Моє тобІ драстє, Зелений Песе, (Псе, Песу)! Чуєш базар? НІ? То слухай! Тут повезло, чи то пак пощастило одхватить трохи грошей. ТобІ, конєшно, це до хвонаря, а от я Думаю, куди притулить, шоб у тєму. Ну дак, прикинь, то того кусочка одразу з лапами… Мать їх. Дай!!! Тому дай, сьому дай… врубаєшся? Дак я оце порІшив, чи то пак вирІшив до книжного бІзнесу притусуватися. ДІло ж вродІ, в натурІ, чисте. Туди-сюди, но кажуть, що у тих книжках треба ще щось І петрати. Дак І базару нема. Тему хаваю. Треба, дак треба. А я що петраю? У натурІ, три класи, четвертий калІдор. От же, ***! Ну ще там спортивно-оздоровительний лагер, чи то пак табІр. ПостроєнІє-розстроєнІє, казарма! Так менІ оце знайомий один дворняг пІдказав, що опит, чи то пак досвІд у наших є. І показав на тебе. Я б оце прям щас на консультацІю гребонув, дак, понІмаєш, временІ, чи то пак часу – без запасу. Кажу своїй сучечцІ-секретарцІ, значить: пошукай там щось, блІн горєлий, у Зеленого Песа, а я подивлюся для опиту, чи то пак для науки. Дак вона оце менІ «Приворотне зІлля» й пІдсучила, чи то пак пІдложила, тобто предложила. Короче, нашла! О, ***, проворна! Скажи! Вона у мене, в натурІ, книгочайниця й книгокофейниця – як за чашку, дак щас же й за книжку. Грамотна – я тащусь, чи то пак пишаюсь. Ось, каже, шефе, рецепт од Зеленого Песа, написаний самими його коноводами, чи то пак дресировщиками. Вони так І пишуть: «У новому романІ авторІв знаменитого «Кобзаря 2000» експеримент продовжують дуже компетентнІ люди». Труба!!! Ну, книгочайниця усе знає, факт.
У мене ж понІмаєш, время, чи то пак час – грошІ. То я її зразу, блІн, озадачив: шо ти менІ тичеш, сама почитай, вибери, що там в тему, а я провІрю… у свІтлІ нещодавнІх рІшень про захист української мови. Я ж, як ти понІмаєш, щирий патрІот, отвєчаю. Як І ти, хоч І не по всІх каналах.
То вона понавиписувала рецептІв Із «Приворотного зІлля» Впечатляють, гадом буду, впечатляють.
Ну от, наприклад, на стор. 7. «Побачивши поставного парубка, клякси заозиралися та захихотІли помІж себе. Петро розкуто посмІхнувся…»
Ну ладно, поставний – понятно, стояв стовпом, а от куди й чого тІ клякси заозиралися, уже побачивши того стовпа, І як можна захихотІти помІж себе? І як це воно – розкуто посмІхатися?
А клякси – ето круто! Буду тепер книгочайницю кляксою дражнити!
Або ось на стор. 9–10. «Задушливий вечІр огортав простирадлом степ… а небо вгорІ, темне серпневе небо, наче кришка на казанку…»
Ну, абзац! Яка кришка на казанку, коли там уже простирадло?
На стор. 24 видана по фазах така фІзично-еротичеська вправа, шо в мене з моєю книгочайницею-кляксою при усІм, блІн, досвІдІ спортивно-оздоровительного лагерю, чи то пак табору, нІ хрІна не получилося, чи то пак не вийшло. А ти з ким пробував? Я не проти. ПІдсуєти свою кляксочку для вправ по твоєму ж рецепту! А уже на слІдующІй, чи то пак на наступнІй сторІнцІ ота кльова гІмнастерка, тьфу ти, гІмнастка
«… з викликом дивилася на чоловІкІв. Лице вкривав нІяковий рум’янець».
Во баба, блІн, умІє: з викликом нІяковІти! Клас! «… розмовляла
задерикувато, навІть зухвало, немов спокутуючи перед собою незручне становище, в якому опинилася щойно».
Признаю, що не вельми, блІн, грамотний, але досІ щитав, що спокутувати можна грІх, провину, але як можна спокутувати становище, хоч І незручне, нІяк, не второпаю. Та ще й перед собою?
На стор 29 «Сонце вже пройшло бІльше половини своєї щоденної дороги, але припІкало як несамовите. ПоодинокІ перехожІ навмисне, щоб роздивитися прибулих, затримувалися поруч, ввІчливо вІтаючись з дІвчиною».
Труба! Чим бІльше сонце пече, тим бІльше, блІн, цІкавостІ перехожих І ввІчливого вІтання. А якби воно не пекло? То нІ цІкавостІ, нІ вІтання не було б? У кльовому селІ?
НІ, з тобою, зелений, не зІскучишся, чи то пак не заскучаєш. Уже на стор. 30. «Приємна була жІночка, мІцна, моторна… Микола
Пилипович поглядом знавця зразу ж оцІнив усІ чесноти майбутньої хазяйки… багата фІгура – все при своєму мІсцІ». Я б І сам – щас. ЗвІсно, на принади, а що, коли її чеснот вистачить, щоб менІ у пику затопити?
А дальше, блІн, ваще! «… хазяйка, вклавши пишнІ груди на стІл, дивилася, радІючи їхньому апетиту». А ще через сторІнку «Сонце вже цІлком серйозно збиралося вІдпочивати… У шлунках (ну, тих, що з апетитом) важко перевалювалися вареники…» До опупєнІя!
На 43-й стор. «ДосвІдченІ фахІвцІ у спІлкуваннІ, нашІ колеги поступово перевели розмову на буденнІ теми – за землю, за полІтику І просто так». Просто так! Не хрєнова темка!
Ти, Зелень, здорово клепаєш порнуху, там же голе баб’є, мать твою собачу так, то лежить, то раком стоїть – ух! «… а якщо зайти збоку І подивитись на груди, коли вона отак-от нахилившись стоїть… Вона торкається ними жита, І колосся, напевне, лоскоче чутливІ пипки, тому випрямляючись, дІвчина розминає груди руками, а пІд руками в неї справжнє багатство.
… а у старшої, бІлявки, трошки подригують груди, бо вона твердо ставить ногу на землю, та й взагалІ там є, чому дрижати…» (стор. 47-48)
«А сонечко з неба обІцяло звичайну липневу спеку». О! На 10 стор. було «темне серпневе небо». І увесь час, ***, плутається жито. У степу?! Ну, блІн!!! Я у хлІба тІльки спожувач, та знаю, що у степах сІють пшеницю!
На стор. 70 надибався ще один охрєнІтєльний опис. «… вІдмІнна технІчна й фІзична пІдготовка дозволяла лейтенантовІ не губитися пІд чоловІчими поглядами, навІть якщо їх було багато І з рІзних бокІв». ВІн шо?..
І от не допру, чого на 74 стор., коли «ВІн крутнув партнерку навколо себе, так що довга спІдниця обкрутилася навколо нІг. Вона вІдкинула голову назад». То спІдниця чиї ноги обкрутила? І де там у неї голова, яку вона вІдкинула назад? Таки не слабо!
А сторІнкою далІ «…багато очей поїдали красиву пару, особливо видІлявся палаючий дІвочий погляд з кутка, де зберІгалися стІльцІ». Ну так точно: усІ жІнки – вІдьми, навІть на стІльцІ , блІн перекидаються!
«На мить у мозку пІднялася тривога… Проте майор узяв себе в руки, І скоро стало видно, що це просто пІзнІй перехожий…» На цІй 101 сторІнцІ я теж вирІшив взяти себе в руки! Та вже на 121 стор. поняв: нІ хера я себе в руки не вІзьму, бо «…щоб дІстатися до виходу, треба було протиснутися у вузький прохІд мІж столом та видатними формами господинІ, що стояла бІля плити…», у якої «… вІд щирого смІху колихалися груди, здавалося, маючи на метІ розІрвати пазуху та з’явитися назовнІ у всІй своїй красІ».
ВІзьмеш тут … у руки!
«…НІчого страшного, тІльки смаком питво було схоже на болотяну воду та й смердІло порядно».
Йо-мойо, Зелений Песе, видно, що ти у болотах нІ хрІна не понІмаєш, чи то пак не розумІєш! Там, де в болотІ є вода (називається – вІкна), вона, блІн, пахне, а не смердить, причому пахне цІлком «порядно», а на смак – як рІчкова або озерна. Для тих, кому на 49 стор. «сонечко з неба обІцяло звичайну липневу спеку, І навІть важко було уявити, що там робиться вдень, у полІ…», ця вода здалася б справжньою аква вІтою.
Абзац. Базаримо далІ.
«На березІ ставка (стор. 161) було тихо І порожньо. Вода вІдливала чорним, І нІщо не турбувало її гладенької поверхнІ. З неба дивився мІсяць, по-лІтньому яскравий І урочистий». А на 217 стор. «Над степом стояла нІч Важкою ковдрою лягла вона на степ… І мІсяць вгорІ, великий, круглий, своїм блІдим свІтлом, наче Інеєм, вкривав дерева та срІбним вІдблиском грав на незворушнІй поверхнІ ставка… А степ зачаївся в пІтьмІ…»
Нє, ти щас мене достав. То нІч стояла чи важкою ковдрою лягла? ВечІр десь там попереду вже огортав той степ простирадлом… Це приворотне зІлля вже зовсІм памороки забило своїми, як той казав, рекбуксами, блІн! Ну чому на 161 стор. «при мІсячнІй (уповнІ!) ночІ вода ставка вІдливала чорним», а «з неба дивився мІсяць, по-лІтньому яскравий та урочистий», а на 217-й мІсяць великий, круглий» уже не був «яскравий І урочистий» (пІд ковдрою, блІн?), зате «срІбним вІдблиском грав на незворушнІй поверхнІ ставка»? Прри повному мІсяцІ, блІн, де взялася пІтьма?
Нє, ти таки ж дІстав мене! Узяв я у своєї клякси увесь твІй текст, думаю, мо’, не хоче клякса видавництвом займатися, то бреше нагло, чи то пак нахабно. А як упьорся у першІ сторІнки… От, блІн, думав, що Вєрка Сердючка увесь суржик на фІг неудобоваримим задєлала. Аж здрастє, хтось Іще з цього бабки збити хоче. Хоч І нудить, блІн.
Ми з моєю книгочайницею похерили всІ стилІстичнІ проблеми І на практицІ перевІрили усІ описанІ ситуацІї – не все вдається. Але ще з десяток таких книжок, І все буде зашибись!
Давай, як надумаєш, І як надумаю я, такІ тексти видаватиму…, токо друкуй! А, друкуй, не друкуй, всьо-равно получиш… Конєшно, грошІ! Ти, видно, на редакторовІ економив. А я не буду! Чи давай построїм, як його, блІн, консорцІум. Будемо масштабно видавати попсу й тІльки українською. А щоб дешевше було, мо’, й справдІ на хер тих редакторІв? Нехай усІ думають, що у нас уже мовна революцІя, чи то пак анархІя! Базарчик спроворимо десь у третьому РимІ… Ти шо! Нє, Зелений, приворотив ти мене своїм зІллям, ***! Почухаюся, мать твою!
Чао-какао,
Рудий Пес ПекІнес.
P. S. Да, мало не забув. Я у деякІ книжки спецІальнІ подивився, з приводу того, де на стор.103 про трави оберемками… «Може запашний вовкун, може трава-оман, а може, чарІвний вІдьомський тирлач – багато чого росте у нашому степу».
Так ось: в усІх цих трьох рослинах лІкарська сировина – кореневища з корІнням, яке збирають восени пІсля заморозкІв, коли вІдІмруть наземнІ частини, або рано навеснІ, коли ще не почалося вІдростання. Оттож, траву з них збирати немає смислу. ДалІ: якщо вовчун польовий (вовкун, вовцюг) І оман високий (дев’ясил, дивосил) ще можна здибати в степу – у низинних вологих мІсцях по берегах рІчок І водойм, то тирлач жовтий (гинзура, дженджура) зустрІчається тІльки на високогІр’ї Карпат.
