Жарко. Літо. Якраз час «сієсти». Сонце просто здуріло і палить все живе. А в тебе чомусь весна. Весняний вечір. Так і пахне тією весною і садом… садом з абрикосовими деревами…в них особливий цвіт. Ти ідеш..майже біжиш, ні летиш. Напевне навколо тебе в повітрі якась така аура, бо люди, що проходять повз, теж починають самі до себе усміхатись.
Ти думаєш про водоспад,гори, сімейні поїздки з ним, прогулянки на конях, інші спонтанні дурниці... уявляєш це все, цю гірську прохолоду в такий гарячий день… Ти думаєш про нього…
І ось ти вже біля його квартири. Знову подумала що не помилилась, що він «хороший», хоча останні дні не «клеялось». Твоя вина. Переживала через якісь дурниці. Почала прискіпуватись невідомо до чого. А зараз ти прийдеш і розкажеш йому чудову новину. Звісно він зрадіє. Це так би йому личило, це все.
Зайшла в квартиру. Вже на вході чути запах кориці. Дивно так, начеб то це дівчата мали б любити готувати і в них завжди чимось таким мало б пахнути. Але не в хлопців, принаймні так заведено думати. Але він, напевне, виняток з того правила буденності, в нього завжди пахне яблуками з корицею. Це запах раю…
Він, ніби не чув як ти ввійшла, сидить непорушно в кріслі читає щось… Він завжди щось читає, тобі це в принципі не цікаво, не цікаві його літературні смаки (а вони в нього ого-го!), так як і йому не цікаві твої музичні. Ти ще не встигла його торкнутись, а він вже помітив твою присутність…в повітрі крім запаху тієї райської кориці проскобли перчинки зніяковіння, чи страху, чи ще чогось містичного...та яка різниця!
- Привіт! В мене для тебе така новина! Ти присядь, я розкажу! - Знаєш, давай я перший. Сідай, в мене до тебе розмова.
В тебе в очах проскокнула іскорка сумніву, страху, відчаю(?)… завжди лякали слова типу «потрібно поговорити», «це просто розмова»..це було щось з того роду… але… та ні…треба його спочатку вислухати…не може бути… падаєш мішком на крісло…десь пропала весна і вечір, але переконуєш себе не хвилюватись через дурниці, навіть натяку ні на що серйозне в розмові не було…не люблю серйозних розмов…
- Так ось, не знаю з чого почати… не хочеш чаю? Кави?
- Та починай вже! Що ж це ти так з себе ті слова видавлюєш? Не далекі ж ми люди, кажи зразу і по ділу! - ти усміхаючись витикаєш йому, підморгуючи на фразі «не далекі люди».
- Ну…добре… - це що в нього усмішка проскочила? його як завжди розсмішила твоя відвертість. - Нам потрібно перепочити один від одного… - Що? Як? Чого? Зник запах кориці, штукатурка на стінах почала обвалюватись… Ще трохи і впаде стеля… Ти мовчиш…Чого ти мовчиш? Боїшся що якщо щось промовиш то не втримаєшся? Заплачеш? Весь світ рушиться, всі фантазії, а ти промовчиш?
- Ти не проти?- якось зніяковіло від мовчанки перепитав він. Напевне очікував реакції якоїсь, сліз, дурних питань. Зараз, зараз вичавиш слово! І головне впевнено ніби нічого не сталось, ніби тобі зразу було наплювати! Добре що він, як завжди, рішив розказати свою «новину» першим, а то ти б виглядала як повна дура!
Ото дура!
- В значені розійтись?
- Ну чого ж ти зразу так? – він пробує взяти твої руки, це що з метою заспокоїти , чи як? Але ти спокійна, ти не показуєш, мовчиш... – просто треба трохи побути один без одного. Відпочити… Я завтра відлітаю в Відень, на 2 тижні. Думаю цього вистарчить, щоб обдумати все. А після того зустрінемось якось, поговоримо.
- Кінець - так кінець, не треба більше зустрічатись і говорити. – встаєш прямуєш до дверей. – гарно тобі злітати! Не забувай про мене! – кричиш ніби на прощання, підморгуючи і усміхнувшись.
На його обличчі зразу помітно що він не так уявляв собі прощання. Але заперечувати, що це таки кінець він не планує. Навіть дурної ідеї залишитись «друзями» в нього не виникло – та й добре! Яка тепер дружба. Більше навіть не побачитесь. Це було очевидно. Може він хотів щоб останню крапку поставив він? Ще ж би дозволити йому цю розкіш! Останнє слово за тобою!
Він обперся об дверну раму з вдумливим виглядом. Дивиться тобі в слід.
- Так що ж в тебе за новина була? - так і розбіглась говорити, тепер це не важливо. Ти сильна і тому витримаєш це. Ще одну зраду…
- Яка тепер різниця! – знову з вдавано веселою і доброзичливою усмішкою сказала вона, розвертаючись біля дверей, щоб глянути в останнє…
Двері закрито. Про все забуто. Майже про все.
*******
Грюкнули двері квартири, забігло в кімнати щось маленьке, руденьке, миле таке чудо. З дитячою цікавістю і нетактовністю, як це в них буває, промовило до жінки на дивані, спрямувавши одразу ж на неї свої чисті зелені оченятка:
- Мамо, а в мене є тато? а де він?
