Київ ,Україна, жовтень , наш час
Мої руки звично ковзають по скляній поверхні, а думки так далеко, що годі і спіймати їх , вони злякані подіями , що зі мною відбуваються останнім часом, ніяк не можуть зупинитися, щоб дати мені бодай якусь надію на розумне вирішення проблем. З якоїсь миті моє спокійне, відносно спокійне, стале життя почало крутитися, мов каруселі, так що вже не розібрати кольорів, лише одне постійне яскраве миготіння.
Дзвінок мобільного злякав мене, я ледь не шугнула вниз, хоч другий поверх, але все одно страшно…. Рами вікон ображено заскрипіли, що ж це ти така не уважна, а телефон тим часом не змовкав.
- Ало , це ви замовляли туристичну подорож до міста Архангельськ, в Росії? З відвіданням будинку-музею Михайла Ломоносова?
Мушу Вам сказати , що тільки менеджер середньої ланки, без перспективи на підвищення чи пониження, може так зверхньо розмовляти з клієнтами. Певне перед тим як зателефонувати, вони з колегами ще добре попліскували язиками за довгою цигаркою і кавою, що мовляв бувають же люди, що замість того щоб їхати в жовтні у теплі краї, продовжувати літо, пруться на північ. Та ще й замовляють якісь дурні, немодні і не гламурні екскурсії! До Ломоносова – кошмар! Ну і нехай!
- Так, це я, замовляла!
- Документи готові, виїзд в суботу , 6 жовтня. Як Ви збираєтесь проводити оплату?
- Готівкою!
А ось після цих слів, голос потеплів, та що там, мені пояснили, як
доїхати до офісу, нагадали що знаходяться на третьому поверсі, скляні двері у кінці коридору, будуть чекати і до кого звертатися, і так далі.
Чарівне слово – готівка!
Я домила вікна і моя квартира була вже готова, щоб відпустити мене у цю подорож. Саме завдяки моїй звичці все ретельно прибирати і прагненню до краси я завдячую своїй подорожі.
Влітку я гостювала у родичів в селі, і тітка, знаючи, мою пристрасть до порядку попрохала прибрати у дальній бабусиній кімнаті.
Там я і знайшла те, що гонить мене у далеку мандрівку, яка сповнена невідомості. У той край, про який я тільки і чула в дитинстві. І про білі ночі, і про ліс, і про дерев’яні тротуари, і про річку Двину, що виносить до своїх берегів колоди, які сплавляють по річці і донині, бо ще не придумали кращого і швидшого способу, ніж експлуатувати горде і швидке русло річки.
В-першу чергу(бо може ще щось прийдеться докупити) складаю сумку собі у дорогу, пакуючи речі, саркастично посміхаюсь, далеко моїм речам, до валізи Лари Кофт, а я ж частково мушу повторити деякі Ії вчинки. До сумки потрапили два костюма, декілька блуз, сукня та білизна, чорні джинси , які трохи малуваті, але під довгий светр чи куртку підуть.
З покупками я трохи наврочила, бо куртки собі я не купила, то розміру немає, а то колір якийсь бешений, а то на ній скільки блискіток і вставок з хутра невідомого звіра, що дивитись гидко. Вирішила куплю на місці.
А ще треба купити цитрамону, бо тільки ним і рятуюсь від головного болю, підозрюю що це лише психологічний прийом, так зване плацебо, з таким же результатом я могла б пити прості пігулки вітамінів, але свято вірити в їх дію. Геть сумніви щодо цитрамону, головне - не забути положити і в сумку, і в косметичку. Зміст останньої теж не звичний, я майже не фарбуюсь, так декілька відтінків губної помади, пару кремів та парфуми і декілька улюблених прикрас.
Маючи таку гарну шкіру як у мене, чорні брови і вії, які будь-яка туш тільки псує, і блискуче темне волосся, я обходжуся мінімальною кількістю парфумерії.
Бач як вмію себе похвалити, але є і вади, адже моє волосся, і рука вмить поправляє пасмо , прикривають мій головний фізичний недолік. Я не маю вуха. Так я не маю вуха! Спокійно, дихаємо глибше, як радив лікар. Лишилась без вуха після аварії, а лікарі говорять добре, що лише без нього, а не без голови. Довго валялась в лікарнях, і в результаті: жива, майже здорова, але трохи змінила зачіску і стиль життя.
Так все складено, а вже вранці в дорогу. Я обійшла свої хороми, подивилася на каштан, що сумно качав гілками, за моїм вікном. А заснути так і не вдалось, лише під ранок забулась в тривожному сні, схопилася о сьомій годині, озираючись, бо примарилось таке…
Швидко зібралась і вийшла. За мною гучно зачинилися двері моєї двокімнатної квартири в Дарниці , я перехрестила їх і себе, внизу вже чека таксі.
с. Камінне, Україна, кінець квітня 1943р.
Бузок на старому кладовищі пах так, що хотілось співати, і вони мугикали собі щось під ніс, копаючи яму.
- Раніше до війни, яму звичайно копали б дядьки. Та де вони тепер? Тата забрали на фронт нещодавно, ще й місяця не пройшло. У знатного коваля Кузьми була броня, та видно геть кепські справи, що забирають уже всіх. – думав собі Іванко
Це саме його бабуся Христина померла сьогодні вночі, і мама попрохала його з другом Андрієм викопати яму. І вони старалися, тонкими своїми руками тримали заступи і копали, вибираючи каміння і тонкі корінці диких степових трав, що щільно переповивали землю. У Андрія під заступом дзенькнуло кружальце мідяка, сіли накраю ями, щоб і відпочити і роздивитися знахідку. Час уже стер всі відзнаки на цій монеті, але чомусь хлопці вирішили, що це германська копійка.
Чи не тому що все село гуло, що на тому тижні у сусідньому районі почали вивозити молодь і підлітків невідомо куди. Баби біля колодязя шептались, що з них вицідять всю кров, аби лічити ранених фашистів.
- Андрію, а ти чув, що розповідав рудий Санько з Вошивого? Що ніби то у них, забирали лише дівчат, і то вибирали самих гарних. Ти як думаєш до нашого села ця напасть дійде, то може вже зараз краще тікати на фронт, аніж у лапи до фашистів потрапити? Чого мовчиш? - і сам собі прикусив язика, адже у Андрія від батька з фронту вже третій місяць немає звісток. А тітка Одарка останнього місяця майже не встає, ні город не садила, та й немудре все своє господарство занедбала, а коли вийде та іде по селу, то дивиться так ніби й не бачить нікого, і лише коли дивиться на Андрія, єдиного свого сина, погляд її прояснюється.
- Дивиться, як дурна, - шепочуть тітки, їй у слід і хрестяться, так ніби допоможе чи їй , чи їм.
- Ти за своїх сестер переживаєш, та вони ж ще зовсім малі, - мовив Андрій, все ще крутячи в руках іржаву копійку.
-А мамка твоя надумала ще одне народжувати – бубнів Андрій.
- А я мабуть оцю копійку почищу і повішаю собі на шию замість хрестика, що на мене мамка завжди тулить. Зараз цим і займусь…
- Почекай ми ж ще яму не докопали! - гукнув Іван , - Ще трохи залишилось, ти куди?
- А руки вже болять! – крикнув Андрій уже виходячи з кладовища.
Дорогою в аєропорт, Україна, наш час
Таксист все щось розповідав і розповідав, у його інтонаціях мені навіть вчувався якийсь натяк на флірт, я ще подумала, ну якого біса до мене клеяться чоловіки, які в батьки мені годяться, а то й в діди. Певне всьому виною моя врода, яку скоріше можна віднести до стилю ампір, ніж до сьогоднішнього модного – унісекс. Радіо щось тихо нашіптувало і я заспокоїлася змогла трошки зосередитися на подорожі , що вже фактично почалася. Скоріше б добратися до місця. Зрозуміти чи це правда все чи просто мара. А таксист не змовкав, уже перейшов до необхідності обмінятися телефонами. Аякже, ми завжди можемо стати одне одному у пригоді! Уявляю я свої пригоди з ним! Аж моторошно!
По в’їзді на стоянку я нервово і швидко витягнула гаманець, розплатилася і вже намірилася швидким і бадьорим кроком бігти подалі від цього підприємливого донжуана-таксиста, але прямо біля машини мене мало не збила з ніг якась мала замазура. І поки я автоматично намацувала у сумці гаманець і телефон, Ії вже наздогнала дебела циганка, що схопила малу за вухо і потягнула вочевидь у те місце, звідки був вчинений цей відчайдушний побіг. Проходячи повз мене циганка призупинилась і ба навіть припинила свій голосний колоритний монолог.
-Ну, все один до одного: хтивий таксист і ще цигани на додачу! – лише й встигла подумати я.
Але циганка не почала канючити своє звичне «позолоти ручку», а лише зазирнувши мені в обличчя (моя рука моментально потягнулася поправляти волосся), якось прогнувшись граційно виконала щось схоже на реверанс і посміхнулась якось дивно, а потім попрямувала далі, тягнучи тепер уже за капюшон куртки свою жертву.
Я ще п’ять хвилин тому збиралась швидко і бадьоро бігти до холу, тепер ледь-ледь плелася, міцно тримаючись за свій багаж. Мене пару разів штурхонули, один раз досить боляче, що просто змусило мене зібратись, якщо такі дурниці мене лякають, то краще повернутися назад. Сидіти на балконі, дивитись на каштан і перечитувати ті листи, що я знайшла у бабусиній іконі, що розпалася навпіл у моїх руках.
Цю невеличку ікону, я пам’ятала з дитинства , Божа Матір з дитятком на ній такі гарні, що я частенько згадувала ці зображення ще багато років потому, коли зверталася в молитвах про заступництво і допомогу до вищих сил.
- Цією іконою, - розповідала бабуся, - мене благословили моя мама на шлюб і далеку дорогу та життя у чужині …
І автоматично рукою бралася за намисто певне шукаючи там хрестик, якого там не було. Як ми любили з нею розмірковувати, як ми поїдемо в Холмогорки до її рідні, як будемо зустрічати білі ночі і пароплавчики, що плавають по Двіні. Що повеземо на гостину з щедрої української землі…
- Ой, леле, я ж запізнюсь на реєстрацію і тоді вже точно - тільки каштан і балкон.
Я швидко пройшла все те , що належить пройти мільйонам відлітаючих, у всіх куточках земної кулі, і навіть не встигла поремствувати на черги і якийсь бюрократизм, як опинилась на борту літака. У бізнес-класі між іншим! І знову чарівне слово готівка! У тур агенції менеджер Олена, мені довго пояснювала, як мені повезло, бо матиму білет у бізнес клас за ціною., і так далі і тому подібне.
А тут я й справді подумки подякувала цій манірній ляльці що лечу до Санкт-Петербургу з комфортом, та що там навіть шиком!
Ось тільки задушливий аромат чиїхось солодких парфумів, що плив по салону не давав відчути повноту і гостроту моменту, почала боліти голова.
Станція Жовта, Україна, кінець квітня 1943р.
Качало на хвилях страху і відчаю. Воняло, нестерпно воняло сечею, блювотинням, і просто горем, а ще гнилими тельбухами, забитих телят, що перевозили у цьому вагоні до війни. Іван боявся поворухнутися, боявся відкрити очі, бо миттю натикався на очі Андрія, що ще жили на вже мертвому тілі. В цих мертвих очах ще жило їхнє сільське дитинство, купання до посиніння в річці, поки мати не погукає додому, нічні пасовища, оповідки біля вогнища, а степові квіти і трави розквітали і швидко вмирали тут, в очах друга.
Андрій пручався коли їх кидали у цей вагон , поривався до матері, що залишилася лежати у дворі під смородиновим кущем, з свинцем у грудях. То його й штурхонули дужче за всіх, щоб заспокоївся, а він спиною наштрикнувся на той стирчак, куди телят перед забоєм в’язали і сконав на руках у Івана.
Сестри з мамою встигли сховатися у тій ямі, що викопали хлопці для бабусі Христі. Наче з того світу простягла вона крила і накрила вагітну невістку з чотирма онуками. А Іван побіг щоб попередити Андрія, та там і попався… Не врятував Андрія, попався сам і тітка Одарка загинула.
Ні , треба закрити йому очі, і відкрити очі самому, бо так ще страшніше. Навпомацки і ніби прощаючись положив пальці на повіки, та потяг смиконуло і в руки потрапило щось холодне.
- Копійка. Копійка, яку ми нашли вчора ранком на кладовищі, ось для чого вона тобі згодилась Андрію, ми забрали її з мертвої землі, щоб я нею закрив тобі очі. Цього не повинно бути, це не правильно…
Потяг стишав свій хід. Всіх вивели на перон, пошикували. Мертвих, а їх було троє, разом з Андрієм , викинули під укіс. У Івана тільки й залишилась монета на бавовняній нитці. Щось зачитували на німецькому, а потім переводили, та він все одно нічого не зрозумів. Під дулами автоматів повели спочатку у лазню, а потім годувати.
У голові порожньо, жодної думки, жодного відчуття, ніби все викинули під укіс разом з Андрієм. Він сів у куточку і завмер, погляд у одну точку. Від з’їденого силоміць супу нудило.
Один з німців, що супроводжували потяг, одягнений у есесівську форму , ходив поміж бранцями, виляскуючи стеком по халявам чобіт, видивлявся на хлопчаків. Щось потихеньку по-своєму лаявся і ніби когось вишукував в цій юрбі підлітків. Підійшов до Івана, протягнув стек і підняв підборіддя хлопчику, щоб зазирнути в обличчя, і миттю був облитий фонтаном блювотиння.
Стек підіймався й опускався на вже знепритомніле тіло хлопчика, німця відтягли свої. Добре що ще не рушили, Івана знов відвели в лазарет і лазню, змінили білизну, і знов кинули у вагон. Він тихенько ліг і заснув, в голові було гулко від порожнечі.
Десь над Україною, наш час
- Пані Дарина, бажаєте воду, сік, каву, чай чи келих шампанського!
Так це я , Дарина Світанко. Приємно, чорт забирай, коли я літала літаком ( а це було дуже давно), то просто задовольнилася тим, що споглядала веселку в ілюмінатор. А зараз можу пити сік, на каву я не зважилися, щоб не зіпсувати враження, поглядати в ілюмінатор, і нишком роздивлятися пасажирів, що летять разом зі мною. Я виділила аудиторію, що була досить цікава, щоб відволіктись від власних вагань.
Напроти дві літніх жінки, одягнені у класичні світлі костюми, мабуть від Шанель, у майже однакові. Вони так мило говорили чи втішали одне одну, час від часу витираючи одна одній мереживними хустиночками сльозинки, певне зворушлива якась розмова була у них , я намагалась вловити зміст, але переважали французькі фразочки.
Ще привертали увагу молода мама з донечкою, гарною як янголятко. З довгими білявими локонами, з блакитними, як небо очима, що дивилися так проникливо, ніби їх господарка знала всі мої таємниці.
Всі інші просто фон, сіра маса, нікого більш не запам’ятала, лише цей аромат, що просто заполонив весь простір не давав спокою, закрила очі аби трохи опанувати себе. Але парфум ще сильніше дошкуляв, бо коли я відкрила очі, біля мене вже сиділо джерело запаху.
-Панянка бажає шампанського?- з легким польським, дуже приємним акцентом , і не чекаючи моєї відповіді, вже підгукує стюардесу.
- Два келихи вашої мерзенної шипучки! - і вже не звертаючи уваги на стюардесу, що намагалась захистити честь тієї марки шампанського, що була надана авіакомпанією.
- Я сумую без товариства, а пані я бачу теж сумує, то втішимо одне одного приємною бесідою, а може ще чимось…
Я просто не встигла оговтатись, щоб достойно відповісти, і автоматично кивнула головою.
- Пані, я сподіваюсь, не страждає проблемами дикції та мови, і навіть незважаючи на це дозвольте відрекомендуватись! - все це сказано з позиції, стоячи перед дамою у легкому поклоні.
- Алекс! Травесті актор, з гастролей…
- Дарина…
Я просто розгубилася, взагалі думка працює, а от мову відібрало. Ще б пак, поруч зі мною сиділо якесь чудо вдягнене у костюм Сергія Пенкіна, після розпродажу. Я не візьмусь описувати, але істота нагадувала павича. Я лояльно відношусь до різних людей та їхніх переконань та вподобань , але мушу визнати нагоди поспілкуватись не було, і от на тобі. Тим часом новий знайомець просто фонтанував: ароматом, рухами, словами врешті-решт.
- Приємно вельми! Прошу ваше шампанське! На жаль наш політ дуже короткий, тому пропоную зразу перейти на ти, а задля цього, треба як відомо провести деякий обряд, тим паче що інструменти у нас в руках.
Я в останню мить встигла провести маневр і не дати цьому диву природи випити зі мною на брудершафт. Диво не образилось, якось пильно глянуло на мене, що я на мить засумнівалась в реальності того що я зараз бачила. Очі у Алекса зовсім не схожі на очі травесті актора, я просто не змогла витримати його погляд і заплющила очі. Кольоровий калейдоскоп закрутився переді мною: листи, мій сон, таксист, циганка з реверансом, травесті актор… Я у всьому шукаю якісь події які зв’язані зі мною, а скоріше за все світ крутиться зовсім не навколо моєї орбіти….
Коли відкрила очі нікого поруч не було, лише головна біль посилилася і я чомусь глянула на пасажирів іншим поглядом, ніби мені у око впало скельце з дзеркала злої королеви.
Дві перестарілі світські левиці, мабуть поверталися з острова Лесбос через Київ, бо від витирань хустинкою перешли до ніжних обіймів і поцілунків, а янголятко перетворилося на чудовисько. Вся замурзана у шоколаді, пхинькала, а коли мама вона повернулася, щоб дістати з сумки вологу серветку, дитятко почало корчити рожі своїй милій матусі…
Я схопила таблетку і знову заплющила очі, добре, що переді мною не було дзеркала , бо ще не відомо як би я побачила себе…
Передмістя містечка №, Прусія, Германія, вересень,1943рік
Холодно, зуби стукотять так, як і залізні набійки чобіт об бруківку міста. Чоботи , що не тримаються на худих хлоп’ячих ногах, невідомо як ще життя тримається у цьому тілі. З кожним днем все гірше і гірше.
Іван працював на фабриці, у цеху, де фарбували тканину. Пальці вже задубіли і позеленіли від хімікатів, які так щедро випробовувало керівництво фабрики. Адже з цими працівниками можна робити, що завгодно. 14-годинний робочий день, харчування два рази на день, переважно вареною капустою. Вони все стерплять, все витримають, а хто ні, тим місце у трупній кучі, що біля бараків, а вранці все знову. Кучу вивезуть, а тих хто лишився позгонять на роботу.
У бараку вночі лютували щури, вони ніби теж слугували Третьому Рейху. Катували вони не гірш есесівців, страшно було спати, адже третьої ночі, щури загризли хлопчика, що ввечері зранив собі руку на фабриці.
Сьогодні під ранок примарилася тітка Одарка, Андрієва мати, зла така, сварилася на нього. Мама казали, що мерці сняться до дощу, і правда ранком по дорозі на роботу розпочався дощ. Холодний, злий він хлистав по будівлям, по бруківці, по деревам, по спинам маленьких в’язнів - рабів. Як пройшов цей день Іван не пам’ятав, все плило у сірому мороці. Його то морозило, то жарило, та залишатись у бараку не можна, а лазарету для в’язнів тут ще немає та й чи буде…
Наступного ранку Іван ледве піднявся, але разом з колоною вийшов за ворота табору. Та не встиг пройти і сотні метрів, подивився у зле чуже небо, голова запаморочилась, Іван упав. Дощ ,що зранку потихеньку накрапав, розходився не на жарт. Миттю облив хлопча , що впало на бруківку.
Колону погнали далі, наглядач прийняв рішення пізніше повернутися і відтягти його до трупної кучі. Економніше , ніж утримувати лікаря і лазарет.
Все це спостерігала з-під навісу крамниці фрау. Вона кинулася до хлопчика, намагалася підняти його та не змогла, потім просто накрила його своїм плащем і побігла наздоганяти колону.
- Гер, гер наглядач! Я хочу забрати того хлопчика! Того, що щойно впав!
- Стій! Раз-два!
- Фрау, моє шанування, та Ви можете вибрати будь-якого із цих маленьких російських замазур, будь-якого здорового, фрау! А той навряд чи виживе, а мито сплатити все одно прийдеться.
- Я все одно хочу того, що впав!
- Папери в таборі, у начальника, а потім сплатите мито і поставите печатки, а також на облік в ратуші. До побачення!
- Дякую, до побачення! – і тяжко попленталась назад, бо вже вся промокла.
Фрау, а її ім’я було Марта, оформила всі документи, з поміччю патрулів , вмостила хлопця на рамі велосипеду і покотила додому. Вона приїхала в місто поповнити господарчі запаси для ферми, на якій вони мешкали з чоловіком. Вона і забрала хлопчика до себе на ферму.
Аеропорт Пулково, Санкт-Петербург, Росія
Алекс на ходу тицьнув мені свою візитну картку, а я навіть не добрала ввічливих слів, просто махнула головою і притьмом побігла, виконувати все що мені належить. Якийсь панічний страх живе в мені і не дає почувати себе вільно, я боюся пропустити свою зупинку, боюся сісти не в той номер трамваю, боюся при виході перечепитись, і взагалі зробити щось не так. А тут аеропорт, митниця – жах!!!
Але я все зробила як належить і мене навіть залишився час до наступного літака, що повинен доставити мене до Архангельська, а вже звідти автобусом до Холмогорків, у готель , що має назву гучну назву «ПІВНІЧНА ПАЛЬМІРА». Дещо претензійно як на мене.
Цей час я вирішила провести у місцевій кав’ярні, випити кави і почитати місцеві друковані видання. Зручно вмостившись , чекаючи свою каву я так і завмерла з відкритим ротом. На мене через скло кав’ярні дивилося дитинство. Дідусь Ленін чи то пак дядечко Путін дивився на мене з величезного стенду. Маленький Володя іде до школи , а ось він садить берізку, а там Путін – студент. Я просто сторопіла. Оце так! Раби не ми, ми не раби. Не чекала такого.
Принесли мою каву, а я ще довго повертала головою по залу і знаходила в різних куточках відгуки тоталітаризму перемішаного з всім чим тільки можна. Кава охолола, та це не викликало особливого жалю, бо бурда вона й є бурда хоч холодна, хоч гаряча.
Газети і журнали я читаю з заду наперед, дурна , але мила звичка, врятувала мене, бо якби я ще почала з перших шпальт, то мабуть вчинила щось неадекватне. «Ющенко – бандит!» , « Гнобление русского языка в Крыму», «Не допустим оранжевой чумы», «Почем и с чем апельсины в Украине?» - ось якими заголовками майоріли російські газети. Читати цю брехню не стало сил. Скоріше б вже літак.
Ферма, неподалік від містечка №, Прусія, Германія, жовтень 1943року
Щось шурхотіло, здавалося що це щури добираються до нього, зараз начнуть свою трапезу.
- Мамо! Мамо!
- Тихо, тихо дитино!
Іван підхопився, та без сили впав на подушки.
-Де я?
-Тихо, тихо дитино!
І жінка вийшла, вона повернулася з чашкою густого бульйону та шматком хліба, помогла підвестись, погодувала.
Хлопчик знову провалився у сон, коли прокинувся, була вже ніч. За вікном гойдався ліхтар, у кімнаті було тепло і темно. В кутку біля вікна виднівся стіл, а все інше ховав морок. І це не щури шаруділи, а накрохмалені простирадла. Потихеньку став, додибав до столу. На столі стояла полив’яна кружка з молоком і добрий шмат хліба. Жадібно заковтнув все це, злодійкувато озираючись навколо. Замлоїло, ледве добрався до ліжка, впав закрив очі, і миттю в очі йому посміхнулась його менша найстарша сестра Катря , погладила його і він заснув.
- Марто, Марто! Ти мене чуєш? Ти витратила гроші на податок на це кволе хлопчисько, а я хотів здорового батрака! Хто буде працювати на сушарці? Ти мене не чуєш? Та добре ти мене чуєш! Що сидиш, вирячилась у стіну! Ти хоч слово скажеш, ні? Хто, хто стане завтра махати лопатою! Ти? Твої білі міські ручки не звикли до чорної роботи! – бурчав і бурчав, хазяїн ферми, чоловік Марти – Ганс.
На відповідь жінка мовчки піднялась і положила перед ним фотокартку юнака у військовій формі і вийшла з кімнати.
Ганс допив кружку пива, що стояла перед ним, і зло відпихнув від себе картку сина, що загинув торік. Десь у снігах клятої Росії. Марта так і не отямилась після смерті єдиного сина, винуватила у всьому чоловіка, що сприяв військовій кар’єрі хлопчика, якого міг залишити поруч із собою.
- Хто думав про смерть, синку, адже я хотів, щоб ти став освіченою людиною, військовим, а не копирсався все життя в гною, як батько, - вже вкотре вів свій діалог з сином подумки Ганс. Ти ж навіть додому прийшов не поранений , а відпустку, а через місяць отаке….
А за стіною Марта плакала і молилась водночас…
Над безкраїми просторами, Росія , наш час
Літак кидало, видно моя подорожня вдача відвернулася від мене. Ось тут у цьому, маленькому літачку, мене охопило, почуття такої сірості, всі ці люди з стомленими обличчями мене дратували. Хотілось когось ударити, щоб знявся цей наліт байдужості. Правда сама передбачувана реакція в таких обставинах скандал або істерика, тому я вирішила відгородитись від них усіх у своєму світі і ще раз перечитати листи. Чи можна назвати такими ці записки на краях газет? Певне що так! Адже бабуся писала це для того щоб хтось прочитав, але чомусь нікому не сказала.
Я була маленькою, шестирічною дівчинкою, коли вона пішла від нас, тоді мені здавалося, що ми з нею найближчі люди, і я бідувала, що вона так і не побачить моєї першої п’ятірки в прописах з письма.
Але біда була набагато більшою, ввечері мені вже не було кому розповісти своїх нехитрих таємниць.
Мама була зайнята, тоді я і створила свій світ, до якого ще нікому не було ходу.
А ці листи були такі рідні і такі потаємні, ні мабуть мені варто називати це щоденником. Хоча записи відносились до одного періоду, і пізніше вже не велися. Щось в той період хвилювало молоденьку Нюрочку, мою бабусю, що вона не наважилася нікому це розповісти, а воліла записати. А ще серед цих семи відносних сторінок траплялися кілька рецептів як кулінарних, так і косметичних, для підтримання сімейного вогнища і власної вроди. Поради такі наївні і смішні у нашому столітті. Та певно вони діяли, бо дідусь з бабусею жили дружно, народили чотирьох діток. І ще досі коли ми приїздимо поминальної неділі в село, хтось обов’язково скаже:
- А це ти менша онучка Івана Кузьмовича? Що за людина була гарна!
А я дідуся не пам’ятаю, зате біля бабусиної могилки не можу вдержати сльози, наша з нею любов на все життя, моє принаймні.
Рука автоматично витягнула перший аркушик, я ще вдома зняла ксерокопії, але і їх я вже знала навпомацки. Цей запис був датований , січнем 1946 року. В ньому розповідалося, що мать (певне моя прабабця) , після розмови з любим Ванюшею ( а це вже точно мій дідусь) подобрішала і дозволила йому приходити додому, там взагалі було сказано « в избу наведываться да женихаться».
Фактично це були заручини. Що ж там дідусь сказав майбутній тещі, що вона стала така лагідна, до засланого на поселення за роботи у фашистській Германії під час Великої Вітчизняної війни з підозрою на шпигунство.
І через пару сторінок, що містять любовні переживання , які я вперше прочитала з червоними щоками, так як ніби заглядала в шпаринку, я знайшла відповідь на своє запитання.
То Ванюша не прийшов, а то прийшов та Настя , менша сестра( моя двоюрідна бабуся) бігала туди-сюди, заважала. А то у Ванечки руки теплі-теплі, « а губки нежные», то приніс кусник шоколаду, то звідкись , прямо на Масницю, приніс здоровенну голову цукру, її колололи ножем і по неділям і святам пили чай з цукром вприкуску.
Ферма, неподалік від містечка №, Прусія, Германія, жовтень 1943року
При такій турботі хлопчик швидко видужав і зміцнів. Молодий організм, напоєний молоком, і майже материнською любов’ю на диво швидко прийшов в норму. Уже за два тижні Іван жваво кидав зерно на сушарку, а фрау Марта готувала обід і навіть щось наспівувала.
Ганс теж повеселів, хоч хлопець і не тягнув на сильного батрака, але допомагав з усіх сил. Лише якась забитість та відлюдькуватість дратували Ганса. Та й не розумів він нічого з того що йому говорять. Лише коли прикрикнеш, починав метушитись, немов злякане курча.
Іванко ввечері падав, мов підкошений сніп, лише вві сні він жив удома, з мамою і сестрами, а десь вдалині чути сильний і гучний голос батьківського молота і наковадла , що дзвенить і співає під сильними татовими руками.
Та ні це Ганс стукотить в двері, ранок - пора братись до роботи.
- Гутен морген! - бурчить господар.
- Добрий ранок, пане! – скоро мовить Іван.
Сніданок, фрау Марта легенько гладить хлопця по напруженим плечам, і знову робота до сьомого поту, до знемоги.
Поки він одужував і приходив у себе допомагав на кухні господарці. Деякі речі, такі як електричний струм або фаянсова раковина чи газова плитка просто приголомшили його. До багатьох речей він ставився з пересторогою.
Коли фрау Марта першого ж тижня прийшла до його кімнати аби змінити постільну білизну, він довго не міг зрозуміти навіщо, адже все чисте. Навіщо кожного дня мити скло у всіх вікнах, навіщо ця штрикавка до обіду, адже ложкою зручніше їсти.
Та й пояснити до пуття ніхто нічого не може, а він запам’ятав декілька простих слів, і зовсім не розумів, що белькочуть хазяї, лише здвигав плечима, коли звертались прямо до нього.
Над безкраїми просторами, Росія , наш час
Струснуло так що я схопилась за свої аркушики, ніби вони могли мене врятувати. Та цей пілот просто кат якийсь, ми не летимо, а скоріш літаємо по салону. Я з розмаху наштрикнулась на гострий лікоть сусіда, ну ось буде синець. Я трималась однією рукою за підлокітник , іншою автоматично поправляла свою зачіску. Аркушики засунула в сумку. В такому польоті згадаєш мабуть всі молитви які знаєш, бо « отче наш…» я вже прочитала разів з десять.
Коли ж нарешті це скінчиться? Що чекає мене далі? Там вже все змінилось, і я нічого не знайду? Тільки неприємності на свою…. Голову? А внутрішній голос єхидно запитав:
- Твоїй голові і у Києві неприємностей хватало! А ті що будуть тут, вже точно на твої нижні, далеко не дев’яносто сантиметрів!
- Ну ось не вистачало мені ще розпочати вести дискусії з самою собою! - подумала я, і тут нас поспішили порадувати пілоти. Нарешті все! Ще кільканадцять хвилин і я в Архангельську. Тут мене чекає затишний готель і одноденна екскурсія з метою охопити всі принади старого міста, а вже потім у Холмогори.
А ще сюрприз у вигляді екскурсовода! Він зустрічав мене в аеропорті , з табличкою на якій фіолетовим маркером було написане моє ім’я та прізвище, а нижче трохи кривувато було продубльовано англійською. Що мене трохи збентежило, він певне вважає мене ворожим агентом, шпигуном Америки у їхній мирній великій державі.
Розумом Росію нам не зрозуміти… Класик був правий на всі сто.
А тим часом мій гід, явно студент останнього курсу якогось філологічного чи історичного факультету невідомого ВУЗу м’явся не знаючи яку форму звернення обрати до мене: ви чи ти? А може він вибирав мову якою до мене звернутися? І тут я вирішила проявити ініціативу!
- Добрий день! Ви мене чекаєте? Ось мій багаж! Де машина? Чого мовчите, чи ми будемо спілкуватися мовою жестів? Мушу попередити, що я такої мови не розумію!
Бідний юнак просто отетерів, мені стало трошки соромно.
- Здравствуйте! Меня зовут Матвей! Я ваш гид по нашему замечательному очень старому городу! - випалив студентик скоромовкою, але з відчутною долею гордості.
- Я буду звати тебе Метью! Мені так подобається, а місто Ваше не старіше, ніж Київ я гадаю. Чи може Вас тут вчать що світова цивілізація виникла в Холмогорках, так от запам’ятай мій любий, Київ – мать городов русских, от так!
- Мать вашу! – подумки додала я. Взагалі я не лаюсь, але важкий день давався навзнаки.
А потім ми у суцільній тиші проїхали по вечірньому місту до обіцяного комфортабельного готелю. Сил, щоб роздивлятися, а тим паче милуватися вечірнім містом у мене практично не залишилось. Після втомливого перельоту, я ще примудрилася останні витратити на пікіровку з цим моїм гідом - Мотей- Обормотей. А мені ж з ним ще весь завтрашній день спілкуватись, он сидить у куточку машини, вдає з себе цесаревича Дмитра, невинно убієнного батьком Іоанном Грозним , який до речі і заснував це місто.
Ну нічого завтра я буду милою та вихованою панянкою, а сьогодні – звиняйте! Ми чемно і холодно попрощалися з Метью у холі, домовилися зустрітися тут завтра о десятій ранку.
Готель був ніяким не комфортабельним, звичайний набір казенного затишку, прикрашений гнітючою мініатюрою якогось місцевого самородка, на якій був зображений ліс, чи точніше кажучи галявина на якій вирубують дерева. Кілька спиляних сосен лежить, а лісоруби пішли кинувши все своє знаряддя, та коли я підійшла ближче, зрозуміла, що вони втекли чи побігли по допомогу, бо одного з них придавило сосною.
- Оригінально! Повісити це творіння у готелі верх гостинності, затишку та дизайнерської думки! Добре що хоч з ліжка цього неподобства не видно. – подумала я і заснула.
Ферма, неподалік від містечка №, Прусія, Германія, грудень 1943року
Життя ввійшло в якусь свою нову колію, напевне що дійсність була викривлена, але ж…
Хлопчик, що не розумів майже ні слова з того що йому говорили, якщо слова були не підкріплені зрозумілими жестами; і сім я , що нарешті дождалася спокою.
На обійсті запанував спокій. Марта готувалася до Різдва, і здавалося що до нього готуються всі. Вона ласкаво дивилася на Іванка, і весь час підсовувала йому якісь ласі шматочки. То ковбаски, то сиру, а то якогось печива. І посміхалась загадково.
Сам собі Іван відмітив, що вже справив шістнадцяту річницю у неволі. Якби був дома, мама вранці поцілувала і мабуть витягнула з скрині справлені завчасно штани чи сорочку, а батько…. Та що там гадати, бо в цей день він отримав лише наганяй від Ганса.
Бауер Ганс вже закінчив всі свої нагальні справи, і готував свій сільськогосподарський реманент, сортував насіння. Ця робота була відносно легкою та приємною, ніж те що вони робили до цього. До того ж сталася ще одна подія, яка додала якоїсь сімейності цим людям.
Пізнім вечором до оселі постукали. Ганс, що як завше сидів перед каміном за кухлем пива, гучно гепнув кухлем, вилаявся, Іван не зрозумів слів, але побачив стурбованість господарів і сам насторожився.
У них уже був неприємний епізод, коли приходили службовці брати податок за користування робітником з окупованих територій, тобто за нього.
Фрау Марта мала везти гроші наступного ранку, вона мала ще деякі справи у місті, але вони прийшли раніше, бо було введено ще якийсь новий податок з виробників сільськогосподарських продуктів, і податок брали прямо з ферм, і дуже швидко.
Велика і непереможна армія терпіла поразки і потребувала все нових пожертв - може тому, а може тому що у виконавця теж нещодавно загинув син, а донька була у лікарні - після суїциду. Країною котилися хвилі істерії.
- Не можу зрозуміти Вас, пригріли тут це гадюченя, коли наші сини б’ють їх на всіх фронтах, ви, істинні арійці, тут влаштували… рай для оста!
І жбурнув на стіл значок з позначкою «ост», за не носіння – штраф десять марок.
Ганс на це вийшов з кімнати, а фрау Марта, зблідла , але відрахувала належні марки, а потім довго плакала у своїй кімнаті.
Та цього вечора до дверей стукали далекі родички фрау Марти, Хельга та Марія. Вони втекли з міста, Іван не зрозумів нічого, лише зиркав з свого кутка на вечірніх гостей.
Хельга, дебела молодиця, трохи несповна розуму, після аварії в якій загинули батьки в дитинстві дівчаток, кліпала рудими віями і жадібно поїдала страву, що поставила перед гостями господиня, а Марія грілася біля каміну. Вони щось жваво обговорювали, а Іван дивився і дивився на Марію , її профіль, обведений сяйвом волосся від вогню каміну, був схожий на ті статуетки Божої Матері, що їм молилася фрау Марта.
Він тут і заснув, у куточку, і знову снилися йому сестри. У саду біля хати вони збирали вишні, і щічки їх перемазані соком вишні червоніли між зеленим листям, і самі вони були як вишеньки.
Готель «Поморський» ,Архангельськ , Росія, наш час
Ранок розбудив мене тонким і несміливим сонячним променем, що танцював несміливо поруч зі мною на ліжку. Я розплющила очі, і він миттю знахабнів, бо вже ковзав по моєму тілу, а потім торкнувся мого обличчя , я завмерла під пестощами північного сонця, віддалася їм сповна. Та ось він торкнувся моєї скроні, а я відсахнулася, так ніби хтось і справді вирішив підняти пасма волосся і побачити мою таємницю. Згадалися ті пекельні дні, коли я лежала в лікарні після аварії, сусіди по палаті змінювалися, а я все лежала і лежала. Нові історії, нові знайомства, нові запахи.
І ось серед цього мельтушіння зі мною поруч опинилася молода татарочка-мусульманка, що додержувала ревностно всіх канонів своєї віри. Пам’ятаю Ії злякані очі, коли вона на перев’язці побачила, що мені бракує вушка. Уже в палаті я запитала :
- Щось негаразд ?
- Ти хороша, але ніколи не потрапиш до раю, бо Аллах тягне правовірних туди за вуха. А як же ти?
Тоді, я пам’ятаю відповіла, з істеричним сміхом, що на все воля всевишнього, вона злякано дивилась на мене, а вже ввечері перейшла в другу палату певно не змогла дивитися на ту, що не має надії потрапити до раю.
Що за дурниці зранку лізуть до голови, а я ж сьогодні пообіцяла бути чемною панянкою, тому треба поспішити.
Але поспішати не дав телефонний дзвінок, ожив мій мобільний, телефонувала мама.
- Привіт! Чи все гаразд доню? Які враження?
- Мамочко, все добре , я передзвоню з міського, бо виявляється дзвінки у роумінгу платні, не турбуйся , бувай!
Перевірила рахунок – ого! – чесному службовцю не по кишені такі розмови.
Через півгодини я була готова до зустрічі з містом і з моїм гідом. Особливу увагу звичайно я приділила зачісці, але у всьому іншому теж все було не погано. Мама завжди говорила мені - зачіска, сумка і взуття повинні бути якщо і не дорогі, то пристойні. А у мене з цим все було гаразд!
У холі на мене чекав Метью, сьогодні подивившись на нього очима чемної панянки, яку зранку пестило лише сонце, я здивувалася.
По-перше, хлопчик був дуже симпатичний, а ще він певне щоб
підкреслити свою дорослість і значущість вдягнув темний костюм, що йому дуже личив. Його мама має гарний смак, а може і не мама …
По-друге, сьогодні він не держав ту дурну табличку, що вивела мене з рівноваги, по-третє я була налаштована, одержати більше задоволення від своєї подорожі, за яку до речі виклала доволі пристойну суму, а по-четверте… втім досить. Я рішуче підійшла до того, хто чекав мене вже і так на п'ятнадцять хвилин більше домовленого.
- Добрий ранок, Мет..Матвійку!
- Доброе утро, госпожа Дарья!
Я пирснула.
- Яка з мене госпожа, я пані, так краще звучить правда ж? які маємо на сьогодні плани? Я пропоную поснідати! А потім вже все інше!
Але хлопчик ще не відійшов від учорашнього шоу. Він холодно сказав що почекає мене тут поки я буду снідати, і я принципово гордо пішла, щоб випити кави.
У маленькому ресторані при готелі мені запропонували замість кави чай з шматочком пирога з лісовими ягодами. Я погодилась і не пожалкувала. Чай був терпкий і гарячий, я майже допивала вже свою чашку, коли від барної стійки донісся дикий лемент, а потім грюкіт. З причини мого пізнього сніданку в залі нікого не було з відвідувачів, тому я підхопилися і поспішила до епіцентру шуму. Зазирнувши за стійку, я побачила розгардіяш і офіціантку , що сиділа в куточку і зажавши однією рукою собі рот тихенько підвивала.
- Що сталося? Что случилось? – поквапливо вигукнула я.
На це вона лише кволо махнула рукою до дверей, я прослідкувала в тому напрямі поглядом, і тепер настала моя черга кричати. На порозі лежала тушка прибитого щура.
Ні, я не боюся щурів, але в цього дохлого на спині росло….. рожеве гарненьке людське вухо.
-Ааааааааааааааааааа!
Ферма, неподалік від містечка №, Прусія, Германія, грудень 1943року
На Катерину, тринадцятого грудня, випав нарешті сніг, прикрасив землю до Різдва.
Хельга з Марією залишились на фермі. Виявилось, що Марія вивчала російську мову, і тому єдина могла спілкуватись з Іваном. А ще почала навчати його німецькою, бо до війни була вчителькою.
Хельга ж навпаки замінила Івана у господарстві, бо володіла якоюсь дивною нелюдською силою, як багато з тих що несповна розуму. Хоч Іван і порався цілий день на подвір ї , та тепер мав час перепочити. На першому снігу вранці, він написав імена своїх сестер – Катя , Ніна, Таня, Галя і прикрасив квітами, та ще й полив гіркими сльозами. Частіше він тепер мав вільного часу, то засумував ще дужче.
Розповсюдилися чутки, що прийшов новий ешелон з робітниками з України. Це була молодь віком 16-17 років, що добровільно приїхала працювати в Германію. Радянська армія, відступаючи нищила всі промислові об’єкти, роботи не було. Голод страшною примарою нависав над родючими ланами України. Німці розгорнули жваву агітацію, і ось молодь потягнулася на заробітки у прогресивну країну. Та заробітки були тут мізерні, навіть Ганс , небагатий бауер, міг тепер винайняти чоловік п’ять , адже платити їм було потрібно по сім марок на місяць і давати харчування. Це було цілком прийнятно.
Ось так і прийшло Різдво. Настрій був святковий навіть у Івана. А про інших і казати нічого. Вони відстояли всеношну, а потім радісні і якісь оновлені прийшли додому, щоб сісти за святковий стіл. Іван стояв осторонь, але фрау Марта всадовила і його за стіл. Довго їли, потім співали якихось пісень, змісту Іван вловити не міг.
Марія напередодні розповідала про звичай дарувати одне одному подарунки на Різдво , та що міг він подарувати взамін того що вони подарували йому друге життя. Він цілий тиждень вирізав з полінець подарунки для всіх. Хельзі - ложку, Гансу – люльку, Марії – вазочку для олівців, а фрау Марті – підсвічник. Та й сам не залишився без подарунків, милих хлопчачому серцю дрібничок – ножичка, губної гармоніки, і о диво - двох листівок з марками до України, тепер він міг написати мамі.
Та всіх перевершила пані Марта , вона для Івана перешила костюм і сорочки сина, що загинув. А ввечері, зайшовши побажати Івану спокійної ночі, поставила на стіл невеличку старовину християнську ікону.
Іван довго дивився на неї, а потім швидко перехрестився, як бабуся вчили і сів писати листівку додому.
Готель «Поморський» ,Архангельськ , Росія, жовтень, наш час
Я втратила можливість говорити, думати, лише дивилася на цього дохлого щурика з вушком на спині. Що це? Галюцинації чи якісь місцеві мутації тварин? Я посміхнулась , як дурненька, уявляючи що ще могло вирости на щурячих спинках. З такою дурною посмішкою , на підлозі мене і застав Метью. Він розгубився ще дужче за мене. Але повів себе мужньо, допоміг мені і офіціантці піднятися і поки ми поправляли одяг , а я ще й зачіску. Дивний щурик щез з його допомогою. Ми мовчки пішли до автомобілю , що чекав на нас , щоб провезти по місту, а Метью нарешті міг виконати свої службові обов’язки . Я підозрювала, що на мені він повинен був проекспериментувати свої здібності та можливості, як хтось невідомий мені експериментував над щуриком.
І ось автомобіль рушив, а Мотя почав свою розповідь про місто, розповідав він цікаво і змістовно. Я бігцем прочитала про все в інеті, але хлопчик прикрашав історію такими цікавими деталями, що я забула про всі вранішні події, ми походили між стін Новодвинської фортеці , постояли під ворітьми прикрашеними елементами декору в стилі бароко, пройшлися по набережній , з якої відкривався чудовий вид на мис Пур-Наволок, милувалися чіткими лініями Михайло-Архангельського монастиря.
Я була зачарована і містом, і музикою різних, трохи дивно-магічних назв, сп’яніла від прохолодного повітря, і мої розчарування, видіння, дурні сни якось відійшли. Залишилось сіре небо, якийсь особливий запах деревини, річкової води і доволі міцна рука мого гіда, що підтримувала мене протягом всього дня.
Мені було так добре, що я навіть не замислилась над тим, що в кінці дня довірливо і безсоромно пригортаюсь до молодого , о жах, занадто молодого для мене чоловіка.
У нього звичайно міцна статура, сильні руки, але ж совість треба мати, між нами не менше восьми років різниці. Я протягом дня відчувала себе щасливою, але ж це просто вульгарно, бо у мене навіть майнула думка спокусити його, я підняла очі і зустріла такий хвилюючий погляд, так багато обіцянок приховував він в собі, що я просто опустила очі.
Найкраща зброя ( проти себе ) це напад. Різко відсторонившись, я сказала:
- Я стомилася, все було дуже цікаво, я можу навіть написати подяку Вашій агенції, Метью! Звичайно особлива подяка за ваші знання, ораторське мистецтво і всі інші не менш важливі якості. Мені вже час до готелю.
- Хорошо! – голос Метью був холодніший за води Двини.
Знову тиша у автомобілі по дорозі до готелю, і така порожнеча і відчуження, що хоч ножем ріж.
- Дякую, на все добре! – промовила я на порозі готелю досить байдуже і ще додала вголос роздратованості, цього у мене досить.
Завтра мені належало їхати в Холмогори, з Метью ми зустрінемося ранком. Він повинен посадити мене у автобус, згідно того графіку що надала мені моя туристична агенція. І це добре, що більше я його не побачу.
Вже у номері я згадала про свою знахідку і вирішила спуститися вниз до ресторанчику. Був саме той час коли одні клієнти, що люблять вечеряти раніше вже пішли, а ті завсідники що гуляють до ранку ще не прийшли.
Я видивлялася знайому офіціантку, та її не було видно, моє замовлення принесла інша дівчина.
- Скажіть будь-ласка, та дівчина що працювала зранку….
- Таня!
- Так напевне, де вона?
- Після тієї жахливої події, вона відпросилася додому, і це вже не перший раз у нас неприємності з цим інститутом чи лабораторією, чи я не знаю чим..
Я вся перетворилася на слух, відносно мене це звучить смішно, адже безвуха туристка, яка перетворилася на слух, смішно, аби не було так сумно.
Тим часом Милочка, як було вказано на бейджику, продовжувала.
- А Таньці взагалі не везе, то в її зміну якісь досліди проводили в цьому інституті, з якимись газами і потруїли всі харчі, а директор не зрозумів спочатку і хотів її звільнити, а тепер ще й це. Точно звільниться, тепер уже за власним бажанням. А роботи в місті немає. А в неї маленька донька, а чоловіка немає. А взагалі раніше і інститут, і готель були одним комплексом, а потім….
Нашу розмову, чи монолог балакучої офіціантки, перервали клієнти, що розсаджувались за сусіднім столиком
- Дякую, Милочко, візьміть!
І розрахувалась з нею щедрими чайовими.
Мої думки запрацювали, що ж за досліди проводять тут, чи може це мені допомогти? А може я помиляюсь, і до медицини це не має ніякого відношення. Але який шанс! Лікар коли виписував мене з лікарні, втішаючи розповідав мені, що медицина не стоїть на місці, що винаходять нові методи і ліки. Галузь трансплантатів розвивається, а я просто слухала, бо це треба все вислухати, бо я не вірила жодним втішанням. І ось це! А головне куди Матвійко щурика сховав? О, цей Метью!
Що зі мною ? Я в чужій країні, куча таємниць навколо, я майже закохалася в хлопчика-гіда, а попереду невідомість.
Ох, мамо, що я накоїла, порушила своє спокійне життя! Віддала на поталу обставинам, що від мене не залежать. Саме час посипати голову попелом, а так як останній відсутній, треба йти далі, ось тільки Метью треба залишити тут, у приємних спогадах…. А щура з вухом ( теоретично вже моїм) - ні!
Ферма, неподалік від містечка №, Прусія, Германія, грудень 1943року
«Добрий день, мамо! Я живий і здоровий, а як ви? Пишіть мені. Міста тут мало, а листа не дозволяють. Напишіть новини про тата і про сестер, маля. Іван»
Більше нічого не помістилось як він не тулив, та кинув, бо ще не зрозуміють нічого. А скільки хотілось написати, розповісти, пожалітися мамі, а може й тато вдома. А він тут одірваний листочок, добре що хоч допомагає по господарству Гансу, а не працює на якійсь фабриці, де виготовляють допоміжні матеріали для фронту, щоб вони допомагали вбивати ще більше людей, чиїхось батьків, синів, братів.
Зранку став бадьорий, і вже не тинявся поза кутками, а працював, як навіжений, чим здивував і порадував Ганса.
А Іван жив чеканням. Чекав листа з дому. І це чекання і вимотувало, але в той же час давало сили – жити далі.
Ввечері повторював німецькі слова, а потім гаряче, на колінах молився до ікони. Він згадав все чого крадькома вчила його бабуся, і повірив чистою вірою, чудом врятованої дитини. Якщо раніше у його серці знаходився маленький шматочок для паростків віри, то тепер там буяв сад.
Іванко, в цій ситуації не зазнавав інколи згубного впливу церкви, хоч і поруч не було вірного і мудрого порадника й поводиря, що показав би йому глибину віри, він сам всього доходив.
А помолившись, цілував краєчок ікони, і швидко засинав. Снились йому мальви, біля тину, і мальви на грубці, що малювала мама перед Великоднем, прикрашаючи свою світлу оселю…
Готель «Поморський» , Архангельськ , Росія, жовтень наш час
Ранок почався рано, тавтологія звичайно, але так воно й було. Я прокинулась з твердим наміром відвідати ще до від’їзду славнозвісний інститут чи лабораторію . Я швидко зібралася, і о сьомій п'ятнадцять парком прогулювалась заспана, але повна рішучості панянка. Мені здалося що я зовсім одна цього ранку, не тільки у цьому парку, але й в цьому місті, а може на всій планеті, але скоріше просто у своєму житті.
Та ось десь на тій стороні парку зашкребла мітла двірника, збираючи шикарний листяний килим, потім під’їхала машина , і я пішла на ті звуки.
Було очевидно, що більшу частину будівель бувшого науково-дослідного інституту займав тепер готель, і лише в кінці парку знайшлася одноповерхова споруда, яка не мала відношення до готелю. На ній гордо красувалися здоровенний амбарний замок і величезна вивіска, часів махрового соціалізму, вона раніше напевне прикрашала центральну будівлю, а зараз смішно і якось жалюгідно криво висіла на цьому сарайчику, що можливо раніше слугував складом для відходів виробництва інституту чи для подальшої переробки.
Я обійшла навкруги, вікна маленькі і замащені зеленою олійною фарбою, ще й забрані у решітки , надійно ховали таємниці, які я так хотіла розкрити.
Я вибрала віконце з протилежної від входу сторони, де фарба трошки облупилася, і припала оком до шпаринки. Та як я не вдивлялася, як не припадала до щілини - нічого не було видно.
- Що ви тут робите? – почула я, і одночасно відчула на своїм плечі чиюсь важку руку. Та в наступну мить я вже валялась у кучугурі листя. Сором і обурення, адже моя спідниця задралась вище ніж можна, оголивши резинки панчіх, які точно порвалися. А волосся важкою хвилею відлетіло назад, відкривши маленьку рожеву, всю оточену шрамами , дірочку замість вуха. Чоловік, що стояв навпроти не відривав очей від моєї голови, краще б він на ноги дивився. Я спробувала підвестися, він не спішив мені допомагати.
- Що ви тут робите? – ще раз запитав він мене.
- Займаюсь дайвінгом! – зло буркнула я.
- Тут між іншим закрита територія!
- Та що ви кажете, де ж охорона? Де сигналізація? Шифри, коди, паролі? Чи це усе Ви в одному обличчі, Бог, син і святий дух? - зло прокричала я.
Чоловік злякано відсахнувся . Злякався може що я його вкушу?
Я поправилась, і вже спокійніше сказала:
- Де написано що це закрита територія? А якщо вона закрита, то чому у Вас тікають щури з вухами на спині?
- Ви його бачили? Де він ? Він у Вас? Поверніть негайно!
– Агресія навпіл зі страхом – ознака слабкості! Може ми спокійно поговоримо, я розповім про те що мені відомо, а Ви допоможете мені.
- Може Вас ще на чай запросити?
- А я не відмовлюсь, бо зранку побігла сюди і не снідала, не зліться, адже Ви бачили що в мене….
- Та бачив, і давно це в Вас ?
- Три роки, майже…. Після аварії..
- Ну ходімо, а то я Вас спочатку за кореспондентку прийняв, то й прореагував так! Вони вже лізли сюди, а потім написали такі дурниці, що нас перевірками замучили. Отака петрушка! Мене Сергій Мефодійович звуть, а Вас?
- Дарина!
- Ну ходімо ж , всередину!
Мене трохи насторожила така зміна настрою, але дядечко здавалося зовсім заспокоївся, і я ризикнула. Ще б пак, четверть години тому, я сама будь за що намагалася проникнути в цю будівлю.
Сергій Мефодійович витягнув ключі від амбарного замка, а потім спритно здвинув вивіску, що ховала під собою набагато серйозніший замок, я аж шию витягнула , щоб подивитися як він відчиняється, але чоловік, своєю широкою спиною швиденько затулив мені обзір. Підозріваю що навмисне.
Всередині контраст між зовнішнім внутрішнім був просто вражаючим. Все обладнання і апаратура, прилади і меблі сяяли новизною, стерильністю. Отака петрушка!
Сергій Мефодійович провів мене до кімнати, яка більш за все призначалась для відпочинку співробітників , тут пили чай в перервах між вирощуванням вух та інших органів на спинах щурів. От дались мені ці інші органи! Тут теж було світло, чисто та затишно. Лише меблі втратили офіціоз, та й самовар з картатим боком розмальованим під хохлому, і з намистом з бубликів робив кімнату якоюсь домашньою , бабусиною. Поки я все роздивлялася, Сергій Мефодійович вже налив мені чаю в чашечку з дрібними блакитними фіалочками. Я замилувалася візерунком, мушу сказати що це теж моя слабкість - гарний посуд. Звичайно Ви скажете, що яка різниця з чого їсти, але на мою думку краще з гарного посуду, так навіть смачніше, як на мене.
Господар тим часом виставив ще розетку з варенням і якесь печиво. І я вже, зібравшись з думками, відкрила рота , щоб задати перше запитання. Та тут під’їхала карета швидкої медичної допомоги, вона досить висока тому вершечок з мигавками майнув біля нашого вікна. Господар сполотнів, заметався по кімнаті. Я здивовано дивилася на нього, а потім підійшла до вікна , щоб подивитися, що ж так вразило Сергія Мефодійовича. Він швиденько вибіг з кімнати. Вставши навшпиньки я побачила , що з машини виносили когось на ношах.
- Тут напевне у іншій частині, ще й операції проводять! Оце мені повезло! – подумала я і повернулася до свого чаю. Зачерпнувши ложечкою варення, я подивувалася якомусь дивному присмакові, і подумала, що варення більш не хочу, але запізно, бо свідомість хутко покинула мене і я плавно, немов балерина, з’їхала на підлогу.
Ферма, неподалік від містечка №, Прусія, Германія, лютий 1944року
Іван згоден був танцювати, стрибати, цілувати ноги своїй листоноші – Марії, бо саме вона принесла хлопцеві лист з дому. Та що там Марії , він кожному ладен був догодити. Фрау Марта потайки змахнула сльозу. А Хельга від таких радощів злякано забилася у куток. Лише Ганс, який нещодавно винайняв ще трьох, старших від Івана хлопців з Луганщини, плюнув і погнав їх ремонтувати реманент.
Іван підстрибцем побіг до своєї кімнати, став на коліна перед іконою, і відкрив, тремтячими руками конверт.
«Добрий день, Іванку!
Пише тобі твоя сестра Катря, мама слабують і не можуть навіть ложки в руках тримати, але листівка твоя додала їй сил. І вона вже не відмовляється їсти, як після того коли прийшла похоронка на батька. Він загинув під Дубоссарами , десь у Молдавії. Ми тепер сироти, сказала мама , і одна лише надія на тебе.
В ту ніч, коли вас половили, ми просиділи у ямі, вилізли вже ввечері наступного дня. Всім селом ховали нашу бабусю і Андрієву маму – тітку Одарку. Багатьох позабирали, та й ще зараз забирають. А ви з Андрієм в одному місці? Передай що ми могилку доглядаємо, а дід Петро витесав їй хреста – все по-людськи.
У нас в червні народилася ще одна сестричка – ми назвали її Марусею, то ми нею тішимось і доглядаємо. Вона спритна вже сидить, і щось белькоче. Ми цілісіньке літо не грались, а доглядали городину, то варимо собі зараз і не голодуємо, хоча корову в нас забрали зразу, а вівцю мама сама вночі забила, розібрала і засолила. То хоч якийсь приварок був. Лой ще залишився, то ми ним і Галю на ноги поставили, коли хворіла, і мамі зараз рештки даємо.
Дров ми не заготували, а хліб наш спалили німці, але Тетяна лазить через вікно до кузні, бо там двері заклинило, хтось вночі намагався пролізти, та й то не зміг. І виносить звідти підкови й молотки, а ми носимо на базарчик у Вошиве міняємо на хліб, дрова та молоко. Отак й живемо! Всі передають тобі вітання бережи себе та скоріше повертайся, ми чекаємо на тебе братику!»
Кінець листа замазаний чорнилами, непевне там були ще якісь новини, та йому й цих було досить, розпливався від сліз Івана. Тата немає! Бідна мама, бідні сестри…
Він плакав і витирав сльози рукавом, а вони текли, і світлий лик Богородиці іскрився перлами його дитячих сліз.
Готель «Поморський», Архангельськ , Росія, жовтень наш час
Все було срібним, дзвеніло і хиталось ніби марево. Я намагалась встати, але билась то руками, то колінами, то головою об щось. Мені дуже боліло. Нудота підступала хвилями.
- Що прочухалася, слідопитка не зовсім юна! Нашукала собі пригод! Отака петрушка! - глузливо промовив Сергій Мефодійович.
Я намагалася сказати, але в роті було сухо, навіть язик не провертався. А тим часом добродій продовжував:
- Та не бушуй там, потерпи трошки, а то розвалиш нашу комірчину для особливо великих екземплярів!
Нарешті я зрозуміла, що я у клітці, і це об її прути я так боляче билася. Я затихла, мене зловили як щура, у пастку. За що? Та цікавій Варварі на базарі носа відірвали, а мені тут певне теж вухо не пришиють. Пришиють, пришиють - мене вб’ють! Спокійно, як радив психотерапевт, глибоко дихаємо… Я не можу дихати! Він сидить навпроти мене і планує як зробити з мене добриво для петрушки. Я нарешті намацала грати і піднялася на ноги, притулилася до сталевих , холодно-спокійних прутів і нарешті світ навколо мене заспокоївся, перестав хитатись, братися колами, ніби хтось жбурнув у нього камінь, як у тихе плесо озера.
А на мене дивилися, спостерігало за моїми корчами сотні пар щурячих очей і пара людських. Чого тільки не росло на цих пацюках, і вуха, і якісь хрящі, і просто деякі мали голу шкіру на спині, треба думати, що людську . Враження було дуже сильне, таке що я знову повалилася на підлогу, добре хоч свідомість не втратила.
- Що тепер, що далі?
- Цікаво, так голубочко? А далі приїде машинка і тебе відвезуть далеко – далеко…Отака петрушка! Хе – хе!
Ми дивилися одне на одного, картина була ще та, я за гратами , як народжений в неволі щур молодий, чи то орел, але щур тут доречніше. Мені стало смішно, викрадачка скарбів, не добравшись до вищезгаданих, попадає в руки бандитів. Просто блокбастер! Де ж допомога? Де мій … хто там їй допомагав? Не пам’ятаю!
І тут до нас долетіли звуки машини, яка під’їхала до будівлі. Я затамувала подих, на що я сподівалася, що у цій клітці я стану невидимою чи що? Але якісь давні чуття піднімались в душі, може я раніше була ящіркою, ну отією що стає схожа на гілочку, коли відчуває небезпеку. Втім гілочкою стати не вдалося. Я почала подумки прощатися з рідними і друзями, ще треба встигнути прочитати молитву, бо все ж таки є на мені один гріх, гординя, я насмілилась змінити плин речей…
Мій персональний сторож теж подавав ознаки нетерпіння та схвильованості, а пацюки відчувши напругу почали тоненько попискувати. Нарешті він не витримав, пішов подивитись чому так забарилися його подільники, на ходу бурмочучи:
- Хоч би ампулу не забули, довбні!
Та мене ще мають вколоти снодійним, а потім вивезти звідси і десь сховати моє тіло. Надії майже не залишилось. Я злякано забігала очима по кімнаті. Ні до чого я не могла дотягнутись, нічого не було поруч. Я зняла з ноги черевик і жбурнула в вікно, воно лише тонко дзенькнуло , але нічого не змінилось. Аналогічно і від другої спроби.
Я приречено обдивилася стіни. Годинник! Вже п’ята вечора, а в десять ранку я повинна була їхати автобусом в Холмогорки, відповідальність за мою поїздку несе агенція. Мене будуть шукати! Тільки б скоріше! Тільки б встигли!
І тут до кімнати зайшов….Метью, мене знайшли! А за ним натовп людей у формі…
Ферма, неподалік від містечка №, Прусія, Германія, квітень 1944року
І знов весна, рік промайнув залишивши в собі скільки подій. Земля оживала, парувала під сонячними променями, гукала чимдуж обробляти себе. І Ганс як завзятий хлібороб, добрий бауер, взявся до роботи і долучив до неї всіх хто мешкав на фермі.
Лист, що прийшов у лютому, був зачитаний і перечитаний. А також перекладений на німецьку мову, Марією, і прочитаний фрау Марті.
Іван відправив свою другу листівку додому зі словами:
«Дорогі мої! Зі мною все добре, але Андрій загинув, ще в дорозі. Сподіваюсь скоро додому! Пишіть більше. Цілую, люблю, бувайте!»
Відправив і засумував ще більше. Ситуація навколо остарбайтерів загострювалася. Ширилися чутки про численні страти за шпіонаж. Казали навіть що було вчинено замах на фюрера і тут не обійшлося без руських. Навіть Ганс завжди байдужий до всього крім роботи, пива ну іще дружини жваво обговорював цю тему ввечері, незважаючи на втому.
Все частіше пропадала з дому надовго Марія. Приходила засмучена, відпочивала і знову зникала.
Якось пізно ввечері вона прослизнула до Іванової спальні.
-Ваню, тобі треба тікати!
Іван з просоння нічого не зрозумів, але Марія розтормошила його і тихим шепотом розповіла:
- Для того щоб показати свою відданість фюреру міська управа Мюнхена вирішила провести показову акцію. Зібрати всіх остарбайтерів, декількох стратити, частину – самих молодих, відправити для проведення медичних дослідів, саме вчасно прийшов запит про наявність піддослідного матеріалу, а інших знову зігнати в табори. Країні терміново потребувалося посилити свою міць, бо позиції на фронті на цей час були дуже слабкі. Розумієш, Ваню? Знову табір або ще гірше лабораторія! Тому треба тікати! Швидше!
Іван розумів Марію, хоч вона не раз збивалась, з російської на німецьку, та не розумів що вона хоче від нього, куди він піде, що може вдіяти.
Марія тим часом хутко вибігла, а повернулася вже з фрау Мартою. Жінки стиха про щось порадились, і фрау Марта вийшла. Все це було як у якомусь сні.
Марія хутко витрусила з шафки нехитрі Іванові пожитки, відвернулася до вікна аби він не соромився одягатися, решту склали в заплічну торбу. Тихо прослизнула в кімнату фрау Марта принесла хлібину та ще дещо з харчів, тикнула в руку якісь гроші попрохала добре сховати. У неї в руках залишилась якась книга, здоровенна і товста. Це виявився фотографічний альбом.
Іван розгублено дивився на них. Фрау Марта попрохала Марію вийти. Підійшла до столику, на якому стояла ікона, поставила свічку і жестом відгукала Івана. Взяла ікону, і Ікона в її руках розкрилась як книга. В середині спалахнув тисячами спалахів великий православний хрест, на ланцюгу в який було майстерно вставлено ще якісь камінці. І якщо хрест був оздоблений білими
