Біжу босими ногами, розхлюпуючи на всі боки чавке і тепле болото… Чорна хмара пішла мити запилюжене і розпечене липневою спекою місто. А тут знову хазяйнує моє кохане сонце. Воно пече мені у спину, на якій ледь-ледь затягнулися ранки від попередніх опіків.
- Веронцю, дитино, прикрийся рушником! – кричить услід мені з городу моя бабуся, - Сиди у тіні!
- Добре-е! – кидаю їй, тут же забуваючи про ці настанови.
Став. Друзі. Купання і розваги до самого вечора.
Вночі мене лихоманить. Бабуся безперервно покриває зболені багряні плечі чи то кислим молоком, чи то кефіром, примовляючи:
- Ой, біда-біда! Я ж тебе просила!
А я майже марю і бачу лиш той став і сонце, сонце, сонце…
От, проклятущі груші! І чого ж так високо виросли?! Ніяк не дістати і ніяк не струсити – дерево старе і товстенне.
- Хто полізе? – питає хтось із нас.
- Я – виривається з мене.
- Та ти ще мала! Ніц не дістанеш! Хай Ориська!
Добре, що ніч місячна! Усе видно. Ориська видряпується майже на сам вершечок. Звідтіля скидає нам у високу траву медово-солодкі єдвабисті грушки величиною з кулак мого дідуся-бляхаря. Деякі із переспілих плодів розчавлюються, випускаючи смачний подих, що аж у животах буркоче. А деякі, невдало скинуті, потрапляють у смердючий потічок при дорозі.
Мене хтось акуратно смикає за руку.
- Баб?! Ти чого? – я обурена, вириваюся.
- А ну, йдіть всі додому! Бо як старий Вирга зачує вас тут, то буде біда! І треба вам тих груш. Свої ж вдома маєте! – тихенько гримає на нас моя бабся у напівтемряві.
Хіба ж вона не розуміє, що задоволення не грушах?! Ніхто й не збирається нікуди іти.
Я вже сонна і безсила. Бабця помаленьку веде мене додому. У неї хворі ноги.
- У-у, знов в багно кинула! Ориська, дивися! – чую вже здалеку.
- Не будь такий мудрий! Сам вилізь і скидай! – огризається пошепки вона.
- А хто то тут-ка є? Га? От, бісові діти, каждого днє те саме! Я вам зара дам…
І я чую, як тріщить гілля на груші і розбігаються з писком покарані бешкетники.
- Улянко, а ти в тополі ходила? – питаю я.
- Нє-а, а шо там таке файне є?
- А я знаю? Всі там були, гриби там збирали, з фоси стрибали… - відповідаю я. – Може підемо подивимося. Всі думають, що ми на ставі! Йдем? Тут же недалеко? Та й ми ненадовго!
І ми пішли – через потічок, через поле з коровами і кіньми, через швидкісну трасу на кордон. У тополі, де росли печериці і скидалося всіляке сміття зі села і з машин, що проїжджали. А сонце, ніби стежило за нами.
Ми забули про час, бавлячись у лікаря, і схаменулися тоді, коли на оголені руки впали перші важкі краплини дощу.
- Я боюся і хочу додому, - заскиглила Улянка, після блискавки і грізного розряду грому, що вдарив десь зовсім поруч.
- Не переживай! Перечекаємо зливу тут і повернемося! – намагалася підбадьорити її я, хоча сама теж перелякалася.
І ми залізли у викопану кимсь яму під трасою, де заснули, пригорнувшись одна до одної, як безпорадні кошенята.
А бабуся, моя маленька бабуся підняла на ноги півсела, щоб повернути неслухняних дітей додому.
Вже й не пам’ятаю як опинилася під теплою ковдрою у хаті. Тільки бринять у вухах стурбовані бабині слова:
- Що ж ви там робили, дитино!
- Я Уляні банки ставила, бо вона хвора…
І та справді захворіла. Але не від моїх банок, а від того, що перемерзла, поки нас знайшли.
А мене бабуся відігріла і відпоїла.
А ще я пригадую, як ти мене ставила на стіл у тітчиній хаті, звідкіля я залазила тобі на спину. І ти мене сонну несла так додому. Та ж я вже майже чиркала ногами по землі, бо виросла. А ти все одно завдавала і завдавала мене собі на плечі! Я таки одного разу тебе переважила і ми обоє вже майже біля нашої хати впали у рів. І хіба ж я не могла причалапати тих п’ятдесят метрів сама?! Ой, маленька моя, бабуньо…
- Не їдь! Ще не їдь! Побудь трохи, - він мене просить вже півгодини поспіль.
Глибоко зітхаю.
- Я не можу! Я обіцяла мамі повернутися вчасно, - відповідаю, знову зітхаючи і насилу вириваючись з його широких обійм. – Не можу, душа не на місці… Я мушу їхати. До завтра!
Приїжджаю на село. Проходячи крізь вікно, зауважую перекинутий догори ногами стіл, розчинені міжкімнатні двері, далеких родичів у коридорі… Під грудьми неприємно запекло і ошпарило, там утворилася чорна гливка маса. Двері відчиняє заплакана мама:
- Ой, ну що ж ти так довго!
- А що сталося? – ледь вичавлюю зі себе, а у думках – «щось із дідом».
В коридор заходить пригнічений дід.
- Баба Поля ПОМЕРЛА!!!!!!!!!!!!
Серце вибухає, розриваючи на пил масу у грудях. Світ скручується у калейдоскопічну трубочку і перетворюється не безглуздий у своїй нескінченності тунель. А в душі утворюється чорна діра, яка існуватиме там усе моє життя. Вона лише трохи зменшилася із появою у мене моїх малюків.
Я люблю їх так, як ти навчила мене любити, як навчила мене турбуватися, як навчила мене віддавати усе до останньої крихти, не пам’ятаючи про себе.
Сонце моє, бабусю! Хочу тебе обійняти і не можу, лише уві сні іноді мені це вдається. Але це лише ілюзія твого повернення… Так, як ти, мене ніхто не любив і ніколи-ніколи ніхто не любитиме! Принаймні у цьому житті.
Я так хотіла вирости у дитинстві, що не зауважувала того найціннішого, що у ньому було – ТЕБЕ. Це було так звично, як світанок зранку і захід червоного сонця ввечері, як літні канікули у тебе і твоя кутя на Різдво. Мені здавалося, що так триватиме вічно і що - ти вічна! А вічною виявилася твоя любов до мене. Я її відчуваю у пахощах весняних піонів і білих лілій, у викопаній цибулі і у співі цвіркунчиків, у спекотному сонці і скрипі морозного снігу під ногами… І підступаючі сльози душать, СОНЦЕ МОЄ, БАБУСЮ!
