А она живёт в центре всех городов,
И ты хочешь быть рядом, но надо
Ехать домой - уже темно.
Виктор Цой
В цей опівнічний час найбільше хотів би бути поруч із тобою. Вже погасли майже всі вікна, тільки ліхтарі жевріють у пітьмі, наче жарини у згаслому багатті. В домі навпроти солодко спить поет, що перед тим написав у вірші:
Третю ніч безсоння чорна птиця
Дзьобає у серце і зіниці.
Асфальтова траса незвично порожня, у жовтому, аж гарячому світлі ліхтарів вона виблискує, як антрацит. Темінь, темінь на небі і на землі. І жодної зорі. Якби я вгледів хоч одну зірку – я б загадав, що на неї дивишся ти. І мені вже було б не самотньо.
Пригадуєш, скільки зір ми наловили в серпневі ночі, лежачи на моїй поношеній ковбойці у прибережних пісках Дніпра? І кожній зорі ми загадували, змовившись, одне й те ж бажання – щоб ми ніколи не розлучалися. Але зорі злукавили, ошукавши нас. І ковбойка, що пам’ятає тепло твого тіла, безсило висить на спинці стільця. Я довго витрушував пісок з її нагрудних кишень, але в них, здається, лишилося кілька піщинок. Сорочка теж не хоче розлучатися зі спогадами тих ночей.
Ти ніби розтанула в літі, в тій сонячній хуртовині, що здійняла нас до небес, а потім вщухла, і я боляче гепнувся на грішну твердь. Я думав тоді лише про те, чи не забилася ти, падаючи з неба? А може, ти так і лишилася у піднебесних висотах, і колись зійдеш до мене мостом із сонячних променів? Бо як тебе, таку сонячну, уявити поміж сірої сльоти пізньої осені?.. Ти і літо – одне.
Пам’ятаєш той простий дерев’яний стіл, на який ми поставили пляшку з-під вина, наповнену чистою водою, а в неї – волошку? Ця волошка мала найдовше стебло, я зрізав її під самий корінь, дуже поспішав, аби не завдати волошці болю. Серце краялось: я не хотів убивати волошку, але мусив це зробити, аби піднести тобі, як трофей. Можливо, волошка це зрозуміла, бо вона прожила ще довго – на радість тобі. Ми любили разом слухати пісню Бітлів "All you need is love", а тепер на самоті я слухаю "Let it be", повторюючи цю фразу про себе, як мантру.
Асфальтовий п’ятачок перед моїм під’їздом заплямлений опалим листям, затоптаним, розкислим від дощів. Мені часто мариться, ніби хтось стоїть під кроною старої розлогої абрикоси. Хто це? Тінь мого кохання? Невже моє кохання – тільки тінь?
А ще – я часто бачу себе в порожньому метрополітені, безлюдна освітлена станція метро, і повз мене, не зупиняючись проходить поїзд, у вікні якого ти махаєш мені рукою, я кидаюся до краю платформи, але поїзд не зупиняється, швидко мчить і за мить зникає в тунелі, його поглинає темрява. Ти живеш в центрі всіх міст. Де ж тоді я? Я хочу до тебе…
Ти спиш. Дух з моїм обличчям тихо підходить до твого ліжка, поправляє тобі ковдру, шепоче на вушко "Добраніч" і легко цілує в щоку. Ти посміхаєшся уві сні. Дух розтає, перетворюючись на прекрасний сон… Спи. Хай радісним буде твоє пробудження. Добраніч.
