Вночі мені наснилася купальниця. Це вже було дивно, зазвичай мені не сняться сни. Ну, хоч не зверталася до мене, не просила допомоги, чи не розповідала таємниці всесвіту. Просто бачив її і все. Мабуть, заморився. Вранці підхопився, сунув голову під холодний душ, щоб розігнати залишку сну. Потім розбудив хлопців.
- Одна група постійно біля купальниці. Бути готовими у будь-який момент.
- Щось чекаємо?
- Щось непевне. Але треба бути готовими.
- Будемо.
Поїхали у табір. Там уже було людно. З оператором подивилися, як краще поставити камеру. Тут прибіг комендант табору.
- Що ви робите?
- Встановлюємо камеру.
- Навіщо?
- Ми ж даємо репортажі про життя табору. Ось тут буде постійний наш пункт.
- Чому біля неї?
- Ну, а де ще? Купальниця це ж головний об'єкт табору!
Іншу камеру поставив через річку. Звідси купальниця була як на долоні. Подзвонив Ед. Почав з матів.
- Як перелаєшся, передзвони.
Я вимкнув мобілу. Йшов по мосту, коли поруч загальмувала машина. Я аж трохи напружився. Але звідки вискочила Вєра.
- Ти що робиш? Ти що робиш? – підбігла до мене, хотіла дати ляпасу. Я схопив її за руку.
- Заспокойся, курво.
- За скільки ти продався? За скільки? – вона кричала і ледь не плакала.
- Пішла ти.
Я відштовхнув її. З машини вискочило кілька міцних парубків. Вичікувально дивилися на Вєру.
- Стій! – крикнула вона мені.
- Заспокоїшся, тоді поговоримо. – я не хотів розмовляти з істеричкою.
- Зупиніть його! - крикнула вона. Я розвернувся. Хлопці бігли до мене. Троє. Не виключено, що якісь спортсмени. Нас на передачі вчили прийомам, але з нас же не готували вуличних бійців. Першого я ще зміг завалити, але двоє інших вже валили мене. Скрутили руки, якісь мотузки, вони так і їздять з мотузками? Визволителі України, які їздять з мотузками про всяк випадок! Що там у них ще є? Ножі, праски, наручники, набір юного інквізитора? Потягли до машини. Оператори повинні були помітити метушню на мості. Мене запхали в машину і повезли.
- Ти думаєш, що робиш? – запитав я, коли трохи прийшов до тями. Вєра сиділа біля водія і мовчала. Ми швидко приїхали, мабуть у штаб.
- Ведіть його за мною! – наказала вона і мене потягли. Але перед тим, натягнули на голову целофановий пакет. Я подумав, що можуть і вбити. З переляку. Не подумавши про наслідки. Але навряд чи.
- Ось він! – сказала Вєра, коли мене кудись притягнули.
- Ти що робиш? – закричав Ед. Не мені, їй. А, злякався. Скинув у мене з голови пакет, наказав, розв'язати. – Вибач, Владюшо, це помилка.
- Що ти перед ним вибачаєшся? Його вбити мало! – крикнула Вєра.
- Вийди звідси! Всі вийдіть звідси! – заревів Ед. Слухайте, таке собі тихеньке інтелігентне створіння, любив комедії Вуді Алена, а ось ту рикає, наче лев в пустелі! Як всі тут змінюються! Один тюхтій став святим, інший – левом! Ні, тут точно щось у повітрі! Якісь випаровування!
Хлопці вийшли самі, а Вєру йому довелося виштовхувати. Ед зачинив двері на гачок, сів поруч. Я тер зап’ястя, які надавили мотузки.
- Владюшо, я вибачаюся, але...
- Але?
- Просто ранковий випуск, це ж...
- Що?
- Навіщо ти це зробив?
- Що зробив?
- Навіщо ти дав тих людей, які поливали Славка брудом?
- Я дав і тих людей, які поливали його миррою!
- Але ті люди, які казали погано, вони ж брехали!
- І ті, що казали добре, вони теж брехали!
- Ні, вони не брехали!
- Тоді чому я раніше не чув історія про чудесні зцілення від Славка? Чи про те, як він нагнав гопників або бачив майбутнє! Усе це лайно, чого воно спливло на поверхню тільки зараз?
- Просто люди не наважувалися в них повірити!
- Хуйня!
- Так і є! Я сам раніше чув, але не міг повірити!
- А, ну так! Славко ходив по воді, виганяв бісів зі свиней і накормив всі Суми сьома хлібинами!
- Владюшо! Невже ти не розумієш, що зараз особливий момент!
- То й що?
- Нам потрібна твоя підтримка!
- Її не буде. Я нікого не підтримую. Я просто роблю свою справу.
- Владюшо, ти ж патріот! Ти ж любиш Україну! – блять, він аж сльозу пустив! Як і Славко! Де це вони навчилися плакати, коли треба? Плачі на замовлення: вечірні курси, кількість місць обмежена! Тільки мене ці сльози не вражали, а дратували.
- Слухай, Еде. Скажу тобі одну річ. Я вже багато разів перевіряв на практиці, то для мене це стало аксіомою: коли мене просять зробити щось заради України, то мене хочуть наїбати. Причому наїбати по-простому, не дуже і напружуючись. У таких випадках я завжди відповідаю – пішли на хер. То Еде, я кажу тобі – пішов на хер!
Я встав.
- Куди ти?
- Працювати.
- Сподіваюся про це непорозуміння ніхто не дізнається?
- Дізнаються, всі дізнаються.
- Навіщо? Владюшо, це просто помилка!
- А якби я був не з "Життя по-справжньому!"? Якби я був простий смертний? Ви щоб мене так і залишили у підвалі лише за те, що я не згоден з вами? Ви - небезпечні люди. Якась галіма секта з запаленою свідомістю! Я все більше переконуюся у цьому!
Я стояв уже біля двері, коли Ед підскочив і наліг на неї.
- Ти хоч розумієш, що ми можемо просто не випустити тебе звідси?
Він дивився на мене водночас переляканими і впевненими очима. Я не знаю, як це можна буди водночас переляканим і впевненим. Але ось Еду вдалося. Вони перетворились на циркачів тут, творять таке, що на голову не налазить.
- Пішов на хер. Я вже достатньо боявся речей дійсно страшних, щоб боятися якихось шаромижників.
- Владюшо, ти жартуєш з вогнем!
- Я жартую з гівном, яке чомусь вважає, що стало вогнем.
Він заскрипів зубами. Вогники люті в його очах. Господи, він ще тиждень тому був адекватною людиною. А зараз він якийсь комісар у пильному шоломі. Борець революції, блядь, співець українського щастя!
Не знаю, що б було далі. Можливо, вони б дійсно мене залишили у підвалі театру. Чи вивезли кудись за ліс і вбили. Я багато чого побачив в очах Еда, то думаю, що не перебільшував небезпеку, яка наді мною нависла. Але тут почувся постріл. Я кілька раз у житті чув, як стріляють гранатомети. Це був постріл з гранатомета і майже відразу вибух. Секунда тиші, а потім крики і рев сирен.
- Їбати його за ногу! Що це ще таке? – скрикнув Ед. Раніше він майже не лаявся, а матюки не вживав зовсім ніколи. Ось зараз впевненості в його очах не залишилося, а переляку побільшало. Потім ще вибух.
- До купальниці, швидше! – крикнув я.
Ви вискочили з кабінету Еда, в коридорі була страшенна метушня. Всі кудись бігли.
- По сходах не пройдемо! За мною! – крикнув Ед. Він вже непогано знав будівлю театру, то повів іншим шляхом, до корпусу, де знаходилися гримерні та допоміжні служби. Вийшли чорним ходом і побігли до купальниці. Там стояв страшенний галас. Ледь пройшли через кілька шеренг охорони.
- Стріляли! Стріляли! В купальницю стріляли!
- Припинити паніку! Припинити паніку! – кричав комендант табору. – Давайте ще мішки, ще!
Всі метушаться, бігають, волають. Я бачу, як димиться місце вибуху. Два місця. А ще кров і шматки людських тіл. Я кидаюся до камери. Вона на місті, хлопці знімають.
- Що трапилося?
- Постріл! Он там, за рікою! Звідти! Два постріли!
- Купальниця ціла?
- Наче так!
Я набираю номер Пантагрюеля. Але мережа перевантажена, неможливо додзвонитися.
- Залишайтеся тут!
Я біжу з табору, вибігаю на міст. Бачу як попереду біжить цілий натовп. Мабуть, це ті, кого послали перевірити звідки стріляли.
- Хлопці, за мною!
Ми з операторам і другою камерою біжимо за тарасистами. Ті починають обшукувати два будинки, з яких могла вестися стрільба. Скоро з даху одного знімають стріляні гранатометі "Муха".
- Допитати мешканців, перевірити усі квартири! Вороги можуть бути ще тут!
Навряд чи. Щоб збігти навіть без ліфту вниз потрібно десь півтори хвилини. Вони у злочинців були.
- Білий "Форд"! Білий "Форд"! Вони уїхали на білому "Форді"!
Наче хтось бачив, що два молодика тільки-но від'їхали від будинку на машині.
- Перекрити дороги! Зупиняти усі білі "Форди"!
Вони ще шукають по під’їздам, але не знаходять нічого підозрілого, окрім знімальної групи з Німеччини, яка винайняла квартиру з вікнами на місце подій. Але нічого зняти не встигли, дуже вже несподіваним був постріл.
- Що там у вас? – питає Пантагрюель, який зміг додзвонитися.
- Стріляли у купальницю!
- Що?
- Стріляли у купальницю! Два постріли з гранатометів!
- Відео є?
- Є!
- Швидко сюди!
- Зараз буде!
Я забираю касети, беру таксі, мчу до готелю, де стоїть автобус з обладнанням. Починаю зливати. Сам дивлюся і відчуваю, що вже тремчу від напруги. Ось перший постріл пробиває стіну мішків з піском. Камеру дуже трусонуло, але оператор її втримав. Наводить через річку, спалах, це другий постріл, оператор дає наближення, видно як двоє хлопців біжать по даху п’ятиповерхівки, а потім зникають. Друга камера знімала тільки купальницю. Ось перший постріл, летять розірвані мішки з піском. В стіні мішків дірка. Зненацька кілька людей кидаються на неї і затуляють собою. Другий постріл. Вибух. Летять шматки людських тіл.
- Охреніти! – каже шофер, який дивиться все це. – Вони стали замість мішків! Самі!
Четверо чи п'ятеро. Як вони так швидко зрозуміли, що треба робити? Як не запанікували, не злякалися? Вони ж розуміли, що йдуть на смерть! Що повинно трапитися з людиною, щоб він ось так легко жертвував собою?
- Це просто бомба! – кричить мені по телефону Пантагрюель. – Даємо в прямий ефір! Скільки жертв?
- Зараз дізнаюся!
Дзвоню знайомим ментам. Вони кажуть, що сім поранених відвезли по лікарням, троє загинуло цілком, а інші розлетілися шматками, зараз їх збирають. Я передаю все це у Київ.
- Нападників поки не затримали. Машина, на якій вони втекли, знайдено пустою на окраїні Сум. "Життя по-справжньому!" буде слідкувати за розвитком подій! – кричу я в прямий ефір.
- Дякую! З міста подій наш спеціальний кореспондент Владюша Бар-Кончалаба! У разі потреби ми будемо переривати наше мовлення прямими включеннями Владюші! – каже Пантагрюель.
Далі реклама. А у мене перед очима ті хлопці. Що побігли і стали біля купальниці, що прийняли на себе постріл з гранатомета. Коли люди готові пожертвувати своїм життям, то це вже серйозно. Це вже не просто п’янке повітря.
- Владюшо, це просто супер! Молодець!
- Панта, така справа…
- Що?
- Мене ледь не заарештували.
- Міліція сваволить?
- Ні, ці, тарасисти
- Ти серйозно?
- Так. Зараз я зроблю запис, де все розповім. Це на випадок, якщо вони мене таки прихватять.
- Зроби. І звернися до міліції.
- Міліція тут вже мало що вирішує.
- І все ж. Та будь обережним.
- Добре. Мені дзвонять оператори.
- Займайся.
Оператори сповістили, що в таборі очікується сам Славко.
- Його несуть на ношах з лікарні!
Я вибіг на балкон готелю з камерою. Побачив великий натовп. Кілька тисяч людей. Які йшли і скандували "Зерно! Зерно! Зерно!". Десь в середині були ноші, в них напівсидів Славко. Він був схожий на монарха, отця народу, що купається в людській любові і відданості. Подумав, що Юля, коли побачить ці кадри, помре від заздрощів. Бо хіба вона завжди не мріяла про те, щоб і її так любили? Але на руках її носили лише відбірні охоронці. Аж ніяк не народ.
Я подзвонив операторам, щоб вони були готові знімати підхід Славка. Ми продовжували працювати майже в прямому ефірі, ми єдині, бо інші розгубилися, не знали, що робити.
Мені подзвонив Ед.
- Владюшо, дякую, дуже дякую!
- Пішов на хер, Еде! І якщо ще раз ваші мавпи хоча доторкнуться до мене буде великий скандал і вас буде об'явлено збіговиськом терористів! Зрозумів?
- Владюшо, то були помилки, вони не повторяться. Ось Вєра хоче вибачиться перед тобою.
- Скажи їй, щоб теж йшла на хер.
Я перервав зв'язок і побіг до табору. Побіг, бо на машині проїхати туди було неможливо. Сила силенна людей, я ледь пролізав серед них, але метрів за сто від табору застряв капітально. Оператори по телефону розповіли мені, що Славка принесли на ношах до пам'ятника, навколо його стала жива стіна з охоронців, мішки з піском були прибрані. Славко, ледь тримаючись на ногах, підійшов до купальниці і вклонився перед неї на коліна.
- О велика мати, великого сина! Вороги хотіли вбити тебе! Але ми захистимо тебе! Ми не побоїмося загинути, не побоїмося прийняти смерть заради тебе і сина твого! Ось ти у крові! - Славко втирає з голови купальниці кров загиблих охоронців. - Нехай ця кров передасться сину твоєму! Нехай він пам'ятає кров усіх загиблих за нього! Усіх загиблих за Україну! Велика Мати! Ми будемо охороняти тебе! І нехай знають вороги – щоб вбити Мати, щоб вбити Тарасовича, прийдеться вбити усіх нас! Спочатку спробуйте вбити нас! А тепер давайте почитаємо "Кобзар", щоб набратися сил і наснаги!
Натовп закричав, забили барабани, люди почали розкривати "Кобзарі". Господи, тут у кожного був "Кобзар"! Хтось казав, що мерія замовила з Києва та Харкова кілька вагонів "Кобзарів", вишкребла склади усіх видавництв, де ці "Кобзарі" лежали по багато років. Вони почали читати "Кобзаря". Славко тихо вів першим, а натовп вибухав криком услід за ним.
Я бачив все це, коли зливав відео в автобусі біля готелю. Я дивився його і тремтів від збудження. Щось було в повітрі, щось п’янке і незрозуміле. Воно діяло, впливало, змінювало людину! Звідки воно бралося і що це було?
- Владюшо!
- Що таке, Еде?
- Владюшо, я хочу загладити вину.
- Хіба це можливо?
- Здається, ми знайшли нападників. Зараз їдемо туди. Машина чекає тебе під готелем.
- Дякую Еде, можливо я про щось і забуду.
Ми вискочили з оператором. Ед сидів уже не в битій "Волзі", а в новенькому "Мерседесі".
- Обновив автопарк?
- Нам допомагає патріотичний бізнес.
Машина зірвалася з місця і помчала кудись в спальні райони за рікою.
- То куди ми їдемо?
- Курінь контррозвідки вийшов на слід якоїсь групи, що прибула до міста ще вчора. Здається, вони озброєні. Цілком можливо, що вони причетні до ранкового нападу. А ти бачив, що передають усі канали? Ось дивися!
В машині був телевізор. Йшли новини одного з центральних каналів, до виходу в ефір "Життя по-справжньому!" він був найпопулярнішим. Зараз вони були в сраці по рейтингам. Що і не дивно. Бо сюжет, який вони показували, сюжет був про постріли, але самих пострілів у них не було. Як не було і відвідувань Славком купальниці. Якась незрозуміла нарізка і розповідь ведучого, що, мовляв, напад на купальницю могли зорганізувати самі тарасисти, щоб добитися народної популярності і все це дешева провокація.
- Це шпарять усі канали! Усі канали до одного! Окрім вас! Тільки ви показали, як усе було!
- А ти збирався кидати мене у підвал!
- Владюшо, забудь. Це була помилка, я прошу вибачення, таке не повториться.
- І це краще б було для вас. Моє звернення про ваші дії лежить в Києві. Тільки я кудись зникаю і "Життя по-справжньому!" починають розкручувати тему, що це ваших рук справа. Ти знаєш, ми уміємо розкручувати теми.
- Я знаю! І я кажу, що тебе пальцем ніхто не торкнеться. Це наказ Зерна.
- Хіба його накази щось тут значать?
- Що?
- Хіба він не англійська королева тут?
- Та ти що! Його слово головне і останнє! Зупинись. – наказує Ед водію. Так впевнено, наче все життя їздив на машині з водієм.
Ми в районі похмурих панельних багатоповерхівок. Біля під'їзду однієї кілька мікроавтобусів і озброєні люди. Ми йдемо до них. До нас кидається один з тарасистів, він, мабуть, самий головний.
- Пане полковнику, ми їх захопили, зараз виведуть! – гримає він.
- Добре, чекаємо. – відповідає йому Ед.
- Ти що, вже полковник? – дивуюся я такій швидкості кар’єрного підйому.
- Так. Всі керівники куренів призначені полковниками. Я очолюю інформаційний курінь, як ти знаєш. А полковник Глушко очолює курінь контророзвідки. Зараз він прийде.
З під'їзду починають виходити люди. Частина зі зброєю, а частина з руками на потилицях. Тих що з руками, ставлять на коліна. Прямо на піску дитячого майданчику біля під'їзду. Виходить чоловік. По його ході і впевненому погляду розумію, що це і є полковник Глушко. За ним виходять ще кілька людей з оберемками зброї. Автомати, гвинтівки, набої. Багатий вилов.
- Ну що хлопці, розповідайте, хто ви такі і навіщо тут. – звертається Глушко до чоловіків, що стоять на колінах. Їх семеро. І в них похмілля. Важко дихають, червоні оченята, один он у блювоті. Але мовчать. Перелякано дивляться навколо і мовчать. Глушко підходить до одного з полонених, дістає пістолет і приставляє до скроні.
- Повторюю останній раз. Хто ви і що тут планували робити? – каже Глушко. Хлопці мовчать. Лунає постріл. Хлопець, який стояв на колінах біля Глушко, падає на землю з діркою в скроні. Глушко підходить до другого полоненого, приставляє пістолет йому. І я розумію, що він вистрелить знову. І полонені це розуміють.
- Не треба, не треба! Ми все розповімо!
Вони всі тремтять. Особливо той хлопець у якого на скроні пістолет полковника.
- Я слухаю. – каже Глушко.
- Ми з ФСБ. Зі спецзагону. – хлопець важко вимовляє слова, у нього пересохло в горлі. Бодун та переляк.
- І що ви робите тут?
- Нам наказали зайняти позиції і чекати.
- Чого чекати?
- Наказу.
- Про що наказу?
- Я не знаю. – каже хлопець, Глушко робить рух пістолетом. – Я не знаю, не знаю! – кричить хлопець.
- Це ви стріляли з гранатометів у маму?
- Ні! У нас і гранатометів немає! І наказу не було! Ми нічого не робили!
- А якби наказ був вбити маму і Тарасовича? Ви б виконали його? – питає Глушко і всі замовкають.
Полонені тремтять. Зараз вирішується їх доля, а це завжди важко.
- Ні, ми б не зробили цього! Не зробили б! Ні! – булькотить хлопець.
- Тепер скажи все це на камеру. – каже Ед. Не розумію навіщо, оператор все і так знімав. А, Ед хоче, щоб у кадрі хлопець зізнався просто так, без пістолету полковника.
Хлопець повторює все в камеру. ФСБ, спецзагін, наказано було зайняти позиції і чекати.
- Чого ж ви напилися, як свині?
- День народження у нього вчора був. – хлопець киває головою вбік загиблого. Не пощастило хлопцю.
- Назви себе.
- Ракітін Валерій Сергійович, лейтенант, спец загін ФСБ "Оса".
- Тепер всі інші називайтеся.
Ще два лейтенанта, інші просто бійці.
- У підвал їх, треба ще попрацювати. – наказує Глушко. Його люди сідають в мікроавтобуси, забирають полонених та труп, їдуть.
- Ну що, мир? – підходить Ед. Його трохи трясе, він не звик до смерті.
- Мир.
- А можна не показувати вбивство?
- Ти ж знаєш, що в "Житті по-справжньому!" показують усе, як було. Інакше треба ж змінювати назву, бо буде не по-справжньому.
- Ну, добре. Тільки хоч поясни, що у нас велика тривога за мати та Тарасовича, після нападу всі дуже знервовані. Що це було вбивство не заради вбивства, а задля того, щоб швидше знайти нападників і знешкодити їх.
- Слухай, ми ніколи нічого не пояснюємо глядачам. Вони у нас достатньо розумні, щоб зрозуміти усе і без нашої допомоги. Просто треба показувати їм побільше і головного. Я поїхав готувати сюжет.
- Я відвезу вас.
Їхали в машині.
- Як ви вийшли на цих п'яниць? – питаю у Еда.
- Нам співчувають багато людей з органів. Думаю, що звідти виток.
- Буде скандал з Росією.
- Там нам втрачати нічого. Вони і так нас мочать страшенно. Виставляють фашистами.
- Ну, вони нічого іншого не вміють. Хто проти Кремля – той фашист, це у них вже давня платівка.
- Вони ж не почнуть війну?
- Може і почнуть.
- Ти серйозно?
- Серйозно. Але вони ж почнуть її в Кремлі, а переможуть в Останкіно, до нас це не буде мати ніякого відношення.
- Тобто?
- Ну, розумієш, нинішня Росія здебільшого віртуальна країна. Тобто у телевізорі вона квітне, набирається сил, встає з колін, шанується у всьому світі, щось вирішує і на щось впливає. У телевізорі Росія має сильну армію, яка може почати війну проти України і за кілька тижнів дійти до польського кордону. А насправді їх армія давно вже розкладена до стану компосту. З крадіями офіцерами, контрактниками, яких бандюки стрижуть, як баранів, з солдатами строкової служби, яких убивають і принижують. Це військо не здатне ні на що, окрім пияцтва і позастатутних відносин. Більш-менш боєздатні частини є тільки у Кадирова, але їх замало, що контролювати таку велику країну, як наша. То не бійся війни з Росією. Вона, як п'яний велетень. Небезпечна тільки тим, що може впасти та придавити. А як здохне, то буде багато смороду.
- Може ти і правий. У нас великі проблеми в Сумах.
- Які проблеми?
- Уряд виділив кілька мільйонів гривен на фінансування наших ворогів. Їх звозять потягами зі всієї країни.
- Навіщо?
- Вони щось готують на 9 березня.
- На 9 березня?
- Так. Ми намагаємося дізнатися, що саме. А ще є інформація, що внутрішні війська зосереджують в Полтаві і Харкові.
- Юля не кине війська на людей. Вона не така дурна. Вона буде перемагати вас в інформаційній війні.
- За неї всі канали.
- А хто казав, що буде легко?
Я посміхнувся. Побачив у Еда кілька сивих прядок волосся. Він схуднув, зморшки на лобі. Важко хлопцю. Зате полковник інформаційного куреню, їздить на "Мерседесі". Не якійсь там журналистик з мрією про китайську машину в кредит.
Сюжет про бійців ФСБ вийшов за годину. А ще через годину Росія вже виступила з офіційною заявою. В якій вимагали і погрожувала. При цьому ані слова про те, що агенти її спецслужби робили на території іншої країни. Хоча, кажуть, в ФСБ до сих пір на мапах майже всі області України, окрім Галичини, зображені як російська територія. Ну, як і було при цараті. То вони і не подумали, що це інша країна.
Услід за Росією виступив наш генпрокурор, який заявив, що сформована велика слідча група, яка буде розслідувати ситуацію з агентами ФСБ і вбивством громадянина Росії, а також випадком масової загибелі людей біля пам'ятника купальниці. Як доповів генпрокурор, слідча група вже вилетіла двома літаками на Суми.
Подзвонив оператор, який був у таборі.
- Тут якісь брили встановлюють.
- Брили? Що за брили?
- Великі такі. Здається, граніт.
Зателефонував Еду.
- Що за брили?
- Славко наказав вибити на них імена загиблих за Тарасовича. І кожен день згадувати про них. Ти знаєш, що посольство Ізраїлю висловило стурбованість?
- Чим?
- Нашим рухом.
- О господи, вони то чого?
- Кажуть, що Шевченко був антисемітом, то стривожені, що рух його прихильників набирає силу.
- То чекайте Моссад.
- Ти жартуєш?
- Не знаю. Після сьогоднішньої знахідки агентів ФСБ усяке може бути.
Я ще поїхав по родичам загиблих охоронців. Виявилося, що звичайні хлопці, один студент, один працював на будівництві, ще двоє тимчасово непрацюючі. Їх родичі казали, що ніколи на помічали за хлопцями якихось поривань. Хлопці, як хлопці, музику слухали, пиво пили. Той, що будівник, у нього дитина була, менше року.
- Славко наказав дати нам гроші на похорони. Пообіцяв пам'ятник поставити. І пенсію! Він про нас дбає! – казала заплакана жінка загиблого. Пояснити, чого це її чоловік зненацька вирішив накласти голову вона не могла.
- Він там з самого початку був. Випадково проходив з друзями, почув Славка. І повірив. Друзі пішли дали пиячити, а він залишився. Цілими днями там сидів. Його з робити за це вигнали. Тепер ось директор його фірми прибігав, сказав, що буде мені його зарплатню платити, вибачався.
Жінка плаче. Я не розумію. Невже дійсно повітря? Може якийсь розлом у землі, звідти виходить щось на кшталт газу і впливає на свідомість людей? Звичайний пролетарій, що пив з друзяками пиво, зненацька відкриває серце для високих слів про порятунок країни, про майбутнє і про обов'язок кожного. Господи, він же був руський, цей загиблий, з Белгороду, українською не розмовляв. А ось на тобі, почув і став охоронцем українського майбутнього. Більше того, не побоявся життя за нього віддати! Ну, як таке може бути? Дива.
Я зігнав сюжет про родичів загиблих в Київ. Сюди ж сюжет і про гранітні брили, на яких вибивали імена загиблих.
- В Києві паніка. – розповідає Пантрагрюель про події в столиці. – Вони зробили велике соціологічне дослідження. І виявилося, що в історію з Тарасовичем вірять майже сорок відсотків українців. Лише двадцять не вірять, інші мають сумніви, але більше в бік того, що вірять. І це притому, що майже усі канали камлають, що ніякого Тарасовича немає і то секта якась, шкідлива та небезпечна! Але люди вірять! А майже дві третини проти застосування до тарасистів сили! А ще рейтинг Юлі почав просідати! Якби вибори були вже наступної неділі, то за неї б проголосувало тридцять сім відсотків! Це найнижчий рівень за останні чотири роки! А у Славка рейтинг двадцять чотири відсотки! Розумієш? Ще тиждень тому його ніхто не знав, а зараз він має другий рейтинг по країні з великими перспективами на збільшення! Мої джерела на Банковій кажуть, що Юля кричить і тупотить, вимагає щось зробити! Але вони не знають що саме!
- До тебе вже приходили?
- Так. Пропонували якісь міфічні мільйони, щоб я підключився до мочилова тарасистів. Я їх послав подалі. Тепер вони почали тиснути. Тільки-но Нацрада по телебаченню винесла попередження за пропаганду насильства. За той епізод, де вбивають фсб-ешника. Ще одне попередження і вони спробують забрати у нас ліцензію. Але ми оскаржуємо в суді. Так просто вони нас не візьмуть! А що там в Сумах?
- Суцільне божевілля. Всі збуджені, б'ють барабани, палають багаття, люди читають в голос "Кобзаря" і згодні вмирати за Тарасовича. Це якесь колективне божевілля.
- Це божевілля по всьому світу. Ми будемо продавати сюжети про Тарасовича в Америку. Там велика зацікавленість! І платять солідні гроші!
- В Америку? Їм то що треба?
- Не знаю. Але контракт вже підписаний. Вони хочуть мати всі наші сюжети про події в Сумах.
- Дива. На дев'яте березня мені знадобляться додаткові знімальні групи.
- А що буде дев'ятого?
- День народження Шевченко. Тут очікуються бурхливі події. Якийсь останній і рішучий бій. Уряд підвозить антитарасистів зі всієї країни. Завтра дам сюжет.
- Групи будуть. Може прислати Жоржа або Ярослава на допомогу?
- Не треба, я поки справляюся. Хай роблять програму.
- Програми цього тижня не буде.
- Як так?
- Нас цікавить тільки Суми. Тут зараз найбільші рейтинги. Коли цікавість спаде, тоді повернемося до звичайного "Життя по-справжньому!". А зараз тільки Суми.
- Добре.
Я послав одну групу в аеропорт, зустрічати слідчу групу генпрокуратури. Вона виявилася дійсно великою, ледь повантажилися у чотири автобуси. Всі приїхали до будівлі прокуратури області і звідти не виходили. Там тривала нарад під керівництвом заступника генпрокурору. Я поїхав в штаб. Разом з Едом пішли до полковника Глушко. Його курінь контррозвідки займав підвали, в яких я вже побував.
- Полонені щось розповіли?
- Так. Їх готували для провокацій. Вони повинні були зробити кілька жорстоких вбивств, в яких би звинуватили нас.
- Але в купальницю вони не стріляли?
- Ні. Ми шукаємо тих покидьків. Думаємо, що то заки. Але потрібні докази. Я наказав схопити кількох керівників заків.
- Це ж буде війна!
- Ми допитаємо їх і все з'ясуємо. Якщо це вони, то ми нанесемо по ним удар.
Ед кривиться.
- Славко сказав, що не треба крові.
- Кров вже є. Вони вбили наших хлопців. Кожен, хто підніми руку на нас, повинен розуміти, що ми відповімо, швидко та страшно. – каже полковник Глушко. Мабуть, хтось йому сказав, що якщо не піднімати голос, а говорити тихенько, то це виглядає більш дієво. Ось він і шепотить між зубами.
- А зі слідчої групи до вас зверталися?
- Так. Вимагали видати їм полонених і дати пояснення.
- І що?
- Я послав їх подалі. Хто вони такі, щоб тут керувати?
- Хто? Вони представники державної влади. – дивуюся я.
- Лайно! Цю державу створив Тарас! І вся влада від нього! Тарас вибрав не їх, а Славка! То ми - влада, а вони - самозванці!
Ми пішли звідти. Мені було неприємно в підвалах. Мабуть, я боявся. Але я вмів тримати себе в руках.
- Приїхав цілий ешелон з заками. Тобі не цікаво? – каже Ед.
- Чому ж, цікаво, поїхали.
Ми їдемо туди. Уся привокзальна площа забита тарасистами. Їх тут кілька тисяч. Керує усім сотник Вороненко, який ледь не заарештував мене. Тепер він вже полковник.
- У вас швидко піднімаються службовими сходинками. – кажу я Еду.
- Люди показують себе і ростуть. Ось Вороненко, починав з простого козака, а зараз очолює курінь Ковпаківського району.
- Ганьба! Ганьба! Ганьба! – дружньо кричить натовп по наказу Вороненко. Виглядає вражаюче. Люди, які виходять з вокзалу нітяться і намагаються скоріше залізти в автобуси. Між автобусами та натовпом кілька шеренг міліціонерів з кийками і щитами. У повітрі напруження.
- Іуди! Отримали свої срібляники і тікайте звідси! Ви продали Україну! То майте сміливість хоча б не показуватися нам на очі! – кричить Вороненко у мегафон. – Ганьба!
Натовп підтримує, натовп потроху сунеться на міліціянтів. Ті змикають ряди.
- Слава Славку! Слава Тарасу! Слава сину його, який врятує Україну! – кричить Вороненко.
- Слава! Слава! Слава! – кричить натовп.
Я відчуваю, як пересохло в горлі. Повітря робиться густішим від пристрастей багатьох сотень людей. Зараз може щось бути. Достатньо однієї провокації і зчиниться велика бійка. Автобуси починають їхати в бік центру. Їм услід кричать "Ганьба!" і кидають землею, яку видряпують з розталих газонів. Двадцять автобусів. Усі вщент заповнені. Десь сімсот людей приїхало.
- Вони готуються на післязавтра. – каже Ед.
Післязавтра 9 березня і я розумію, що то буде дуже важливий день.
- Чорт! Якісь нелади на Замостянській!
Ми їдемо туди. Там гуртожитки університету, один з них вже палає. Натовп когось б'є.
- Припинити! Припинити! – кричить Ед, але його ніхто не слухає.
- Що трапилося? – питаю у кількох витріщак. Вони розповідають, що хтось сказав, наче у маму з Тарасовичем стріляли араби.
- Які араби?
- Ну, у нас вчиться кілька сотень арабів. Ось їх і прийшли убивати.
- Бляха-муха, знову міжнародний скандал. Знімай, Коля.
Оператор знімає, як з будівлі витаскують переляканих, скривавлених арабів. Б'ють їх. Двох викидають з вікон на сьомому поверсі. Кажуть, що кілька десятків іноземних студентів тримають оборону в блоці на п'ятому.
- Припинити! Припинити! – кричить Ед. – Я полковник Благонравов, наказую припинити!
На нього не звертають уваги. Наче його немає. Аж поки не приїздить начальник штабу полковник Москаленко. Справжній полковник, волає так, що люди аж тремтіти починають.
- Всім відійти! Хто не виконає наказ, буде розстріляний! – кричить Москаленко.
- Вони стріляли в Тарасовича! – кричить хтось. Кулак полковник робить дугу і стикається з щелепою крикуна. Людина гепається на землю. Полковник дістає пістолет. І бійка припиняється. Тарасисти відходять. Вони ще тремтять у захваті переможної бійки. Метрах в ста мнуться з ноги на ногу кілька міліціонерів.
- Підходьте! Узяти гуртожиток під охорону. І викликати пожежників. Полковнику Глушко провести розслідування, чи дійсно араби причетні до стрілянини. Якщо так, то наказати, якщо ні, то виявити провокаторів, які спричинили цей напад! – гримає Москаленко.
Оператор знімає його крупним планом, трохи знизу, на фоні блакитного весняного неба. Повинно вийти красиво. Ми швидко їдемо в готель, щоб перегнати відео з погрому на Київ. Але виявляється, що хтось пошкодив нам передавач. Я їду на телебачення. Ставлю кілька пляшок технікам і сюжет таки потрапляє до Києва. Дивлюся, як ногами буцають бідних арабів. А ось випихають їх з сьомого поверху. Страшні кадри.
- Пантагрюель, за даними швидкої п'ятеро загиблих і сорок сім поранених. – доповідаю уточнені цифри про замах на купальницю.
- На цьому сюжеті ми заробляємо вже третій мільйон! Владюшо! Ти стаєш дуже багатою людиною! – кричить мені Пантагрюель. Хоча знає, що гроші мені байдужі, бо я не знаю, що з ними робити. Я люблю робити сюжети для "Життя по-справжньому!", ось єдине, що мене цікавить. А гроші, це якісь міфічні цифри, які аж ніяк мене не хвилюють.
Увечері поспішаю на таємну зустріч. Один знайомий, який давно вже працює в облдержадміністрації. Я питаю у нього про плани влади на дев'яте березня.
- Нічого не знаю! У нас десант з Києва. Хлопці з Секретаріату президента, особисто віддані Юлі. Щось там планують, проводять наради, а нам тільки наказують. Жодних планів не знаємо.
- А навіщо звозять людей?
- Не знаю. Наказано їх розмістити, годувати і слідкувати за дисципліною, щоб не перепилися. А їх п'ять тисяч! Ти розумієш! Забили ними усі приміські табори. В декількох немає опалення, приходиться встановлювати буржуйки. А ще проблеми з харчуванням, бо ж бюджетні гроші, треба проводити тендери, на це потрібен час! Зараз переламуємо хлібокомбінат, молокозавод, м'ясників, хоч якось годуємо, але це ненадовго.
- Тобто навіщо їх збирають невідомо?
- Ні. Але щось планується. Чув, що з сумського СІЗО вивезли більшість затриманих?
- Навіщо? Бояться, щоб їх не звільнили?
- Або звільняють камери під новий контингент.
- Можливий силовий варіант?
- Я б нічого не виключав.
- А що губернатор?
- А нічого. Усім керують ті хлопці з Києва. Кажуть, що по три рази на день вони доповідають особисто Юлі. Кажуть, що вони наполягають на силовому варіанті. Але достеменно ніхто не знає, бо вони навіть секретарок з собою привезли. Окупували губернаторський поверх, поставили свою охорону, ніхто туди не пройде. Навіть губернатор вимушений зі свого кабінету з'їхати.
- Серйозно працюють хлопці. А які настрої в облдержадміністрації?
- Та багато хто підтримує тарасистів. Цей Славко, йому вірять. Ті, хто його раніше не знав, яке воно було чмо, готові за нього і битися. Я вчора заходив у міськвідділ міліції. У всіх кабінетах, де був, висять портрети Славка. Президентські трохи вище, а Славка нижче, але висять. Хоч керівництво забороняє, хоч слідча група із Києва тут.
- А що слідча група?
- Та що, в прострації повній. Вони ж звикли, що як приїдуть кудись, то усі тремтять. А тут їх посилають, куди подалі. Вони їбуть начальника ГУВС, але що генерал може зробити? Тут або в бійку лізти, або чекати. А ти як думаєш, що буде?
- Цікаво буде.
- Ти в Тарасовича віриш?
- Ну, не знаю. Я багато чого бачив, такого у що повірити важко, але насправді є.
- Кажуть, що ви єдині, які їх не мочать. Як це вас ще не закрили?
- Знаєш, що буде з рейтингом президента, коли вона закриє "Життя по-справжньому!"? Не стане такого президента. Вибори через рік. Не наважиться вона.
- А якщо введе надзвичайний стан? Перенесе вибори задля безпеки країни.
- Це навіть Юлі не під силу. Ще якби, як раніше було, коли вона одна була і всі інші десь далеко, тоді б може. А зараз Славко є, який без усілякої інформаційної підтримки має майже такий рейтинг, як у неї. І скоро матиме ще вищий.
- Але скажи, як це можливо? Він же лох! Він же звичайний лох! І він виграє у Юлі, яку ніхто обіграти не міг! За ним хтось стоїть?
- Ну, зараз стати за ним хочуть багато хто. Я тут бачив вже кілька нардепів з донецьких, кажуть, що і Коломойський зі Швейцарії звісточки посилає. Принаймні, гроші у тарасистів з'явилися. Але стояти за Славком ніхто не стоїть. Він сам.
- Як він може?
- Не знаю. Я думаю так, що у кожної людини є на щось здібність. У всіх інших царинах людина цілком звичайна, а ось в чомусь – король. Пам'ятаєш, як у Сумах узяли кілера? Хлопець працював на заводі упаковки простим майстром. І вбивав людей на замовлення. Потім, коли я розмовляв з його сусідами, друзями, знайомим, колегами, вони всі дивувалися, що як же так, звичайна людина, скромний, тихий, трохи аж пришелепуватий, а виявився кілером, на рахунку якого більше тридцяти вбивств! Всі дивувалися, а я то розумів, що просто хлопець добре стріляв. Дуже добре стріляв. Талант у нього був влучно стріляти. Так саме і Славко. Він був цілком посередній, але у нього хист до того, щоб бути пророком. І обставини склалися так, що він їм став. Тепер він у своїй тарілці. І він випереджає Юлю, бо вона не пророк по натурі. Вона довго і вперто тренувалася, вона багато чого досягла. Але розумієш, можна впертими тренуваннями досягти того, щоб добре грати на гітарі. Але ніякі тренування не допоможуть, щоб грати, як Джімі Гендрікс. Тут потрібен талант.
- То Славко переможе?
- Думаю так, якщо його не вб'ють.
- Це можливо?
- Все можливо.
Ми ще трохи поговорили і я поїхав спати. Дуже заморився. На щастя, наступний день був більш-менш спокійний. Події наче стихли в очікуванні 9 березня. Коли повинно було трапитися щось важливе. Я не знав, що саме, але готувався до самого надзвичайного.
