Початок тут:
http://gak.com.ua/creatives/1/17418 ,
http://gak.com.ua/creatives/1/17607,
http://gak.com.ua/creatives/1/17784
8
- Доброго дня, - привітався наш герой. – Микола! – він простягнув руку по черзі обом присутнім у кабінеті мужчинам.
- Доброго, пане Миколо! Юрій, – відрекомендувався високий лисуватий мужчина у вельветовому піджаку, білій сорочці та світлих штанях, який сидів під стіною на шкіряному диванчику. Микола Петрович впізнав свого віртуального літературного куратора.
«А диванчик гарний. Додому б такий купити. Тільки більший та щоб розкладався» – подумав Микола Петрович.
- Доброго-доброго! Георгій Іванович, - промовив невисокий опецькуватий власник кабінету.
- Дуже приємно, - дотримався правил хорошого тону наш герой.
- Як доїхали? – поцікавився Юрій.
- Та душно у купе, кондиціонерів нема, зовсім не виспався. Та ще й за стінкою якісь алкаші пісні до опівночі горлали. Голова зранку розколюється, - не моргнувши оком збрехав Микола Петрович.
- Коли вже у наших потягах буде той європейський сервіс? – співчутливо киваючи головою, видав риторичне питання пан Юрій.
- Присідайте, - запропонував господар кабінету.
- Пане Миколо, давайте спочатку обговоримо фінансові питання. А потім уже ми розкажемо свої побажання щодо змісту роману.
- Уже зараз ми почнемо інформаційну підтримку цього проекту. Організація правильного жвавого обговорення ваших творів на літературних сайтах, рецензії зобов’язаних нам відомих літераторів і тому подібне. Пан Юрій ввів вас у курс справи.
- П’ятсот доларів, – коротко повідомив пан Юрій.
Директор здивовано подивився на напарника.
- Шістсот, із врахуванням додаткових витрат та зростання цін. – поправив він колегу.
- У мене євро, - повідомив Микола Петрович.
- Зараз порахуємо, - сказав директор, підсовуючи ближче до себе чималеньких розмірів калькулятор, - по чому сьогодні долар?
- Вісім дев’яносто п’ять! – також без зайвих роздумів відповів пан Юрій.
- А євро?
- Дванадцять шістдесят! – все так же без роздумів проінформував маститий літератор.
- Зараз ми перерахуємо. – уже сам до себе промовив директор, тицяючи товстими пальцями по кнопках калькулятора.
- 430 євро, - зовсім не напружуючись, миттєво порахував подумки пан Юрій.
- Так? Справді? – директор не сподівався від пана Юрія такого хисту до обчислень.
- Не вірите? Перевірте! – пан Юрій посміхнувся, як здалося Миколі Петровичу, навіть трохи зверхньо.
Пауза, яку порушувало сопіння директора та приглушені звуки клавіш калькулятора, затягнулася ненадовго. Врешті, директор підняв голову:
- Справді – чотириста тридцять.
- «Бля, чисто як малі діти, - подумки вилаявся Микола Петрович. – За кого вони мене мають?» А вголос промовив:
- Маю триста євро. Це по курсу приблизно чотириста доларів. Як домовлялися.
Кияни перезирнулися.
- Але ж не було передбачено усіх витрат, - почав пан Юрій.
«Піти геть одразу, чи ще трохи цих клоунів послухати?», - подумав Микола Петрович.
- Все жахливо дорожчає. Щохвилини, щосекунди - додав директор видавництва.
- Панове, у мене триста євро, відповідно до нашої попередньої домовленості, подорожчання, – то ваші проблеми. Або ви виконуєте домовленості, або я йду геть. – Микола Петрович сам здивувався своїй рішучості.
Кияни знову перезирнулися, їх міміка при цьому була гідна кращих акторських робіт німого кіно.
- Пане Миколо, що ж ви так одразу категорично? Хто, як не ми, зацікавлені в просуванні нових імен? – здався пан Юрій.
- Ви даєте аванс - завдаток, ми вам розказуємо, що потрібно виправити у вашому романі, для того, щоб наше видавництво підписало з вами контракт. Ви вносите відповідні поправки, повертаєтеся сюди через кілька місяців і ми підписуємо усі необхідні папери. По-моєму, все чесно. – запевнив директор.
- Видавництво з усіма початківцями на таких умовах працює, – додав пан Юрій.
«Все у цій комбінації зрозуміло. Могли б і щось оригінальніше придумати. Або їхні поправки будуть зовсім для мене неприйнятними, або мої виправлень буде недостатньо. Що ж, Миколо? Ти знав, на що йшов, знав-передбачав, що таке станеться. Та хіба щастя в тих трьохстах єврах? Хай подавляться» - думав у цей час наш герой.
- То що? Домовляємося? – запропонував Георгій Іванович, простягаючи руку.
- Домовляємося. – погодився Микола Петрович і потиснув її.
9
- Так от, щодо вашого твору. Я не кажу, що він поганий. Зовсім ні. Як для початківця, роман дуже добрий. Інакше ми б не пропонували вам його надрукувати. Але зрозумійте, пане Миколо, мене правильно. Необхідно тільки розставити, – навіть не розставити, а трохи змістити акценти, – напевно, вже далеко не вперше скоромовкою промовляв текст Георгій Іванович. – А які акценти, я зараз вам розкажу. Те, що твір щирий, правдивий, наповнений, а місцями аж переповнений болями та стражданнями героя – це добре. Але недостатньо відзначено – зартикульовано мотиви поведінки героїв. Про фрейдистські сексуальні мотиви, – зрозуміло. Але не вказано про дєнєжний, чи то як по українськи…?
- Грошовий, - підказав пан Юрій.
- Дякую. Грошовий мотив поведінки людей. Взагалі, складається враження, що ваші селяни керуються у своїх діях будь-якими мотивами, окрім фінансових. Якщо деякі вчинки з релігійних, моральних мотивів ще є доречними, то кількість нібито безкорисних, а фактично недостатньо пояснених дій, на мій погляд – зашкалює. Ви знаєте цей новий афоризм про бабло?
- Який саме? – посміхнувся Микола Петрович.
- Нагадай, Юро, а то щось із голови вилетів цей афоризм.
- Бабло перемагає зло? – блиснув ерудицією пан Юрій.
- Ага, саме цей. Взагалі, народ наш так скаже, що жодний письменник не переплюне. «Бігморди», «Лохо-забава», - це ж класика. Тому в нашій країні дуже важко бути письменником. Величезна конкуренція з боку простого народу.
- Який свої шедеври створює за чаркою, - вставив Юрій.
- Хто ж нам, вірніше, вам - письменникам заважає, за чаркою придумувати шедеври? – парирував Георгій Іванович. – А, до речі, – бачу, ви, пане Миколо, не з порожніми руками прийшли. То може б ми продовжили бесіду в менш офіційній обстановці? Не мені вам пояснювати, що це сприяє взаєморозумінню та знаходженню компромісів.
- Та я не проти, - погодився Микола Петрович.
Дістаючи з пакета пляшку та цукерки, він подумав: «Тільки б не напитися. Тільки б потяг не пропустити. Вони ж, певно, п’ють як коні».
- А в мене лимончик повинен бути. – згадав Георгій Іванович, піднімаючись з-за столу та відкриваючи вмонтований в шафу невеличкий холодильник. – Зараз наріжемо.
- Може, Лєну покликати, – хай поріже? – запропонував Юрій.
- Ні, вона на мене ображається, що я її на останній форум не взяв. То нехай собі ображається. Хто ж до лісу зі своїми дровами ходить? Це раз. А по-друге, коньяк вона п’є, як воду. По-третє, у нас руки хіба з «одного» місця ростуть, щоб ми самі лимона не пошинкували? – заперечив Георгій Іванович, зосереджено працюючи ножем.
В цей час Микола Петрович розпакував цукерки, а пан Юрій відкрив пляшку коньяку та наповнив до половини три чарки з написом «Nemiroff».
- Щось це ти, Юро, останнім часом нерівно до моєї Лєни дихаєш. Поговорив би на цю тему, але пізніше, без гостя… А ось і лимони! – урочисто сказав Георгій Іванович, кладучи на стіл тарілку зі скибками традиційної слов’янської закуски до коньяку. – Сідайте ближче, - запросив він Миколі Петровичу.
- За знайомство, - запропонував перший тост пан Юрій.
- За знайомство, - ледь не хором підтримали Георгій Іванович та наш герой.
Дзенькнули чарки.
- Хороший! – відзначив господар кабінету, розжовуючи скибку лимону.
- Хороший! – погодився пан Юрій.
«Коньяк як коньяк», - подумав Микола Петрович, і собі закушуючи лимоном.
- Ну що, між «першою» та «другою» куля не повинна пролетіти? – задав риторично запитав Георгій Іванович.
Пан Юрій зрозумів це звернення та знову налив у чарки.
- Ну, «друга» за друга, - оголосив тост Георгій Іванович.
Чарки знову дзенькнули.
«Такими темпами, я до потяга ще й виспатися встигну», - відзначив Микола Петрович, закушуючи цього разу цукеркою.
- То що, Миколо Петровичу, ви скажете на наші зауваження? – звернувся видавець до нашого героя.
- Ви тільки не сприймайте в штики, - завбачливо попросив пан Юрій.
- Та чому, – в штики... Нормальні зауваження, - дипломатично почав Микола Петрович. – Щоправда, отак з ходу, не можу сказати, наскільки це піддаватиметься виправленню. Треба подумати. Все-таки я дещо інший посил хотів читачам дати. Можливо, просто недостатньо чітко його сформулював. А посил, чи як зараз кажуть «меседж» - такий: попри все, що ти стараєшся в житті робити, – як не старайся, як не пнися – все одно все йде нанівець, по жіночому статевому. Жінка втікає до Італії та не повертається, коханка навпаки, – повертається, – до чоловіка-придурка, щоб ходити в синцях та з поламаними ребрами. Дитина, в яку вкладено всю душу, а, за вашими мірками, ще й купу грошей, учиться в Тернополі і навіть не думає повертатися до тата. А намагання залучити її до посадки та збирання картоплі, щоб допомогла якось батькові та не забувала своїх коренів, закінчуються щораз більшими скандалами. Про горня води перед смертю вже годі й мріяти. Про повернення в село після інституту теж. Тим паче, що мама обіцяє квартиру їй в місті купити. А куди вертатися? Що в селі робити? Яке там дозвілля? Яка культура? Коли його друг, – зав клуб, – уже пропив з сільського клубу усе, що тільки можна було. Навіть комплект труб для духового оркестру. Хоча, з іншого боку, про який духовий оркестр в наші часи може йти мова? От і залишається герой роману біля розбитого корита, попри всі свої достоїнства та райдужні сподівання. А щодо грошей, то якби вони у селян були, то це вже було би не село, напевно.
- Гарно говорите, пане Миколо, - погодився Георгій Іванович. – Наливайте по третій, – звернувся він до пана Юрія.
Того двічі просити не довелося.
- Ну, зазвичай – третій «за них», - запропонував пан Юрій, зиркнувши на вхідні двері.
- За «них», - підтримав Георгій Іванович.
Після недовгої перерви на закушування, Микола Петрович продовжив:
- А щодо вашого зауваження про фінансову мотивацію вчинків героїв, то треба буде подумати. Не хотілося б, щоб роман відображав неправдиву картину сільського життя, тобто – село зовсім без грошей. Можливо, я десь недогледів за цими фінансовими мотивами. Вони, звичайно, мають місце. Але, мабуть, якраз у тому і полягає специфіка поведінки, вчинків сільських людей у порівнянні з городянами, що багато чого робиться імпульсивно: «здуру», «по-п’янці», – тобто необдумано, без всякого раціонального смислу, а інколи і всупереч йому.
- Приємно балакати з розумним чоловіком. – перебив Георгій Іванович. – Юро, а що в тебе з руками.
- А що? - не зрозумів пан Юрій, зосереджено роздивляючись руки.
- Посуд порожній.
- А-а-а! - пан Юрій швидко виправив ситуацію.
- Ну, во всє года во всє вєка, четвертий тост за мужика! – проголосив Георгій Іванович.
Знову дзенькнули чарки.
- Я вам чесно скажу, - взяв слово пан Юрій, звертаючись до Миколи Петровича - і я тобі, пане Миколо, вже це говорив. Роман дуже хороший. Попри окремі нерівності, чи то, як кажуть росіяни, «шероховатості»... Так у нас вже давно не писали. А зауваження пана Георгія стосуються якраз того наявного, на наш погляд, деякого відриву від реальності. Занадто це вже закритий світ, – ваше село. Там не діють загальноприйняті закони поведінки людей, а, зокрема, гроші не є головним мотивом, головною метою їх життя. Погодьтеся, що це ж не так. Відверто кажучи, між нами – письменниками, саме гроші – основний мотив нашої поведінки, її конечна мета. Зовсім інша справа, – добре це чи погано, і про це вже можна сперечатися.
«Дєформація сознанія чєловєка», «ми начінаєм думать только о дєньгах», - Миколі Петровичу згадалися цитати з ранкової промови Вітєньки. «А може, справді усе саме так і є, це правда і всі тут думають тільки про гроші. Фокус тільки в тому, що ми в провінції не можемо собі уявити, що таке може бути насправді. А де ж міфічна українська щирість, одним із головних інгредієнтів якої є безкорисливість? Мабуть, таки справді міфічний термін».
- Розійшовся ти, Юро! Боюся вже й просити тебе наливати! – перебив роздуми Миколи Петровича та промову пана Юрія Георгій Іванович.
- Та я практично уже й сказав усе, що хотів, - зауважив пан Юрій, вкотре наповнюючи чарки. – О! Як непомітно спорожнили, - здивовано подивився він на порожню пляшку та поклав її під стіл.
- Доведеться все ж, бачу, Лєну посилати… Ну, – п’ятий за оргазм. За творчий оргазм. – виправив сам себе Георгій Іванович.
