Добре, що Україна – країна досить архаїчна, з сильними сексістськими стереотипами. Мене ось нападники відразу сприйняли як якусь секретутку, то підняли з підлоги, всадили у кутку і лише дошкуляли тупучими та похабними жартами. А ось хлопців пресували на повну. Коли Карлсон щось там грубо відповів на запитання, йому дали по морді. Він підхопився давати здачу, його повалили на підлогу, добряче відбуцькали ногами, потім одягли наручники і повернули на стілець. Продовжувати допит, який вів один чоловік, єдиний тут у цивільному, а не в чорній уніформі. Хлопців допитували про справу з грою. Вони намагалися не говорити правди, але їх планомірно витискували на чисту воду. Так що поступово вони розповіли майже все.
- Ось і добре. – неприємно засміявся чоловік в цивільному. – Нарешті все розповіли. А тепер вам треба підписати ось ці папери.
- Які папери? – питає Дід і по його очам я бачу, що паперів від цих людей він боїться не менше, аніж кулаків.
- Про нерозголошення і про компенсацію збитків. – сміється чоловік, якому ну дуже весело дивитися на дві скривавлені мармизи.
- Яких збитків? – Дід не обурюється, він дивується.
- Нашої корпорації.
- Ми нічим вам не зашкодили!
- Хлопці, ви влізли у проект вартістю кілька десятків мільйонів доларів! Ходили там, руйнували, порушували порядок.
- Але це ж була гра! – обурюється Карлсон і занадто підвищує голос. Його б’ють.
- Ця гра – великий бізнес. І ви досить сильно його зіпсували. То повинні все компенсувати. Ніхто не може нанести шкоду нашій корпорації і не понести відповідальності.
- Але ми ж не знали! Якби знали, ми б не узялися за ту справу! – тихенько намагається пояснити все Дід.
- Незнання закону не звільняє від відповідальності. Тепер будете знати. А поки підписуйте.
Діду підносять папери, він починає їх читати.
- Ти може ще будеш з юристами консультуватися? А ну підписуй! – гримає чоловік. Дід киває головою, наче погоджується та не підписує.
- Але тут написано, що ми передаємо нашу компанію вам! Безплатно! – Дід кривиться. Здається він уже все зрозумів, а пручається просто так.
- Звісно! Вам же треба якось компенсувати нам збитки!
- Ні! Ви що, охуїли! – кричить Карлсон. Його валять на підлогу і лупцюють ногами у важких черевиках. Він кахкає і плюється кров’ю, стогне з полу: - Не підписуй!
- Але це все, що у нас є! – намагається тиснути на жалість Дід. Дарма, ці люди не з тих, хто пожаліє.
- У вас ще є квартири. Ми їх не беремо. Поки. Подивимося на вашу поведінку. – чоловіку і справді весело.
- Підори! – хрипить Карлсон і його знову б’ють.
- Слухайте, ви ж його вб’єте! – не витримую я. Тобто я трохи розлючена на Карлсона за його дурну поведінку, але зараз його ж дійсно вбивають.
- Закрий рота, шльондро! – гримає чоловік. І я його вже ненавиджу. Не треба розмовляти зі мною в такому тоні. – Ну той що? Підписуєш, чи тебе теж треба поваляти на підлозі?
Дід дивиться чоловіку в очі, крекче і підписує. Карлсон з підлоги не озивається, здається він знепритомнів. Чоловік забирає документи, плескає Діда по плечу.
- Сидіть тихо. Ще раз станете на нашому шляху, роздавимо, як тарганів. Зрозуміло?
Дід мовчить, вирячившись у порожнечу. Чоловік хапає Діда за його чорне волосся і б’є обличчям об стіл.
- Відповідати треба, коли задають питання!
З носу Діда цибенить кров.
- Блять! – зненацька кричить чоловік і аж підскакує. Це Діма, який сидів під столом, вискочив і вкусив командира нападників за ногу. – Йобаний кошак! Дайте мені пістолет!
Поки охоронці в чорному дали чоловіку пістолет, Дмитро встиг залізти у дірку в підлозі.
- Ліхтарик сюди! – не може заспокоїтися чоловік. Він почав накульгувати, на його штанях темні плями крові. – Я тебе замочу, падла вухаста! – чоловік тицяє ліхтарем під дошки підлоги, заглядає і лається. Мабуть Дмитро уліз кудись далеко. Чоловік стріляє, але нявкання не чутно. Стріляє ще і теж тиша. Не влучив. Він і сам розуміє це, ще більше дратується. – Сучонок! Я тебе дістану! – кричить у дірку. Стріляє ще раз. Без результату.
Чоловік підводиться і бачить мою посмішку. Кидається до мене. Він хотів мене вдарити і, здається вдарив би. Мене жодного разу не били. Щоб ось так, кулаком в обличчя. Якби він зробив це, він би пожалів. Чесне слово, пожалів би. Але він не вдарив, бо коли біг, Дід перечепив його ногою і чоловік покотився по полу. Діда тут же почали гамселити, мене притиснули до стіни. Чоловік підхопився зі скривавленим обличчям. Коли падав, то звіз об підлогу величенький шматок шкіри на підборідді.
- Суки! – це він кричав нам усім. – Ну я тобі зроблю! – це вже кричав мені. Зробив би але Карлсон, який прийшов до тями, вдарив його ногою в коліно. Сильно, аж чутно було, наче щось хруснуло. Чоловік заволав і повалився на підлогу. Люди в чорному почали бити і Карлсона. Двоє допомогли підвестися чоловіку, який верещав наче різаний. Лаявся, обіцяв нам усілякі тортури. Охоронці в чорному казали, що йому треба в лікарню. Але чоловік підхопився, поплигав до мене на одній нозі. Все таки хотів мене побити. Якщо чоловік, коли дивиться на мене, хоче не сексу, а побити, то він або імпотент або підор. Оцей мудак був чи той, чи інший. Він би таки вдарив мене, коли на вулиці завила сирена.
Під’їхала машина міліції яку викликав, мабуть, хтось з сусідів, злякавшись стрілянини.
- Шеф, міліція. – доповіли охоронці чоловікові в цивільному.
- Дайте мені чимось обтертися! – закричав він. Обтерся, мудило, моїм плащиком. Пошкандибав до сходів. Його підтримували два охоронця. Переговори з міліцією тривали кілька хвилин, після чого люди в чорному пішли. Міліція теж поїхала.
- Якого біса, вони ж повинні були розпитати нас! Ми ж потерпілі! – здивувався Карлсон, який сидів на стільці, бо стояти ще не міг.
- Божено, оброби нам рани. – попросив Дід.
- Ні, ми повинні зняти побої! – наполіг Карлсон. – Викликай «швидку».
Я викликала. «Швидка» приїхала хвилин за двадцять. Карлсон встиг двічі за цей час знепритомніти. Кожного разу гепався зі стільця на підлогу. Мені було за нього страшно. Увесь у крові. Але стогнав тільки коли втрачав свідомість. Коли приходив до тями, то сидів зчепивши зуби. Хлопців повезли в лікарню, мене не взяли. Довелося їхати на таксі. Коли приїхала, то Діду як раз обробляли рани. Карлсона повезли на рентген. У нього було зламано два ребра. І палець. Але лікарі казали, що загрози життю немає. Дали список того, що необхідно купити. Тисячі на дві. Ми з Дідом поїхали в офіс, щоб узяти там грошей. Вони лежали в дідівському столі, у боковому ящику, який зачинявся на ключ. Але виявилося, що ящик виламали і гроші забрали. Коли вони встигли, ті чорні?
Поїхали додому, потім в аптеку, потім в лікарню. Ото знай собі їздили майже до ранку. Потім вже пішли писати заяву в міліцію. Карлсон на цьому наполягав. Але заяви в нас не прийняли. Коли почули про людей в чорному, то помітно злякалися і почали переконувати, що не треба. Дід наполягав, тоді його почали лякати, що він ось нетверезий, зараз затримають його на троє суток до з’ясування особи. Дід почав вимагати викликати когось з керівництва.
- Слухай, іди краще звідси. Не приймемо ми у вас заяви. З корпорацією ніхто зв’язуватися не буде. Ідіть краще!
Якби не Карлсон у лікарні, то Дід би може і пішов, але тепер відступати не схотів. Наполягав, щоб викликали керівництва. Та черговий у райвідділі викликав трьох патрульних, вони повалили Діда на підлогу, а якийсь опер почав складати протокол про появу в громадському місці в стані алкогольного сп’яніння і про злісну непокору робітникам міліції. Тут уже встряла я. Вони спробували мене залякати, але як вже якихось ментів рядових боятися, то в Україні тоді краще взагалі не жити. Маючи деякий досвід спілкування з правоохоронними органами, я почала поводити себе зухвало і впевнено. І ті хлопчики, всі як один з села, невеличкі, капловухі, прищаві, злякалися. Подумали, що якщо я так себе поводжу, то маю якогось туза в рукаві. Ну так, он яка цяця, може в неї тато хтось, чи коханець, навіщо з нею зв’язуватися? То відбила Діда. Коли вийшли з відділу, вже було світло. Дід сів на бордюр і почав тихенько лаятися. Я викликала таксі, відвезла його додому, потім ще побувала в лікарні. Карлсон спав, медсестра сказала, що все нормально, ліків вистачає. Потім вже поїхала додому. Коли лягала спати, то намалювала маркером хрестик на груді. Чомусь так було спокійніше. Справжній вирішила купити сьогодні ж.
Прокинулася вже далеко по обіді. Від скандалу у сусідів. Там мама-одиначка намагалася контролювати життя своєї доньки-підлітка, а там цьому чинила неабиякий опір. Чергова суперечка спалахнула, як я зрозуміла, через відмову матері купити доньці якусь спідницю. Мама кричала, що спідниця нічого не прикриває і взагалі блядська, а донька стверджувала, що у них в класі всі такі носять, а мама нічого не розуміє. Поки я підігріла воду на чай, скандал вже перетнув межу, перейшовши зі спідниці на особистості. Донька заявила мамі, що вона невдаха і дура, а папа почав пити і залився через неї. Мама почала плакати, а потім назвала доньку бляддю. Потім хлопнули двері. Мабуть донька відступила з полю бою. Я її знала. Така симпатична дівчинка, але водилася вона з якимись покидьками, які її в копійку щербату не ставили. Дівчина повинна мати гордість, інакше, ніхто її поважати не буде.
Я вийшла на балкон попити чаю і побачила наочне підтвердження своїх думок. Он там дівчина, одягнена дійсно трохи блядовито, зустрілася зі своїми друзями, місцевими хуліганами. Он головний з них її нахабно обнімає за шию, перегинає, плескає по сідницям. Інші сміються. Дівчина виривається, намагається показати, що сприймає все, як жарт, але видно, що їй неприємно. Неприємно, так піди звідти, не водись з ними. Але залишається. Один мій знайомий казав, що якщо дівчину любили в дитинстві, вона ніколи не житиме з покидьком. І навпаки. Не знаю, можливо і так. Принаймні приклади, що підтверджують цю теорію, в мене є.
Допиваю чай, коли бачу, як у двір заїжджає машина Діда. І тут я згадую про те, що відбулося учора. Взагалі, це моя сильна риса. Поспавши ніч, я залишаю те, що трапилося у минулому. Пам’ятаю, що навіть коли страшенно закохувалася у ніжному віці, а потім виявлялося, що закохана нещасливо, то страждала не більше трьох діб. Після першої ночі трохи легше, після другої – ще, а після третьої, вже як нічого і не було. Ось і тепер, таке он вчора було, ледь в перший разу у житті не отримала по пиці і нічого.
Дзвоню Діду, прошу, щоб зачекав, швиденько приймаю душ і одягаюся. На косметику часу не залишається та я можу собі це дозволити.
- Привіт. – кажу і відмічаю, що Дід виглядає не дуже добре. З такою розцяцькованою мармизою важко буде викликати у клієнтів довіру.
- Що, дуже страшний? – Дід ловить мій погляд.
- Та є трохи. Наче бомжик.
- Уявляю, що там зі Стасом. – ага, Карлсон взагалі повинен виглядати суцільною раною, бо ж його били безбожно. – Ти з ним будь лагіднішою.
- Що?
- Ну, там посміхайся, поцілуй у лобик. Як ти вмієш. – каже Дід. Помічає моє здивування. – Просто йому зараз потрібна підтримка. Ти ж бачиш, як його відхерачили.
- Ну добре, буду доброю феєю. Тільки ж дивися, що б він знову не почав про весілля і шестеро дітей говорити. А то він хлопець такий, легкомрійний.
- Та ні, він, здається все зрозумів.
Провідуємо у лікарні Карлсона. Він взагалі наче один суцільний синець. Але тримається добре, посміхається і каже, що ті люди в чорному же жалкуватимуть, що напали на Агентство.
- Вони, суки, ще кров’ю будуть харкати. – каже Карлсон і киває головою у бинтах. Шкіриться. Дарма. В нього вибито кілька зубів. – Що там менти, розслідують?
Діду доводиться розповісти, що навіть заяви у нас не взяли.
- В прокуратуру треба було, в прокуратуру! – аж кричить Карлсон.
- Був уже. Теж відмовили. І всі шепочуть, що з корпорацією краще не зв’язуватися. Всі перелякані.
- Суки! – Карлсон починає брудно лаятися. Ми заплатили, щоб він лежав в окремій палаті, то нехай лається.
- Що це за корпорація така? – не розумію я.
- А хер їх знає. Але тримають всіх у голову дуже міцно. – зітхає Дід.
- А що ото ти переписав на них Агентство.
- Та нічого страшного. Навіщо воно їм потрібне? Будемо працювати, там подивимося. – каже Дід, але не дуже то впевнено. – А поки давайте диньку спробуємо.
Ми, коли їхали до Карлсона, купили йому харчів, бо ж відомо, як у лікарні годують. Дід побіг мити диню, я залишилася з Карлсоном. Мовчимо. Він намагається супитися, мовляв досі на мене ображається, але це в нього не дуже добре виходить.
- Страшний я? – нарешті питає Карлсон.
- Та є трохи.
- Зате свистіти можу. Ось послухай. – він дує і дірку серед зубів і виходить свист. Досить гучний. – Оце сьогодні навчився! – хвалиться Карлсон. Дитина дитиною. Оце аби мене ось так побили, я б вже точно не свистіла і не посміхалася б дірявим ротом. Та зараз посміхаюся.
- Ух ти, молодець.
У палату заглядає медична сестра.
- Станіславе! Я ж казала не свистіти! Грошей не буде! – каже вона строго, але не роздратовано.
- Вибачте, більше не буду.
- Це ви йому голову закрутили, що розспівався соловейко? – посміхається мені медсестра і зачиняє двері, не чекаючи відповіді.
Мовчимо. Я почуваю себе трохи ніяково. Розумію, що це не правильно, але нічого вдіяти не можу.
- А ти красива. – каже він. Господи, всі одне і теж! Пам’ятаю, як зустрічалася я з одним хлопчиком. Лежали у ліжку, я візьми і запитай, що йому в мені подобається. Він як давай перераховувати: цицьки, губи, ноги, сідниці, ну і далі по списку. Я кажу: «А як же душа?». «Душа?» - він так здивувався, що мені стало неприємно. Більше ми не зустрічалися. Знайшов чому дивуватися. – Дуже красива. – повторює Карлсон і я готова присягнутися, що нього на очах сльози. Бо чому тоді голос так бринить?
Дуже радію, коли у палату заходить Дід з динькою. Пригощає усіх, а потім ще і дістає флягу з коньяком. Ну Дід! Диня з коньяком смакує чудово. Потроху балакаємо, коли приходить та сама медсестра, каже, що Карлсону треба на процедури. Ми уходимо, пообіцявши заїхати увечері. Їдемо до офісу. І там нас чекає великий сюрприз. Біля будинку стоїть кран, який вже зняв стару вивіску і чіпляє нову.
- Ви що робите? – кричить Дід. Але вмить осікається, коли бачить на порозі офісу кількох охоронців у чорній уніформі. Потім до нас виходить кабанистий хлопець у дорогому костюмі. Показує посвідчення директора ООО «Агентство ментального захисту».
Дід ошелешено читає.
- Але я директор. – він не кричить, а якось так тихенько промовляє невідомо до кого.
- З сьогоднішнього дня – ні. Є рішення корпорації, яка зараз - головний засновник підприємства, про звільнення вас з посади директора. Ваш заступник, здається Станислав його звуть, також звільнений. А ви, Божено, займіть робоче місце. І щоб більше ніяких запізнень.
Це мудило дивиться на мене згори і щось ще наказує! Я аж киплю і ледь стримуюся.
- Щось не зрозуміло, Божено? Чи ти теж хочеш опинитися на вулиці? – він переможно посміхається, мабуть уявляє, як я зараз похнюплюся, опущу голову і почвалаю на робоче місце. Тільки дзуськи! Мене ви не купите! І плювала я на вашу роботу!
Я радісно посміхаюся, відчуваючи себе вільною.
- Божено, я останній раз повторюю. - ця пика вже не посміхається. – Залишишся без премії!
- Засунь її собі в сраку, гівнюк. – кажу йому і посміхаюся. – Поїхали, Романе, нам тут робити нічого.
Сідаємо в машину і їдемо. Дід явно у стані прострації. Не чекав ось такого. Ну, я теж не чекала. Як вони все обставили, сучьонки!
- І що далі? – питає Дід.
- Треба подумати.
- Тільки не каже Карлсону. Хай трохи набереться сил. А то він лусне від люті.
- Домовилися.
Їдемо, потім Дід зупиняється.
- Що?
- І куди далі? – питає він.
- Поїхали кудись, поп’ємо кави, подумаємо.
- Може не кави?
- Якщо нічого не вирішимо, тоді вже і «не кави».
Сидимо в кав’ярні у центрі. Ми єдині відвідувачі. Оклунків важко назвати містом кави. У нас більше люблять вживати пиво, обов’язково на вулицях, щоб накидати битих пляшок, лушпайок з-під фісташок та обгорток з чипсів. Хоча ні, фісташок зараз стало помітно менше. Криза перемістила продукт у люксову групу. Тепер замість фісташок їдять арахіс або страшну камсу, яку я не можу пробачити нікому.
Я розумію, що думаю аби про що, тільки б не про справи наші грішні. Про них думати і справді не хочеться.
- Треба було не підписувати. – нарешті зітхає Дід. – Ну не вбили б же вони мене.
- Не переймайся. У нас не було шансів.
- Чому?
- Ти бачив нову вивіску? Я трохи працювала в рекламному бізнесі. Таку вивіску в Оклункові робитимуть тижня зо два, не менше. Ну добре, нехай ця страшна корпорація здатна навіть прискорити оклунківських рекламістів. То це буде тиждень. А вони прийшли вчора і сьогодні уже вішають. Це значить, вони прийшли, коли вивіска була готова. І вони б не відступили.
- Суки, ненавиджу! – Дід стискає кулаки. Ненависть приємне, але дуже непродуктивне почуття.
- Давай краще думати, що робити далі.
- І що?
- Ну, є два варіанти. Перший, розбігтися і забути все, як страшний сон.
- А другий?
- Другий – це створити нову фірму і працювати далі.
- Який вибираєш ти? – поволі питає Дід і дивиться кудись у стіл, утягнувши голову в плечі.
- Ну, розум каже, що правильніший – перший варіант. Але я обираю другий.
- Чому? – Дід сумно дивиться на мене.
- По-перше тому, що мене наклонили, а я цього дуже не люблю. Мені дали підсрачника і не можу просто покотитися, потім підвестися, струсити пил і піти далі.
- Ми нічого не зробимо корпорації.
- Я знаю. Я і не пропоную проголошувати їй війну. Я хочу продовжувати займатися тою ж справою, якою займалася. Тим більше, що в нас виходило і виходило непогано. Це мій другий аргумент.
Дід щось думає.
- І Романе…
- Що?
- Якщо у тебе і далі буде оце обличчя побитого собаки, то я оберу перший варіант. Або ми сильні і ми разом доможемося того, чого хочемо, або краще не сіпатися. З таким обличчям ми нічого не досягнемо.
- Просто у нас же немає грошей на нову фірму.
- Як немає?
- Гроші були на рахунку, а вони тепер тримають його.
- Після кризи ти тримав гроші у банку? – дивуюся я, свята людина без заощаджень.
- Мене двічі грабували. – Дід винувато стинає плечима.
- Що, взагалі немає грошей? А у заначці?
- Зовсім трохи.
- Трохи у тебе, трохи у мене, може щось є у Карлсона.
- Не називай його так.
- У Стаса.
- Не впевнений, що у нас вистачить грошей на офіс.
- А навіщо нам офіс? Можна поки використовувати мою квартиру. Вона двокімнатна, я віддам під це залу.
Дід замислюється. Потім стукає кулаком по столу, так зненацька, що на нас гнівно дивиться дівчина за стійкою, яка тут і бармен і офіціант водночас. Дід показує, що все нормально, просить вибачення.
- А ніхуя ми не здамося!
- Золоті слова, Романе.
- Коньяку? – питає він.
- Тут дорого. У нас же режим економії. – кажу я. Ми купуємо в магазині чверточку коньяку і сідаємо на вулиці. П’ємо, закусуємо шоколадкою. Перехожі дивляться на нас з осудом. Я регочу.
- Ти чого?
- Та просто люди дивляться і думають, що от з ким же дівуля зв’язалася! З бомжом якимось і ще робочий день не закінчився, а вони вже випивають.
- Не бомж, а митець. – уточнює Дід.
- В Оклункові це сприймають як одне і теж. Допивай, поїхали до Карлсона, до Стаса.
У той день ми йому нічого не сказала, сказали за тиждень, коли його виписували. Карлсон трохи покричав, обіцяючи зі світу згладити корпорацію, а потім заспокоївся і похвалив нас за те, що ми не здалися. Навіть мені посміхнувся. Ми стали ближче і почали чекати на білу смугу, яка завжди слідує за чорною.
