Десять років тому у селі Зелене Лихо відбулася остання значуща подія. Тут закрили школу, а дев’ятьох її учнів перевели навчатися в сусіднє село. Зелене Лихо стало навіки безперспективним.
Десять років мешканці Зеленого Лиха жили наодинці із відчаєм та думками про тлінність буття, аж поки одного серпневого ранку фермер Василь не відправився на велосипеді в райцентр за сірниками.
Василь був справжнім хазяїном. Тримав п’ятьох свиней, оброблював город та навіть частинку колись колгоспного поля, мав двоповерховий будинок. А все тому, що не пив. Тому, коли він, по дорозі в райцентр, побачив поперек битого ґрунтового шляху мертву жирафу, то не впав у відчай, подумавши, що це біла гарячка, а перехрестився сам і перехрестив мару.
Але це бісове видіння не зникло, а так і продовжувало лежати посеред дороги, перекриваючи шлях до райцентру.
Взагалі, цим шляхом мало хто користувався. Лише два рази на тиждень ним у Зелене Лихо приїжджав автомагазин, що привозив у село найнеобхідніші споживчі товари, і раз на тиждень – пошта. Самі ж зеленолишці у райцентр майже не виїжджали. Тому вдвічі, а те й втричі дивно, звідки ця потвора там взялася. Не з неба ж впала.
Але фермер Василь на всяк випадок уважно подивився у небо, щоби остаточно впевнитися – жирафи з неба не падають, жирафів у небі немає.
Авжеж, наживо він жирафу ніколи не бачив. Тільки в книжках, іще за дитинства. Телевізор у Зеленому Лисі показував лише український Перший Національній, та й те, з проблемами, і Discovery та Animal Planet йому були незнайомі. Тому спочатку Василь було засумнівався, чи жирафа це, чи, може, щось місцеве, але настільки дике, що мало коли виходить з лісу. Треба сказати, що неподалік від Зеленого Лиха, дійсно, був великий стародавній ліс, про який у народі розповідали всілякі страшилки. Василь як християнин цим бісовим побрехенькам не вірив, але до лісу ніколи за життя так і не потрапив – страшно.
Василь походив трохи навколо своєї знахідки, уважно її роздивився, навіть чомусь буцнув її ногою (напевно, хотів ще раз впевнитися в її матеріальній природі) і остаточно вирішив – це таки жирафа, а не якесь чудовисько з пралісу.
Із його здогадкою згодились і односільчани, які вже скоро зібралися навколо мертвої тварини ледь не всім Зеленим Лихом. Відсутній був лише двомісячний Опанасик Криворучко (все рівно нічого не зрозуміє). Усі ж інші зеленолишці скопом оточили жирафу та наперебій висували версії щодо того, звідки це диво господнє тут з’явилося.
Але, головним питанням, як виявилось, було не те, звідки взялася жирафа у степовому краї (всяке буває, казали мужики), а нащо? Всі, як один, мешканці Зеленого Лиха були впевнені, що це не просто так, і що комусь це вигідно.
Одні казали, що все це витівки рейдерів, що давно приглядаються до живописних та плодючих земель місцевих пайщиків. Інші вбачали у появі мертвої жирафи посеред дороги ознак нового витку економічної кризи. Буцімто до чого демократи країну довели – жирафи з голоду втікають із зоопарків та мруть сотнями на шляхах України. Треті придивлялись до неба. От тільки шукали вони там не нових плямистих тварин, а зелених чоловічків, які, як всім відомо з Першого Національного, полюбляють красти різних земних істот, зношатися з ними, а потім викидати потріпане вже непотрібне тіло десь у глушині. Четверті, переважно жінки літнього віку, стверджували, що все це передвіщає не що інше, як Кінець Світу. Тим паче, що вчора на тому ж Першому Національному про це щось казали у прогнозі погоди.
Під вечір зняти сюжет про мертву жирафу приїхали журналісти з Першого Національного. На той час чутки про неї поширилися настільки далеко, що подивитись на це чудо приходили люди не тільки з сусідніх сіл, але й з самого «району». Але ж то райцентр, до якого всього двадцять п’ять кілометрів, хоч і розбитим шляхом, а то Перший Національний!
- Наш край здавна славився народними майстрами. Так різьбяр по дереву Іван Солошко відомий не тільки в нашому славетному районі, але й в усій області... – Давав інтерв’ю журналістам сільський голова Зеленого Лиха Іван Михайлович Солошко.
- Іване Михайловичу, а що ви скажете про мертву жирафу? У вас є здогадки,звідки вона взялася?
- Наш славетний земляк Іван Солошко – лауреат багатьох фестивалів як обласного, так і всеукраїнського масштабів. Особливо добре у нього виходять витвори…
- Жирафа, Іване Михайловичу! – Нервувала представниця преси. – Жирафа!
- А що жирафа? Жирафа згниє за тиждень, а слава Івана Солошко буде жити у віках!
Наступного дня в ефірі Першого Національного вийшов сюжет про мертву жирафу в околицях села Зелене Лихо. Справа набула всеукраїнського розголосу.
Ввечері на екстреному засіданні Кабінету Міністрів Прем’єр доручив міністрам охорони здоров’я, сільського господарства й у справах сім'ї, молоді та спорту розібратися у ситуації. Насправді, не було зрозуміло, яке саме міністерство відповідає за цей відвертий прокол державної політики «На зустріч людям», тому постраждали всі хоч якось причетні до цього міністерства. Охорони здоров’я, бо жирафа – мертва, сільського господарства – бо знайдено у сільській місцевості, а молоді та спорту, щоб не розслаблялися. Аж занадто цей молодий та нахабний міністр не подобався Прем’єру.
Одразу ж в усі українські зоопарки нагрянули міністерські перевірки. Київський, харківський та миколаївський зоопарки швидко відстрілялися перед міністерськими працівниками. Дебет та кредит жирафів у цих установах збігалися, жирафи були наявні, все сходилося. А от з дніпропетровською зоозоною вийшов прокол.
Міністерська комісія не знайшла там жодної жирафи. Лами гуанако були, лисиці були, муфлони були, а от жирафи - жодної.
- Ага! – Потерли руки міністерські працівники у передчутті преміальних. – Куди жирафу поділи? Навіщо вбили?
- Та не було в нас ніяких жирафів зроду! – Повідомили їм у зоозоні.
- Як не було? Чому не було? – Заголосили міністерські та виписали штраф у 732 гривні за невиконання постанови Кабінету Міністрів України від 1.04.20** року «Про сприяння розвитку жирафництва в Україні».
А на околиці села Зелене Лихо пристрасті були не меншими, ніж у роботі міністерських спеціалістів. На другий день після появи мертвої жирафи у цих краях на місце її знаходження прийшли мешканці сусіднього села Зелений Кут на чолі з тамтешнім священиком Московського Патріархату.
Зеленокутці після траурної служби за упокой души безневинно вбитої жирафи повідомили, що це їм Бог прислав це своє диво, бо не може такого бути, щоб таке щастя привалило цим антихристам з патріархату київського. Своєї церкви у Зеленому Лисі не було, але священик УПЦ КП на великі церковні свята приїжджав у село та справляв служби прямо в напіврозваленій коморі колишнього колгоспу. Цей факт і був причиною, з якої мешканці Зеленого Кута були впевнені, що Бог просто помилився у адресаті. Тим більше, що не тільки Бог, але й поштарі час від часу плуталися у назвах Зелений Кут та Зелене Лихо й доставляли пошту не тим, кому потрібно.
Але претензії зайд швидко розвіялися після того, як фермер Василь, не бажаючи віддавати свою знахідку незрозуміло кому, вихопив із рук священика МП масивний дерев’яний хрест та й охрестив ним святого отця, що вже приміряв на себе шкуру рейдера. Здавалося б, на цьому конфлікт й було вичерпано, але не так сталося, як хотілося. Цю розправу над прийшлою паствою зняли на відео журналісти каналу «Росія», що саме приїхали туди знімати сюжет про те, як зголоднілі та доведені до відчаю українські селяни вбили рідкісну у цих широтах тварину.
Сюжет про жирафу не вдався, але вже наступного дня на всіх російських телеканалах вийшла трихвилинна агітка про гоніння на канонічну Православну Церкву в Україні. Уся велика Росія бачила, як озвірілі під впливом махрової антиросійської агітації хохли лупцюють ні в чому не повинних прихожан церкви Московського Патріархату. Святому обуренню православного російського народу не було меж. Ледь не все населення Російської Федерації, навіть, мусульмани та буддисти, висипало вулиці великих і малих міст, сіл та хуторів на акції протесту проти зухвалої української провокації.
Керівникам держави не залишалось нічого іншого, ніж прислухатися до голосу народу, який їх обрав, і мобілізувати армію. Славні російські вояки вистроїлися вздовж українського кордону, готові до будь-яких рішучих дій, згідно з наказом Головнокомандувача, аби тільки захистити Православ’я на території України.
Тим часом комісії міністерств охорони здоров’я, сільського господарства й у справах сім'ї, молоді та спорту поклали на робочий стіл Прем’єра такі свої зведені висновки щодо появи мертвої жирафи в степах України: «Звідки взялася тварина, наразі, невідомо. Перевірка усіх зоопарків та зоозон України, як державних, так і приватних, показала, що жодної жирафи звідти не зникало. Зник лише верблюд-дромадер (з одним горбом) з Київського Зоопарку. Залучені до розслідування спеціалісти з Академії Наук України підтвердили, що жирафа – не верблюд. Довідка про це знаходиться у додатку до цього листа. Київський Зоопарк оштрафований на 1047 гривень за знущання над твариною. Усього за час перевірок зоопарків та зоозон України Комісією було стягнуто штрафів на загальну суму у 120541 гривня 44 копійки».
Прем’єр витяг калькулятор, щось підрахував, посміхнувся і подумав:
- Добре! Дуже добре! Але звідки ж ця клята жирафа взялася?
Він відкрив Вікіпедію аби хоч щось дізнатися про цю дивну тварину. «Жирафи живуть у саванах Африки. У наші дні їх можна побачити на південь від пустелі Сахара, передусім у степовій місцевості Східної Африки. Популяції на північ від Сахари людина винищила ще у давні часи: у часи Стародавнього Єгипту вони існували у дельті Нілу і на узбережжі Середземного моря. У 20 столітті ареал поширення жираф знову значно скоротився. Найбільші популяції жираф нині маємо у заповідниках і резерватах».
Прем’єр підійшов до великого глобусу, що стояв у кутку його кабінету.
- Дивно! Дуже дивно! Де Сахара, а де Україна… - Подумав він, але на цьому моменті політ його думки було перервано телефонним дзвінком.
- Президент Росії на лінії. – Повідомив Прем’єру секретар.
Прем’єр-міністр сидів ошелешений. Хвилину тому йому зателефонував Президент Російської Федерації і повідомив, що російські війська вже стоять на кордоні з Україною й готові до наступу. Він поставив ультиматум, запропонувавши українській стороні здатися самим протягом години, інакше уся міць армії буде спрямована проти цього антинародного антиросійського насильницького режиму.
Що ж це таке діється? Спочатку жирафа, тепер війна? І це зараз, коли економіка країни тільки-но почала відновлюватися після перманентної кризи. Ні, не треба було знов йти на цю прокляту посаду!
- З’єднайте мене з Президентом! – Наказав Прем’єр своєму секретарю.
- Секунду. Але до вас терміновий дзвінок. – Повідомив той.
- Хто ж це такий дзвонить, що він важливіший за Президента України?
- Президент Росії. Будете розмовляти?
- Давай! – Сказав Прем’єр. Що цього разу? Новина про підписання союзного пакту між Росією та інопланетянами, спрямованого проти України та особисто її Прем’єр-міністра?
Але на цей раз розмова була дуже короткою.
- Вибачте. – Сказав Президент братньої держави. – Все відміняється. Дійсно, вибачте. – Й повісив слухавку.
Прем’єр-міністр відчув, як у нього на голові посивіло кілька волосин.
Президент Російської Федерації сидів не тільки блідий, а й повністю сивий. Ще кілька хвилин тому він подумки приміряв на себе почесний титул «Збирача Руських Земель». Здавалося, кілька днів, і Україна знов стане частиною «єдиної і неділимої» й заживе у віковому оплоті братських народів. А тут така засада! Японія та Китай оголосили війну Російській Федерації!
Хто б міг подумати, що ці китайці виявляться такими підступними тварюками! Ладно японці – від тих з часів Чемпіонату Світу з футболу 2002 року нічого доброго очікувати не можна було. Але ж китайці! Китайці! Стільки років їм допомагали, стільки їх готували, вчили їх у своїх вузах, давали їм роботу на своїх ринках, продавали їм свій газ, гнали їм свою деревину. І тут на тобі! Варто було тільки зібрати всю російську армію на кордоні з Україною, як ці вузькоокі, користуючись секундною слабиною Росії, напали на неї, щось заявляючи про «віковічні китайські/японські землі».
- Який жаль! Який жаль! А все могло бути так добре! – Думав Президент. – Уявляю, я, на білому верблюді їду Хрещатиком. Ні, щось не те.
- З’єднайте мене з міністром оборони. – Наказав він секретарю.
А на околицях села Зелене Лихо й не підозрювали про те, яка політична криза зараз відбувається у світі. Вони жили власною реальністю, головним чинником якої зараз була мертва жирафа, що кілька днів тому невідомо звідки з’явилася тут.
Людей, що приходили і приїздили подивитись на небачене до того диво, було стільки, що фермер Василь огородив майданчик навколо жирафи невеличким парканом, й пускав до неї прочан лише за невеличку плату. До того він за допомогою відібраного у святого отця важкого дерев’яного хреста довів не тільки самому отцю, але й усім іншим претендентам на жирафу, хто саме є її хазяїном. Зеленолишці ображено зітхнули й розійшлися по домах. Треба було працювати - врожаї, жнива. Та й сама жирафа на третій день лежання на сонці почала тхнути гниллю. Витримати цей сморід могли тільки ті, хто бачив жирафу вперше (під впливом ентузіазму), та сам Василь, що заробляв на цьому гроші. Заради них і не таке витерпіти можна було.
А народ до жирафи валив тисячами. Воно й не дивно. Найближчий зоопарк був у обласному центрі, до якого двісті кілометрів. Та й там навіть не зоопарк, а зоозона. І жирафів там немає – лише лами гуанако, лисиці та муфлони.
Багато люду приходило подивитись на жирафу. Дехто цілими родинами чи навіть селами. У селах, взагалі, не так багато розваг, щоби нехтувати відвідинами жирафи.
Але більш за всіх інших диваків, яких багато було в ті дні на околицях Зеленого Лиха, виділялася група студентів з Мозамбіку. Виявляється, в одного із племен цієї південноафриканської країни жирафа була богом. При чому, не просто жирафа, а саме мертва жирафа. Тому вони, дізнавшись з новин Першого Національного про це диво, зібралися всією мозамбікською українською громадою й відправилися у Зелене Лихо на прощу.
За додаткову платню Василь дозволив їм розбити наметове містечко прямо тут у полі біля жирафи, аби вони мали змогу якомога більше часу проводити біля свого тотему. І вже за кілька годин поруч і мертвою жирафою в степах України з’явилося традиційне африканське поселення.
Василь подивився на результат, зрозумів, що це добре, й підняв платню за відвідання цього атракціону в два рази.
Сивий та помітно постарілий за кілька годин Президент Росії сидів у своєму кабінеті. Усе відбувалося зовсім не так, як він уявляв собі свою каденцію. Замість обіцяних ним злагоди та процвітання, країна занурилася у пекло війни з Китаєм та Японією. Причому, будучи абсолютно непідготованою до неї, не маючи жодного солдату на східних рубежах.
Дванадцять годин знадобилося для того, аби перекинути бодай кілька дивізій за Далекий Схід Росії. Але що можуть вдіяти ці лічені дивізії проти міліонних добре вишколених армій Азіатських Тигрів?
Задзвенів телефон секретного зв’язку, на який йому повідомляли останні новини з полів битв.
- Президент Російської Федерації слухає! – Відчеканив він, очікуючи почути про повний розгром передових армійських дивізій та китайський десант у Хабаровську чи вже навіть на Уралі.
Але новини, які він отримав, були, не те що добрими, але цілком несподіваними. Виявляється підрозділи російської армії, що терміново передислокувалися на схід, взагалі, не вступили у збройне протистояння із супротивником.
Але сутичка таки відбулася. Китайські та японські війська вели між собою запеклу боротьбу за місто Владивосток. Російським же військовим підрозділам не залишалось нічого іншого, як спостерігати за нею зі сторони.
- Це вірно! Росія повинна, наче мудра мавпа, сидіти на пагорбі, та спостерігати, як деруться два імперіалістичних тигра. – Сказав Президент.
Історія з мертвою жирафою, що зненацька з’явилася на околицях села Зелене Лихо сягала кінця. Через тиждень після появи цієї знахідки, Василь зрозумів, що далі так не можна, тварина суттєво розклалася й смерділа неймовірно. Навіть мешканці села, які ще кілька днів тому дозволили Василеві самому вирішувати долю цієї мертвою африканської тварини, зараз погрожували спалити його хату, якщо він щось не вирішить із цим смородом.
Василь подумав, порадився зі своїми новими мозамбікськими друзями, й поховав жирафу за християнським обрядом.
На її похорони зібралася уся округа. Гості з Африки співали щось своє – тягуче та сумне. Про те, як уходять на той світ друзі й про те, як важко тим, хто залишається тут. Священик з церкви села Зелений Кут прочитав заупокійну по жирафі на знак примирення між сусідами. Й ніхто його цього разу не бив. От би побачили це глобальне порозуміння кремлівські мрійники! Але їм і без цього було погано.
Наступного дня у Зеленому Лисі стало на одного мешканця менше. Фермер (тепер вже колишній) Василь зібрав найнеобхідніші речі та полишив назавжди ці краї, подавшись мандрувати зі своїми чорношкірими друзями. Вони розповідали, що в Африці цих жирафів, як в Україні собак.
***
У зоозоні на Монастирському острові в Дніпропетровську сьогодні було велике свято. Не кожен день у цьому невеличкому недозоопарці з’являються нові тварини. І не просто тварини. Не якісь там муфлони чи лами гуанако, і не вітчизняні облізлі лисиці та куниці. А справжня африканська жирафа!
Керівництво держави, дізнавшись про те, що тут у зоозоні немає цієї тварини, вирішило зробити цей великий подарунок. Подарунок цілому місту. Місту, яке дає десять відсотків податків в українську казну. Місту, яке ллє метал та плодить прем’єр-міністрів. Місту, яке давно заслуговує на те, щоби тут жила жирафа!
Міський відділ освіти заради такої святої справи зняв з навчань кілька тисяч учнів і студентів. Вони вишикувались з двох сторін вздовж дороги, що вела до зоозони, та весело помахували жовно-блакитними прапорцями, вітаючи нового мешканця міста, що прибував прямо з Африки.
Величезна фура, обвішана різнокольоровими надувними кульками, під’їхала до центрального входу в зоозону. Там уже була сколочена спеціально для цієї події трибуна, з якої з привітальними промовами виступили Прем’єр-міністр України, міський голова Дніпропетровська та директор зоозони. Останній раз у раз зривався на ридання. Не думав він, що доживе до тієї щасливої години, коли тут з’явиться справжня жирафа.
Промови закінчилися, школярі та студенти вже втомилися рукоплескати, Прем’єр із міським головою у дві руки перерізали червону стрічку, що висіла на задніх дверях вантажівки, дужі хлопці з охорони голови Кабміну відчинили ці двері, і всі аж ахнули від того, що там побачили. Директор зоозони навіть знепритомнів.
Фура була абсолютно пустою. Авжеж, якщо не рахувати кілька купок гною, які свідчили про те, що жирафа тут таки була. Але тепер хтозна, де вона?
Зранку майже все населення села Досвітні Огні зібралося на околиці цього населеного пункту. Вночі тут незрозуміло звідки прямо посеред дороги, що вела до райцентру, з’явилася мертва жирафа. Старі люди, з яких, переважно, й складалося населення Досвітніх Огнів, поговорювало, що скоро Кінець Світу. Он і по Першому Національному вчора щось про це говорили…
