Дорогою в автобусі один бойко тихенько, ховаючись від інших, закурив цигарку. Він сидів попереду нас і до мене одразу ж дійшов тютюновий дим. Брат Микита завжди був у звичайному світському одязі. Я був вражений вчинком зухвальця, нечуваним навіть для «дикого Сходу» України. Ми сиділи майже в кінці автобуса, наші крісла вивищувалися якраз над кріслом того зухвальця. Я звернув увагу Микити на поведінку курця, очікував, що він втрутиться, заборонить негіднику.
— Тепер такі часи, кожен робить, що хоче, — повів Микита.
Що робити? Дідуган старий не береться до діла. Йому ніяково, чи що? Доведеться самому.
— Як це Ви курите в автобусі? – звернувся я до «чабана». У нього, як на мене, було таке характерне, особливе тутешнє карпатське лице, що я подумки назвав його чабаном. Здавалося, з ним можна було знімати фільми чи вивчати антропологію карпатців.
— Я тільки трішечки, — відповів «чабан.» Він зробив таку милу предобресеньку міну, що де там йому перечити було. Треба було на хліб мастити і їсти.
Я відкрив було рота, що продовжити з ним «роботу», але він упередивши мене, став помахувати руками, вести бровами, показувати, що він мало, зовсім трішечки, ось тільки.
— Зараз, зараз, я закінчу, — і далі показував пальцем, що тільки одну, малесеньку. Він поводив себе так, ніби був дуже голодним, бідним, нещасним; ніби йому конче трішечки зараз обов’язково треба підкурити, інакше він або помре, або знепритомніє. Дурний запах тим часом розійшовся вже по всьому автобусу. Люди везли і малолітніх дітей. Всі скрізь звідусіль оглядалися у наш бік, бо саме звідси йшло це паскудство. «Чабан» пригинався, затуляв ту цигарку рукою, так що його куріння практично ніхто не бачив, тільки ми та може ще хтось.
— Викиньте цигарку! — продовжив своє я. – В автобусі не можна курити!
Він далі жестами, мімікою, добрющою й благальною міною продовжував канючити, щоб його залишили в спокої. Був би це схід України, його можна було б просто витягти з крісла і навіть перекосити його добресеньку міну, вдавшись до вжитку переконливих спецзасобів. Але ж це була не моя територія. Біля мене був поважного віку дідок, чернець він чи не чернець, у той час на ньому не було написано. Достатньо було того, що він поважного віку, хай би він допоміг мені і сказав своє слово. Неподалік були й інші діди. А я хто? Молодий? Ну так може ж мені треба дати місце мудрості старих?
Так протривало близько п’яти хвилин. «Чабан» викурив своє, загасив і сховав цигарку.
— Людяність! – звернувся нарешті до нього брат Микита. Я його тоді так і не зрозумів.
А по приїзді до Львова мене чекала нова пригода. Вдома у Лозинських був син Олег, і якась нова Васильова подружка-кацапка. Нічого цікавого чи духовного в цій особі я не помітив: так собі: ляпалка-пустушка. Вона вела з Олегом розмови ні про що, і той охоче складав їй компанію. До мене ця особа поставилася одразу не як гостя, а як швидше я її гість, ще й небажаний.
— Ми тут згадували тебе, «незлим тихим словом,» — посміхнувся до мене Олег.
— Як ви мене згадували? – запитав я.
— «Незлим тихим словом.» — ствердно повторив своєї Олег.
Крім цих двох більше нікого вдома не було. Було дивно спостерігати у «дуже радикально настроєному таборі» московочку. Який інтерес вона могла викликати у когось тут? Чи я щось не так зрозумів?
А розуміти я міг з розмов з Марією. Та більше й ні з ким. Ми останнім часом говорили про багато чого. Від розмов про православ’я переходили до розмов про східних українців, Росію, КҐБ. Інакше й бути не могло, бо в розмовах про православ’я Марія вдавалася до нерелігійних аргументів. Вона просто поєднувала з православ’ям те, що таким не було, і звідти вже й намагалася бити православ’я. Тож між неприязню православ’ю мені була нагода розгледіти багато чого іншого, зокрема надимання стосовно східного українця. Перед тим я спостерігав неприязне ставлення східного обивателя до західного українця. Західних українців на Сході часто називали бендерами. У такій характеристиці, звичайно, було місце й згадці про Українську повстанську армію, ОУН, про що роками правлячий режим вів свою пропаганду. Але тоді мені здалося, що головна причина неприязні східних українців до західних виходила не з комуністичної пропаганди, а з пихатого, зверхнього ставлення галичан до східних українців. Їх західняки розглядали як людей нижчого ґатунку. Зі мною велися такі розмови, що мені й самому вони набили оскому.
Одним з предметів зверхнього ставлення Марії до решти українців було те, що галичани зберегли українську мову, а «східняки» русифікувалися. Але я спостеріг, що насправді в Галичині побутувала не українська мова, а суржик. У цій галицькій мові було дуже багато російських слів, хоча й менше, як у східному суржику. На сході й на заході України були різні суржики. У тій частині, яка дуже довгий час була спочатку в Російській імперії, потім у Радянському Союзі, суржик мав російських слів більше, як українських. У галицькому ж суржику кількість російських слів становила приблизно третину. Але це було зумовлено не якоюсь більшою стійкістю галичан до русифікації, а тим, що їхня русифікація почалася лише після війни. Ця русифікація зробила свою дію, хоча й зайшла не так далеко, як у здавна підросійській Україні. І це виразно показувало, що галичани не ревнували за чистому своєї мови. Отже, чим у такому випадку вони були кращі за «східняків»? Тим, що не так довго у них протривала русифікація, як у великій Україні? Але ж це сталося через збіг обставин, а не з якоїсь вищості галичан перед рештою України. Та й для підняття національної свідомості у підавстрійській Галичині в дуже значній мірі попрацювали якраз східні українці, які видавали тоді у Львові свої книги, які не дозволяла цензура видати у Російській імперії, і тим будили дуже темну національну самосвідомість тодішніх галичан.
— Якби ти бачив дівчат розп’ятих? – казала Марія.
Ну і що з того? Яке це мало значення до негалицької України? Може то ми розпинали тих дівчат? Чи винні у тому, що до збройної боротьби з більшовизмом в лавах УПА не поставали? Подивився б я не Галичан після голодомору, якими б героями вони б тоді були? А козацтво де було? Хто понищив турка? Де Галичина тоді була? Хто боронив Галичину від поляків?
Гаразд. Я повернувся з карпатського села, зайшов до мами Марії і мені не знайшлося більше там місця. Олег сказав, що сьогодні багато-хто буде ночувати у них, зокрема Лєна-московочка, «а може ще й Василь.»
Я дочекався Марії, і від неї уздрів якусь розгубленість. Вона сказала:
— Я не думала, що ти так швидко приїдеш з Карпат.
— Брат Микита збирався їхати, то я й поїхав з ним разом.
Випадало, що мені ніби й справді бракувало місця для ночівлі. Але до чого тут був той Василь? Хіба йому далеко було йти до своєї домівки? Я з Лозинськими разів зо два туди ходив. Автобусом треба було проїхати всього дві зупинки, якщо не йти.
— У нас має відбутися важлива сімейна нарада, — сказала Марія.
Це яка сімейна нарада? Нехай вона відбудеться. Нехай я не повинен її бачити й чути. Але чому для московочки знаходилося місце, для мене ж його вже не ставало. Зрештою, якщо вже наставала така велика потреба, щоб мене у певний момент не було у Лозинських, і потрібно було забезпечити місце для ночівлі Василя, я міг би переночувати у нього вдома, на його ліжку.
Мене відправляли до Кривого Рогу. Значить подумали, що мені до Кривого Рогу ближче й дешевше, як до Рудно? Мабуть справа не у відстані. Чи відстань насправді обчислювалася не в кілометрах, а в якихось інших, більш важливих мірах відстані. Львівські «родичі» після початкової гарячої приязні, чим далі, тим більше хололи до мене, а скінчилося тим, що фактично вигнали мене, хоча й зробили це непрямо. Я й поїхав від них. Пізніше за передплатою я придбав для них третій том зібрання творів Шевченка. Пані Марія скаржилася мені, що у них у Львові важко дістати твори Шевченка, бо швидко розкуповують. У Кривому Розі ж книг Шевченка було скільки завгодно. Тоді саме видавництво «Наукова думка» зібралося було видати вперше в Україні повне зібрання творів Шевченка. Я й підписався на отримання цих творів для себе і для Лозинських. Раніше привіз для них перші два тома, тепер вийшов третій. Я придбав його і вислав його їм через пошту накладною платою. На що дістав листа від Марії. Вона писала: «Грицю, дякую. Приїзди до нас на Різдво.»
Навіщо? До чого тепер Різдво? Ми поволі, але доволі сильно відчужилися і охололи одне до одного. До чого тепер, після мого фактичного вигнання зі Львова, робити вигляд, що все гаразд? Все одно з цього вже не вийде нічого доброго. І я не такий, щоб робити гарну міну при поганій грі. Я відписав пані Марії, що займуся пробудженням свого Кривого Рогу, що треба мені тут організувати вертеп, або хоч би колядки.
Якось до Кривого Рогу останній раз приїхав брат Микита. За кілька днів він повертався назад. Я провів його до поїзда. На станції віддав йому гарну світлу курточку, яку мені віддали було на необмежене користування Лозинські, фактично подарували. Позаяк слова «подарунок» не прозвучало, я скористався цим, і попросив брата Микиту передати Лозинським їхню курточку. Я тепер не хотів мати від них нічого. Залишилася тільки у мене світлина мами Марії, на яку я якось випадково натрапив у неї вдома і тихенько, нікому нічого не сказавши, поцупив. Це було тоді, коли наші стосунки стали псуватися, і я побоявся, що якщо попрошу її явно, то мені можуть не дати. Це була маленька світлина розміром 3х4 сантиметри, що їх чіпляють на документи.
На цьому наш зв'язок обірвався.
Звичайно, у Кривому Розі на Різдво я нічого не зробив. Не було з ким робити.
Незадовго до розриву з Лозинськими, я був на літургії у їхній греко-католицькій церкві у Зимній Воді. Я ж пішов просто тому, що забарився, і запізнився б до православної церкви в Рудному, коли б до неї поїхав, а спізнюватися на службу на хотілося. У церкві недавно навернений гарячий у вірі щирий неофіт вдивляється в очі зображених на іконах персонажів. І завжди здається, що Господь Ісус Христос і Матір Божа дивляться на тебе, уважно слухають твої прохання, піклуються за те, чого ти насправді потребуєш. На іконостасі у тому храмі після ікон Спасителя і Божої Матері вирізнявся образ святого Миколая. Я молився на службі, і мені здалося, що й Ісус Христос, і Божа Матір, і святий Миколай якось сумно дивляться на мене. «Чому вони такі сумні?» — подумав я тоді.
Невдовзі після цього я пережив тяжку втрату мами Марії. Мені було дуже сумно поривати з нею. І я не знав, як цій біді зарадити. Влітку перед тим зі мною порвала моя люба Ганна. На початку осені остаточно зруйнувалися мої стосунки з Лозинськими. Я зазнав подвійного тяжкого удару. Я лишався сам, один. Я мусив самотужки звикати до свого горя у квартирі зі своїми рідними батьками. Моя рідна мати зрозуміла, що у мене у Львові сталося щось, схоже на сварку. Це її задовольнило, бо я перестав до Львова їздити, а коли їздив, то не полишав їй навіть адреси і нічого не розповідав про те, до кого я їздив. Я повернувся у свій Кривий Ріг, до тяжкого сімейного лиха, до частих скандалів, лайок, частих висловлювань: «Ти мені не син!»
«Я тобі не син? Що ж? Я не проти. Я знаю, що ти мені не матір!» — це я не казав. Так я лиш думав.
Мені було дуже тяжко. І не було як і з ким полегшити своє горе на землі. Тільки за Небо я міг триматися. І Небо тримало мене.
