Мій дідусь не любив ходити до церкви. Не то що спеціально, так ставалося. Щонеділі знаходилися приводи, щоб туди не піти.
А причини?
- О, Ганю, ти диви! Тіко вчорам був у церкві з кошиком на Великдень, а нині знову паски несуть святити, - казав він весело своїй дружині, моїй бабусі, старанно складаючи оті великодні смаколики до пасхального кошика і збираючись на всеношну до церкви.
Бабуся сердито шикала на нього, гей би внуки не зачули отакі крамольні речі і побожно хрестилася до старих образів на покутті, де живе, як мені сказав втаємничено дідусь, зовсім і не Миколай Чудотворець, а Покутник.
Дідусь вранці вставав раніше за Сонце і, поки воно неквапом прокидалося, виходив до нього на розмову. То я одного разу підгледіла та підслухала, не випадково, звичайно.
Дідусь завжди вставав мовчки, безслівно і йшов на двір порати, не так, як то робила моя бабуся, побожно вклякаючи щоранку перед образами і довго шепочучи молитви. Я мала, накрившись з головою ковдрою, перелякано слухала бабусині молитиви. Побожний трепет від почутого, залазив в кожну клітинку моєї юної перестрашеної душі. І Господь Бог чи то сам Ісус Христос, навіть, уявлявся мені в образі нашого сусіди, старого скривленого Діда Яшки. Який міг отак ні з того, ні з сього вперіщити тебе кривулькою, на яку він спирався, йдучи вулицею до крамниці за сто грамами.
- Діду. Ви чо'? – запитувала чергова жертва.
- Га? А ти не знаєш хіба, мо' й гріхів не маєш?
Тому я старалася уникати оті бабусині вранішні моління, силуючись ще на годинки дві заснути, допоки мене не розбудить лагідна матусина рука і покличе снідати перед школою.
От і захотілося мені малій взнати, що робить мій любий дідусь, коли бабуся так щиросердно молиться старим образам та Покутнику. Одного ранку я обережно вислизнула зі свого теплого кубельця, майже пошепки прожебонівши бабусі, що йду «до вітру».
Дідусь стояв посеред нашогому весняного поля. Сонце ще не зійшло. Я, закутана в стару верету, трусячись від холоду і притулившись до старої яблуньки-ренети, підглядала за ним. Він дивився туди, звідки мало вигулькнути Сонце. Видно ще було зарано. Дідусь зробив пару кроків по ріллі, чорній, запашній. Вчора зораній. Сусід Сергій за півлітри бабусиної вишнівки згодився перегорати під буряки. Бабуся то зробила, не спитавши чоловіка, бо в селі вже всі обсіялися. А Петро, це мій дідусь, «вредний старий пень», то слова бабусі, відмовляється сіяти буряк. Сонце вже високо, весна рання і тепла, а він вперся: «Зарано, зарано! Ми шо, гірші людей? От друхлявий верес!» Чому верес я й досі зрозуміти не можу, але то було таке ніжно-сердите ймення, яким обдаровувала мого рідного дідуся час від часу моя бабуся. Мені пригадуються оті вдавані бабусині жалості, які вона виливала моїй мамі, свої дочці, скаржачись на чоловіка.
Дідусь неквапом робить пару кроків по чорній ріллі. Рілля здається м'якою, мов перинка, під якою я взимку сплю і лише мій носик з-під неї видко. Ноги ступають легко, вгрузаючи майже невагомо в пухкий чорнозем. Весна! І так пахне той ранок! Росою і свіжою землею… Раптом дідусь зупиняється, нахиляється над землею і свою праву руку запихає в ту пишність. Минає декілька секунд. Що він робить? Невже бавиться землею, мов мала дитина пісочком?
- Хм! А вона буде мені райкати, жи час садити буряк, бо півсела посадило! Та певно. Земля ше не готова, жінко. Засіяти можна, а чи вродить – хіба шо викидня чи поторочу.
Від почутого мені стає трішки не по собі. Бо я знаю, хто така потороча, хоча не зовсім втямила перше слово. Та звучить воно не весело.
Дідусь присідає над землею і бесідує з нею. Я не чую про що, тому що мій прихисток, за яким я стою, трохи далеко. Та голос м'який і лагідний, такий, яким він розмовляє зі мною. Дідусь балакає з землею і вона йому, здається, відповідає.
Небо на сході починає світлішати. То сходить Сонце. Від зобаченого у мене відбирає всю відвагу і йдуть в полон мої помисли. Так красиво, так трепетно і ніжно. З великої ями вилазить по небесній драбині Сонце. Від зобаченого схоже торопію не тільки я, а й всенький світ. На мить в планети спиняється серце і вона перестає дихати. Дідусь неквапливо підводиться, погладивши ніжно землю. Він стоїть урочисто і величаво, як і я дивиться на Сонце. І раптомв він робить те, що вражає мене в саме серце, те, що вже тоді похитне мою-бабусину віру в церковного Бога. Він хрестить Сонце, яке народжується, піднімається, воскресає. А потім він хрестить себе і щось шепоче так впевнено і несамовито, що одних звуків вистачає лише для цього, щоб впасти на коліна перед Світом.
Все, серце планети знову запущено, воскресаєм… І вдих, і видих… Дихаємо!
Там, на перистому полі, під блакитним шатром, стоїть храм Сонця. Без богомазів на стінах, без нав'язливого попівського галасу, без кумівських перешіптувань поза спиною! І хто мені скаже, що у цьому сонячному храмі немає Бога? А де ж тоді він є?
Відтоді я перестала боятися гієни вогняної і пекла, про які мені торочила бабуся, коли я робила якусь шкоду. Була я таки шибеником. І коли я десятирічною залізла у вулик, перевірити чи насправді там живе справжня бджоляча королева. А потім тиждень обкусана переляканими бджолами, які захищали свою оселю від нападника, лежала охаючи в хаті. Або коли я, вирішивши завести собі власного домовика, ходила поважно тиждень зі зноском під пахвою, а той, матері його ковінька, роздушився в найнепідходящий момент та й на святковій бабусиній вишитій скатертині. Ех, два ж дні залишилося носити. Або тоді… Ой, лишенько, тих «тоді» було таки багацько. О, я була покарана! Та найдужче жахала мене ота гієна вогняна в якій чутно тільки плачі та скрегіт зубів.
Дідусь розумів мене. Він ніжно клав руку мені на голову і говорив, коли мама з бабусею не чули, що то ніц, тому що Бог не лишень карає, він найчастіше просто прощає, коли ти каєшся щиро в содіяному, бо Господь любить нас. А коли я його питала про гієну вогняну, він хитро посміхався і відповідав, що я туди не попаду аж ніяк, бо він не дозволить.
І я йому повірила.
Мого дідуся немає вже давно. Він помер з туги за своїм онуком і моїм братом. Тиждень після того, як його, молодого двадцятип'ятирічного хлопця, поховали в тій самій пухкій весняній землі. Отоді, ридаючи, закотилося навіки не одне Сонце! Дідусь мучив себе за те, що не вберіг юну душу, не зумів захистити від світу. Помер тихо, попрощався з Родиною, стискаючи міцно руку своєї єдиної доньки, моєї мами, і відлетів. Туди, де заходить Сонце.
Сьогодні, коли бачу схід Сонця, я складаю пальці правої руки у пучку і розкішним хрестом хрещу і його, і себе. І хочеться мені йому сказати щось таке, щоб зігріло його вранішнього, і землю, і наш світ. Чому ти, Дідусю, не залишив мені тих слів у спадок чи мо' варт їх вигадати знову і передати вже свому сину? І я, мов у дитинстві, як та кирпата непосида-дівчинка, вірю, що коли прийде мій час , коли моє сонце піде спати, там, на заході, мене буде ждати Петро. Ні, не апостол Петро, а мій дідусь Петро з ключами. Від сонячного раю. Єдиний мій чоловік, який любив мене такою, якою я залишилася назавжди там, всередині, де я справжня. З обдертими до крові колінами, з синцями на руках, з простреленою душею. Ніжно лікуючи своєю лагідністю те, що бабуся називала душою, а дідусь – Сонцем!
І сьогодні ти приходиш у сни, дідусю, коли мені найважче. Ти не говориш, не радиш, не вчиш і не свариш. Ти мовчиш, усміхаєшся мені і тягнеш важкого плуга, переорюючи чорну землю.
А буряки в тому році вродили тільки в Петра Корнія, у мого дідуся. Після зрадливого квітневого тепла прийшли ще доволі міцні нічні морози, а вдень – холодні дощі зі снігом.
Була пізня весна…
