Згадуючи зараз те літо, я ніяк не можу зрозуміти звідки ти узявся. Пам’ятаю як прийшов, що сказав. Пам’ятаю навіть чорні джинси та світлу сорочку. Але звідки ти тоді узявся згадати не можу. Та й це зовсім не потрібно. Хіба гадаєш звідки взялася казка? Ні. Ти просто нею насолоджуєшся, упиваєшся її смаком.
А ти… Ти просто зайшов одного вечора в червону хвіртку. Я як зараз пам’ятаю нашу першу зустріч: я сиділа на ганку з горнятком запашної кави в руці, аж раптом відчиняється хвіртка і входиш ти. Такий упевнений в собі. Красивий. Мужній.
- Нарешті я тебе знайшов. Вибач, що прийшов лише всередині літа… Раніше не вийшло. Просто шукав тебе довго…
- Нічого. Головне, що я дочекалася. – відказала я, і тільки в ту мить зрозуміла, що увесь червень і частиночку липня жила в очікуванні казки. Моєї власної історії з сопливим хеппі ендом…
- Я так давно мріяв тебе побачити… Знаєш, ти мені часто снилася. Тільки з коротшим волоссям…- ти сказав це так, наче ми з тобою вже сто років були знайомі, а життя просто розвело наші дороги на деякий час. Дуже довгий час.
- Просто воно відросло… Кави хочеш? – ти кивнув і сів коло мене.
Той вечір і усю ніч ми просиділи один біля одного, тримаючи в руках чашку з холодним темним напоєм.
Залишок липня ми жили разом в хатинці на околиці села. Знаєш, було так добре! Тоді ти ще не турбувався ні про що, і усі твої думки займала лише я. Пам’ятаю як ми лежали у дворі на матраці і намагались порахувати зірки. Ми рахували до світанку, а потім ти сказав, що вони усі світять лише для мене.
Вдень ми гуляли. Пам’ятаєш оте поле ромашок, що було за моїм двором? Ти сидів в тіні старезного дуба і повільно втягував у себе п’янке літнє повітря. А я в цей час бігала по полю, наче мале дівча, і заплітала квіти в волосся. Ти часто мені казав, що я пахну літом. Квіти у волоссі зав’ядали і тоді я пахла ніяким не літом, а справжнісіньким сіном. Хоча ти все це заперечував і казав, що я тобі нагадую літо. Ні, не так… ти казав, що я і є твоє Літо.
Ми гуляли лісом. Ти трусив дику яблуню, і ми повертались додому з повними кишенями неспілих плодів. Вертаючись, я завжди щось співала собі під ніс. Тоді ти мовчав і слухав нісенітниці, які я мугикала.
Ввечері ти брав гітару (вона теж узялася нізвідки: одного дня ми відкрили сарай і побачили інструмент кольору осіннього листя). Ти перебирав струни так само ніжно, як і моє волосся вночі. Звуки лилися з-під твоїх пальців і тоді, здавалось, затихав увесь світ. Усе живе завмирало, змушувало своє серце якомога тихіше битись, аби краще почути твою пісню, пісню твоєї душі. Певно, музику ти любив так само сильно як і мене.
Ти завжди прокидався раніше за мене і сидів у дворі, чекаючи поки я додивлюсь свої солодкі сновидіння. Коли я виходила, ти просив мене стати навпроти сонця, так, щоб волосся світилося золотом, а твоя велика на мене футболка, у якій я спала, розвивалася на вітру. Тоді ти підносив палець к вустам. «Тсс, - шепотів ти, - постій отак трошечки. Дай мені подивитися на Літо. Дай послухати як співає вітер у твоєму волоссі». І я стояла. Хвилину, дві, десять, годину. Я дивилась на тебе, на твоє коротке чорняве волосся, на кілька рудих плямок на щоках (ти ще казав, що то сліди від цілунків сонця), на зелені очі, у яких час від часу з’являлися бісенята. Дивно було їх бачити у твоїх очах, очах мого Янгола.
З початком серпня ти ставав все більш неспокійним, тобі снилися жахи і ти часто прокидався вночі. Тоді ти пригортав мене до себе і перелякано шепотів «Ні-ні-ні». Я лякалась і чомусь починала плакати як дитина, а ти все більше пригортав мене і цілував волосся, руки, плечі… Ти казав, що не полишиш мене.
Одного разу ти розповів, що є ще одна. Вона забере тебе від мене. Але поки що ти тут, зі мною, а вона ще далеко. Ти казав, що ще є час. А потім пригортав, цілував, шепотів, що не зможеш мене лишити…
Серпень закінчувався. Ми хапались за сонячне проміння, за останні дні літа, жували кавуни і мріяли ясними зоряними ночами. Бавились у лісовій річці і збирали букети польових квітів. Ти дарував мені зірки, а я тобі літо. Ти давав мені спокій, а я тобі тепло. Ти пригортав мене, а я осипала тебе цілунками.
Того останнього вечора я заснула у тебе на руках. Був передостанній день літа, коли повітря ще переповнене теплом, але зорі вже не так яскраво сяють. Через наступаючий сон я почула як ти шепотів, що я і є твоє Літо. І ще щось про далеко дорогу. Але ті слова я вже не розчула: сон повністю переміг мене.
Ти пішов і залишив мені лише спогади. Моя казка закінчилась ніяким не хеппі ендом, а лише словами, що я – «твоє Літо». Знаєш, тоді для мене цього було мало. Але тепер цього більш ніж достатньо. Прокинувшись, я не побачила тебе у дворі і все одразу зрозуміла.
Ти пішов. Пішов, так і не відповівши до кінця на мої питання.
Але тепер це не має значення. Я пишу тобі листи і кидаю у поштову скриньку конверти без адрес, з одним-єдиним написом: «Моєму Янголу». Можливо, ти колись їх отримаєш.
P.S. У день, коли я прокинулась сама, я зрозуміла чому ти пішов. Просто прийшла вона, інша. Просто прийшла Осінь…
