Ми вже десь тиждень просиділи у моїй залі, яка тепер стала моїм офісом. Точніше сиділа я, а хлопці у гаражі відновлювали обладнання. Бо ж майже всі пристрої залишилися у старому офісі. Я сиділа і гіпнотизувала поглядом телефон, але той мовчав. Ми уже дали і нову рекламу, витративши останні гроші. Звалися тепер Агенція метафізичного запобігання. Останні слово вибрали бо «з», щоб зберегти стару абревіатуру АМЗ. Хоча і було зрозуміло, що запобігання дуже вже асоціюється з презервативами, а це балів нам не додає. Ну, сподівалися, що клієнт клюне на старий бренд АМЗ. Сподівалися дарма, бо наші наступники розгорнули куди більш активну рекламну компанію і коли вже люди звертали увагу на АМЗ, то на їх АМЗ, а не на наше. То телефон днями мовчав, хіба що час від часу приходили звісточки від хлопців з коротким «Ну що?». І відповідала теж коротко: «0».
Так ото і сиділа вдома, намагаючись не дивитися в бік зростаючого стосу квитанцій за оплату житлово-комунальних послуг. У мене були заощадження, але вони зависли у одному банку, який зненацька став проблемним і тепер не видавав депозити. До речі, банк той зовсім нещодавно захопила знайома нам корпорація. Скандал був на всю Україну. І тут чорні!
Щоб не думати про неприємне, я писала листи іноземним женихам. Це знайшла собі такий приробіток. Виявилося, що багато іноземних жеребчиків, здебільшого з США, бажали отримати українську наречену. У свою чергу багато українських фірм бажали подоїти женихів. То спочатку підсаджували їх на електронне листування. Та як більша частина наречених були петеушницями і мови не знали, то відповідати не могли. За них це робила у тому числі і я. Писала листи різним Джонам, Робертам та Грехемам. До речі, до листів були сурові вимоги. Вони повинні були бути досить цнотливими, наприклад заборонялося вживати слово «секс» або лайки, щоб женихи не подумали про наречених погано. У кожному листі їх треба було делікатно про щось попросити. То от що спілкування могло б бути жвавішим, якби вдома був лептоп, а не доводилося бігати у інтернет-клуб. То про те, що от спека у місті страшна, а оце аби був кондиціонер, то так би в прохолоді було приємно думати про милого Гаррі. У крайньому разі можна було написати, що наснився цілий букет троянд. До чого це?
Якщо женишок вже міцно сидів на гачку, то замовляв послугу «Букет». Переводив на рахунок фірми гроші за квіти. Наприклад за цілий оберемок троянд. Потім йому відсилалася фотографія щасливої нареченої з квітами та чек з магазину. Сенс оборудки був в тому, що насправді букет не купувався. Дівчина приходила в квітковий магазин, давала п’ятірку продавщиці, та дозволяла сфотографуватися з букетом і давала якийсь лівий чек. А сума за букет ділилася між нареченою, фірмою і перекладачкою. Так само діяли в разі висилки грошей на лептоп чи кондиціонер. Хоча таке траплялося не часто. Женишкам було важко розставатися з грошима на відстані. А ось вже коли вони приїздили в Оклунків, тоді їх доїли по повній! Чотириста п’ятдесят доларів за трансфер з Борисполя (третина водію, третина нареченій, третина перекладачці), походи в ресторани, де знайомі офіціантки роздували рахунки, розкішні подарунки і так далі. За один візит перекладачці можна було заробити доларів п’ятсот. А мені ще ж пропонували йти і в наречені, тобто заробляти ще більше.
Але дякую, не треба. Не хотіла я устрявати у цей бізнес, навіть не через його сумнівність з етичної точку зору, а скоріше через те, що мене дуже напружувало бути не самою собою. Ото посміхатися, ходити на задніх лапках, дражнити женишка, постійно випрошуючи подарунки, вигадуючи, як би ще можна подоїти жеребчика. Все це виглядало огидно і я не хотіла приймати в цьому участь. Навіть листи оці підв’язалася писати на той випадок, якщо клієнти не з’являться, а жити ж за щось потрібно.
Як раз набирала такий манерний текст до такого собі Родріго, мабуть мексиканця. Просила за наречену вислати їй пляшку віскі. Тобто ніхто її не слав би, Родріго б заплатив, а йому б відіслали фото і чек. Я навіть подивилася у Вікіпедії сорти віскі, вибрала дорогий, коли телефон задзвонив. Я видихнула і подумала, що це точно клієнт. Алілуйя!
- Слухаю вас.
- Це агенція?
- Так.
- У мене справа до вас.
- Підходьте. – я назвала свою адресу.
- За годину буду. – сказав чоловік. Судячи по голосу вже у віці, але ще не старий. Зателефонувала хлопцям, сповістила про клієнта.
- Вже летимо! – закричали вони хором. Приїхали, встигли ще прийняти душ, бо ж були після гаражу брудні, коли у двері подзвонили.
- Не вилазь з ванни! – наказала я Карлсону, який мився останнім. Відкрила двері. На порозі стояв високий, сивий чоловік років під шістдесят. Спочатку дивився насторожено, а потім побачив мене і пом’якшився. Ну, як завжди. – Прошу! – махнула я рукою і чоловік зайшов. Провела його до кімнати, де за лептопом з надзвичайно серйозним виглядом сидів Дід.
- Доброго дня. – сказав чоловік, всаджуючись на крісло, яке я запропонувала.
- Доброго дня. – Дід відірвався віл лептопа і подивився на чоловіка.
- А що це у вас, офіс у квартирі?
Дід вже намагався щось збрехати, я по обличчю його бачила, але тут втрутилася я.
- Нас корпорація вижила. Забрала приміщення.
- От скоти! Вони скоро весь Оклунків виживуть! – поспівчував нам гість. – А я ото пішов по старій вашій адресі, дивлюся, а там чорні. Е ні, думаю, не хочу з ними справ мати, бо це ж такі живоглоти, що як схоплять, то вже не відпустять.
- Правильно вирішили. – киває Дід.
- Страшні люди. У мене у кума магазин забрали. Син працює на заводі, так завод заграбастали! Все хапають!
Гість ще трохи пожалився на корпорацію, ми його підтримали, потім замовк.
- Слухаю вас. – заохотив його Дід.
- Та тут така справа… - гість якось непевно кивнув головою.
- Яка справа?
- Ну… - гість почав нервувати.
- Ви розповідайте, не хвилюйтеся.
- Просто дивна справа.
- Розповідайте, ми до всього звичні.
- Ну добре. Я – тренер жіночої волейбольної команди. Знаєте? «Динамо-Оклунків»?
Я про цю команду знала, там колись подруга моя грала.
- Так ось, у нас тут турнір до дня міста. – гість киває головою і дивиться на Діда, вимагаючи співчуття. Дід намагається його зобразити, але зробити це важко, бо не зрозуміло до чого чоловік веде. – Ми б його виграли, тільки так! У нас состав зараз просто бойовий! Тим більше і суперники нам по силах. Зобов’язані виграти!
Гість знову дивиться, наче вимагає реакції від Діда. Тільки як на це реагувати?
- І в чому проблема? – питає Дід.
- А в тому, що розсипалася команда! Тиждень тому!
- Як розсипалася? – перепитує Дід, а я бачу картину, як волейболістки стоять на майданчику, потім плигають за м’ячем і в польоті розсипаються, падаючи на підлогу струмками піску.
- У нас дві лідери. Свєті і Тоня. Найкращі наші гравці! А вони посварилися! Бачити одна одну не хочуть, вже билися тричі на тренуваннях! Без них не виграємо турнір! Ніяк! – чоловік крутить головою. – А турнір же до дня міста! Гостей буде багато, меру тільки перемога потрібна. Він так і сказав, що давай, Григорович, або виграєш, або на наступний рік ані копійки не дам на команду! То не можна не вигравати, бо ж не буде команди! А у нас же історія сорокарічна! Скільки дівчаток в ДЮСШ займається! Команда потрібна місту! Повинні виграти будь що!
Чоловік так кричить, що аж Діма, який спав собі спокійно на підвіконні, прокинувся і тривожно на нього подивився.
- Так, а що ми можемо зробити? – обережно цікавиться Дід.
- Розкохати їх. – каже тренер.
- Що зробити?
- Розкохати.
- Це як?
- От тобі на! Це я у вас запитувати мушу, як те зробити!
- А у чому розкохати? – виправляє помилку Дід. Ну дійсно, ми ж Агенція, ми повинні все знати і не запитувати, а відповідати.
- У коханні! Ці дві кобилки закохалися у одного хлопця! Тепер ревнують його і зробилися вороги. Тут турнір, а вони, як дурні! Ледь побачать одна одну, відразу лізуть патли рвати!
- І вам потрібно, що вони більше не кохали того хлопця?
- Ну хоча б на тиждень! Поки турнір! А потім вже нехай що хочуть те і роблять! Але турнір повинні грати разом, інакше не виграємо, вони ж у нас дві найкращих! Розумієте!
- Так. – киває Дід.
- Візьметеся?
- Нам треба трохи порадитися. Почекайте.
Дід виходить з-за столу, бере мене під руку і веде до ванни. Там розвалився у гарячій воді Карлсон. Міг би вже вилізти і одягтися.
- Стасе, ми зможемо зробити чистильник? – питає тихенько Дід.
- Для чого? – не розуміє Карлсон. От же йолоп! Навіть не слухав, про що ми говорили з клієнтом, розімлів і спав у ванні.
- Треба зачистити двох дівчат від кохання.
- Сильне кохання? – цікавиться Карлсон і мені здається, що він знущається.
- Сильне. Нещодавно закохалися. – серйозно відповідає Дід.
- Тоді потрібен потужний чистильник, інакше не затремо. А для цього потужний генератор. Він дорого коштує і його важко купити.
- Та знаю! – кривиться Дід. – Може пограбуємо старий офіс?
- Ні! – втручаюся у розмову я. – Я не хочу більше мати жодних справ з корпорацією! Жодних!
- Але…
- Ні! – я роблю такий вираз мармизи, щоб було зрозуміло, що сперечатися тут не варто.
- Так втратимо ж клієнта? – кривиться Дід.
- Ні. Беремося за справу. – кажу я і виходжу. Дід виходить за мною. Хапає за руку, мовляв, що це я надумала? Я моргаю йому, що все нормально. – Отже ми беремося. – кажу я гостю і посміхаюся. – Розкажіть, що за хлопець, де його знайти можна?
- Та він у Палаці спорту працює! Електриком. Він колись баскетболом займався, а потім травмувався, оце узяли на свою голову.
- А де він там сидить?
- У сто сьомій кімнаті.
- Завтра у вас тренування буде?
- Буде.
- Слідкуйте, щоб дівчата були присутні.
- Будуть! Так ви зробите?
- Так, зробимо. – впевнено втручається в розмову Дід. – Давайте зараз обговоримо ціну та інші умови.
Сторговуємося на трьох тисячах. Зовсім мало, але ж коли клієнтів зась, доводиться радіти і такому. Тренер віддає сімсот гривень, решту першого внеску обіцяє принести увечері.
- Тільки ви ж той, ви не підведіть! Зробіть це! Бо ж не буде команди! А як можна уявити Оклунків без жіночого волейболу?
Ну я цілком нормально уявляла. Якби моя подруга там колись не грала, я б і не знала про ту команду, а то навіть на кілька матчів сходила.
Коли тренер уходить, Дід на мене строго дивиться. Тут ще Карлсон вилазить з ванни.
- Чому ти погодилася, у нас же немає чистильника!
- Хлопці, ви занадто складно мислите. Є такі задачі, які можна вирішити і без обладнання, а використовуючи те, що дав Господь Бог.
- Ти це про що? – Карлсон, як завжди, демонструє, що розумування то не його сильна риса.
- Ось про це, або про це. – я торкаюся грудей, а потім стегон. – Завтра дівчата зненавидять того хлопчика.
Дід сміється, Карлсон кривиться і щось там бормоче про примітивність схеми. Оце ще мені, складний знайшовся.
- Дмитро, гад! – кричу я, коли бачу, що котик зробив калюжку у кухні. Це він мені мститься, що перестала брати на руки. Хоча Карлсон запевняє, що це наслідки пострілів, які налякали бідного котика. – Ти подивився на його очі! Які там наслідки, коли він щасливий! – кричу я. І намагаюся провести педагогічний прийом газетою, скрученою у трубку. Але те стерво залізло на шафу і спробуй його навчи не сцяти у квартирі. – Дмитро. – кажу я йому. – Останнє попередження. Ще одна калюжа і летітимеш з вікна. Присягаюся. Я дівчина обов’язкова, то не раджу перевіряти.
- Божено, він більше не буде. Поїхали у Палац спорту, подивимося того хлопця. – каже Дід.
- А що на нього мені дивитися? Дивіться ви. Дізнайтеся, чи буде завтра на роботі, оце головне.
Хлопці поїхали, а перед тим я забрала у Діда аванс, залишивши лише сотню на бензин.
- Ти чого? – здивувався Дід. – Ми ж з тобою не в шлюбі, що ти ось так гроші забираєш.
- Ми з тобою у підприємницькому шлюбу. І тепер фінансовий директор Агенції - я.
- Свиню за стіл, вона і ноги за стіл. – зітхнув Карлсон і мені захотілося дати йому запотиличника. Але стрималася. Фінансовий директор мусить бути спокійним. То я посміхнулася тому одороблу. Бо гроші були у мене. Сміється той, у кого гроші.
Хлопці повернулися за кілька годин. Судячи з запаху, гроші пішли не тільки на бензин, навіть зовсім не на бензин.
- Рома, якого біса ви п’яні!
- Ми були вимушені. – твердо відповів Дід. - Щоб того електрика розговорити, треба було випити з ним. Три пляшки портвейну.
Ну я вже навчилася співвідносити дозу та стан, то була впевнена, що пляшки було не три, а дві. Але не на компанію, а на кожного.
- То він завтра буде?
- Буде. Ми домовилися, що прийдемо з портвейном. – запевнив Дід.
- Ну тоді точно буде. – погодилася я.
І справді, наступного дня електрик був на місці. Знаєте, досить посередній, не розумію, як він зміг розбити серце відразу двом лідеркам команди. Ну високий, ну спортивний, але писок тупуватий, двох слів не зв’яже, а випити любить. Я трохи хвилювалася, що алкогольні його рефлекси виявляться сильнішими за статеві. Та нічого, хлопчик зреагував нормально, а коли я йому підіграла, то розпустив хвоста, як корабель парус. Як казав один мій знайомий: Дівчата, посміхайтеся перехожим, нехай помріють.
Бігав навколо мене, як півень біля курки, а вже коли я сказала, що шаленію від баскетболістів, то він був мій і поліз цілуватися. Я так трохи з ним позаймалася, а потім так наче вирвалася з його обіймів і відступила до зали. Він був такий розпалений, що маневрів моїх не зрозумів, побіг слідом і ось вже ми сиділи на трибуні і цілувалися. А на майданчики тренувалися дівчата. Всі як одна високі, стрункі, плечисті. Що там казати, красиві ті спортсменочки.
Хлопчик між тим поліз розвивати успіх у мене під спідницею, доводилося його потроху гальмувати. Коли наші з ним борсання помітили на майданчику. Далі я зрозуміла, що завжди треба мати план «Б». Тобто, згідно плану «А» дівчатка з майданчика повинні були помітити наші палкі поцілунки і проклясти екс-баскетболіста, вирвавши його зі своїх спортивних сердець назавжди і знов зосередившись на спорті. Але дівчатка виявилися бойові, недаремно ж лідери команди, то замість того, щоб покірно сприйняти удар долі, вирішили помститися негідниці, яка зруйнувала їх щастя. Принаймні інакше я не могла зрозуміти їх дії по швидкому наближенню до мене з криками «Ох, сучко! Коза! Стерво!». Зіткнення з двома розлюченими волейболістками не входило в мої плани, то я вирішила відступити. Знаєте, у ногах сімдесят відсотків м’язів людини і це не дарма. То у бійці краще використовувати ноги.
Я почала скакати через ряди крісел, що було не дуже то зручно у міні-спідниці та на підборах. Чого я не одягла кросівки і джинси? Хотіла ж виглядати вбивче, щоб хлопчик нікуди не дівся. Він, бідолашний, он намагався зупинити своїх дам, але був знесений їх валом люті і покотився підлогою, затримавши волейболісток всього на кілька секунд. Ті секунди дали мені можливість скинути черевички та кинутися у вихід з трибун. Але я відчувала, що дівчата вже поруч. Бігла швидко, бо бачила, як після дівчачих бійок валяються вибиті зуби і вирвані патли. Вискочила у коридор і майнула до буфету, де Дід і Карлсон вкушали пиріжки з томатним соком і горілкою.
- Рятуйте! – закричала я і кинулася до них. Вони ошелешено подивилися на мене, тримаючи в руках одноразові стакани. Я вже відчувала потилицею наближення моїх ворогинь, то насмілилися зробити неочікуваний маневр. Плигнула різко в бік. Колись дивилася по телевізору про зайців, як ось за ними гониться лисиця і вже поруч, а він у останню миттю плигає вбік і збиває переслідувача. Ну тут і я вирішила виступити у ролі зайця.
Це я от зараз розумую і пояснюю, чому діяла саме так. А тоді тільки підкорювалася інстинкту самозбереження. Мій розрахунок був на те, що дівулі набрали швидкості і їм важко буде різко змінити напрямок рух своїх великих тренованих тіл. І я стрибнула в бік. Волейболістки явно цього не чекали, почали гальмувати, але це важко на бетонній підлозі, вони попливли аж до самого прилавку буфету, а тут їх прийняли Дід та Карлсон, що покидали свої стакани і пиріжки, та схопили дівуль за талії. Я вискочила з Палацу спорту і босоніж побігла до зупинки. Там сховалася за кіоском і чекала хвилин десять, поки хлопці не приїхали на машині Діда. У машини була зламана антена, у Карлсона подряпане обличчя, що було не дуже помітно, бо він ще не відійшов від спілкування з охоронцями корпорації. Дід же показав спочатку на свою підбиту губу, а потім на мої черевички з відламаними підборами. Ті фурії намагалися помститися хоч так.
- Страшні баби! – закивав головою Дід і мені здалося, що захоплення у тих словах було куди більше, аніж осуду.
- Тепер головне, щоб розлюбили того хлопця, а то виявиться, що все оце дарма. - кивнула я на черевички, узяла їх і викинула в урну. – Поїхали кудись.
Ми поїхали. Наступного дня прибіг тренер, ледь руки не цілував, бо сказав, що дівчата дуже здружилися, на тренуваннях викладаються по повній, а бідному баскетболісту, який зажадав продовження відносин, підбили око. Турнір до Дня міста «Динамо-Оклунків» виграло, фінансування на наступний рік отримало, тренер розплатився, як домовлялися, навіть компенсував ще втрату черевичок і автомобільної антени. Але зі спортсменками я присяглася більше не зв’язуватися за жодних умов. Бо я все ж не заєць. Скоріше кролик. Плейбоївський).
