- Тільки ж дивися, не світися дарма. – наказує клієнт. Вася киває, Карлсон сідає в машину і вони їдуть у бік порому.
Я тому порому дивуюся, бачу таке в перший раз.
- А чому не через міст?
- А немає мосту. – каже клієнт, який все прислухається до свинячого тупоту.
- Як немає?
- Спалив к херам. – клієнт дивиться на мене і вибачається за лайку. Я теж дивлюся на нього, здивована.
- Як спалили?
- Та як, керосином сприснув і підпалив. Узявся, як сірник. Нічого не залишилося, тільки кілька паль з води стирчать.
- А навіщо спалили?
- А щоб не їздили усякі.
- Хто?
- Та багато хто. Воно ж знаєте, на халяву бажаючих завжди черга. – він криво посміхається, а я його все одне не розумію. Він це бачить. – У мене за минулий рік сто двадцять сім перевірок! Уявляєте! Район то дохлий, а їсти всі хочеться. То і пруть сюди! Санстанція, пожежники, охорона праці, пенсійний фонд, соцзахист, податківці, міліція, СБУ, прокуратура, ветінспекція і ще багато хто. Приїдуть, ти їх нагодуй, напої, а вони мені штраф виписують, бо в них, бачиш, план. А окрім штрафу ще свинку просять. То день пожежного, то відправляють на пенсію прокурора району, то начальник УВС дачу десь тут будує, нагнав два десятка робочих, треба їх годувати. І до кого йдуть? До мене, бо майже єдине працююче підприємство в районі! Інші, як і працюють, так там рослинництво, врожаю чекати треба! А в мене ж свинки завжди під рукою! То до мене весь потік і йшов! Син чийсь у виш поступає, дай свинку на хабарі! Жінка в лікарню лягає – дай свинку! Вони ж думають, що у мене тут свердловина, і свинки самі з землі вискакують, тільки встигай ловити! Я їм кажу, що ж ви робите? Ви ж мене доб’єте, а потім з кого брати будете? А їм пофіг, у них слова «завтра» немає. У них тільки тут і зараз. Бо ж поки на посаді, доти і рвати треба, а як на пенсії, так то вже чужий шматок! Ось і рвуть. А тут же ще криза. Гривня впала, а в мене кредити доларові! Ледь тримаюся, а вони давай ще більше їздити. Прийде пожежник, я йому конверт. А він каже, що мало. Як мало? Скільки раніше було, стільки і плачу! А він каже, що раніше отримував двісті баксів у гривнях і зараз бажає так само. Я йому кажу, що у мене ж бакси не друкуються, у мене все в гривнях! А йому пофіг! Двісті баксів по теперішньому курсу і все. Я кажу, що немає таких грошей. А він мені починає свинарники опечатувати! За порушення правил протипожежної безпеки. Попереджає, що за зрив печатей штраф великий. А оскаржити дії можу в суді. Тільки ви ж знаєте, як у нас суди працюють. І свині ж чекати не будуть, поки суд щось там вирішить! Їм їсти зараз потрібно. Довелося заплатити. Тільки випроводив, а тут ветінспекція. Перевірка у рамках боротьби зі свинячим грипом. Всі ж знають, що свині тут ні до чого! Але приїхали і давай мозок їбати! Написали порушень на три аркуші. Я їм конверт, а вони теж по курсу вимагають. Я уже плачу, кричу, що задушите ж гади, з кого далі будете шкіру дерти, а вони тільки сміються. Кажуть, що в Крим збираються, гроші потрібні. Заплатив я, почекав, поки поїдуть, сам до мосту і підпалив. Ось так.
- І що далі?
- А нічого. Пишу тепер листи, щоб виділили гроші на відновлення мосту. Тільки ж зараз криза, немає грошей. Я там у область дзвоню, прошу, в Київ навіть листи шлю. Мовляв допомогти треба, без мосту важко мені. Тільки без мосту тут мені добре. Я ж як на острові. Приїде перевірка, подивиться на палі обгорілі і їде додому. Ну, мені дзвонять, а що я можу зробити? Кажу, давайте гроші на міст.
- І що, відбилися від перевірок?
- Як міст спалив, то тільки дві перевірки до мене долізли. Найголодніші.
- І хто?
- Одні з прокуратури. В Оклунків новий прокурор області прибув, треба йому житло було купити. Не просто житло, не якусь там квартирку, а маєток за містом. То наклонили усіх, з цілої області збирали і до мене долізли. Знайшли брід через річку, вище за течією. Я там десяток дерев поваляв, тепер вже не долізуть. А з соцзахисту хлопець молодий, так той річку просто переплив. Дав йому трохи грошей. Але це ж не те, що раніше. Коли дай за даєм йшли. Зараз полегше. Було, поки оце не забігали. – чоловік киває у бік свинарника, який весь аж трясеться. – Що за життя? Від кровососів тільки відкараскався, як на тобі!
- Хороша у вас ферма. Чистенько так все. Я ото пам’ятаю у бабусі в селі ферму, так небо і земля.
- Це німецька. У мене донька заміж за німця вийшла. Він багатий. І каже, що треба у землю інвестувати, бо людей більшає, їжа дорожчає, за цим майбутнє. Знайшов десь комплекс, який на метал збиралися різати, бо для Німеччини він застарілий. А для нас передовий. Привезли оце сюди, поставили. Тут все механізовано було, п’ять людей могли все обслуговувати. Єдиний у області. Потім довелося механізацію прибрати, людей поставити.
- А чому?
- А тому що як почали їздити. Як якесь засідання по тваринництву, так їдуть всі до мене на чолі з губернатором. Кагала людей на сто-двісті. Ходять, дивляться, а потім ще годуй їх. А як же. Ти ж передовик, то терпи! А навіщо воно мені здалося? Я механізацію прибрав, узяв людей, нехай вилами гній кидають. Ото і перестали до мене їздити. Відбився.
- Так тепер то можна ж механізацію повертати, мосту ж немає.
- Не можна. Взимку річка замерзне і почнуть до мене знов їздити. Як побачать, що став передовий, то усю кров вип’ють. Я вже так якось. Мені б тільки свиней врятувати. Як подохнуть, то і мене на дно потягнуть. – чоловік кривиться і з надією дивиться на мене. – Допоможете?
- Так. – киваю я. – Он наш колега тут все перевіряє. Зараз поговорю з ним.
Іду до Діда, який з приборами ходить навколо свинарника.
- Як справи?
- Он звідти вплив йде. – Дід киває на пагорб поруч. – Чорний потік. Ось бачиш. – Дід тицяє пальцем в екран, там щось мигкотить, але ніякого чорного потоку я не бачу. Дід йде до клієнта. – А оцей пагорб, там щось було раніше?
- Ага, церква. Її після революції зруйнували. А коли голодомор був, то там померлих складали. Копати ж могили сил не було. На весні, коли воно усе там гнити почало, то її висадили в повітря остаточно і землею зарили. Мене батько розповідав. А що?
- Та так, просто цікавлюся.
- Так а що зі свинями? Зупинити вдасться?
- Так, тільки б наш знайомий був вдома. Давайте поки ціну обговоримо.
Я шепочу Діду, щоб дав скидку, бо одна справа всяких мерів обдирати, як липку, а інша – чесних бізнесменів. Дід у відповідь шепоче, у нас рівні умови на всіх, ми не розділяємо клієнтів на хороших і поганих. Починають торгуватися, коли удар у ворота бунтівного свинарника.
- Це ще що таке? – питає клієнт. Здається його звуть Віктор Федосійович.
- Вони ворота ламають. Швидше завалити їх! – кричить Дід, який швидко зорієнтувався у ситуації. Біжимо до воріт зі свинарнику, які тремтять від ударів, наче хтось зсередини гилить по ним молотом. – Не випускати! А то вони розбіжаться – не зберемо! – кричить Дід. Він вже біля воріт, підставляє під них якісь рогачі. Клієнт поруч, біжать його робітники, наказує їм приперти ворота причепом з гноєм, який ще не встигли вивезти.
- Дошки давай! – кричить Віктор Федосійович, коли бачить, як тріснула одна з дощок воріт і з неї з’явилася, з радісним рохканням свиняча пика. Ворота тремтять, чутно, як сила свиней хвилями накочує на неї.
- Триматися! – кричить Дід. Селяни впирають у ворота причеп, блокують його колеса дровами, дошками забивають дірку. Самі навалюються на ворота і наче стримують навалу. Я дивлюся на все це з боку і мені трохи соромно, що я нічого не роблю. Але чим я можу зарадити у міні-спідниці і на підборах?
- Наче втихомирилися. – каже клієнт і витирає піт з засмаглого чола. Ні, свині не зупинилися, вони бігають і далі, але перестали битися у ворота. Хоча, замість цього чуються якісь дивні звуки.
- Що це? – питає Дід.
- Вони підкоп риють! – здогадуюся я.
- Риють. – киває головою Дід.
- Чорт! – один з селян, який стояв біля воріт, упершись в них плечима, зненацька провалюється ногою. Виплигує, в землі дірка, з якої чутно страшне і переможне сопіння свиней, які риються.
- Вивалюй гній! – кричить Дід. Кілька селян заплигують на причеп і починають кидати вилами навіз у дірку, що стрімко розширюється. Ледь встигають. Зрозуміло, що надовго цього не вистачить. Дід оглядається навколо. – Решітки! – вказує на купу чавунних решіток, які складені між свинарниками.
- Давай! – наказує Віктор Федосійович. – Починають носити ті решітки. Вони важкі, ледь їх тягнуть. Кидають на діру. Потім ще і ще. Устилають ними, все що можуть. Свинячі рила безсилі проти металу. Свині кричать, бісяться, але нічого зробити не можуть. Дід з клієнтом важко дихають, запалюють по цигарці. – Зараза така! Ще не бачив, щоб ось так!
- Ага! – киває Дід, який весь у поті. Скривився. Фізична підготовка у нього не дуже. Але шурупає швидко. І невідомо, що у цьому випадку краще.
Так і стоїмо біля воріт, точніше усі посідали прямо на землю, а я стою, бо ж вирядилася, як дурна. Думаю, що наступного разу на замовлення в село треба їхати у кросівках і спортивному костюмі. Скоро приїздить Карлсон. Виходить з машини лаючись, за ним виходить священик. Середнього зросту, з круглим обличчям і довгою бородою у формі лопати. Панотець у чорному вбранні, з яким дивно поєднуються білі кросівки і величезний наплічник, який священик дістає з машини, водночас сперечаючись з Карлсоном. Щось там про канонічність, Москву, Константинополь та інше. Дід кидається до батюшки.
- Отець Єпіфаній! – цілує йому руку. Карлсон, який відкрив вже було рот для чергової тиради, кривиться і відвертається.
- Що трапилося? – питає панотець, який тільки-но був у вірі суперечки, а зараз он посміхається. Швидко перемкнувся.
- Свині. Здається в них вселився диявол.
- Точно?
Дід показує священику екран пристрою, на якому горять червоні роги. Отець Єпіфаній дивиться киває головою, потім помічає мене.
- Доброго дня. А ви хто?
- Це Божена, наша колега. – швидко пояснює Дід, який трохи нервує і дивиться на ворота, мабуть, чекає від свиней якоїсь нової витівки.
- Ви красива, Божено. – каже панотець і широким кроком йде до бунтівного свинарника. Виглядає кумедно у вбранні,з кросівками і великим наплічником ще радянського зразку, який пузириться у нього за спиною.
- Вони вирватися хотіли. – пояснює Діда срач біля воріт. – Ледь зупинили.
- Бігають? – прислухається батюшка.
- Як дурні. – каже Віктор Федосійович, який теж підійшов і шанобливо дивиться на отця Єпіфанія.
- Значить так. – каже той. – Мені потрібна мотузяна драбина, по якій я буду спускатися вниз.
- Мотузяна драбина? – дивується Віктор Федосійович.
- Вона сама. – киває батюшка, ставить наплічник на землю і починає в ньому копирсатися. Я, коли чую про драбину, згадую сцену з кінофільму «Смугастий рейс», коли на корабель прилітав закордонний приборкувач. Уявляю, як батюшка у своїх білих кросівках і рясі, буде спускатися к клуби пилюки. Видовище. Я пожалкувала, що немає з собою відеокамери. Вирішила сфотографувати хоча б на телефон.
Поки я думаю, Віктор Федосійович радиться зі своїми робітниками. Потім каже, що мотузяної драбини немає, але можна зробити щось схоже з колодязних ланцюгів. Ну це виглядатиме зовсім круто, подумки сміюся я, а потім мені стає страшно. Дуже. Не знаю, як це пояснити. В мене здорова психіка, ніколи нічого не ввижалося, навіть коли я балувалася з різними легко-наркотичними речовинами. І ось серед білого дня, в оточенні колег щось таке промайнуло від чого я почала тремтіти. Це було схоже на те, що мені до спини притиснули груду льоду, який почав заморожувати мене, якимось льодяним вогнем. Знаєте, я ніколи в житті нічого не боялася. Мене любили батьки і знайомі, мені щастило не стикатися з мерзотниками. То я відразу навіть не зрозуміла, що відбулося. Яке почуття захопило мене і пройшло скрізь мене! Я дрібно тремтіла і мені було дуже погано. Хоча от світило сонечко, чоловіки розмовляли між собою, дзеленчали ланцюги, яки таскали робітники. Я зробила крок,потім ще один і ще. Якось інстинктивно я зрозуміла, що треба відійти подалі від свинарника, що той льодяний вогонь, який спалює мене, він йде саме звідти. Я відійшла метрів на двадцять і тільки після цього мені трохи полегшало. Я відчула себе шматком м’ясу, який витягли з морозильнику і поставили на сонце розморожуватися. Якась слабкість, ватяні ноги, памороки перед очима. Мені захотілося сісти. І хоч я була у міні-спідниці, я всілася де стояла і видихнула. Схопилася руками за землю, щоб зовсім не впасти. І тоді вперше за час роботи в Агентстві мені зробилося страшно. Гидка слабкість, піт, який струмками тік по спині, наче там танув якийсь льодовик.
Я б мабуть довго ще колихалася у хвилях власної слабкості і розгубленості, коли зненацька заверещав один з робітників, який працював біля ланцюгів. Він заверещав так само, як верещали свині у загоні і вони відповіли йому дружним криком. Чоловік, років за п’ятдесят, таким засмаглий селянський дядечко з лисиною і черевцем, з кількома залізними зубами, підхопився і потягнув за собою ланцюги. Бозна що він хотів зробити, але зробив би, бо всі перелякано дивилися на нього і не думали завадити. Та отець Єпіфаній швидко все зрозумів, підскочив і тицьнув в обличчя чоловіку хреста. Почав голосно читати молитву і потроху насуватися. Чоловік, що верещав з піднятими до гори руками і йшов до воріт, зупинився. Потім опустив руки, потім припинив кричати. Потім упав на землю і почав дрібно тремтіти. Панотець просів поруч з ним, поклав хрест на голову і повторював слова молитви, мабуть спеціальної. Коли чоловік заплакав, батюшка поліз йому під сорочку.
- А, бачите, немає хрестика, ось його нечиста сила і узяла! – проголосив отець Єпіфаній, доставши руку з сорочки. – Носіть хрестик, обов’язково!
У цей мент ворота свинарнику знову затріщали від навали тварин, які пішли на штурм.
- Ворота! – крикнув Дід і побіг тримати їх. Карлсон допомагав, а Віктор Федосійович з робітниками полізли по драбинам до вікон, щоб спускати на ланцюгах панотця. Я лише споглядала за тим всім, бо була занадто слабка щоб щось робити. Тільки зірвала маленького срібного Стрільця, який висів у мене на шиї. Подумала, що треба таки буде купити хрестика. Бо ну його.
- Тримай! – верещав Карлсон бозна кому. Він вперся спиною у ворота, які тріщали і хвилювалися під шаленим тиском свиней. Дід бігав і намагався підперти ворота кілками.
- Опускай! – наказав десь у висоті панотець. Робітники почали попускати ланцюги. Стало чутно, як батюшка заспівав молитву. Час від часу кахикав, там же пилюка, час від часу наказував опустити ще більше, а сам все співав і співав. За кілька хвилин стало чутно, що свинячий тупіт наче уповільнюється. Потім це вже було чути точно. Батюшка все співав молитву, відчайдушно кахикав, та кричав «Нижче!». Хвилин за п’ять тупіт і крики свиней зовсім припинилися було чутно тільки спів отця Єпіфанія. А потім він крикнув: «Плигаю!». Мабуть плигнув. У той самий мент роздався страшенний рик і земля під ногами затремтіли. Один з робітників ледь не випав з вікна. Потім тиша. Мені зробилося страшно за батюшку, бо я ж бачила тих скажених свиней. Я ледь підвелася і пішла до свинарнику, хитаючись, наче п’яна. Дід з Карлсоном підпирали ворота, пахло гноєм, коли стук.
- Відкривайте!
- Це ви, отче? – перепитав Дід, хоч чутно ж було, що голос отця Єпіфанія.
- Я, я, хто ж ще.
- А що свині?
- Попадали та лежать. Заморилися сердечні. Довго ж на них диявол скакав. Відкривайте. – каже панотець.
Карлсон шепоче Діду на вухо, що відкривати не треба, бо що як диявол переміг панотця та вселився у нього і керує його діями.
- Ти що! – аж махає руками Дід. – Він же священик! З хрестом! Як його диявол перемогти може!
- Він же з Московського патріархату! – шипить Карлсон.
- Тільки не починай! – дратується Дід і починає вибивати кілки, якими підпирав ворота. З вікон спускаються робітники і Віктор Федосійович, допомагають відтягнути причеп та розгорнути гній, який накидали, відбиваючі несамовиті атаки. Нарешті відкривають ворота. З них виходить отець Єпіфаній, увесь у пилюці. Відходить на травку, починає отрушуватися.
- Живі! – кричить зі свинарника Віктор Федосійович. – Схудли, але живі! – він аж пританцьовує, хоч вже у віці людина.
- Ви подивіться що тут! – гукає з-за свинарника Дід. Йдемо туди, а там такий слід по землі, наче величезний кріт з свинарнику ліз до пагорбу. Вивернута земля, вали такі по метру заввишки.
- Ні чого собі! – дивується Карлсон.
- А що там? – питає священик і киває на пагорб. Віктор Федосійович розповідає про колишню церкву, що стала братською могилою. Батюшка хитає головою. – Відправити треба людей. Очистити місце. Зараз.
Повертається за наплічником, з ним йде на пагорб. Там читає молитви, хрестить все, прискає водою, мабуть свяченою.
- Потім треба буде тут хрест поставити. Щоб вже ніяка нечиста сила не пролізла.
- Добре, поставимо. – киває Віктор Федосійович.
- А вас тут річка є якась. Помитися треба, а то в пилюці весь, як свинтус. – каже панотець.
Нас відвозять до річки, чоловіки там плещуться, я сиджу на березі, дивлюся. Потім Віктор Федосіович розплачується з Дідом, той частину грошей, десь половину, віддає священику. Отець Єпіфаній так трохи ніяковіє, ховає гроші під рясу.
- Це на пересувний храм збираю. Хочу зробити його на базі вантажівки. Багато ж сіл є, де немає своєї церкви. То ото буду приїздити, служби відправляти. Я вже благословення владики отримав на це.
Нас запрошують пообідати. Багатий стіл, з самогоном. Батюшка каже, що піст, то їсть тільки пиріжки з картоплею та капустою. Якійсь занадто правильний він. Хлопці, он швиденько самогону наклюкалися, сталі веселі, щось гигочуть, про свиней згадують. Віктор Федосійович теж сміється, що тільки від одної нечистої сили, тобто чиновників відбився, а тут інша!
- Я ж оце зятю і не розповім, що воно тут відбувається! Йому ж на голову таке не налізе! Він же прибутків чекає, а тут які прибутки, як кровососи одні! А ось ще нечиста сила! Жах!
Далі Дід просить панотця розповісти про його десантську молодість. Виявляється він десантником був. Кілька сотень стрибків з парашутом та інші подвиги.
- Розкажіть, як увірували! – каже Дід, який, схоже, цю історію вже чув багато разів.
- А так, що навчання були великі. Мабуть останні при Союзі. Викинули нас з літака у тилу умовного супротивника. Летимо, я смикаю, щоб парашут відкрити, а він не відкривається. А за запасну і теж саме. Так чітко розумію, що ось десять секунд і все. І як блискавкою мене пробило! Увірував! Так ясно відчув Господа, аж затремтів весь. І попросив, щоб врятував він мене.
- І що, врятував? – зачаровано питає Вася, водій Віктора Федосійовича.
- Ага. Я у копну сіна влучив. Дивом. Ну там переломи, забої, але живий і не скалічився. Після того мене з армії списали, та я і не тримався, став на духовну стезю.
- От якби ще патріархат… - починає Карлсон, але його дружно примушують замовкнути, бо ж розуміють, що без батюшки нічого б не вийшло.
Вже по темному нас відвозять у місто. Мені страшно, що машина сковзне з порому. Заспокоюю себе тим, що ж добре плаваю. Та все обходиться. У місті завозимо панотця, далі їдемо до офісу. Хлопці, судячи з усього, хочуть продовжити, а я ключі від квартири на столі залишила та Діму треба погодувати, а то сидить бідолашний з ранку голодний везу йому кілька шматків м’яса з села.
Дмитро зустрічає нас обуреним нявканням. Навіть дряпати наміряється. Та м’ясо його заспокоює, а тут ще Карлсон наливає у капронову кришку самогонки, яку нам дали в дорогу. Дмитро припадає до неї, випиває, аж тарілку вилизує. Я сміюся, бажаю хлопцям не перебирати з алкоголем, відкриваю двері, щоб йти додому, коли мене валять. На підлогу, якісь озброєні люди у чорній формі. Забігають в офіс, кричать, тицяють пістолетами і ось вже ми лежимо на підлозі утрьох. Дмитро теж лежить, але здається по іншій причині – перебрав. Я трохи п’яна, може тому мені нічого не страшно. А може через те, що після денного страху усе інше то так, дрібниці.
