Що лишається від людини, коли вона йде? Йде з родини, з дому, з міста, з життя? Пам'ять? Тіні на стіні? Відблиски очуттів, думок і кроків, навіки вбиті в бруківку старих вулиць, в залізні столітні сходи? Відблиски, що лишились на корі дерев, біля яких вони любили сидіти, на підлозі квартир, де ходили босоніж, чи в дірявих носках, чи в цілих, чи в теплих домашніх капцях? На порцеляні кухлів, що колись них торкалися губи, на старих світлинах, котрі не залишали стіни, що були старими супутниками, майже живими свідками всього-всього, самотнього і не тільки?
Минаючи щодня сотні, тисячі облич, що ми беремо з собою від цих зустрічей? Що лишаємо їм і собі? Чужі долі, що спалахують так яскраво і швидко, як падають метеори... ми надто рідко дивимось вгору?
Тінь шоста
Їй було сімдесят, коли її, обмиту і вбрану, поклали на старий дубовий стіл, що за ним рідко, але все ж збиралася її родина. І коли поклали, правиця впала долі, чи то заперечуючи, чи благословляючи. Діти й онуки розбирали майно, що за довге життя назбиралося в шафах, сусіди згадували всі похорони за останні кілька років, а вона... що застигало на столі разом зі старечим тілом?
Вона була красивоб молодою. Настільки, що колись юнаки, що покликала було їх допомогти, задивившись на юну красуню на чорно-білій світлині, довго розпитували, що ж то за краля. Певно, ввижались їм романи й романси, таємничі і загадкові обставини, трепетне і нещасливе кохання, таке мрійне, таке далеке... Вона гірко всміхнуась тоді, підібрала губи і мовила:
То дуже трагічна історія.
Юнаки підібралися, юнаки хотіли захоплюватись і слухати, вони просили розповісти, і... що вона могла? Тільки сказати, злегка хитнувши головою:
Ця мила дівчина постаріла. І перетворилася на оту стару бабу, що стоїть зараз перед вами.
Юнакам було ніяково.
Молодощі-молодощі... Навіщо та світлина так довго висіла на стіні?
Під час війни їй було шістнадцять. Певно, було більше і менше, але вагомою лишилась тільки ця дата. Тоді в селі під Золотоношою стояли німці, і її двічі викликали на розстріл. За що — не питала, та й хіба хто кому це пояснював? Двічі ставили біля стіни, і двічі лунав залп. Залп, після якого навколо падали люди, що більше не були живими, а вона... Стояла біля стіни, бліда і тремтяча. Вірилось і не вірилось. Особливо вдруге. Коли кликали — думала, нарешті. Думала: от і виправлять помилку. І знову навколо були мерці. А її відпустили. Чому? Через що?
На все життя вона зненавиділа салюти. Особливо ті кошмарні петарди, що так страшно грюкали поряд. Як постріли.
Потім була перемога, Київ, вступ — престижний вуз, перспективна спеціальність, що нею так пишалась: телевізійна техніка! І два курси раювання. На третьому до неї підійшли. Запропонували співпрацю з органами. Почесну. От тільки... в радянські часи вміли виховувати принципову молодь. Надто принципову. Вся романтика вивітрилась, коли стало зрозуміло, що хочуть від неї не подвигів на благо Батьківщини. Хочуть доносів. Багато доносів. Принципи — не та річ, котра обходиться дешево. З інституту її відрахували. Обіцяли «вовчий білет». То був кінець сорокових.
За два роки вона вступила до архітектурного. І ледь не щоночі благословляла людину, що вписала в її документи двійку за екзамен, а не політичну неблагонадійність. Малювати вона вміла, та не любила. Втім, спеціальність є спецаільність, і то краще, ніж продавати ковбасу. Вона була гордою колись... колись...
Потім було заміжжя і двоє дітей, красива квартира чоловіка і сварки з його родиною. Тепріла. Навчилася. Йти було нікуди, не повертатися ж на село... речі собі купувала нишком, щоб не дізналась свекруха, і перевзувалась на вулиці в нові черевики, щоб бува вдома не побачили. Навчилась шити, бо то дешевше. Чоловік успішно і легко йшов вгору. Красиво йшов, красень і спортсмен, що захоплювався греблею і легкою атлетикою, перспективний молодий архітектор, котрому в тридцять доручили будувати міський цирк. Тішилась його перемогами, як могла б своїми, тільки трошки гірко. Любила кататися з ним по Дніпру. Любила його? Він помер у віці Христа, в тридцять три, а вона лишилась сама з двома дітьми в майже чужому місті, майже на вулиці — бо опісля жити зі свекрами стало надто нестерпно. Вижила. Шила для дітей і для себе, шила на продаж. Крутилася між роботами і підробітками, вибігувала продукти і квартири. Вміла. Надто багато вони важили — діти. Їм хотілося дати — все. Здається, дала. Перший переїзд. Другий. Забрала до себе батьків, батька невдовзі ховала. Третій переїзд. Четвертий. Квартира старшій доньці. Квартира молодшій. Сварки і примирення, друге одруження — місяців на три. За кілька років — третє, так само недовге. Потім заріклася. Жила ними — спочатку доньками, потім онуками, що їм шила, приносила їжу, готувала, прибирала, бавила дітей. Пенсії чекала як подарунку, як святого, заробленого відпочинку. Замість сталася перебудова, і знову треба було добувати, заробляти, бавити. Діти не ладнали між собою, одна бідна, друга багата, одна улюблена, друга поштива. Діти збиралися разом на свята і за широким дубовим столом багатьом було незатишно. А потім двері почали закриватися. Спочатку старша донька сказала: годі. Приходь до мене в гості, а не хазяйнувати, не сварити мого чоловіка, не лаяти моє життя. Сердилась на неї. Довго. Та молодшій потрібна була поміч, і вона... що було в її житті, крім родини? Стара мати перед смертю пішла з дому. Кілька місяців вона шукала її — і знайшла. Знайшла і привела в хату, дбала за нею, годувала, мила, намагалась лікувати, та старість невиліковна. І щодня тота стара жінка — зараз стільки не живуть, їй було дев'яносто сім, благословляла її, не пізнаючи, і лаяла, ох, як лаяла та проклинала свою єдину безсердечну дочку... Потім пішла — тихо і непомітно, ввечері була, а вранці не стало. Так закрилися другі двері. Потім були треті, коли молодша донька повторила майже те саме, що старша: досить, мамо. Мамо, я люблю тебе, але ми самі. Вона усміхалася, кивала головою. Займися своїм життям, мамо. Займися? Вона прибрала квартиру, вона підстриглася, полагодила старий одяг. Вона намагалась їздити в гості і почувалася зайвою. А потім згоріла — за лічені тижні. Лікарі казали: все гаразд, вона просто хоче уваги, вона у вас симулянтка... а симулянтка за два дні померла, дочекавшись на ранок побачити старшу доньку, що з нею так довго сварилася раніше. То була середина літа... семидесятого літа її життя, вона боялась перейти цей поріг, бо після семидесяти люди втрачають розум, починається неусвідомлюваний маразм, а втратити розум, втратити себе — то найстрашніше.
Воскова жінка на дубовому столі, що лягла в землю поряд з батьком і ненькою, щоб чекати там дітей і онуків, дітей, що змогли помиритися тільки після її смерті, після десятиліть роздору, розмінявши п'ятий десяток. Дітей, що швидко продали квартиру і дачу, споєні її працею, бо не знали, як інакше їх ділити, і тепер там, де стояв старий дубовий стіл, лежали кипи речей перекупки, що тримала ларьок на ринку поряд, і не забрали з хати горщики з алоє, її улюбленцями, котрі трепертно вирощувалися десятиліттями. Дітей, що ніколи не забудуть. Онуків, що за кілька років по її смерті усвідомлять раптом, що таки ж любили її — сильну і сувору жінку з нелегким характером, котру так важко було не слухатися і котра так багато всього вміла робити.
Що лишається після? Багато це чи мало?
Що важать тіні?
Тінь сьома
Добридень, панійко. Я тут сяду, дозвольте? Ви така гарна, з вами так приємно хоча б просто посидіти поряд. Ні, ви не думайте, мені не потрібні гроші, мені їх стачить, я так, просто... приємно, панійко. І знаєте, панійко, в мене є дочка. Навіть дві. Одна, старша, вже працює на фабриці, дитину бавить. А молодша ще вчиться. На кухаря. То хороша спеціальність. Ви теж вчитеся, так? От і вона. І кожна має де жити. Старша, правда, з чоловіком. І кожній я щомісяця даю по двісті гривень. Не багато, правда, але ж і не мало. І, завважте, щомісяця. Я хороший батько, панійко.
Панійко, дозвольте я пригощу вас. Ви п'єте? Ні? Тоді морозиво?
Гаразд, як хочете. Ні, не подумайте, я не залицяюся, я так. Просто ви гарна. Молода і гарна. А я не самотній, ні. В мене є подруги. Були. Двоє. Надія та Оксана. Знаєте, з цих, з бомжів. Ми часто пили разом, я їх пригощав, почасти приносив речі небіжчиці, втім, їх там не багато лишилося. От так собі товаришували втрьох. Ви знаєте, вони ревнували одна одну — страшенно. Надія якась зручніша, раніш її знав, а от Оксана... красива була суча дочка, ох же ж красива! А вони билися — ледь волосся не летіло! От так-так... через мене, чи чуєте? Рознімав їх, атож. Я добрий, панійко, я не ображу. А минулої зими... ви пам'ятаєте, яка була зима? Холодно — страшенно... Спочатку замерзла Оксана, от тут, у цьому парку. Так шкода!Ми її поминали з Надією, вона ще плакала і тішилася, і казала, що замерзнути — то дурна смерть, вона того не попустить, просилася до мене, але ж... одна справа — пити і того, ну, ви розумієте, але як же я міг взяти її додому? Вона ж, вибачайте, бомжиха, а в мене дочка вчиться, і я хороший батько, ви не подумайте. Тож, пили ми з Надією, згадували... А за місяць, у лютому, і Надія моя замерзла. І теж-таки на лаві у парку. До біса було холодно. Я ще бачив, як її забирали, та що ж міг зробити? Додому ж не поведу... от вас би повів, ви з дочкою моєю майже однолітки, подругою їй були б... Що? Ні, то я так... Панійко... Куди ж ви, панійко? Зачекайте! Я лише... зачекайте...
