«Я – не покинута, я – сильна!» - це якось казала людина, що небайдужа моєму серцю. Коли ж справді випробовуються люди на силу свого духу? Коли в розлуці… чи, навпаки, коли кожну секунду свого життя присвячують іншому чоловічку на цій землі?
«Бог покладає на плечі людині стільки випробувань, скільки вона ладна витримати». Але як щодо суїциду? Адже він і є тією безвихіддю, в якій деякі люди вбачають звільнення. Це лиш дешеві трюки та слова з однієї пісні, що «виходу немає». Це помилка всіх віків, бо ж легше за все, при виборі свого майбутнього, яке, я впевнена, не буде гладким як шовк, обернутися й піти. Залишити свої проблеми для інших поколінь, сказавши кілька фраз про стрімкість й божевілля життя, в якому не вбачав сенсу (а він ж був, в очах людей, яких ти любив. чи не так?).
Любов. Чим вона вимірюється? Кількістю слів «я люблю тебе, кохана» в поривах безликої пристрасті? Чи кількістю фанатів, з сердець яких можна викласти доріжку навколо замріяного будинку? А якщо вона вимірюється можливостями когось любити, не просячи нічого взамін? Що тоді? Очі наповнюються слізьми. В думках безшумні грози. Бо є кого любити, є кому присвячувати свої перемоги, і в разі поразки, хтось-таки подарує частинку свого тепла.
Здається, світ відступає тоді, коли ми заставляємо його відступити. Люди міняються під впливом банальних чи екстремальних обставин, залишаючи при собі віру в щось краще, цілісніше, правдивіше, ніж те, з чим вони живуть кожен день. Деякі, я б сказала, вибрані, ладні змінити цей світ!!! І роблять вони це за допомогою музики, картин, книг, танцю (і я не про те «мистецтво» на якому заробляють гроші, прославляються в короткому сьогоденні чи заносять себе до категорії «народний артист» ).
Всі ми колись падаємо у вузький колодязь правди. Тільки от чи буде там вода, яка врятує тебе? Адже та вода є символом життя. Твого неприкаяного життя. За яке в тебе немає охоти боротись, яке ти ладен, нібито із щирості, подарувати комусь, аби спихнути з себе тягар вибору.
Люди завжди живуть спогадами. Та я їх за це не засуджую. Хоча, згадувати потрібно лише позитивні миті, ті, що вп’ялися в нашу пам’ять і до неможливої ностальгії приводять наш сум. Сум за втраченим.
Спогади про біль? Ними люди найбільше страждають. Переносячи їх знову й знов всі відчуття страху, випадку чи зради випливають і стає невимовно терпко на душі. Серце відчутно стукає у скронях. А біль ... лиш знову закутує тебе в холодне покривало власної життєвої драми.
Слова… а чи описати ними те божевілля, що в кожного в голові? Ми лиш реченнями малюємо вже наперед зіпсутий ескіз тієї істини, про яку нескінченно мислимо, про ті відчуття, коли хочеться кричати, але нема тих звуків, щоб ними передати незрозумілі нам емоції. Тому ми й мовчимо… Деякі люди в мовчанні не бачать сенсу, бо тоді чують поклик душі, яка не може змиритися з реальністю, що їх і лякає. Словами вони приглушують біль уже нездійсненого. Але лиш в мовчанні всього людства було б чути співчуття води, біль птахів, патріотизм землі, страх гір, самотність інших ..
