«Дай мені зіграти мою останню пісню», - сказала морська свинка, щойно вилізши зпід кроваті у 27-й палаті. Це виявилося несподіванкою для хворого, з рештою для мене це так само було б несподлівано, якби морська свинка заговорила до мене, ще й з таким дивним проханням.
- Але ж ти свинка…,- нічого більш розумного до голови не прийшло, тому людина у білій піжамі і блідому обличчі вирішила, що такої відповіді буде цілком достатньо.
- Я не свинка! Я – морська свинка. Відчуваєш різницю? Це всеодно що ти дисантників американського підрозділу «морські котики» обізвав би лемурами. Це різниця. Це велика різниця. То даси мені заграти мою останню пісню?
- Останню?
- Останню.
- Ти хвора?
- А ти палиш?
- Палю.
- Дай цигарку. Я люблю гарно покурити в затяжку перед виконанням своєї останньої пісні. Це ж моя остання пісня.
- То ти помираєш?
- А ти дибіл?
- Не знаю. Мене тут від чогось лікують, але від чого я не знаю, - він підкурив відразу дві цигарки. Одну дав морськійц свинці. Вона смачно затяглася, почухала потилицю і протягла хворому свою маленьку лапку.
- Саня, - промовила морська свинка.
- Ні, я не Саня. Я Андрюха.
- Я – Саня. А то якось незручно, я збираюся грати тобі свою останню пісню, курю твій бонд, а ми навіть не знайомі.
Ще з півгодини вони сиділи і мовчки курили, вдивляючись у вікно, за яким десь там вглибині сонного міста ще було чути життя і рух маршрутних таксі. Це вікно потроху затягувалося морозними малюнками. Саня і Андрюха потроху починали мерзнути, ноги починали труситися, а зуби цокотіти.
- Знаєш, а у мене в палаті курити взагалі не можна. Але не щодня сюди приходить морська свинка і просить зіграти свою постанню пісню. Я, власне, вперше знайомлюся з морською свинкою. Та і ваших останніх пісень я ніколи не чув. До того ж, ти помираєш.
- З чого ти взяв? Я навпаки, починаю тільки жити, у мене навіть у думках не було померти. Почуваю я себе нормально. Тиск в нормі, температура 36,6, голова не болить, шерсть не линяє…
- А чого ж пісня остання?
- Так, пісня. Я гратиму на віолончелі. Це шось таке трошки більше за скрипку, але менше за контрабас. Я на цьому інструменті ніколи не грав. Але сьогодні ця пісня буде останньою. До того ж я жодного разу не грав на віолончелі і навіть ніколи її не бачив, але мені страшенно подобається це слово – ві-о-лон-чель… витончено, і головне – нічого зайвого.
Морська свинка вийшла на середину палати. Розставила задні лапи на ширину плеч. Ясна річ, що ніякої віолончелі в лікарні не було, до того ж морські свинки не грають на віолончелях. Але вона уявила, що в її руках спарвжній інструмент, у якому немає нічого зайвого і все довершено. Все, навіть назва. І ця морська свинка уявила в руках справжній смичок, провела ним по уявним струнам і полинув звук. Звук справжній, самий-самий справжній, хоча й інструментів не було. Але музика раптом полинула.
І від тієї музики чомусь раптом схотілося дуже спати. Хворий ліг на кровать, укрився ковдрою, промовивши, - «Його остання пісня…», - і заснув. А звук все линув і був таким справжнім і живим. Набагато живішим за цю зимову палату влітку. На прикінці літа лікарняні палати завжди виглядають по-зимовому. Все біле: халати, простирадла, пір’я в подушках і таблетни пеніциліну. Але від музики чомусь стало веселіше, і зима відійшла на другий план. А місто за вікном раптом почало прокидатися. І ця музика, вона надихнула життям голуба, зробленого за допомогою орігамі з туалетного папіру, і він вилетів у душник, штучні воскові квіти на стіні теж ожили, а хвороба зібрала свої речі у наплічник та пішла кудись далеко. Дуже далеко, де є зима і зовсім немає музики, де її залишать у спокої.
На ранок хворого виписали додому, а на підлозі у палаті ще досі дотлівав недопалок цигарки морської свинки. Морські свинки дуже повільно курять.
