Я зустрів знімальні групи, пояснив їм диспозицію. Одна повинна були бути у постійному русі між табором та штабом, інша їздила по місту, вишукуючи цікаві сюжети. То як зчинилася бійка між тарасистами та заками, то як відбулися збори торгівців Центрального ринку, на яких було прийнято резолюцію про підтримку Славка Зерно і допомогу в охороні Тарасовича.
- Зробіть з ним інтерв’ю. – наказав Пантагрюель, продивившись перші сюжети. – Ми запускаємо анонси, це буде цікаво.
Ми поїхали в лікарню, по дорозі я зателефонував Еду.
- Та можна зробити, ми відкриті для спілкування. – сказав він. - Тільки спочатку потрібен перелік питань.
- Що потрібно? – я не приховував свого здивування.
- Перелік питань. Ми ж повинні підготуватися. Сьогодні дасте питання і завтра десь к обіду...
- Еде, сьогодні увечері інтерв'ю будуть вже показувати!
- Ні, вибач Владюшо, але...
- Не вибачаю. – я не приховував свого обурення.
Виключив телефон. Ми вже були біля лікарні, одягли куртки з символікою "Життя по-справжньому!".
- Вмикайте камери, вмикайте світло і ми йдемо!
Ми вийшли з мікроавтобусу і всі вирячилася на нас, як на ангелів, що зненацька зійшли з небес, дмухаючи прозорими крилами.
- Добрий день, це я, Владюша Бар-Кончалаба, сьогодні в "Житті по-справжньому!" інтерв'ю зі Славком Зерно, засновником руху та расистів! Ми приїхали до Славка у лікарню, де він відновлюється після важких травм. Він чекає на нас, щоб розповісти усе, що цікаво нашим глядачам!
Я кричу це в камеру, хоч камера не знімає. Це просто брехня, розвід лохів, але це діє, бо тарасисти пропускають нас в приміщення лікарні, пропускають і далі. Ми йдемо через натовп добровільних охоронців, які вирячилися на нас, як загіпнотизовані кролики на удава. Ми доходимо до сходів, але прибігає якійсь дядько в білому халаті.
- До ліфту! Ласкаво просимо до ліфту! Я головній лікар Симоненко Павло Григорович!
Він веде нас до ліфту, по дорозі розповідає, що в лікарні створені найкращі умови, плете про якесь нове обладнання і запевняє нас в тому, що і він особисто і працівники лікарні зроблять усе, щоб усі пацієнти отримали медичну допомогу в повному обсязі. Я слухаю його, мені хочеться послати цього бевзя подалі, але я ж культурна людина, а їхати усього на третій поверх. То я терплю цю балаканину переляканого головлікаря. Ми виходимо, я знов починаю вести прямий репортаж перед камерою. Хай вона не знімає, але камера дає ефект присутності Бога. Коли камера працює, люди стримуються, становляться краще, вони вже фільтрують базар, не намагаються дати по пиці, воно бачать чорне око об'єктива і робляться смирні та тихі. Можливо, щоб побудувати ідеальне суспільство потрібно, що за кожним увесь час дивився об'єктив? Чи звичка до нього з часом зведе ефект до нуля?
Охорона розступається перед нами, як Червоне море перед Мойсеєм і змикається за оператором, як за останнім євреєм, що тікає з полону єгипетського. Ми вже біля палати, звідки виглядає дівчина з вокзалу. В неї роздратоване обличчя, вона хоче висказати мені щось неприємне, але бачить камеру і миттєво розпливається у посмішці. Камера робить справжні дива!
- А це чарівна помічниця Славка, яка зараз проводить нас до нього в палату! – говорю я в камеру, крокую до дівчини, роблю рух, наче пропускаючи її в палату. Шах і мат, їй нічого не залишається, як зайти всередину, ми за нею.
- Привіт, Славко. Ми до тебе, вирішили взяти інтерв'ю. – кажу я.
Славко посміхається. З нього можна було б малювати ікону якогось аскета, таке в нього худе, виснажене обличчя.
- Владюша, що за...- починає було дівчина.
- До речі, як тебе звати? – перериваю її я.
- Вєра, але причому тут...
- Приємно познайомитися. Так ось, Вєра, нехай усі вийдуть з палати і буде тиша.
- Що? – дивується вона.
- Сама розумієш, це інтерв’ю для "Життя по-справжньому!". Працюємо! – наказую я хлопцям. Вони починають розставляти освітлення, камеру, вибудовують композицію.
- Владюша, можна тебе на хвилину! – каже Вєра. Ти диви, у цієї лялечки є ікла і вона може підпускати метал до голосу.
- Кажи. – говорю я, не дуже то звертаючи на неї увагу. Вона ніхто, якесь сміття під ногами у знімальної групи "Життя по-справжньому!".
- Владюша, це нахабство...
- Вєра, докажеш потім, ми починаємо!
Ось зараз камера дійсно знімає.
- Я в палаті Славка Зерна, сумського журналіста, який поставив собі за ціль зберегти Тарасовича, сина місцевого пам'ятника Шевченку та статуї купальниці. Заради поставленої цілі Славко ледь не загинув. Його заклик знайшов підтримку багатьох сумчан і не тільки сумчан, які прийшли, щоб захистити вагітну купальницю. І хоч Славко в лікарні, рух його прибічників набирає обертів. Про все це ми розмовляємо зі Славком, який погодився дати ексклюзивне інтерв'ю програмі "Життя по-справжньому!". "Життя по-справжньому!" – справжнє життя! "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили! "Життя по-справжньому!" – найкраще і тільки для наших глядачів!
Я роблю крок і сідаю на стілець біля ліжка Славка.
- Перше питання: як ся маєш, Славко?
- Нормально. Лікарі кажуть, що до 9 березня я вже зможу ходити.
- То в день народження Кобзаря ти будеш на ногах?
- Обов'язково. Я піду та покладу квіти до пам'ятника Шевченка.
- Щасливого батька.
- Щасливого батька.
- Слухай, але ж це тільки припущення, що батько саме Шевченко. Батьком міг бути і Щєпкін і Кожедуб, та й Харитоненко попри усю свою манірність теж чоловік у розквіті сил. – кажу я і чую, як позаду скрегоче зубами пані Вєра.
Але Славко тримає удар. Він не дратується, він посміхається, посміхається не розгублено чи роздратовано, а як люблячий батько на витівку дитини. Він посміхається, як святий з ікон, помічаю, що в нього майже прозорі щоки. Так і хочеться пошарити рукою у нього над головою, перевірити чи немає там німбу.
- Батько - Шевченко. Це видно і з тих записів, які ти зробив. І з того, що мені було видіння. – тихо і спокійно каже Славко. Я дивлюся на оператора, чи вистачає звуку, бо ж Славко майже шепоче. Оператор киває головою, що все добре.
- Видіння? Тобі було видіння?
- Так. Я ж вийшов охороняти купальницю не просто так. Я був звичайною людиною, заклопотаною безліччю дрібних справ. Та якось уві сні до мене явився Тарас і наказав мені охороняти її.
- Він щось тобі казав?
- Так, він сказав: Збережи дитину! – Славко дивиться мені в очі і я розумію, що він звар'ював. Він божевільний. Видіння! І по воді ходіння! Та за кого він ся має! Я аж тремчу від роздратування, але стримуюся. Я вмію бути терплячим.
- І ти послухався того сну та вийшов на вулицю?
- То був не сон, снів я ніколи не пам'ятаю. Інколи мені здається, наче щось снилося, але що саме я ніколи не можу згадати. А ось це було видіння.
- І ти просто підвівся з ліжка і пішов охороняти дитину?
- Ну, ще сходив в магазин, купив намет та спальник. А вже тоді пішов.
- Добре, припустимо, що в купальниці таки син пам'ятника Шевченку...
- Син Шевченка.
- Славко, але Тарас Григорович багато років тому помер!
- Поки жива хоч одна людина, яка читає "Кобзар", він живий. – каже Славко. Спокійно, без пафосу, але дуже впевнено. І він не жартує, він серйозний, як півень біля курки.
- Славко, якщо так, то Шевченко давно вже помер, можу тебе запевнити. Бо "Кобзар" читають тільки школярі, точніше не читають, а проходять. Та повернемося до купальниці. Вона вагітна, якщо все буде добре...
- Все буде добре!
- Звідки ти знаєш? Теж було видіння?
- Мені показували людей в таборі. Я бачив їх очі. В тих очах було світло. З такими очами ми переможемо.
- Ну може й так, але от дитина народиться, що далі?
- Далі, ми будемо піклуватися про неї. Бо це ж спаситель України.
- Від чого спаситель, Славко? Що загрожує нам такого, від чого нас треба рятувати?
- Нам загрожує зникнення. Були і зникли, як обри зі старовинних легенд. Забули ми про коріння, не тримаємося рідної землі, розбігаємося з неї, як дурні, тікаємо, хто куди, щоб зникнути і забутися.
- Але це ж вибір кожного. Хоче людина втекти – нехай біжить. Чи стіну навколо України городити, щоб ніхто не втік?
- Стіну треба не городити, а руйнувати. В душі кожного з нас стіну. Ту стіну, якою відгородилися ми від рідної землі, стали на ній чужими. Зрадили ми Україні і Тарасович посланий, щоб навернути нас до основ, до коріння, з якого візьмемо ми сили і натхнення.
- А як хтось не захоче до основ? Що з ними?
- Зараз головне зберегти Тарасовича.
- Не хочеш відповідати, чи не знаєш як? – я знову чую скрип зубів прекрасної Віри. Слухайте, в мене тридцять пломб у зубах, я так не можу ось так скрипіти, бо ризикую втратити посмішку.
Славко киває головою.
- Не на часі питання. Головне зараз - Тарасович.
- Я щось не бачив, щоб йому щось загрожувало.
- Не все можна побачити, дещо можна тільки відчути. – Славко плескає себе по лівій частині грудей. Там де серце.
- Що саме?
- Я відчуваю небезпеку. Я наказав подвоїти охорону купальниці, викласти ще один шар мішків з піском, але я не спокійний. Наближається чорна хмара. – він казав це тихо, в очах його з'явилися сльози. І я зрозумів, що він – король. Чесно кажучи, я завжди відносився до нього зверхньо. Якийсь провінційний журналіст, цілком посередній, а як людина так зовсім зачучверений тюхтій. Усі ті його невдалі кохання, які видавалися йому дуже цікавими і повними якогось високого змісту, майже космічної трагедії, а насправді кволі та пусті. Суцільний "No pussy blues", тільки Кейв робив це з у рази більшою енергетикою. І ось зараз Славко виблиснув талантом. Є теорія, що кожна людина може знайти собі таку справу, в якій вона буде довершеною, одною з найкращих. Треба тільки знайти ту, свою, справу. Звичайно, це пусті слова на кшталт того, що кожен може бути багатим, треба тільки знайти як. Так як!? Але Славко знайшов. Він же справжній святий. Може під ковдрою на ньому шкіряні труси та самотик в сраці, але коли він зараз пускає сльозу, він зворушує навіть мою черству та цинічну душу. Уявляю, як будуть рюмсати домогосподарки увечері! Ікона. Він стає іконою.
- А чому ти? – питаю те, що цікавить мене зараз більше за все.
- Я? – дивується Славко моєму питанню.
- Так, ти. Чому ти? Чому Тарас вибрав тебе, щоб з'явитися і передати добру вість про Тарасовича?
- Не знаю, це був його вибір.
- Дивний вибір. Ладно ти б був з товариства "Просвіта" імені Шевченко, або переміг на конкурсі художнього читання творів "Кобзаря", чи ходив у прощу до його могили в Каневі. А так, ти був звичайним журналістом, пописував посередні вірші. Що, в цьому місті не знайшлося більш гідної людини, аніж ти?
Вєра знову скрегоче зубами. Стерво, як же голосно. Пантагрюель обов'язково запитає, що це за шум.
- Я не знаю, Владюшо. Я не знаю, чому саме я. Просто так сталося. Я побачив Батька і пішов виконувати його прохання. Яке для мене було наказом. Можливо, він приходив і до інших людей, але вони не відкрили Кобзарю своє серце. Можливо ще щось. Не знаю.
- Може ти святий? – питаю я в лоб.
- Я? – щиро дивується Славко.
- Ти. Святий або пророк. Ну, якщо проводити біблейські алюзії, Тарасович, як Ісус, а ти, як Іоанн Хреститель.
- Не треба цих порівнянь.
- Чому?
- Я поважаю почуття віруючих. Тарасович – то Тарасович. А я – це я.
- Просто багато хто з твоїх прихильників вважає тебе не звичайною людиною, а чимось більшим.
- Тобто?
- Святим чи пророком. Коли я у вашому штабі почав сумніватися в цьому, то мене було заарештовано і кинуто у підвал. Як єретика у минулі часи.
- Це була помилка, ти про це знаєш! Ми вибачилися! – це вже прибіг Ед. Зрозумів, що я не відступлю і якщо мені потрібно інтерв’ю, то я його візьму.
- Але це ж може бути тільки перший крок у становленні культу особистості. А потім – огуда на Славка – огуда на Бога. Далі вороги народу, ми ж це все проходили!
- Ні. Ніякого культу. – Славко говорить спокійно і впевнено. - Я казав і кажу, що я – ніхто. Я простий козак, який бореться за Україну. Не важливо, ким мене вважають і що про мене думають. Головне – зберегти Тарасовича. І ми зробимо це.
- Успіхів вам. Але от що ви будете робити, якщо Тарасович не буде здатний врятувати Україну?
- Як це? – дивується Славко.
- Ну, якщо дійсно вважати, що плід в купальниці, то син Шевченка, то можна згадати прислів'я, що на дітях геніїв природа відпочиває. Тарас був геній, то Тарасович може виявитися досить посередньою людиною. Непоганою, але звичайною, такою, що не матиме якостей, необхідних для спасіння цілої країни. Що тоді?
- Такого не може бути.
- Чому?
- Бо Тарасович – то послання Кобзаря. Ти сам сказав, що Кобзар був геній, то він все урахував і передбачив. Це великий план українського Батька.
- В історії людства було багато великих планів, які провалилися. Більше того, більшість великих планів були невдалими. А ще більшість великих планів передбачали велику кров. Ти розумієш, що може бути кров, що...
- Це питання не по справі! - кричить Ед.
- Рот закрив! – гиркаю я на нього і він затикається, бо відчуває, що як ні, то я перегризу йому зараз горлянку.
Славко дивиться на мене. Спокійно. Впевнено. Урочисто.
- Я розумію, що кров може бути. Я прикладу всіх зусиль, щоб крові не було. Ми не почнемо війни першими. Але нехай усі вороги Тарасовича знають, що коли його життя буде під загрозою, то ми дамо відсіч. Ми не злякаємося крові. Ані своєї, ані чужої. Якщо треба буде померти задля Тарасовича, то я, ми, помремо. Заради Тарасовича, заради України.
Він вірив у те що казав. Він був клоп, ніхто, людинка, як він примудрився стати пророком? Хіба посередня людина може стати пророком? Пантагрюель, він - талант, він - геній, він придумав "Життя по-справжньому!", але він не став пророком! А цей Славко, лайно у порівнянні з Пантою, він став! Дивні справи твої, Господі.
- Дякую. Це був Славко Зерно спеціально для "Життя по-справжньому!". "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили! "Життя по-справжньому!" – ми вам покажемо! "Життя по-справжньому!" – не бійтеся, все це правда!
Я роблю знак, оператор завершує зйомку.
- Ну що, Славко, одужуй. – тисну йому руку.
Він посміхається мені. Господи, він же був закомплексований товстун, трохи нервовий, невпевнений в собі, особливо у жіночому товаристві. А ось зараз він лежить в шрамах, у нього жовтувата майже прозора шкіра, а в очах остаточно впевненість у тому, що він каже. І сотні людей слухають його, як істину в останній інстанції! Як таке сталося? Що це за диво?
Ми виходимо в коридор. Тут на мене насипаються Ед та Вєра.
- Владюшо, так не робиться!
- Це нахабство!
Вони біжать за мною і висловлюють мені своє невдоволення. Зненацька я зупиняюся, розвертаюся і ледь не рикаю на них.
- Що?
Вони розгубилися, щось вигадують.
- Чому ти мене не почекав? – каже Ед.
- Тому що "Життя по-справжньому!" нікого не чекає! "Життя по-справжньому!" завжди перше! І ви це знаєте. Які ще питання?
- Владюшо, так справи не робляться...
- Золотко! – перебиваю я Вєру. - Не кажи мені, як робити справи! Я Владюша Бар-Кончалаба з "Життя по-справжньому!". Якщо ти забулася. Я буду робити те, що вважаю за потрібне і коли вважаю за потрібне. Ще питання є?
- Ти - нахаба! – каже вона.
- Я - крутий. Так було, так є і так буде завжди. Пішли, хлопці!
Ми йдемо до сходів. Але нас знову перестріває головлікар і веде до ліфту. Там намагається засунути мені в кишеню гроші. Євро. Зараз всі хабарники перейшли на євро.
- Що це таке?
- Міністр вас дивиться. Покажіть лікарню з найкращого боку! Дуже прошу!
Я регочу. Відвожу руку з грошами. Це звична річ, те, що мене намагаються купити. Вони не розуміють, яка це дурниця. Бо працювати в "Житті по-справжньому!" – рай. Хіба можна купити людину, яка потрапила в рай? Бу-га-га!
- Може дівчат? Є дуже солодкі! – головлікар продовжує спроби стати змієм-спокусником. Тільки я не Адам, то його Єви у білих халатах тут ні до чого.
Ми виходимо з ліфту, долаємо кілька кордонів охорони. Кілька сотень здорових чоловіків божеволіють від байдиків. Хоча б зайнялися чимось.
- Ну що, ви узяли? – до мене підбігає одразу кілька колег з центральних каналів. Насправді це застаріла назва, бо зараз центральний канал один. Той, на якому йде "Життя по-справжньому!". А усі інше, то так, канали другого та третього ешелонів.
- Узяв. – кажу я.
- Як тобі вдалося?
- Нас не пускають!
- Працювати треба. – кажу я і крокую скрізь колег. Вони щось шиплять у слід. Вони заздрять. Ненавидять нас. Бо ж їх керівництво проїло їм голови, вимагаючи рейтингів, хоч трохи схожих на ті, які має "Життя по-справжньому!". Звісно, нас намагалися копіювати. Але коли кілька кореспондентів загинуло в пащах чудовиськ, на цьому все закінчилося. Бо ніхто не хотів вмирати. Ці хлопці, здебільшого провінціали, що повтікали у столицю, вони звикли отримувати хороші гроші (для провінції казкові гроші!) нічим не ризикуючи! А хіба можна зробити щось путнє нічим не ризикуючи? І коли вони сунулися на нашу територію, де були чудовиська, дива та злочинці, коли почали вмирати, то злякалися. І втекли. Вони не готові були платити за рейтинг життям.
Щоправда, були ще такі хитруни, як вирішили обігнати нас за допомогою спецефектів. Вони думали так: навіщо ризикувати з чудовиськами, коли тих чудовиськ можна створити за допомогою комп’ютерів? Можна. Багато чого в світі можна. Можна зробити цукерку з гівна? Можна! Але то буде цукерка із гівна! Ті хлопці, вони зробили чудовиськ, які викликали посмішку, а не жах. Якась едвудівщина. Грошей на спецефекти, як в Голівуді, в них не було. Та навіть і в Голівуді не могли зробити краще, аніж було насправді. Пантагрюель казав, що до нього кілька разів приїздили спеціалісти з великих студій, які пропонували великі гроші за те, щоб ми розкрили таємницю, як це нам вдається робити таких правдоподібних чудовиськ. Ці американці, вони ж не могли повірити в те, що чудовиська існують насправді, що ними заповнений весь північно-східний кут України.
- Поїхали пообідаємо.
Я знав один ресторан на ріці. Там колись робили дуже смачні шашлики. Замовили обід і по сто п'ятдесят горілки. Хлопці почали нити за коньяк чи віскі, але я присік цю маячню. Для апетиту найкраще пасує горілка. Холодненька і чиста, як дівоча сльоза. Ніяких там витребеньок.
Випили вже по першій, коли мені зателефонували.
- Владюшо, з вами хоче зустрітися заступник губернатора.
- Ну, як хоче, то хай зустрічається.
- А коли б ви могли під'їхати до нас?
- Ніколи, я дуже зайнятий. – треба ставити цих чинуш на місце. Щоб я ще оце їздив до когось, хто мені нецікавий!
- Але...- ошелешено промовив мій співрозмовник. Мабуть, звик тут до інших тонів.
- Ніяких але. Ще тридцять хвилин я буду в ресторані "На березі".
Я вимкнув мобільний. Їжі треба приділяти достатньо уваги, тоді вона піде на користь. Нічого не повинно відволікати. Я намастив шашлик пекельною гірчицею, вкинув у рот, схопив копну квашеної капусти, потушив нею пожежу. Потягнув горілки. Було добре. Аж поки не з'явився заступник губернатора. Якийсь новий, я його не знав. Коли Тимошенко стала президентом, тут усіх поміняли. Цей був такий лощений, мабуть, з Києва. Запросив мене в окремий кабінет, який йому тут же виділили. Ти диви, вмів себе поставити.
Ми присіли у розкішні шкіряні фотелі біля дубового столу. Заступник подивився на мене. Я на нього.
- Може щось вип'єте? – у нього був неприємний, облесливий голос.
- Ні, дякую.
- Владюшо, я хотів би поговорити з вами на одну серйозно тему.
- У вас є вісім хвилин, потім я поїду на зйомку.
- Що?
- Сім хвилин п'ятдесят п'ять секунд.
Він трохи скривився, бо був роздратований моєю поведінкою. Але стримався. Знову посміхнувся.
- Добре. Так ось, я хочу поговорити про Славка Зерно.
- Слухаю.
- Ви розумієте, що це дуже важлива для нашої держави справа?
- Ні.
- Що ні?
- Не розумію. Справа, як справа.
- Тут зав'язана політика, я б навіть сказав, що геополітика.
- І що?
- Я б хотів закликати вас до державницької позиції у висвітленні цих подій.
- І в чому ж полягає державницька позиція? – я навіть не приховував посмішки. Чиновник зробив вигляд, що не помітив її.
- В тому, що Славко небезпечний. Може він і непогана людина, але отримані їм травми голови мали суттєвий вплив на розумовий стан. – заступник подивився на мене, очікував реакції. Але я не бачив на що реагувати. Ну не на ці ж коливання повітря, що виходили з його рота.
- І ось ця, скажімо так, неврівноважена людина, опинилася на чолі досить численного руху, а їх вимоги з архітектурних, по збереженню пам’ятників, швидко переходять на політичні. Впритул до зміни конституційного ладу.
- Про таке я не чув.
- Ну, поки що це не афішується, але серед тарасистів ходять розмови про те, щоб зробити дитину, яка народиться, верховним правителем України, відновивши гетьманат. До речі, газета, яку видають тарасисти, зветься "Третій гетьманат".
Він знову мовчить, чекає, що я щось скажу. Але я більше прислуховуюсь до ситої стомленості свого тіла, ніж до слів цього шлепаря.
- Рух, який очолює Зерно, може призвести до дестабілізації ситуації. Принаймні в області. До того, він може бути використаний зовнішніми силами для послаблення України.
- Кого ви маєте на увазі?
- Наприклад, Росію. Зараз в місті працюють вже чотири знімальні групи звідти. Росіяни мають намір щільно висвітлювати події, які відбуваються навколо Зерна. Не виключено, вони будуть надавати йому медійну підтримку.
- І чого б це їм його підтримувати?
- Серед тарасистів поширені досить критичні погляди на пані президента. Росія намагатиметься використати їх.
- Нехай намагається. В Кремлі сидять такі дебіли, що не треба їм заважати. Вони самі насруть, самі виваляються у власному гівні, а потім будуть щиро дивуватися, хто це їх обісрав та лаяти підступних ворогів.
- Ні, Владюшо. Розумієте, це дуже важлива справа, щоб кидати її напризволяще і...
- Що ви від мене хочете?
- Ви журналіст найпопулярнішої програми країни.
- І що?
- Від вас залежить, яке відношення до тарасистів сформують мільйони українців. Ні в якому разі не хочу впливати на вас, але хочу лише попрохати підійти з державницьких позиції до висвітлення сумських подій.
- Тобто обливати Славка і його хлопців лайном?
- Ну, звісно ні! Але в телебаченні не обов'язково поливати лайном, щоб вплинути на людей. Просто показуйте правду про те, що той Славко несповна розуму, його прихильники – здебільшого маргінали, які нічого не хочуть робити, окрім того, щоб юрмитися в центрі міста та співати пісні. Я впевнений, що Україна буде вам вдячна, якщо ви покажете всю правду про тарасистів.
- Ну, судячи з рейтингів, Україна завжди вдячна "Життю по-справжньому!".
- Просто це особливий випадок!
- Ні, тут ви помиляєтесь. Це зовсім не особливий випадок. Ось коли ми працювали з невидимим чудовиськом, або коли Жорж Бураченко розслідував справу наркоманів-чужопланетників, ото були особливі випадки.
- Але ніколи мова не йшла про цілісність України, про її майбутнє!
- І зараз не йде. В кращому разі, якщо навіть припустити, що всі ці події матимуть якесь продовження, вони призведуть до зміни людини в президентському кріслі. Замість Юлі сяде Славко. Україні від цього буде ані холодно, ані жарко.
- Ні! І ще раз ні! Ви розумієте, що буде, коли така людина, як Славко, стане на чолі держави?
- Скоріше за все, він вас звільнить. Поставить на ваше місце когось зі своїх козачків. – посміхаюся я. Диви, як злякався цей хлопчик, невже дійсно думає, що Славко може очолити країну? От же дурень!
- Це не те питання над яким варто жартувати!
Заступник налився шляхетним гнівом. Ну як же, він тут Україну боронить, а над ним сміються! Дійсно дурень.
- Ви все сказали? Час спливає.
- Я можу сподіватися, що ви почули нашу точку зору?
- Я почув якусь маячню. Що до правди, то "Життя по-справжньому!" показує тільки правду. Ніякої локшини. Життя, як воно є, тільки у "Житті по-справжньому!". Ось так.
Я встав і вийшов, розплатився, ми з хлопцями поїхали готувати інтерв’ю. Пантагрюель подзвонив і замовив матеріали про цього Славка.
- Знайди людей, яки хоч якось з ним стикалися. Вихователів з дитячого садку, учнів і однокласників зі школи, сусідів, друзів, дівчат. Нас цікавить все!
- Слухай, він нудна людина, нічого цікавого!
- Він зараз на топі. Він зараз легко вбиває наші сюжети!
- Він перегнав по рейтингу наші сюжети?
- Так! Якби не давали прямі включення і новини з Сум, ми б були в дупі!
- Як це може бути?
- Не знаю. Не знаю. Ти ж на місці, тобі видніше. Але по країні пішла хвиля. Це факт. Всім цікаво те, що робиться в Сумах.
Я поїхав шукати людей, які знали Славка. Знайти їх було неважко, бо він усе життя прожив в Сумах, місті невеличкому, родинному. До вечора ми поговорили з двома десятків людей, які його знали. І в процесі спілкування я з подивом зрозумів, що знав не того Славка, про якого зараз слухаю. Бо люди, або розповідали, який він був янгол і як творив дива ще з самого дитинства, або, навпаки, стверджували, що він від народження був мерзотник та брехун. І ті і інші приводили на користь своєї точки зору різні історії, які начебто мали місце в життя Славка. Ось він у віці чотирьох років зціляє собаку, збиту машиною. Тобто просто підходить до тварини, що скавчить та крутиться з перебитим хребтом на асфальті, кладе на неї руки, собако змовкає, а потім підводиться і біжить любісінько. Сусідка, яка це розповідала, аж розплакалася від розчулення. Колишня однокласниця згадала, як колись вони навесні ходили з класом в ліс і там на них напали кліщі. На всіх вони були, окрім Славка.
- На Славка жоден не сів! – сказала дівчинка і трусонула головою. – На всіх по десятку, а на Славку жодного! Ми вже тоді знали, що він незвичайний!
Ага, знали. Чого ж раніше нічого такого не розповідали? Класний керівник згадувала, якою Славко був чудовою дитиною, які прекрасні твори писав, а ще завжди краще всіх працював на толоках.
- У нас всі так його любили! – педагог аж сльозу пустила. І розповіла історію, як Славко якось зміг передбачити нещасний випадок. Його клас збирався їхати на екскурсію в Путивль, до Музею партизанської слави, а Славко сказав, що не поїде і такими очима подивився, що багато хто не схотів їхати, а потім в автобусі лопнуло колесо, він з'їхав у кювет і кілька школярів отримало травми. - Але жертв могло б бути більше, якби не Славко!
А ось директор школи, де вчився Славко, був налаштований критично. Показував бланки табелів, які свідчили про дуже і дуже посередні успіхи школяра Зернова (тоді Зерно ще не встиг відкинути з прізвища одну літеру) у навчанні.
- По поведінці було здебільшого "задовільно". Тобто регулярно траплялися якісь провини. Він не то щоб хуліган був, просто психічно неврівноважений. Трохи того. – директор стукає рожевим товстеньким пальчиком собі по скроні. – До того ж лінивий, частенько не робив домашні вправи, були випадки коли і двійки отримував. Взагалі, я хочу вам сказати, що він би не вступив до ліцею, якби не добре ставлення до нього окремих педагогів, які дозволили йому перездати іспити.
- То вішати у школі меморіальну дошку "Тут вчився Славко Зерно" ви не будете?
- Ну звісно ні! Хто він такий? У нас є пам'ятна дошка присвячена випускнику нашої школи, який загинув в Афганістані. Це дійсно була гідна людина, а Зерно – якийсь пройдисвіт! До того ж є відповідний лист з управління освіти, щодо запобігання створення культу особистості окремих випускників. – директор показує той лист. Мені здається, що він хоче прикритися тим листом від можливої критики.
Коли ми йшли від директора, то побачили купу людей, що ходили по школі, щось роздивляючись. Я поцікавився, що за люди. Виявилося, що сумчани, які роблять екскурсії по місцях, пов'язаних зі Славком. Вже були у пологовому будинку на Троїцькій, де він народився, були біля будинку на Луці, де він зростав. Ось тепер прийшли до школи. Директор, коли побачив їх, зчинив скандал. Аж побілів, бідолашний. Вигнав людей, але тільки пішов, як прийшли інші, теж цікавилися Славком.
- Ну, як, він не те щоб добре у футбол грав. Швидкості йому не вистачало. Але ви б бачили, як розумно грав! Які паси видавав! Його усі прозивали "Гросмейстер". – це вже розповідав футбольний тренер Славка. Я ніколи не бачив, щоб Зерно грав у футбол. А тут виявилося, що ходив на секцію. Щоправда всього кілька місяців, але тренер ось запам'ятав його чудове бачення гри.
- А якось його товаришу в ногу в'їхали. Ледь не перелом, швидку навіть викликали. Так Славко подивився ногу і сказав, що все буде добре. Що ж ви думаєте? Наступного дня і синця не було! Ось яка людина!
- Він пити не вмів. – це вже розповідає колишня знайома Славка. – Одного разу на Новий рік набрався кагору, почав бешкетувати, одну дівчину за п'яту вкусив. Хлопці його повалили, закатали у килим і полили водою, щоб заспокоївся. А ще одного разу він виблював мені у ванну. Такий п'яний був, що з унітазом переплутав.
- Така хороша людина! Я вже тоді розуміла, що він надзвичайний! – розповідає дівчина, що вчилася зі Славком в одній групі. – Він міг подивитися на людину і все про неї зрозуміти! А ще колись на нього гопники напали. Гроші хотіли забрати. Вдарили його в обличчя, щоб налякати. А він дивиться на них і зовсім не боїться. Сказав, що прощає їх. Тут вже вони злякалися і втекли.
Цю історію я чув від Славка. Правда він сам розповідав, що його тоді добряче побили. І гроші забрали, шкіряну куртку та годинник. Але бачиш ось як, виходить, що злякалися і втекли.
- Та він гад! Якось кота мого ледь не спалив! – розповідає ще одна сусідка Славка. – Малий ще був, а вже фашист! Запхав кота в коробок картонний і у вогонь кинув! Отакий негідник! Мого кота!
- А мені він казав: Знаєш, Юрчику, відчуваю я в собі щось надзвичайне! Щось таке, що і словами не вимовити! Я тоді йому не вірив, якось дивно здавалося. А тепер бачиш що. – каже колишній товариш Славка по вишу та киває головою. Ще згадує, що Славко міг собі йти кудись, а потім задуматися, забути про все, наче випасти з життя, на деякий час, а потів повернутися, наче прокинутися. – Мабуть, про важливі речі думав. А ми все реготали з нього, не розуміли, що він особливий.
- Я його добре пам'ятаю! Він же так багато читав! Кожного тижня чи не півдесятка книг! Коли тільки встигав! – розповідає жіночка, що працювала у вузівській бібліотеці. – І серйозні книжки брав, не те що якісь там детективи, чи фантастику! Якось за два тижні усього Ремарка перечитав! І такий ввічливий, скромний. Хороша людина. Він як до Тарасовича покликав, я одна з найперших прийшла! Я йому вірила і вірю! Такі люди врятують Україну! Справжній інтелігент!
- Він мав привід до міліції. За бешкетництво. У міському парку порушував порядок. Був доставлений у відділ, там йому був виписаний штраф. По кримінальних справах не проходив. – каже начальник міліцейської прес-служби.
Я посміхаюся, бо сам був свідком, як Славка схопили. Ми добряче випили, захотілося відлити. До туалету стояла велика черга, а організм тиснув. То ми пішли у кущі. Та як були п'яненькі, то особливо навколо не дивилися. Славко потім розповідав, що сцяв, думав про щось своє, поли побачив, що пускає струмок на чоботи. Чорні чоботи. Коли підняв очі, то побачив мента. Це йому сцяв прямо на чоботи. Я вже побачив, як Славка виводили в наручниках і лупцювали. Я побіг до хлопців, ми відібрали двох найбільш тверезих, які з посвідченнями преси пішли Славка визволяти. Але того швидко відвезли в райвідділ. Довелося їхати туди, на таксі, ми поспішали, бо боялися, що Славка заб'ють до смерті. Чи скалічать. Таке час від часу траплялося. Ну, йому поставили лише пару синців та трохи нам’яли боки.
- Він завжди з якоюсь книгою ходив. Я думаю, що за книга? А виявилося, що то "Кобзар". Як яка вільна хвилинка, він його відкриває і читає. Я здивувався. Це зараз рідко коли буває, щоб так ось "Кобзаря" читали. – розповідає майстер з фірми, де Славко підробляв у студентської роки. – Трудящий такий, що скажеш, те і зробить. Зараз ми всі тут за нього. І директор і ми.
Здається, Славко розповідав, що на тій фірмі його кинули, не заплативши за останній місяць роботи. Тепер, мабуть, бояться, що в силу увійде і помститься їм. Дарма бояться, він же, здається, святий, такі не мстяться.
- Владюшо!
- Слухаю, Панто.
- Треба подивитися, як там купальниця. Взагалі, слідкуй за нею.
- Добре.
Я розумів, що зараз дістатися до купальниці буде важко, але ж в "Житті по-справжньому!" завжди нелегко. Поїхали в табір тарасистів. Там було багато народу, кілька шеренг варти біля пам'ятника, обкладеного вже трьома шарами мішків з піском. Комендант табору не схотів прибирати пісок, щоб ми змогли провести зйомку.
- Ви що! Отаман Славко наказав посилити охорону! Він чекає нападу! Та щоб ми відкрили Тарасовича! Ніколи!
- А ви хоч подумали, як їй там? – пішов я на хитрість.
- Кому?
- Купальниці! Мамі Тарасовича! Ви ж її обклали з усіх боків сирим, холодним піском! Вона як в ямі! Там же застудитися легко! А що як корозія? Як іржа її поб'є? Думаєте, це добре для дитини, коли мати іржа їсть? Та ви ж практично посадили і мати і Тарасовича у тюрму, у підземелля!
Комендант вирячився на мене. Я відчув, що ще трохи і дотисну.
- Швиденько розберіть мішки, з боку Червоної площі. Там же ваші люди все контролюють, там безпечно. Нехай дівчина подихає трохи, хоч сонце побачить, а ми познімаємо. Потім знову закриєте її. Така собі профілактика і на безпеці не відіб'ється.
- Не знаю, не було наказу. – бубонить комендант.
- А ми в "Житті по-справжньому!" покажемо як тут у таборі піклуються про здоров'я Тарасовича і його мами!
То ми таки змогли познімати купальницю. Вона ще виросла завтовшки, аж трохи репнули боки, але, судячи з обличчя, їй не було боляче. Навпаки, купальниця сиділа з якимось щасливим виглядом. Її обличчя здалося мені знайомим, але я подумав, що дивився ж на її фото.
- Бачите, як їй подобається свіжим повітрям дихати. Хоч сонце побачила! Це ж вагітним на користь!
Комендант тільки кивав головою. Тут прискакав Ед. Занервував, що я тут провернув чергову оборудку, але скандалу зчиняти не став. Покликав поговорити.
- Давай, поговоримо. – погодився я.
- Я знаю, що до тебе приїздив заступник губернатора.
- Приїздив.
- Що він хотів?
- Щоб я показував тільки правду.
- Він виконує накази з Києва! Ти це знаєш?
- Знаю.
- Він працює проти нас!
- Ну.
- Він що купив тебе?
- Хіба це можливо?
- Що він тобі обіцяв?
- Хіба це важливо?
- Ти розумієш, що ось зараз, тут, вирішується доля України?
- Він те ж так казав.
- Не час жартувати! Проти нас почали війну! Справжню інформаційну війну! Підключили усі сили! Нас просто знищують!
- І що?
- В нас надія тільки на "Життя по-справжньому!". Тільки ви можете прорвати блокаду! Ви єдині незалежні, а всі інші лягли під Юльку!
Він аж тремтів від збудження, очі палають, слина летить. Диви, як запалився ідеєю хлопчик.
- Допоможіть нам. І ми віддячимо! Ми не забудемо! Я це обіцяю! Добре?
- Слухай, Еде, що ти хочеш?
Я не люблю, коли люди починають одягати свої прохання у пишні вбрання пустих слів, щоб приховати їх потворність. Ось він важко дихає, круте головою, не може витиснути з себе те, чого хоче від мене.
- То що?
- Станьте на наш бік! – видихає Ед. - На наш бік. Заради України! Підтримайте нас! І ми переможемо! Проти нас кинуто дуже багато сил, але ми переможемо! Бо це не просто війна! Це війна за Україну!
Я сміюся. Господи, мабуть це якась інфекція. Вчора людина, як людина, живе, собі, працює, має якісь плани, про щось тривожиться і чомусь радіє, як ось зненацька починає вести війну за Україну. Звідки ця дурня?
- Чому ти смієшся, Владюшо?
- Бо твої слова смішні, Еде. Ти кажеш про якусь війну, а я її не бачу. Можливо в голові у тебе і ще кількох людей дійсно йде війна, можливо! Але яке це відношення має до мене? До програми? Ми не будемо приймати участь у війнах. Ми робили класні сюжети і продовжимо це робити. І не треба мені балакати усю цю маячню про війну, про Україну! Не треба! Хлопці, поїхали!
До вечора ми робили сюжети про людей, які знали Славка. Подзвонив Пантагрюель, сказав, що інтерв’ю з Зерном дало фантастичний рейтинг.
- Він зробив нас всіх! Ти розумієш? В Україні він зробив нас! Тобто ми зробили самі себе! За кордоном всі ці події ще не дуже розуміють, але і там цікавість зростає!
- То я залишаюся тут?
- Залишаєшся. Будь уважним. Здається, у вас там дійсно робиться історія!
Пантагрюель рідко коли кидався гучними словами. І якщо він сказав про історію, то, мабуть, дійсно так. Я вийшов на балкон номеру, який ми знімали. Подивився на нічне місто. З боку табору чулися пісні. По вулиці пройшов загін тарасистів, що поверталися з чергування у лікарні. Я принюхався до повітря. І посміхнувся. Я ставав схожим на тих людей, які то нічого не бачили в Славку, а тепер ось почали щось згадувати. Так і мені повітря зненацька виявилося знайомим на смак. Я вже дихав таким повітрям восени 2004-го року. Коли буяла помаранчева революція і теж здавалося, що робилася історія. То це відбувається знову?
Я ще подихав повітрям і почав відчувати, що наче п'янію. Це погано, у журналіста голова повинна завжди залишатися ясною. То краще трохи випити і лягти спати. Завтра важкий день. Я спустився у бар. Там сиділо кілько іноземців, здається німців, які зняли блядей і тепер пиячили з ними. Гиготали, що гуси. Я замовив собі келих вина. Сів за пустий столик в кутку. Поруч сиділи якісь хлопці. По вимові з Росії. Коли почув терміни, то зрозумів, що колеги.
- Ви з якого каналу? – спитав я.
Вони вороже подивилися на мене. Потім один почав придивлятися.
- А ви, Владюша Бар-Кончалаба?
- Так.
- Ні чого собі! Оце так круто!
Хлопці спитали чи можна підсісти, замовили мені вина, а собі віскі і почали розповідати, як вони фанатіють від "Життя по-справжньому!".
- У нас же вас не показують, то ми качаємо з мережі!
- А ще ДВД купуємо! У нас повна колекція!
Я даю їм автографи. Ми пропрацювали в Росії три місяці. І встигли вбити усіх. Мали найкращі рейтинги, хоч виходили на каналі з невеликим покриттям. Але потім жополізи з їх головних каналів побігли в Кремль, сказали, що треба рятувати російське телебачення. Що це сором і приниження національної гідності, що якісь хохли царюють в російському етері. А ще ж ми непідконтрольні, нами не можна керувати, а скоро вибори. І всі ті чудовиська, це ж так непатріотично! Чого це в Хохляндії є, а в Росії немає? Ще казали, що нас зробили на гроші і за рецептами ЦРУ. І самі ми запроданці, у нас у кожного голові чіпи, через яких нас контролює всесвітній уряд.
Отака маячня, але нас заборонили. За пропаганду насильства та жорстокості. Бу-га-га! Але люди в Росію встигли підсісти на нас, то Пантагрюель придумав торгувати нашими програмами в мережі і на ДВД. Звісно, пірати забирали в нас велику частку доходів, але дещо ми заробляли і в Росії.
- А що ви тут робите? Про Зерно знімаєте? – питаю у росіян.
- Про Зерно. Сьогодні вже два репортажі.
- І що, мочите, чи навпаки?
Вони там щось почали мекати про об'єктивність, я попросив не свистіти. Вони кивнули головою.
- Мочимо.
- Наказали максимум бруду.
- Жорстко, щоб стовідсоткове лайно.
- Вбивати і кожен день.
- То що сьогодні даєте?
- Вже дали. Про русофобію. Що ті пам'ятники, на чолі з Шевченко, вони Леніна прогнали, з Садко не дружили. І все це, через ненависть до Росії. І можна тільки здогадуватися, яким буде Тарасович, якщо в нього батько такий ось ненависник Росії і всього руського.
- Все?
- Все.
- Треба було ще про Альошу розповісти.
- Про якого Альошу?
- Ну, пам’ятник невідомому солдату, по вулиці Кірова стоїть. На стовпі хлопець з мечем. Його хліборізом звуть.
- І що?
- З ним теж не товаришували. Бо солдат радянської армії, тобто окупант.
- Бляха! Серйозно!
- Оце так сюжет!
Хлопці аж заплигали на місці.
- Це ми завтра дамо! Що всі ті пам'ятники, вони фашистські прихвосні!
- Ну, не фашистські. Кожедуб, він же з німцями воював.
- Так, а чого Шевченко з Кожедубом товаришував, а з Альошо ні?
- Бо Кожедуб свій, з-під Сум, а Альоша з-під Рязані та й ще у військах НКВС служив!
- У військах НКВС?
- У військах НКВС. Він кат був, виконував вироки, а йому пам’ятник поставили. В нього крові по лікоть в крові, хто ж з ним товаришувати буде? – верзу я, що хочу.
- Ну, НКВС не страшно, вони ж ворогів народу і зрадників чистили, а ось фашисти, оце вже біда. – каже один з колег. Вони навчені вибирати з двох гівен смачніше.
- Ну, вам видніше. А що у вас ще є?
- Та нам треба про секс щось зробити.
- Про секс?
- Ну, або що він імпотент, або що підорас.
- Може і те і те? – жартую я. Хлопці сміються.
- Ми одну колишню його знайшли, але вона розмовляти про це не хоче.
- Ну так знайдіть якусь блядь, ось тут їх багато, навчіть, що казати та й годі.
- Ну, ми по-чесному хочемо.
Я хотів їм сказати, що блядями служити чесно не можна. Але вирішив не дошкуляти хлопцям. І без цього бідолашні під гебешним ярмом живуть. Нехай хоч тут повітрям свободи подихають. Ми ще трохи побалакали про "Життя по-справжньому!" і я пішов спати. На пам'ять ще сфотографувалися.
Коли вже ліг спати, мені подзвонили з невідомого номеру. Зазвичай я на такі дзвінки не відповідаю, але тоді слухавку узяв.
- Завтра зранку побудьте біля купальниці.
Говорив чоловік, мабуть дуже хвилювався, сказав і миттю відімкнувся. Це могла бути брехня. Просто хтось хотів потріпати нам нерви. Але мені здавалося, що завтра таки щось відбудеться. Я поставив будильник на шосту і почав глибоко дихати, щоб заспокоїтися і заснути. Це вдалося.
(Далі буде)
