(Новела «Янгол Охоронець» є складовою частиною роману «Новітні міфи міста Києва» літературно-мистецької ватаги ТРИПЕРА)
І все ж таки Андрій нервував.
Наче все робить правильно, та на душі якось гидотно… Він кинув погляд у дзеркало заднього виду – на задньому сидінні автомобіля зв’язаний пес, рудий з чорним, невизначеної породи, простіше кажучи – дворняга приблудна, вже відійшов від снодійного і дивиться Андрію в очі.
Нічне шосе несеться назустріч і зникає під колесами. Гидкий осінній дощик липне до лобового скла. На сусідньому сидінні Ігор погладжує невеличкий чемоданчик.
- Шкода собацюру… - вкотре вже за останню годину сказав Ігор.
- Блядь, не трави душу, га? Гадаєш мені то в кайф? – нервово озвався Андрій.
- Ну, не знаю… Адже ж існують якісь центри… ну, там де бездомних тварин утримують.
- Закінчуй, га? Гадаєш, я нікуди не дзвонив? На хєр нікому до того немає справи. А в мене – донька маленька… він вже тиждень як у нашому дворі з’явився. Постійно біля парадного сидить – зубами світить. І кожного дня ухожу на роботу і думаю – а раптом Яночка вийде у двір гуляти, а він на неї кинеться?
А… кому я пояснюю… Знаєш, допоки в тебе своїх дітей не буде – навряд ти зрозумієш…
- Ні, ну, чому ж… Я все розумію – родина, діти, відповідальність… Але… шкода псіну…
- Блядь, та, замовкнеш ти коли-небудь чи ні!
Машина, нарешті, від’їхала достатньо далеко від міста, Андрій з’їхав на узбіччя дороги та зупинився.
Хвилину він ще сидів за кермом і палив. Нервово видихав дим у привідкрите вікно авта, намагаючись не дивитись у дзеркало, аби знову раптом не зустріти погляд рудого з чорним пса.
Нарешті, наважившись, Андрій відстебнув пасок безпеки і виліз з машини. Дрібний дощик сповнював ліс тихим шурхотінням. Шурхотіння це заповзало до вух і серця. Туди ж таки проникали і противні холодні краплі дощу.
- Бр-р-р…
Хлопнули двері авта – Ігор також вибрався назовні. Андрій вже приготувався як слід вилаятись, якщо Ігор скаже хоч слово, але той мовчки підійшов до Андрій і протягнув тому чемоданчик.
- Зараз. Я спочатку витягну його…
Андрій відкрив задні двері та, намагаючись не дивитись зв’язаному псу в очі, обхопив і витяг того з машини. Як не дивно, але дворняга не впиралась і взагалі не рухалась, і якби не відкриті очі, можна було б подумати, що й досі знаходиться під дією снодійного. Андрій відтягнув рудого з чорним пса вглиб лісу, подалі від авта і поклав на землю. Потім повернувся до Ігора, мовчки взяв чорний чемоданчик і так само без слів пішов назад до зв’язаного пса.
Клацнув замок. Андрій відкрив чемоданчик і обережно простягнув руку до предмета, що лежав всередині.
Холодна тяжкість пістолета не додала впевненості, як бувало раніше, коли йому доводилось тримати в руках зброю.
Андрій встав. Підняв руку з пістолетом, спрямовуючи його на пса, і… опустив, не в силах натиснути на курок.
- Із запобіжника зніми – долетіло від машини.
- Що? А, звичайно… зараз…
Андрій зняв пістолет із запобіжника і знову спрямував зброю на пса. Мозок надсилав відчайдушні імпульси пальцю натиснути на курок, але палець, здавалось, раптом ні з того ні з сього, усвідомив себе абсолютно незалежною територією, і підкорюватись вказівкам із центру відмовлявся навідріз.
Краплі дощу стікали обличчям.
- Ну, що тут в тебе? – почув він голос Ігоря, який не витримав і підійшов.
Андрій знов опустив руку й озирнувся до друга.
- Слухай… Ну, ти ж багато стріляв із пістолета… Може, ти… ну, в плані того…
- Що? Та йди ти в жопу! Я ж одразу сказав – з мене пістолет, з тебе – пляшка. Все. Тобі треба – ти й стріляй. Я ніколи нікого не вбивав – ані людей, ані тварин – і зараз починати не збираюсь! Я стріляю в тирі. Я не кат!
- Ладно… - після паузи сказав Андрій, і ще раз підняв руку, суміщаючи дуло пістолета і голову пса.
- Ти тільки відійди далі – сказав Ігор – кров’ю може забризкати…
- Ти ж нікого не вбивав, – крізь зуби процідив Андрій, відступаючи на крок назад – Звідки ж знаєш, що кров’ю забризкає?
- Кіно дивлюсь різне – огризнувся Ігор.
- Кіногурман хрінов… - прошепотів Андрій.
- Я все чув! – кинув Ігор і попрямував до авта.
- Стій! – крикнув йому в спину Андрій – Зачекай. Назад машину поведеш?
- Можу. А що? – Ігор зупинився і запитально подивився на Андрія.
- Чудово.
З пістолетом у руці Андрій швидко пішов до машини. Відкрив багажник і навпомацки віднайшов пляшку горілки. Закрив багажник, поклав на нього пістолет і, звернувши пробку на пляшці, прямо з гирла зробив кілька великих ковтків. Поморщився. Зробив пару глибоких вдихів і взявши пістолет, знову пішов до зв’язаного пса.
Пролунав постріл.
Назад їхали мовчки. Перед тим як сісти в машину, Андрій ще раз припав до пляшки, але очі пса так і не зникли.
Коли Андрій повернувся додому, дружина і донька вже мали б давно спати, але тільки-но Андрій переступив поріг – одразу в нього на шиї повисла донька.
- Татку! Татку! Ой, що сьогодні було! Ти не уявляєш! Татку, давай візьмемо собачку!
Андрій, здивований такою зустріччю, з донькою на руках пройшов до кімнати і зустрів сяючий погляд дружини.
- І що ж у вас тут трапилось, поки мене не було? – намагаючись говорити жваво і весело, запитав Андрій.
- Ой, Андрійку, це взагалі диво, що усе так добре скінчилось! Ти навіть не уявляєш, що було! – збуджено почала дружина. – Йдемо ми з Яночкою сьогодні вдень додому, а тут…
- А тут цей страшнючий собака! – перебиває донька. – Такий великий і злий! І летить на нас!
- Собака? Це та дворняга, що завжди сидить біля під’їзду? Ну, все, все, не переймайтесь. Її вже можна не боятись…
- А я ніколи її і не боялась! – гордо говорить Яночка – татку, а давай візьмемо її собі додому? Ну, татку, ну, будь-ласка…
- Уявляєш, Андрійку – продовжує дружина – цей пітбуль, ну, той що у Віктора Павловича з другого поверху, то вже потім мені розповіли, зовсім збожеволів. Покусав Віктора Павловича, коли той на нього крикнув, а тут ми з Яночкою йдемо, і цей собака кидається прямо на нас…
- Який собака?
- Ну, пітбуль цей, Віктора Павловича. Яночку закриваю, сама обличчя ховаю і раптом, наче блискавка руда з чорним з-за спини в мене вилітає та стає поміж нами і пітбулем цим дурнуватим…
- Татку, а як ми його назвемо? Ми ж візьмемо цього собачку, татку ну будь-ласка!
- Андрійку, ти не повіриш, стоїть ця дворняга між нами і не пускає пітбуля. Той спочатку загальмував, а потім як стрибне на собаку цього приблудного. Думаю, зараз він його на шматки розірве, швидко схопила Яночку й побігла. Потім вже обертаюсь, дивлюсь, пітбуль тікає і скавчить, а дворняга ця підбігає до нас та Яночці обличчя лиже…
- Ось бачиш, татку, який собачка гарний! Ну, давай, її візьмемо собі, ну, будь-ласка! Він мене охороняти буде! Ну, будь-ласка…
- Яночко… - почав Андрій, намагаючись не дивитись в очі доньці – Розумієш… ми не можемо взяти собі цього собачку…
- Андрійко, то вже дружина – а може дійсно візьмемо його собі? Вона ж справді нас з Яночкою сьогодні врятувала. Я з ним гуляти буду…
- Ні, ні, ні… - як молитву повторює Андрій, качаючи головою, й уникаючи спрямованих на нього поглядів – доньки, дружини та рудого з чорним пса, який здається й досі дивиться прямо на нього.
- Ви не розумієте… Річ у тім, що це не від мене залежить. Янульчику, маленька моя, розумієш, у цього собачки є своя оселя і він пішов до себе додому…
- Андрійку… - здивовано почала дружина.
- Ну, я зараз йшов і бачив, що за ним приїхав хазяїн – нарешті знайшовся Андрій.
- Який хазяїн? Він же бездомний… Татку, я хочу собачку! – Яночка розплакалась і побігла до своєї кімнати.
- Андрійку, що трапилось?
- Нічого – все ще не наважуючись підняти очі, сказав Андрій – немає більше собачки. Забрали його. Увезли. Пішли спати…
Вранці Андрій прокинувся від радісного галасу доньки.
- ТАТКУ! ДЯКУЮ!!! Татку, я люблю тебе!!!
Андрій відкрив очі і побачив доньку, яка забігла до спальні й аж пританцьовувала від щастя. Біля ніг дівчинки лежав пес, рудий з чорним, і дивився Андрію прямо в очі.
