На випадок, якщо по дорозі станеться щось непередбачуване і вони не встигатимуть вчасно усі восьмеро були повністю запаковані у костюми найвищого ступеню захисту. Автодрезина гуркотіла далі й далі, а за сіткою по обабіч колії стояли рядком люди й мовчки дивилися на них, деякі в протигазах та респіраторах, більшість без жодних засобів захисту. Іноді один чи двоє виходили геть із ланцюжка і безнадійно вирушали повільною ходою у той бік, звідки поверталася дрезина, а вітер розвівав їм одяг і наносив пилу у очі.
Вони восьмеро більше нічим не могли цим людям допомогти. Усе можливе було зроблено. Годинниковий механізм уже відлічував на зворот останні секунди. Лишалося зовсім небагато. Крихта сумніву, трішечки часу, дещиця шляху. Відкрита платформа вже позбавлена свого небезпечного вантажу тихо погуркувала на стиках рейок. Навкруги у темному без жодної зірочки небі яскравими спалахами світилися місячні сяйва, спускаючи хвилями на землю різнокольорові відблиски, які, разом із стуком коліс, потроху заколихували, примушуючи дрімати майже всіх хто був на платформі.
Одразу після вивантаження, коли платформа вже вирушила у зворотну путь, усі змовкли. Їх було восьмеро, всі добре один одного знали, та й про що було говорити.
Усі фантасти помилялися повністю і безповоротно. Своїми книгами, фільмами та пророцтвами вони необачно вселили у людей надію на могутність людського розуму чи його досягнень, на зрозумілість пришельців, можливість їх пізнання і встановлення якоїсь домовленості з ними. Усе було геть не так.
Ніхто не чекав появи чогось дивного невідомо звідки, котре хтозна як існувало і чого хотіло, а найголовніше абсолютно не хвилювалося, стосовно будь-якої людської зброї і не відкликалося на жодну спробу встановити контакт.
А люди зникали, бо ж, здавалося б, чомусь зникали сили, що тримали атоми між собою, і вони миттєво згорталися спочатку одне в одного, а потім у ніщо. Зникали паркани, руйнувалися будинки, уся навколишня природа зникала, немов би її ніколи й не існувало, а люди налякано заривалися, мов кроти під землю, проте й там були вони, бо приходили через повітря, тож і звинувачувати можна було тільки його.
Удень понад порожньою землею блукали сірі вихори і яскраво-жовті кулясті блискавки, а вночі маленькі світні хмарки виникали де і коли самі собі хтіли, з’являлися, немов би, з нічого, і, якимось тільки їм відомим способом, руйнували цілі міста, залишаючи по собі місячні сяйва над власноруч створеною пустелею.
Автодрезина потроху спустилася нижче рівня землі у рів і вже ним під’їхала до воріт вмурованих у землю. Обидві стулки стальних із основою з багатошарового бетонну воріт ледве встигли зі скреготом відчинитися, як платформа в’їхала досередини, і вони зачинилися за ними, а рейки пішли далі й далі униз у тьму.
Майже всі восьмеро попритулялися боками або спинами одне до одного і, посхилявши голови, дрімали. А він згадував свою матір, і разом із платформою, що по спіралі вузькою штольнею спускалася рейками все нижче й нижче, почало у нього щеміти й наповнюватися смутком серце.
Згадував він, як платформа мчала через місто, яке ще не було зруйнованим, проте вже стало спустілим і приреченим. На четвертому поверсі, на одному з відкритих балконів, однакових, покинутих і сірих п’ятиповерхівок стояло крісло (і як його туди витягли?), а в ньому одягнутий у старомодного костюма і капелюха сидів літній добродій і читав книжку. «Це ж наш сусід ,- подумав він тоді ,- Ніхто й ніколи не бачив його в костюмі.» Побачивши з висоти автодрезину, що якраз проїжджала вулицею дідусь привітав їх, піднявши капелюха, а потім знову нахилив голову над книжкою. Таким тепер був його рідний дім. Очі його несвідомо знайшли рідні вікна, і в одному з них він помітив матір, що визирала з-за портьєри.
Вся вельми мудра сила силенна вчених не змогла знайти способу знищити приблуд, чи бодай визначити, як вони утворюються, чим живляться, завдяки чому живуть, чого вони хочуть. Тому й придумали цей пропащий крок, останній крок у виживанні видів.
Це був навіть не вихід. Не сміливе й оригінальне рішення, як протистояти усьому цьому. Не удар у відповідь. Це було гарчання. Удар у відповідь, що прикінчував і того, хто його завдає. Спроба пса вкусити автомобіль, що вже трощить їй кості.
Якщо це не допоможе доведеться продовжувати. Продовжувати тим, що було заховане глибоко під землею у Сховищі, там, куди вони зараз спускалися. Те що могло знищити не тільки життя на поверхні, а й усю Землю. І чим глибше вони спускалися, тим ставало усе тепліше й тепліше, і тільки костюми захищали їх від навколишнього жару.
А він думав про смерть і не міг звільнитися від цих думок, і тому заплющував очі й зажмурювався усе дужче й дужче, не маючи проте змоги відігнати спомину про матір, що дивилася на них з вікна, молилася і хрестила їх навздогін.
Платформа ж, тим часом, виїхала із темряви штольні у величезний освітлений зал Сховища і зупинилася. Проте усі восьмеро на ній мовчки залишалися сидіти, аж доки не пролунав вибух, що струсонув усю Землю, звільнив пил зі стелі Сховища і його сльози.
