Оточений із двох сторін бандитами й наляканий стріляниною, Василько тремтів, притулившись спиною до відполірованого стовпа. Він хотів видряпатись на слизьку колону, але стіна була ніби з льоду, слизька і холодна. Колону так відполірували, що всі спроби піднятись па неї, хоч би на метр були марні. Василько зрозумів, сховатись ніде, він як загнана звірина, тому шкрябав від безсилля нігтями по глянцевій поверхні. Та ось його пальці, на ідеально відполірованій стіні, намацали невеличкий горбок. Для зору цей горбок був зовсім непомітним. Хлопець, інстинктивно, натиснув на виступ. Кнопка втопилась від легенького натиску в стіну, а біля самої підлоги в колоні відкрився круглий люк. Василько, не роздумуючи шмигонув туди. Не встиг за хлопчаком закритись отвір, як позаду нього гупнув на підлогу, з розставленими руками, Зуб. Громило розраховував схопити втікача, але від розчарування, пролетів по інерції й зіштовхнувся з Адміралом.
У середині Василькової схованки було світло і тепло, а головне - все видно, що коїлось на зовні. Хлопцеві навіть здалось - бандити, зараз, його помітять, та ті тільки розсипались прокльонами. Адмірал не щадив Зуба, погрожував і роздавав йому тумаки. Василько, чув їхні слова так виразно, наче ніякої стіни між ними й не було. Здалось, ніби хлопця накрили великою шапкою невидимкою. Злодії ще довго сперечались й вовтузились біля Василькових ніг.
- Як ти міг його випустити? Ти знаєш, що зробить із нами шеф?
- Може, „пацан” крізь землю провалився. Ти сам, Адмірале, винен. Навіщо почав стріляти? Я вже, майже, схопив те цуценя.
- Зараз, ти в мене провалишся! Дивись-но, ще мене звинувачує! Отримуй паскудо! – Адмірал зацідив рукою з пістолетом по лицю громили. Той зойкнув і впав біля колони. Кульгавий накинувся на лежачого і бандити щепились клубком. Зуб усе поривався звестись на ноги й утекти, та настил був дуже слизький, і він кожен раз падав навколішки. Адмірал усе гамселив свого подільника, при цьому, теж ковзаючись, як корова на льоду. Урешті Зуб якось вивернувся і вкусив нападника руку, що тримала пістолет. Той верескнув і позадкував до стіни. Його обдертий зад уперся в колону. Василько відсахнувся від прозорої стіни і забився в найдальший куток сховки. Адмірал переклав у здорову руку зброю і прицілився в Зуба, та вчасно, згадавши про недавній дивовижний танок кулі, сховав пістолета. Тим паче, що наляканий Зуб не збирався продовжувати атаку.
- Я з тобою ще поквитаюсь дурню.
Адмірал відірвав кусок ганчірки від і так подертого одягу і перев’язав скривавлену руку.
- Я, тобі зуби повисмикую, шакал паршивий!
Зуб сопів біля стіни з виглядом собаки, що випадково вкусила господаря.
- Чого розсівся, обшукай тут все, не могло ж жабеня випаруватись. Повинна бути якась нора.
Зуб схопився і став обмацувати стіну. Він шкрябав, стукав, грюкав ногою, намагався навіть плечима зрушити стіну. Адмірал сидів на долівці, обіпершись спиною об колону. Раптом, він підвівся і став по колу обходити Василькову схованку. Кульгавий бандит задирав голову, оглядав з усіх сторін споруду. Потім він став гладити блискучу поверхню. Василько затривожився, він зметикував і мерщій кинувся до люка. Хлопець схопив невеличкий камінець і заблокував механізм відкриття люка. Тим часом бандит намацав кнопку і уважно її роздивлявся. Зовні нічого не було помітно, тільки пальці відчували якусь нерівність. Адмірал натиснув на виступ, той зник з під пальців. Він ще і ще натискав, та ніякого ефекту. Тоді бандит спересердя грюкнув по колоні ногою. Йому здалось, що знизу в гладенькій поверхні з’явилась ледь помітна тріщина. Адмірал нагнувся, щоб краще розгледіти щілину. Але раптом із «Джипа» долинула мелодія – дзеленчав мобільний телефон.. Через хвилину акорди повторились.
- Іди візьми «мобілку», чого став як пеньок! - викрикнув розгніваний Адмірал. Він приготувався вдарити ногою ще раз туди де тріснуло.
- Адмірале, це Шеф! - Пропищав, з кінця зали, переляканий Зуб.
Кульгавий зразу ж забув про свої наміри й побіг до машини.
Тільки тепер Василько полегшено зітхнув і витер спітнілі від переживання руки. Він підтримував люк усім тілом, не даючи механізму відчинити вхід, тепер щілина зникла. Василько прислухався, що ж діється зовні.
Адмірал стояв із телефоном навитяжку. Зуб чатував за плечима і копіював кожен рух патрона.
- Шефе, ми виправимось. Дайте нам останню спробу. Камінь ще сьогодні буде у Вас. Слухаюсь!
Адмірал розслабився і оперся місцем, де були порвані штани, на машину. Холодний метал привів його до тями і бандит знову виструнчився. Зуб теж витер чоло від холодного поту. Видно, що розмова із Шефом була не з приємних.
- На цей раз пронесло, та коли ми не знайдемо алмаз, нам "кранти".
- Може нам краще втекти звідси із золотом.
- Пізно, тепер Шеф знає кожен наш крок, він дістав код від кімнати управління, й тепер може розкласти нас на молекули прямо тут, під землею. Так що, уперед! «Камінь» треба шукати в жовтому тунелі, біля підземної річки. Він випромінює сильну енергію, яку фіксують прибори на моніторах у Шефа. Тепер ці малі «сученята» від нас не втечуть.
Вони завели похапцем „Джипа” увімкнули фари, й запищавши колесами по полірованій долівці, в’їхали в жовтий тунель.
- Невже пронесло? – Василько не вірив у свою удачу. – Куди ж вони так поспішали? Здається, щось говорили про «Камінь». Чи не той це камінець, що впав у ріку разом із Миколкою? А це ще, що за звір? – Вигукнув сам до себе Василько. Із сусідньої колони вислизнуло якесь велике звірятко й кумедно подріботіло слідом за „Джипом”. Було воно досить велике. Ростом із Василька й пересувалось на двох ногах, хоча спиралось на хвоста, як на додаткову опору. Хлопець не вспів добре розгледіти звіра, так як усе сталось миттєво, та він побився б об заклад, що це ящірка, якби не блискуча шерсть якою було покрите звіря.
Василько ще трохи посидів у схованці, щоб не напоротись на ще якихось відвідувачів підземної зали. Потім, хлопець тихесенько відчинив люк і вибрався на поверхню. Тримаючись поближче до стіни, він став пробиратись й собі до жовтого тунелю. Чому він пішов саме туди? Мабуть, із цікавості, а все таки в хлопця жевріла надія, коли там шукають зниклий алмаз, може й Миколка там. Хоча спогад про лютого зеленого звіра, перекреслив усі його сподівання.
Він, майже, зайшов до світлого тунелю, коли позаду почувся якийсь шум, і шурхіт падаючих камінців. У цей час хлопець пожалкував, що так завчасно покинув свою схованку. Василько припав до стіни тунелю, й затамував подих. Коли все вщухло, хлопець боязко визирнув.
Посеред зали, задерши голову догори, роздивлялась чудову освітлену стелю Надійка. Мишко стояв недалеко від неї й від захоплення, забув закрити рота.
- Надійко, Мишку! Ви живі! – Василько не стримував своєї радості, він побіг через весь зал до друзів. Вони теж кинулись до нього. Діти обнімались, раділи, сльози радості заливали їхні обличчя, та ніхто їх не соромився. Надійка розмазувала їх по обличчю обома руками.
- Я думала, що тебе більше не побачу. Думала, що тебе застлелили ті прокляті бандюги. - Дівчинка смішно шморгнула носом.
Мишко з радості ніби одурів, усе штовхав товариша й повторював:
- Васильку ти живий! Васильку ти живий!
Поки Василько й собі не штовхнув дружка.
- Та, живий, що це тебе заклинило?
Той розсміявся, й став його обнімати, поки сльози не потекли по щоці. Мишко, ніяково витер непрошену сирість.
- Я теж радий, що ви вціліли. Чому ти, Надійко тоді побігла? Бандити ж пішли в інший бік.
- До мене доторкнувся мохнатий звір із великими очима. Я думала, що то пацюк, а їх я дуже боюсь. Правда він був завбільшки з Мишка.
- А точніше ти не можеш описати того звіра.
- Було темно, я побачила тільки очі, що світяться. Та коли вистрілили, я на мить помітила, що воно мохнате із хвостом, як у кенгуру.
- Я здається його тут бачив.
- Невже? А воно не страшне?
- Воно не страшне, бо ховалось як і я. Та тут, були набагато страшніші. Угадайте, кого я тут зустрів?
- Того «чолта» з болота?
- Ні, наших старих знайомих.
- Громилу й кульгавого? – Не вірячи, запитав Мишко.
- Саме їх, і були вони надзвичайно люті.
- Як же ти врятувався, тут же заховатись ніде?
- Ходіть, я покажу свою схованку! - Василь - повів друзів до колони й натиснув кнопку.
- Оце то так. Сиди собі все бачиш, що діється надворі, а про тебе ніхто й не здогадується.
- А тій, іншій колоні ховалось звіря, яке бачила Надійка, певно, це їхні помешкання.
- Я додому хочу. Не хочу більше ніяких звілів! - нагадала про себе Надійка.
- Справді, Васильку давай вибиратись звідси. З мене вже досить цих підземних пригод.
- А ти знаєш як це зробити?
Мишко розгублено пошкрябав потилицю. Надійка запитливо подивилась на Василька.
- Я думаю нам треба вистежити бандитів, може вони вкажуть нам вихід. Я підслухав зі своєї схованки, що їм конче потрібен той камінь котрий був у Миколки. Може й Миколку знайдемо.
- Думаєш він не потонув? – стиха запитав Мишко, щоб не почула Надійка.
- Плаває він непогано, може вдалось вибратись на берег. - Промовив із надією Василько, хоча сам мало вірив своїм словам.
- Вода ти пам’ятаєш, яка там крижана. Я мало не задуб.
- А про „чолта ” ти забув? – Надійку аж пересмикнуло, при згадці про болотне чудовисько.
- Може той „чорт ” і не такий страшний, як ми про нього думаємо. Поки тільки бандити намагались нас убити.
Надійка хотіла посперечатись із хлопцем, та він владно перерва дівчинку.
- Я розумію, що в Миколки не було шансів, але можливе ж якесь диво! - Йому дуже хотілось вірити, що друг живий. Хлопець відвернувся й тихенько заплакав.
- Ну годі сперечатись. В який тунель, ти кажеш пішли громили?
- Вони поїхали на авто, у жовтий тунель.
- На авто? Ти сказав на авто? - Здивуванню в Мишка не було меж.
- Так на тій, про яку ми тобі розповідали і яка провалилась з бандитами. Та сама, яку літаюча куля затягла в болото. Вона цілісінька стояла, ось тут за колоною.
- Ну, нічого собі! Тоді я повірю в будь яке диво. Ідемо! Здається, ці загадки ми не розгадаємо ніколи.
Мишко перший вирушив тунелем. Василько наздогнав товариша.
- Повинна бути розгадка, як і вихід із цього підземелля. Ходімо тільки знову не губіться! - Василько взяв Надійку за руку. Вони рушили по довгому тунелю. Світло тут було не таке ясне як у склепі, зате дорога попереду виднілась далеко вперед.
знову я, такий поганий, вас мучу. Рукавички стерлись, тому і не запостив цілого:)))
