагається, начебто жартома, обняти мене.
- Киш, мишва! – відштовхує я його і йду до дверей у спальню. Так наполегливо стукаю. Чую якісь рухи. Здається, підвелися з ліжка. Виходять за кілька хвилин. По мармизам видно, що задоволені. Бульдог сує Діду гроші, показує великий палець до гори, мовляв, тепер живемо. Жіночка якась така мрійно-розгублена, видно, що їй дуже добре.
Уходять, Дід рахує гроші.
- П’ять тисяч! А, непогано? По тисячі сімсот на брата і нашу поважну сестру!
- Сестрі – три тисячі. За оренду офісу та організаційні витрати.
Дід починає торгуватися, але я непохитна.
- Божено, так справи не робляться! Треба йти на зустріч один одному! Скинь хоч трохи!
- Ні, давай бабло.
Таки віддав, я вмію бути вимогливою. І хай потім прибіг Карлсон і почав розорятися, але ні до чого це призвело. Я ж фінансовий директор, а в нас немає душі, а замість серця касовий апарат.
