Початок тут: http://gak.com.ua/creatives/1/17418 ,
http://gak.com.ua/creatives/1/17607
5
Керуючись наперед роздрукованою мапою, настановами завклуба, який частенько їздив до Києва в гості до дочки, а також туманними спогадами багаторічної давності Микола Петрович повернувся на Привокзальну площу. Залишивши ліворуч вхід в метро та проминувши набитий торгашами перехід потрапив на Старовокзальну вулицю. Пройшовши кількасот метрів, Микола Петрович побачив давно знайомі готель «Либідь» та універмаг «Україна». Якщо перший майже не змінив свого вигляду, то другий, – загорнутий у покривало великих та малих реклам, – можна було впізнати тільки за місцезнаходженням і ще, правда, за величезними літерами вивіски на даху. Микола Петрович згадав, що необхідно купити традиційний могорич: коньяк та коробку цукерок. А краще дві коробки, – одну директору видавництва «до коньяку», іншу – секретарці. Універмаг Україна здався нашому герою вдалим місцем для здійснення вказаних невибагливих покупок. Також було цікаво подивитися, яка ж начинка захована у такій яскравій обгортці. Недовго почекавши зеленого світла для пішоходів та пройшовши кільканадцять метрів, Микола Петрович опинився біля входу в колишній символ чи, може радше, флагман української радянської кооперації. Варто було тільки гостю столиці переступити поріг легендарного закладу торгівлі, як перед ним невідомо звідки з’явилася симпатична панянка. Ще не встиг письменник кліпнути оком від несподіванки, а вже був ощасливлений інформацією про те, що має справу з представником дуже відомої чи то австрійської, чи то австралійської ювелірної фірми, яка на честь десятиріччя роботи в Україні проводить нечувану акцію. Продовжуючи слухати текст про унікальні ювелірні вироби з чудесного сплаву, який нічим не поступається золоту, а багато в чому перевершує його, Микола Петрович думав зовсім про інше: «Якщо її банально послати, це ж купу неприємностей на сиву голову можна отримати. Десь поряд неодмінно є група «підтримки» з трьох–чотирьох бритоголових парубків. Доведеться постаратися відповісти їй культурно. Старався ж одягнутися по–людськи. Але, мабуть, не зовсім це вдалося, якщо вона одразу вибрала мене жертвою». Фінальним акордом добре завченої промови дівчини було повідомлення про те, що, відповідно до умов акції, Микола Петрович, купивши один ланцюжок всього за 220 гривень, другий отримує безкоштовно.
– У вас же єсть жена?
– Угу.
– А дочь?
– Угу.
– Вот відітє, как хорошо, одну цепочку подарітє женє, а другую дочєрі.
На це Микола Петрович, діставши з-під пелени тяжкого похмілля рештки ґречності, відповів:
– Вибачте, але мене пропоновані вами ювелірні вироби не цікавлять.
Потужна хвиля перегару змусила панянку зробити крок назад. Письменник, скориставшись відступом новоявленого ворога, поспішив далі. На пропозицію купити хоча б кулон «за дев’яносто» він навіть не озирнувся.
Уникнувши участі в нечуваній акції, Микола Петрович роззирнувся у пошуках гастрономічного відділу. Заплановані покупки зайняли не більше п’яти хвилин. Письменник уже прямував до виходу, коли побачив у натовпі покупців знайоме жіноче обличчя. Розчарую читачів, але це була не його Галюся. Микола Петрович зупинився, щоб краще подумати та пригадати, хто ця жінка. «По телевізору бачив. Значить, або актриса, або співачка. Чи новини якісь веде. Ні! – осяяло його. – Це ж депутатка. На «Свободі слова» сидить по п’ятницях. Президента помиями поливає. А що, цікаво, слуги народу купують? » Намагаючись не наближатися занадто близько та водночас не втратити її з поля зору, Микола Петрович розпочав переслідування. Воно виявилося недовгим та закінчилося в одному з ювелірних магазинів. Депутатка кілька разів пройшлася туди-сюди вздовж вітрин з коштовностями, а дві дівчини-консультантки повторювали її маневри по інший бік прилавку. Кілька разів з-під скла виймалися якісь прикраси. Депутатка крутила їх у руках та повертала продавчиням. Врешті, якийсь п’ятий чи шостий варіант її влаштував. З байдужим виглядом слуга народу заховала коробочку з покупкою в сумочку та розрахувалася за придбане банківською карточкою.
Оскільки зірка політичного екрану при покупці не виявила жодних емоцій, – ніби не коштовність купувала, а батон чи пиво, – Микола Петрович теж втратив інтерес до спостереженого дійства. Чоловік уже навіть зробив кілька кроків у напрямку до виходу, та цікавість перемогла. З серйозним, насупленим виразом обличчя наш герой теж пройшовся вздовж ювелірної вітрини. Неподалік від каси він помітив під склом щойно звільнене місце, на якому тепер, в оточенні сяйва сусідів по вітрині самотньо красувався цінник: «14 000 грн.». Микола Петрович для вірності протер очі. Кількість нулів під впливом похмільного синдрому могла б і збільшитися! Але, оскільки тертя очей до зміни кількості нулів не приводило, а вартість сусідів не дуже відрізнялася, Микола Петрович вилаявся. «Це ж мені майже рік треба працювати, щоб такі гроші заробити! Рік! Хочу бути депутатом! Щоб теж отак спокійно, без емоцій золото купувати. Рік працювати! Це щоб не їсти і не … Тьху!» – подумки сплюнув наш герой. Вийшовши з універмагу, чоловік озирнувся. «Треба поспішати у видавництво. – Підігнав він себе. – Нема часу милуватися. Та й нема чим».
6
Йдучи по тротуару, наш герой думав про недавні події. Взагалі, цікава штука людський мозок. Вірніше, цікава річ – думки , які в ньому виникають, хоча й не річ це зовсім з ортодоксально-наукової точки зору. От думаєш про одне, а потім враз думка перестрибує на друге, потім на третє, – і далі, і далі... А врешті, якщо між сусідніми ланками є чіткий логічний зв'язок, то, спохопившись на котрійсь уже «надцятій», практично неможливо згадати, про що думав спочатку. Так і нашому герою чомусь згадався випадок у квартирі сестри в Тернополі. Навіть не випадок, а просто епізод. Або ще щось дрібніше, для визначення чого Микола Петрович не знайшов терміну.
Коли в двері подзвонили, сестра, йдучи відчиняти, якось так байдуже, без жодних емоцій, навіть без злості видала: «Це, певно, мій Іван п’яний прийшов», а Микола Петрович подумав: «Завтра Іван буде тверезим, а ти так і залишишся дурепою». Як з’ясувалося, то був не п’яний Іван, а сусідка. Загадка, чому воно запам’яталося, – і сестрині слова, і власна не надто гречна та до того ж зовсім не оригінальна, вирвана з бородатого анекдоту, реакція?
Отак роздумуючи про все і ні про що, письменник крокував назустріч багаторядному рухові автомобілів тротуаром однієї з київських вулиць. Зненацька Микола Петрович зупинився. Щось із машинами було не так. Кілька секунд поспоглядавши транспортні засоби, які нескінченними зустрічними потоками поспішали по своїх справах, Микола Петрович зрозумів, чого ж не вистачає. Не було «Жигулів». Ані древніх «копійок» та «двійок», ані мало чим прогресивніших від них «шісток» та «сімок», які виготовлялися донедавна. «Невже в Києві заборонили? – подумав письменник. – Як же це так?» По другій смузі повз нього проїхала якась пошарпана біла «вісімка», тож Миколі Петровичу трохи відлягло від серця. «Дозволяють їздити «вісімкам», а, напевно, і «дев’яткам», хоч це добре!» – подумав чоловік. і вже намірився зрушити з місця та припинити пильні спостереження за трафіком, як на горизонті з’явилися ностальгічні, м’яко кажучи, зовсім не вишукані, обриси білих «Жигулів». Невідомий італійський конструктор, розробляючи креслення цього Фіата, мабуть, більше хвилювався про те, щоб створюючи пам’ятник цьому витвору автопрому скульпторам достатньо було зробити кілька рухів сокирою. Хоча можна йому і пробачити таку байдужість до естетики, все-таки в 50-ті роки ХХ-ого сторіччя «Фотошопу» ще не придумали. А коли «копійка» проїхала повз нашого героя, продемонструвавши класичні чорні шпарини під кришкою багажника, провінціалу зовсім полегшало, відлягло від серця і, посміхнувшись, він рушив далі.
7
Подолавши кілька кілометрів київських вулиць та не втрапивши в жодну зі ймовірних халеп, найімовірнішою з яких була «неправильна боротьба з похміллям», наш герой, врешті, потрапив до приймальні директора видавництва.
Микола Петрович не пам’ятав, ким це було сформульовано вперше, до Вітєньки. Але теза про те, що рівень керівника не в останню чергу оцінюється по його секретарці, була йому відомою. Наявність у приймальній дівчини модельної зовнішності, від якої неможливо відвести погляд, характеризує власника кабінету з якнайкращого боку. Взагалі про секретарок можна, а, швидше за все, й потрібно писати окремі романи та поеми. Про оце неповторне надмузичне «Алло!», витончено-інтелектуальне «Пройшов, все видно!» (це про факс)… Вибачте, що відволікся. Але як же тут не відволіктися. Однак, повертаюся до основної розповіді. Так от, якщо гарна секретарка характеризує свого шефа з гарного боку, то негарна, відповідно, з негарного.
Микола Петрович не міг похвалитися великим досвідом відвідування приймалень, а тому не був ані прихильником, ані противником вищевказаного твердження. Мабуть, єдина приймальня, де він побував останніми роками, належала голові місцевої районної ради. Там хазяйнувала чарівна блондинка, з ногами від кутніх зубів, чарівною усмішкою, в якій пухкенькі губки органічно поєднувалися з рівненькими білими рядами зубів, щодо язичка Микола Петрович оцінити, але, судячи по звуку, і з ним теж було все нормально. Так от, не зважаючи на чарівність секретарки, її «хазяїн» – голова райради, – видавався, коротко кажучи, «мудаком», у всякому разі, щодо ставлення до проблем, із якими прийшла на аудієнцію делегація їхнього села.
У приймальні директора видавництва мешкала тітка не без слідів колишньої краси, і, вірогідно, в часи прокладання Байкало-Амурської магістралі не один комсомолець мріяв порушити з нею моральний кодекс будівника комунізму. Але іноді, через оті «сліди краси», їхні власниці, в цілому, виглядають ще гірше, аніж якби їх не існувало взагалі. Та досить лірики. Хоча господиня приймальні й не справила на Миколу Петровича позитивного враження, та викликала спогад про вищезгаданий логічний взаємозв’язок «секретарка – шеф», свою коробку цукерок вона отримала.
«Хусточка», – глянувши на екран морально застарілого монітора, відмітив про себе Микола Петрович. «Мабуть не випадково саме такий набір пасьянсів у Віндовсі. «Хусточка» для найтупіших, «Солітер» для середнього рівня, «Павук» для суперобдарованих. Взагалі, якщо би не оті пасьянси, чим би трудівниці офісів займалися? Особливо – при відсутності Інтернету». Отакі спостереження зробив наш герой, поки Єлєна Ігорівна, так представилася хазяйка приймальні, перепитувала свого шефа, – чи він справді прийме Миколу Петровича Прятченка.
