Початок тут: http://gak.com.ua/creatives/1/17418
3
Вийшовши з вагона на платформу та піднявшись по сходах, Микола Петрович опинився в переході між центральним та південним залізничними вокзалами. Посеред довжелезного коридору витягнувся ряд кіосків, який ритмічно переривався сходами – виходами до колій та місцями – лавками очікуючих пасажирів. У кіосках, як це заведено, продавали усяку всячину, а точніше кажучи – то всілякий непотріб. Щоби позбутися жахливого похмільного присмаку в роті, а також, щоб якось згаяти час, наш герой вирішив випити кави. Шукати довелося недовго. Необхідний кіоск трапився майже одразу.
- Каву, будь-ласка, – звернувся Микола Петрович до огрядної продавщиці, одягнутої чомусь у білий халат. Вірніше сказати «у колись білий халат».
- Чєво, - перепитала вона.
Микола Петрович розвернувся і пішов до іншого кіоска.
- Кофе, пожалуйста.
- Вам какоє?
- Еспресо.
- Чєтирє грівни.
Провінційний письменник відрахував гроші:
- Дякую.
- На здаровьє! – «блиснула» доброзичливістю продавщиця.
Кава виявилася на диво несмачною. «Пива би – холодненького!» - подумав Микола Петрович. Чомусь згадалися вчорашні слова Едуарда Васильовича: «Петровичу, уяви! Моя дружина погрожує розлучитися зі мною через те, що я штори неправильно затягую – лишаю шпарину і неправильно розсуваю - не до кінця або криво. Не розумію. Один мій товариш вигнав жінку за те, що вона неправильно зубну пасту з тюбика вичавлювала. Він вимагав, щоб з кінця, поступово, а вона – зсередини. Тут усе зрозуміло. Все по Фрейду. А з клятими шторами зовсім не докумекаю. Про всяк випадок – навіть не підходжу до них». «Що тут не зрозумілого? Коханця певно має – ото ж і шукає зачіпку для конфлікту, який від штор плавно перейде до побиття горщиків», – подумав тоді він, але тактовно змовчав.
«Треба буде прочитати того Фрейда, - дав собі установку Микола Петрович. - А то ледь не на кожному кроці «за Фрейдом», «як казав Фрейд». Усі в курсі. Чи може просто хизуються, знаючи декілька фраз? Але ж скільки ж уже всього в черзі на прочитання?» - заперечив він сам собі. – Життя не вистачить».
«А от, справді, цікаво – чому саме ця історія із сказаного вчора Едуардом спала на думку? Не інакше – і тут без Фрейда не обійшлося» - продовжив роздуми наш герой. – «Голодній кумі – хліб на умі», - ось чому! Бо у самого теж усе не зовсім у порядку у стосунках із судженою».
Взагалі, Едуард Васильович виявився непоганим мужиком, до того ж охочим до зеленого змія. Може у тому справжня причина його конфліктів з дружиною. Він повертався з відрядження, налагоджував на Тернопільському молокозаводі щось – чи то налаштовував чи то перевіряв, чи і те і інше. В пам’яті Миколи Петровича,
«А мій оболтус, 28 років, але дебіл дебілом! І в кого вдався? Випили якось і розговорилися. По об’яві, познайомився з вчителькою танців. СМС-ки, по телефону спілкувалися – все як зараз у молодих прийнято. За номером її домашнього телефону він дізнався у довіднику її адресу. Поїхав туди і таке каже: «Знаєш, папа! Ета учітєльніца танцев в такой галімой хрущовкє жівьот! Нє буду я с нєй встрєчаться!» З одного боку, - ніби правильно мислить. Але це ж і мені він перед смертю стакана води не подасть, щоб швидше здох – мріятиме – та жилплощу звільнив. Що за дитина? Чи то замало його бив? Чи то забагато?».
Кава непомітно допилася, Микола Петрович зім’яв пластиковий стаканчик та викинув його в урну. Постало питання: «Що робити далі?» Ще ж тільки половина сьомої. А зустріч у видавництві попередньо призначено на 10. Згадав пораду дочки – піти на Південний вокзал. А ще там повинен бути безкоштовний зал очікування. Подивившись у вікно, він зорієнтувався, в якому напрямку йому потрібно йти.
Південний вокзал справив на Миколу Петровича приємне враження. «Адже ж можуть, коли хочуть!» - схвально відзначив він. Недовго поблукавши, він знайшов зал очікування.
Трохи подрімавши, наш герой обійшов тамтешні заклади громадського харчування, які, як виявилося, відрізнялися тільки вивісками: «Швидко», «Картопляна хата», «Смачно», та відзначивши рівень тамтешніх цін, задумався, куди б піти поснідати, а заодно й похмелитися. «Я ж не Зоя Космодем’янська. За тяжкі муки мені орден не дадуть! - переконав він себе. - Але без фанатизму! Попереду важлива зустріч». Він згадав, що у старі-добрі часи, недалеко на Комінтернівській був гастрономчик, де «наливали». «Сходжу, – подивлюся, що там зараз? А якщо того гастроному вже нема, то повернуся сюди» - вирішив Микола Петрович.
4
Для того, щоб вийти на вулицю, Миколі Петровичу довелося подолати заслін таксистів, які зустрічали гостей столиці вже у вестибюлі. Заперечно киваючи головою на пропозиції дешевих транспортних послуг, він вийшов на привокзальну площу. В Києві наш герой не був уже близько десяти років.
Зліва, метрах в п’ятдесяти від себе, Микола Петрович побачив натовп людей, що займав весь майдан перед входом у метро. «Народу, мабуть, біля тисячі, - відмітив він. - Що за мітинг з самого ранку? Але чому без прапорів, транспарантів та без гучномовців? Ще тільки збираються? Треба когось запитати».
За кілька метрів від входу, Микола Петрович побачив кілька жіночок різного віку з табличками «Дешовые комнаты», «Квартира недорого» на грудях.
- Що за мітинг, мать? - звернувся він до найстаршої з них.
- Та який то мітінг, синок. То строітєлі. Чорний ринок. Роботодатєлєй чекають.
- А-а-а! Спасібо, - подякував письменник.
Він роздивився тих, хто стояв найближче, метрах в 15 від нього. Дехто з будівельників курив, дехто пив пиво. Усі з цікавістю розглядали перехожих, а особливо тих, котрі в їхньому розумінні могли бути роботодавцями. Простіше кажучи, – мужчин, які були одягнуті більш-менш пристойно. Самі ж будівельники одягнуті теж були хто в що. Переважно в старі обшарпані джинси або модні в середині 90-х спортивні костюми з жахливої чи то турецької, чи то китайської синтетики. Дехто в спецівках. Дехто, незважаючи на ранкову холоднечу, дефілював у майках, демонструючи міцні м’язи та невибагливі татуювання. Засмаглі обличчя, з явними ознаками прихильності до алкоголю, довіри не викликали.
Помилувавшись досі невідомим явищем, Микола Петрович перейшов на інший бік вулиці, де вже його очікували водії маршруток, якими можна було добратися, здається, до будь-якого кутка України. Залишивши їх ні з чим, наш герой почвалав вниз по Комінтернівській.
Гастроном, – а точніше, кафетерій – хоч і пережив євроремонт, але профілю свого не змінив, що дуже втішило Миколу Петровича. Ціни, у порівнянні з вокзальними конкурентами, теж вселяли оптимізм. Незважаючи на те, що заклад тільки 10 хвилин як відкрився, в ньому було вже людно. «Працьовиті українці», - відзначив письменник.
Дочекавшись своєї черги, Микола Петрович замовив котлету «по- київськи», салат «олів’є», три скибки хліба, чай та, звичайно, 100 грам горілки. Коли він уже розраховувався, то відчув, як його хтось легенько штовхає в бік. Повернувши голову, письменник побачив лисого мужчину невисокого зросту, одягнутого в защеплену на всі ґудзики сорочку бордового кольору. Зважаючи на відсутність зачіски, та навіть брів, – встановити вік незнайомця було важко.
- Я ізвіняюсь. Я очєнь ізвіняюсь. Но нє будєтє лі ви так добри, нє угостітє лі ви мєня ста граммамі бєлєнькой.
Микола Петрович аж розгубився від такого нахабства, але швидко зорієнтувався у ситуації та звернувся до продавчині:
- Йому сто грам можна пити?
- Так це Вітєнька, наш – мєстний, у нього з головою не все в порядку, але він безврєдний.
- Ну то ще 100 грам налийте. А закушувати чим?- звернувся Микола Петрович до Вітєньки.
- Води стаканчік, єслі нє затрудніт.
- І води стаканчик.
Саме в цей час дзенькнула мікрохвильова, сповіщаючи, що котлета уже розігрілася. Микола Петрович розрахувався, взяв тацю зі своїм замовленням і попрямував до столика, за яким уже стояло двоє мужчин років на вигляд 40-50. На їхньому столику був графинчик з горілкою, стаканчики з кавою, тарілка з двома надкушеними бутербродами. Інші столики вже були зайняті. Вітєнька, схопивши свої два пластикові стакани, попрямував за ним.
- Можна біля вас? – запитав Микола Петрович.
- Можна, - дозволив один з мужиків. Інший звернувся до супутника нашого героя:
- Прівєт, Вітєнька! А ти уже с утра жертву нашол?
- Вітєнька у нас мєстная знамєнітость, - звернувся до Миколи Петровича інший.
- Да послє того, как он набрал взяток на 10 мілліонов долларов, єво пєрєклініло і он нє бєрьот дєнєг в рукі.
- Нє 10, а 8 с половіной – поправив Вітєнька.
- І скільки він уже без грошей? – поцікавився Микола Петрович.
- Уже трі года будєт осєнью, - спокійно пояснив божевільний.
- Серйозний термін, - погодився письменник.
- Пан із западной Украіни? – поцікавився новий знайомий.
- З Тернопільської області.
- С Вітєнькой ви уже познакомілісь. Валєра. – незнайомець простягнув руку.
- Микола, - наш герой потиснув її.
- Ігорь.
- Микола, - рукостискання повторилося.
- Ну, как говорітся, за знакомство, - Валєра налив з графина в свій та Ігорів стаканчики.
- Мнє половінку. Ти ж знаєш – я не п’ю, - скривився Ігор.
- Канєшно – не п’єш, ти водкою лєчишся, - погодився Валєра. – За знакомство. Цокаться нє будєм.
Компанія, включно з Вітєнькою, синхронно спорожнила стакани.
- І як там у вас в Тернополі, народ живе? – після деякої, пов’язаної з розжовуванням бутерброду, паузи, запитав Миколу Петро Валєра ???.
- Так, як усюди. Криза.
- Сволочі, довєлі страну до ручки. – вставив Ігорь. – я вчєра тєлєвізор смотрєл. Она нам про любов розказує, о прощєніі. Про любов у нас і так єсть кому расказивать. А прємьєр міністр должен цифрамі опєріровать. Рассказать нам почєму цени щодня ростуть. Почєму грівна щодня падає. Почєму народ бєднєєт щодня. Кто в етом віноват і кого за ето наказалі.
- Ігорьок, я тєбє поражаюсь! Вродє взрослий мужик, а рассуждаєшь как рєбьонок пятілєтній. От Вітєнька, хоть Ти скажи єму.
- Нікогда нєльзя говоріть людям правду, – підтвердив Вітєнька.
- А нафіга тєбє знать кто віноват і кого наказалі? Тєбє от етого лєгчє станєт.
- Єслі вори будут воровать бєзнаказанно, то порядка нікогда нє будєт. – парирував Ігор.
- Вітєнька, на тєбя одна надєжда. От отвєзьом тєбя в больніцу, прокапаєм. Будєш как огурчік. Вєрньошся, гдє ти свой творчєскій путь окончіл? В інвєстіціонний фонд. А нас с Ігорьком возьмьош консультантамі.
- Єслі я куда би і хотєл вєрнуться, то ето в родной політєх, хотя би простим доцентом, - задумливо відповів Віктор.
- А я слишал, что наш космонавт, прі Союзє тоже в каком-то вузє, нє помню в каком прорєктором бил, - вставив Ігорьок.
- Прав бил Жванєцкій, в консєрваторіі точно надо что-то подправіть. - підсумував Валєра.
- Вітєнька, от Ти скажи, як воно жити без дєнєг? – звернувся Ігорьок.
- Та дєнєг у мєня до Урала. Інвєстіціонний фонд в свойо врємя бил вкусной тємой. В Швєйцаріі в банкє єщьо коє што осталось. На Кіпрє. На Кайманах. Всякой мєлочі – тіпа квартір в Кієвє – я даже нє счітаю. Когда трі года назад клємануло, нє успєл всьо раздать. Хлопотно ето оказалось і долго, пока всякіє дарчі оформлялісь, то уже оклємался. Оставіл на случай ізмєнєнія міровоспріятія. Просто я к нім, к дєнькам, нє прікасаюсь, ні в каком відє. Ні к налічним, ні к банковскім карточкам. Як відітє – живу, только с транспортом нєудобно. Я ж вєдь жовтий білет тоже прінціпіально нє прєд’являю.
- А ну-ну, пожалуйста, поподробнєє на счьот міровоспріятія. В прошлий раз, коли ти розказував, я уже надто п’яний бил. Нічєго не пам’ятаю, - зацікавився Валєра.
- Ну нє знаю, с чєго воно почалося. Навєрно с того, что пєрєстало к дєвчонкам тянуть. Любив я їх визвать в кабінет та озадачить. Іногда по два-три рази на дєнь.
- То що, ти Вітьок груповухой занімался? – перебив Ігор.
- Та нєт, какая ето груповуха. Я же іх даже нє трахал.
- А шо, как Біл Клінтон – только на кожаной дудочкє давал поіграть? – зареготав Валєра.
- Можно і так сказать. Повєрьтє, мужікі, двє одноврємєнно – намного лучше чєм одна. – Микола Петрович прикинув, як би то виглядало, якби він таке утнув з двома вчительками: Вірочкою та Оксаною Федорівною, наприклад. Картина вимальовувалася непогана. Окремо ж було. А чому б і не разом? - Ну, сначала, у мєня как у всєх, - продовжував у цей час Вітєнька, - только одна сєкрєтарша била. А потом, как ето всєгда биваєт, стало мало. Ех, какіє дєвочкі билі. Гвоздь із доскі моглі висосать. І умнєнькіє всє. Дур нє дєржал. Пріходіт на собєсєдованіє, а я єй сначала уравнєніє квадратноє, інтєгральчік, по фізікє задачку. Справляєтся, – тогда дальше рассказиваю, чєм єй прідьотся заніматься. За нєполних дєсять лєт, штук двадцать у мєня в прійомной поработало.
- А що, тікали? – не витерпів Микола Петрович.
- Практічєскі нікто нє уволілся, на повишеніє шлі в большинствє случаєв. Фонд расширялся, отдєлов много. Почєму от мєня убєгать, я ж нє ізращєнєц какой нібудь. Ну так вот, в одін прекрасний дєнь как оборвало. Смотрєть на ніх нє могу. А потом, єщьо дня чєрєз трі, как будто озарєніє прішло: так вєдь нєправільно жівьом совсєм. Нєльзя так жить. І пока родниє нє хватілісь і нє положилі в больніцу, я успєл процентов 70 всєго нієпосільним трудом нажитого раздаріть. Ето я сєйчас понімаю, шо то бил просто сбой нєйролінгвістічєского алгорітма.
- Чєго-чєго? – перепитав Ігор.
- Зачєм тєбє ето знать. Наслєдіє тьомних врємьон. Счтітаєш, что тогда «там», - показує вказівним пальцем в стелю, - дуракі сєдєлі? Ви думаєтє, так просто оні откажутся від ідєї завоєванія міра? Распад Союза ето только тактічєскій прійом. «Завлєчєніє протівніка» - називаєся. І тєпєрь когда у цени на нєфть і газ будут только расті, в сочєтаніі с получєнієм і освоєнім комп’ютерних технологій. Ну ви понімаєте. Может нє всьо у них пішло по плану, але кузькіну мать вони ще америкосам покажуть.
- Може й так. – погодився Микола Петрович.
- Вот напрімєр. Ви думаєтє, что проект пєрєброскі води сєвєрних рєк создавался для орошенія пустинь Срєднєй Азії? А фіг! Орошеніє – ето только побочний результат. А основной замисел – кліматічєская война. Вєдь єслі прєкратіть поступлєніє огромних масс прєстной води сібірскіх рєк в Лєдовітий окєан, єго сольоность виравняєтся с сольоностью остального мірового окєана. То єсть вирастєт. І вода пєрєстанєт замєрзать. Я уже нє помню дєталєй. Но суть плана в том, что прєкращєніє поступлєнія прєсних вод в Лєдовітий окєан, нєізбєжно приводіт к рєзкому і значітєльному похолоданію в Англіі і Сєвєрной Амєрікє. Прєдставьтє: в Нью-Йоркє погода как в Воркутє ілі Магаданє.
- Да неслабо, Ти Вітєнька, ізлагаєшь, - погодився Валєра. – Хотя о міровоззрєніі ми нічого так і нє услишалі.
- Я уже практічєскі, к етому подошол. Но чтоб лучше сформуліровать єщьо сто грамм надо. Вот Ти, - показує на Ігоря, - мєня єщьо нікогда нє угощал. Он, - киває на Валєру, - когда-то угощал, пан з Тернополя угощал, а ти нєт.
- Ладно, но єслі про міровоззрєніє не розкажеш, получиш у лобєшнік, - пообіцяв Ігор, прямуючи до продавчині. Валєра, тим часом розлив собі та Ігорю рештки з графіна. За кілька секунд з наповненим пластиковим стаканом Ігор повернувся.
- Ну, панство, за міровоззрєніє, - видав тост Валєра і перехилив стакан. Інші теж не відстали.
- Так от, о міровоззрєніі, - скривившись та занюхавши випите рукавом, вимовив Вітєнька. - Всє ми, находясь в Кієвє, ілі в каком лібо другом фінансовом центрє, другими словами, прєбивая на тєрріторіі гдє много дєнєг, подвєргаємся іх ізлучєнію, свого роду радіаціі, что в свою очєрєдь пріводіт к дєформаціі сознанія чєловєка. То єсть, ми начінаєм думать только о дєньгах, как іх заработать ілі как украсть, как потратіть, как купіть подєшєвлє но нє гамно ілі как купіть дороже но нє пєрєплатіть, сколько дєнєг у сосєда, сколько у олігархов. Дєньгі прєвращаются в абсолютную жизнєнную ценность. Всє моральниє, всє рєлігіозниє запрєти пєрєстают дєйствовать. Ви готови родную мать продать, єслі ето прівєдєт к обогащєнію. Вот такоє міровоззрєніє. А чтоби умєньшить воздєствіє дєнєжного ізлучєнія нужно максимально огранічіть контакт с дєньгамі, а в ідєалє совсєм к нім нє прікасаться. Как я, - підсумував Вітєнька, - все тим же рукавом витираючи піт з лоба та поголеного черепу.
- Круто, - погодився Ігор.
- Может воно і так, - зробив розумну міну Валєра.
В цей момент, в Миколи Петровича задзвонив телефон. Дзвонив Юрій Давидович – відомий та авторитетний письменник, який обіцяв посприяти Миколі Петровичу у виданні роману. Глянувши на годинник, наш герой ледь не зойкнув. Десять на одинадцяту. А о десятій він уже повинен бути у видавництві.
- Я дуже вибачаюся. Я тут трохи заблудився. Але вже зорієнтувався. Скоро буду. Прошу – дочекайтесь. Максимум - за півгодини, – не моргнувши оком почав брехати Микола Петрович. – Все мужики, дякую за компанію та за цікаву бесіду, мушу бігти, бо уже запізнився. Бувайте здорові! - попрощався наш герой, схопив сумку та попрямував до виходу.
- Єслі запізнився, то куди уже спєшить. Правильно я кажу? Логічєскі? А ще по 50? А обсудити Вітєнькіну міровоззрєнчєскую сістєму, - не погодився Валєра, який із збільшенням об’єму випитого вживав усе більше українських слів.
- Та єслі нада чєловєку, то пусть ідьот. Что ти прістал? - заперечив Ігор. – Щасливо, Микола! Прівєт Тєрнополю, – але наш герой був уже на вулиці.
