Вранці я прокинувся першим. Збігав в туалет, вмився, поправив зачіску. Коли виходив з туалету, стикнувся з якоюсь дівчиною, як тримала в руках торбинку з зубною пастою, милом, якимись кремами та куцим вагонним рушником. Вона мене впізнала, розхвилювалася, почала поправляти збите волосся і посміхатися. Її красиві оченята загорілися. У перші місяці в "Житті по-справжньому!" мені подобалися такі дівочі погляди. Потім я звик до них, зараз пройшов поруч, наче нічого не помітив. Заліз на полицю і ліг. До Сум було ще півгодини. Сусіди спали, важко дихаючи спиртом. Мабуть, в них буде сильний бодун, в передчутті якого вони то хропіли, то стогнали. На столу купе стояла недопита 0,7, ще одна, здається, на підлозі. Бідні хлопчики.
У двері постукали. Я подумав, що це вагонщиця прийшла будити пасажирів. Сподівався, що постукала і піде далі, у неї ж купе багато. Але знову стук. Тепер не відчепиться. Та як товариши з нижніх полиць не реагували, то довелося злізати і відчиняти двері самому. Трохи здивувався, коли побачив замість вагонщиці дівчину. Ту саму, з якою зіткнувся біля туалету. Зараз вона причесалася, підфарбувала губи і виглядала зовсім гарно. Другий би зрадів, а мені було байдуже.
- Що? – пробурмотів невдоволений.
- Ви, Владюша? – запитала вона тихо і зазирнула мені за плечі у купе.
- Ні. – теж тихо відповів я.
- Ні, це ви. – впевнено сказала вона і посміхнулася.
- Ні, не я. – сказав я і почав закривати двері.
Та дівка виявилася не промах, просто вставила ногу у спортивному черевику.
- Це ви, я знаю. Можна з вами сфотографуватися?
- Що?
- У нас в групі всі великі фанатки "Життя по-справжньому!". А мені більш за всіх подобаєтесь ви. Я завжди мріяла з вами сфотографуватися! Будь ласка!
- Де?
- Пішли до мене в купе, там нікого немає.
- А що треба фотографуватися там, де нікого немає?
Я запитав це не просто так. Ми повинні були бути обережними. У програми було багато ворогів, які могли організувати різні провокації. Ось ця дівчина, вона виглядає наче повнолітньою, але може виявитися, що їй тільки п'ятнадцять. Акселерація. Я піду до неї в купе, а там вона розірве на собі одяг і почне волати, що я хотів її зґвалтувати. У Жоржа Бураченко був такий випадок. Його врятувало, що він пішов до дівчини з включеним диктофоном. Завжди ходив. І це допомогло у суді. А так би могли посадити. Мені в Борисполі намагалися підкинути пакетик з кокаїном у кишеню. Після того випадку я зашив усі зовнішні кишені у своєму одягу.
- То пішли?
- Ні, давай тут.
- Тут не красиво.
- Як хочеш.
- Слухайте, а можна сфотографуємося, коли вийдемо в Сумах? Біля вокзалу?
- Добре. – чомусь погодився я, хоча повинен був послати її куди подалі. Ладно, будемо вважати, що то був вияв корпоративної етики.
Я планував швиденько виплигнути з вагону, сісти в таксі і уїхати. Знову заліз на полицю, дивився у вікно, де ще було темно. Потроху задрімав. В потягах мені завжди добре спиться. Під перестук коліс. Мені щось потроху снилося, сусіди внизу потроху приходили до тями, скаржилися на головний біль і жалкували, що не купили води. Ну так, в них зараз жорстокий сушняк.
Тим часом потяг пірнув у місто, проскочив спальні райони та приватний сектор, почав потроху гальмувати, їдучи навколо найбільшого підприємства міста, заводу ім.. Фрунзе. Якого біса цього комуняку увічнили на сумському заводі, я не знав, але тепер в місті було багато цього Фрунзе.
Потяг почав гальмувати, я сплигнув з полиці, натягнув на голову капелюха, одяг окуляри і пішов до виходу, щоб бути першим і швиденько накивати п’ятами. Тільки ні, там вже мене чекала та дівчина. Тримала в руках фотоапарат. Тут же стояло ще кілька пасажирів. Я зробив дівчині знак, щоб мовчала і не привертала уваги. Вона мені підморгнула. Наче шпигунське кіно. Ми стояли мовчки, ось потяг почав гальмувати, з'явилася заспана вагонщиця, відкрила двері, почала витирати поручні брудною ганчіркою. Далі ми швидко виплигнули з вагону і заплуталися в невеличкому натовпі таксистів, які нав'язливо пропонували свої послуги. Вони подумали, що дівчина зі мною, то вчепилися в нас мертвою хваткою, бо вважали, що пацан повинен везти бабу на таксі і ніяк інакше. Кілька разів відмовлявся, але таксисти відступили лише тоді, коли дівчина сказала, що нам у готель Фрунзе (кажу ж в Сумах багато Фрунзе!). Сей готель був метрах ста від вокзалу, то таксисти вмить покинули нас.
- А що це за намет? – спитав я.
На виході з перону до міста стояв намет, такий, як на базарах. В наметі стояв стіл, за яким сиділо два чоловіки у камуфляжі.
- Позавчора намету ще не було. – відповіла дівчина.
Тут нас випередили двоє хлопців, які попрямували до намету.
- Пішли, подивимося. – запропонував я.
- Навіщо?
- Цікаво.
Хлопці, які нас випередили, вже стояли біля намету, скинувши свої наплічники.
- Тут записують у охорону Тарасовича? – спитав один з них.
Дядьки в наметі уважно на нього подивилися.
- А що ти хочеш?
- Ми ось з друзякою приїхали з Києва, щоб охороняти Тарасовича. То у вас записатися можна?
- Рукава закатай. – дядько в наметі підозріло дивився на цих столичних хлопчиків.
- Що?
- Рукава закатай і руки покажи.
- Навіщо?
- Бо наркомани тут нам не потрібні.
- А, та це можна!
Хлопці закатали рукава, показали свої чисті руки.
- Ми не наркомани, ми студенти! Ось почули про Тарасовича, вирішили послужити Україні.
- Слабувато одягнені ви, щоб Україні служити.
На хлопцях джинси, куці курточки, з-під яких видно светри.
- Чого слабувато? – дивуються студенти.
- Того що ніч на морозі не простоїте. А треба. – поважно каже чоловік.
- Ну, ми по черзі будемо. Або бігом грітися.
Дядько з намету дивиться на хлопців і киває головою. Потім починає дихати на замерзлу ручку. Пише нею по папірцю.
- Ось, ідіть в театр Щєпкіна, там наш штаб. Вас там запишуть у сотню і направлять до командира.
- Дякуємо!
Хлопці підхоплюють наплічники і уходять.
- Багато добровольців приїздить? – цікавлюся я.
- А тобі яка справа? – вороже відповідає дядько, який записував хлопців. Його товариш потроху сопе поруч, вкутаний у теплий кожух.
- Цікаво. Може і я хочу записатися.
- Ми з бабами не записуємо, тут тобі військо, а не пансіонат. – відрізає дядько і ховає руки у кишені, показуючи, що розмову закінчено.
- Пішли. Де ти хочеш сфотографуватися? – кажу я до дівчини.
- Може у сквері? – каже дівчина. В сквері горять ліхтарі та й вже починає потроху розвиднятися. Наче ніяких халеп не видно.
- Ну, пішли.
Ми робимо кілька кроків, коли нас зупиняють ті хлопці з Києва.
- Вибачте, а не підкажете, де тут театр Щєпкіна?
- Якщо почекаєте хвилин п'ять поки я ось з дівчиною сфотографуюся, то відведу вас.
- Почекаємо!
- Пішли з нами, запрошую я хлопців. – наче за компанію, але для того, щоб свідки були. Я дуже обережний, я не хочу підвести програму.
В сквері хлопці фотографують нас з дівчиною на фоні вокзалу. Вона аж витанцьовує від радощів.
- Я так мріяла про цю фотографію!
- Ну, тепер вона в тебе буде. Бувай, ми пішли.
- А можна я з вами?
- Навіщо?
- Цікаво.
- Пішли! – каже один з хлопців, балакучий, який все говорить. Я не втручаюся.
Йдемо ранішніми Сумами. Вулиці ще пусті. Вони і вдень не дуже то заповнені. Пам'ятаю, як був тут з корінним киянином, який спитав мене: "Як ви тут живете? У вас же на вулицях порожньо!". Я тоді ще був сумчанином, то гордо відповів, що це не у нас порожньо, це у вас, в Києві занадто повно.
- Тихе місто. – кажуть кияни.
- А ви чого сюди приїхали, хлопці? – питаю я.
- Та цікаво тут. – відповідає балакучий.
- Чим?
- Ну, Тарасович, месія, все таке.
- Ви в це вірите?
- Та як сказати.
- Як є.
- Просто цікаво. Ми ж молоді, нам пригод хочеться. Поки студенти, треба їх шукати. Потім почнемо працювати, кар’єру робити, не до того буде.
- А як ви про Суми дізналися? – питає дівчина.
- По телевізору тільки це і показують! Усі новини про те, що тут робиться!
- А де ви наплічники узяли?
- Та ми з другом туристи. Кожного року в Карпати їздимо. То у нас і наплічники і спальники і каремати. Все є. Можемо хоч куди їхати.
- Розчарування не боїтеся? Що ось приїхали, а тут скучно, на варті треба стояти, мороз, ночі довгі. – питаю я.
- Ну, як не сподобається, то поїдемо додому, ми ж люди вільні. А ви самі з Сум? – запитує говіркий хлопець.
- Так, з Сум.
- І що про це все думаєте?
- Про що?
- Про Тарасовича, про месію. Чи правду той Славко казав?
- Не знаю, дивно якось. Ні з того, ні з сього. Скільки років пам’ятник стояв і ось на тобі, дитину зробив. І чому саме в Сумах? Ладно б там у Києві, у столиці, тоді б це дійсно символічно було. А то у Сумах? – я показую, що сумніваюся.
- А ви самого Славка не знаєте? – продовжує розпитувати хлопець.
- Та місто мале, тут майже кожен кожного знає.
- І що він?
- Що?
- Просто по центральним каналам почали натякати, що він божевільний.
- Ну, йому ж по голові сильно надавали. То зараз не знаю, який він. А був нормальний. Ми кілька разів з ним випивали в одній компанії.
- Та нормальний, тільки сумний. – втручається дівчина.
- А ти звідки знаєш? – дивуюся я.
- Сам же казав, що місто мале. Славко у нас в інституті кіноклуб вів. Раз на тиждень показував фільми зі своєї колекції. Ну, спочатку розповідав про режисера, про акторів, про здобутки фільму, а потім показував. Так ось, завжди сумні фільми. Що от усі загинули наприкінці, в такому дусі. Жодного разу комедію не показав чи хоча б з ґеппі-ендом фільм. – каже вона.
- Дивно. Ніколи б не подумав, що Славко оце б клуб якісь вів. Він кіно егоїстично любив, щоб тільки він і екран. Фільми дивився завжди сам, казав, що інші йому заважають.
- Та я думаю, що він просто заради дівчат кіноклуб вів.
- Заради дівчат? – дивується киянин такому складному шляхові знайомств.
- Ну так, нас там прийде десь десятка три глядачів, з них хлопців може два чи три, а усі інші дівчата. Він лекцію свою читає, а сам оченятами так і стріляє.
- Але ніхто взаємністю йому не відповів?
- Ну, не знаю, не чула, принаймні, про таке.
- У Славка завжди з дівчатами негаразди були. – кажу я.
- Тобто імпотент він? – питає хлопець.
- Ну, я деталей не знаю. Думаю, що ні. Просто він завжди закохувався у дівчат, з якими у нього не було шансів. Іноді здавалося, що навмисно так робив, бо боявся, що може вийти. Намагався залишитися нещасно закоханим.
- Мазохіст? – питає киянин.
- Хлопче, ти дуже просто розумієш життя. Відразу хочеш навісити клеймо. То імпотент, то мазохіст. Славко то, взагалі, був поет. А ситуація нещасного кохання для творчості є дуже врожайна. Ось він і намагався не закохуватися щасливо, щоб мати джерело творчої наснаги. А що до мазохізму, то більшість людей любить постраждати, посипати собі сіль на рани.
Деякий час йдемо мовчки. Біля заводу Фрунзе, потім по проспекту Шевченко, який раніше звався проспектом Карла Маркса, а ще раніше вулицею Дворянською.
- Вірші у нього були непогані. – каже дівчина.
- Ти їх читала?
- Так. Тільки дуже вже сумні. Завжди дощ, завжди сльози, завжди хтось помирав, а хтось страждав.
- Ну так, він любив нуар. В його віршах були рокові білявки, що ламали ліричним героям долі, а потім самі вмирали. І герої плакали на їх могилах. Перед тим, як вкоротити собі життя.
- Нудьга яка.
- Так, вірші на любителя.
Ми йдемо уздовж п'ятиповерхівок в яких запалюється все більше вікон. Місто прокидається і готується до чергового робочого дня. Зненацька до нас вискакує хлопець з кіпою газет.
- Хочете знати правду про лжепророка? – питає він і тицяє нам жмуток газет. Навіть грошей не просить, біжить далі. Худий, блідолиций, переляканий.
Я дивлюся газету, яку він мені дав. На першій шпальті фотографія Славка. На якійсь п'янці він перебрав і ледве тримається на стільці. Губи в майонезі, майже непритомний погляд. Над знімком напис великими чорними літерами: "Справжнє обличчя брехуна!" Під знімком стаття, про те, який мерзотник той Славко.
- Стійте! – до нас кидаються троє хлопців з білими пов'язками на руках.
- Що?
- Ви бачили, хто роздавав цю гидоту? – питає мене один з хлопців і намагається вихопити газету в мене з рук.
- Заспокойся! – кажу йому я.
- Не читайте це! – кричить він мені.
- Я сам знаю, що мені читати! – я роблю рух рукою, наче ліз до чогось на моєму ремені. Це мене Жорж навчив. Удавати, що під курткою в тебе пістолет. В деяких випадках діє заспокійливо, ось і зараз ці хлопці з пов'язками, тільки-но готові напасти на нас, роблять крок назад.
- Це розповсюджують вороги! Там суцільна брехня про Славка! – каже хлопець вже не з категоричними, а з пояснювальними інтонаціями.
- Я знаю. Але треба знати брехню ворога, щоб спростовувати її.
- Куди він побіг? – питає мне хлопець з пов'язкою.
- Хто?
- Той, хто роздавав газети!
- Кудись туди. – я махаю рукою в бік. Хлопці зриваються і біжать туди.
- Це були тарасисти! – каже мені киянин.
- Хто?
- Тарасисти! Охоронці купальниці! Бачили, у них же чорна літера "Т" на білих пов'язках! Це їх знак! – хлопець ледь не кричить, у нього палають очі. – Та тут весело!
- Тут справжня політична боротьба. – кажу я, бо дивлюся газету, яка цілком присвячена поливанню Славка брудом. Ось велика стаття про те, що він кацап. Так і написано "кацап". Що він ніякий не Славко Зерно, а Іван Зернов. Ну так, насправді, він Іван Зернов, його батьки з Тамбова. Він і в газеті починав працювати, як Іван Зернов, але потім загорівся відродженням української національної ідеї і вирішив поміняти прізвище на більш українське. Просто відкинув літеру "в". Був - Зернов, став – Зерно. Казав, що це козацьке прізвище. І ім'я поміняв, ставши з Івана Славком. Цього я не розумів, бо Іван – нормальне українське ім'я. Як його міняти, так що там вже говорити про мене – Владюшу. Але ось я нічого не змінив. Ну, тобто теж викинув одну літеру з прізвища. Я був Владюша Бард-Кончалаба, а став – Владюша Бар-Кончалаба. Бо бар мені здавався куди більш приємнішим за барда. Не люблю усіх цих совків з клубів авторської пісні.
Тобто газета не брехала, коли казала що Славко Зерно насправді Іван Зернов. Але газету робили ідіотський висновок, що як людина змінила своє прізвище (всього на одну літеру!), то вона стала брехуном. Але це ще не все, на іншій шпальті був матеріал про те, що Славок був імпотент. А може, навіть, і латентний гомосексуаліст. Починаючи з припущень автор потім доводив це за допомогою сумнівних з точки зору логіки тверджень.
- Дивися, ці хлопці наче тебе послухали! Цілу шпальту присвятили тому, що Славко імпотент!
- Вони брешуть! – зненацька сказав киянин.
- Звідки ти знаєш? – я вирішив побути демоном сумніву.
- Вони бояться його і поливають брудом. Але вони все брешуть.
- А на останній шпальті розповідь про пам'ятник! – каже дівчина. Дійсно, про пам'ятник. Розповідається, що той Шевченко, який є зараз, то гебешний Шевченко, а купальниця взагалі робилася з якоїсь проститутки. То автор запитує у читачів, чи може син кадебешника і повії стати українським месією? Тут же дається відповідь, що "ні" і ще раз "ні".
- Наклад газеті – сто тисяч примірників! – дивуюся я. Таких накладів Суми на бачили з 2004-го року, коли тут пиляли бюджет донецького кандидата.
- Це барабани стукають? – питає киянин.
- Барабани. – зненацька каже його товариш, що увесь час мовчав.
Це дійсно барабани. Рано вранці у Сумах стукають барабани! Дива, тай годі. Ми спускаємося з проспекту Шевченко до площі Незалежності, яка колись була вулицею Леніна.
- А то що за зіккурат? – питає киянин.
- Ти що, на історика вчишся? – дивуюся я.
- На історика.
- А я думаю, звідки ти такі слова знаєш. То колишня бібліотека імені Крупської, зараз просто бібліотека. Виконані у формі квітки лотосу. Принаймні так думали архітектори. Але потім виявилося, що вони наплутали, узяли за основу квітку якоїсь іншої рослини, а зовсім не символ мудрості. Але будівля велична.
- А звідки барабани? – питає мовчазний киянин.
- Не знаю, мабуть це так гріється охорона купальниці. Хоча б могли завважити, що вагітній жінці такі мелодії не дуже корисні.
- То ми вже поруч? – питає говіркий киянин.
- Так, ось вулиця Героїв Сталінграда і ми на місці. – відповідає дівчина.
Молодь аж трясеться від передчуттів. Я мушу визнати, що у повітрі дійсно носиться щось п'янке. Ще кілька хвилин тому ми йшли по місту, що спало, а ось потрапили у місто, як аж тремтить від збудження.
- Багаття! – кричать кияни майже хором.
Так, кілька вогняних плям попереду. І барабани. Слухайте, та тут кіно можна знімати! Ми наближаємося.
- Та не біжить ви, встигнемо! – кажу я киянам. Вони кивають головою, а самі, як собаки на ціпу, так і хочуть зірватися та побігти.
- Слухай, а можна я з тобою сфотографуюся біля багаття? – питає дівчина і зненацька притискається до мене. Це повітря. П'янке та збаламучене. Я наказую собі заспокоїтися. Нехай молодь, а я дорослий дядько, я багато чого бачив у житті, то не повинен так ось вестися за повітрям.
- Добре? – питає вона.
- Добре, добре! – відповідаю я, щоб скоріше від неї відкараскатися.
Вона зненацька цілує мене в губи, а я розумію, що хочу її. Підхопити і віднести до найближчого ліжка.
Я трясу головою. Це якась маячня, мряка, що обступила. Треба тримати себе в руках. Я на роботі, я приїхав дізнатися, що тут відбувається. Спостерігати і не відволікатися. Я струшує дівчину з своєї руки, дивлюся вперед. Вже добре видно натовп на вході у міський парк. Багато людей. До півтисячі. Б'ють барабани, палають дрова у залізних діжках. Як військовий табір. Принаймні на вході стоїть охорона. І нас зупиняють. Кажуть, що потрібен пропуск. А пропуски видають у штабі. Тому самому, який в театрі Щєпкіна. Я пояснюю хлопцям, як туди пройти, це поруч, тільки на гору і побачать велику будівлю. Сам залишаюся, ходжу навколо табору. Надзвичайна атмосфера. Все бринить, як натягнута струна. Ті барабани, стіна з мішків з піском навколо купальниці, яку не видно. Люди в таборі танцюють та співають. Вірші Шевченко. У багатьох в руках "Кобзарі". Господи, я не бачив людей, читаючих "Кобзар" з самої школи! А тут їх сотні!
- Владюша! – це та дівчина, вона десь поділася, а зараз вже у таборі. - Іди сюди, це свій! – кричить вона, йде до мене, бере за руку і веде. Кілька охоронців намагаються нас зупинити, вона пояснює, що сестра сотника сьомої сотні.
- Мій брат тут став начальником! – каже вона, зчервоніла й трохи божевільна на вигляд. – Як тобі тут? – питає вона в мене і тут же, не дочекавшись моєї відповіді, кричить сама: - Супер!
Я глибоко дихаю і намагаюся не поринути в атмосферу захвату, що тут царює. Коли люди танцюють, співають, обнімаються один з одним, їм сигналять машини, що проїжджають поруч, б'ють барабани.
- Мені треба уходити. – кажу я дівчині. Це втеча, але коли відчуваєш, що сил не вистачає, то краще втекти.
- А фотографуватися! – кричить вона мені, тягне до залізної діжки, що вже аж почервоніла від вогню. – Зніми окуляри!
- Ні!
- Ніхто не повірить, що це був ти!
Я знімаю, нас фотографують і я тікаю. Дівчина ще щось кричить, але я не слухаю її. Прожогом вискакую з табору і біжу геть. До Сотні, вона ж улиця Соборна, колись вулиця Леніна. Забігаю в нічний магазин, беру чашку кави з автомату. Потроху п'ю і заспокоююсь. Потім виходжу на вулицю, збираюся зателефонувати Пантагрюелю, але бачу, що немає і восьмої. Зарано. Потроху плентаюся до театру Щєпкіна. Коли дзвонять мені. Це Едуард.
- Владюша, ти в місті?
- Так, зараз іду у штаб.
- Зачекай, я буду там хвилин за п'ять.
Приходимо майже разом, Едуард лізе обніматися, взагалі то ми не такі вже близькі друзі, але кажу ж, атмосфера особлива.
- Ти був в таборі?
- Був.
- І як тобі?
- Таке враження, що все добряче надихалися якогось звеселяючого газу.
- Ніякого газу! Ані алкоголю, ані наркотиків! З цим там дуже строго!
- Тоді чого всі, наче божевільні?
- Бо тут робиться історія!
- Що?
- Тут і зараз робиться історія України, а може, навіть, і всього світу!
- Ти це серйозно? – стривожено придивляюся до нього, бо Едуард завжди був цинік та скептик, а тут про долю світу заговорив. Він бачить мою недовіру, але на нього вона зовсім не впливає.
- Більш ніж! – аж кричить він. – Може і доля світу!
- Мені так не здається.
- Я тобі все покажу і ти сам зрозумієш! – Ед наче розучився балакати без крику і пафосу.
Взагалі то він спокійна, інтелігентна людина, з маскою такого собі поціновувала сарказму. А тут диви як захопився цими подіями. Йдемо до входу в театр. Там стоять кілька хлопців у камуфляжі. Білі пов'язки, чорна літера "Т", все як треба. Ед каже, що я з ним, нас пропускають.
- Ти тут своя людина?
- Я очолив інформаційний курінь.
- Кого?
- Інформаційний курінь. Ну, у нас тут, як Січ. Все поділено на курені. Є господарський курінь, є медичний, є інформаційний.
- То ти вже не в газеті?
- В газеті. Але ж вона виходить раз на тиждень, а тут все так швидко розвивається, що вимушені випускати листівки тричі в день.
- Ти бачив газету про Славка?
- Бачив. Більшу частину накладу ми змогли зупинити ще в друкарні, але частина пішла в місто. Вороги не сплять!
- І хто ваші вороги?
- Міськрада. Більшість там хоче сковирнути мера, призначили референдум. Мер, не дурень, підтримав нас, щоб набрати прихильників. А депутати підтримали наших супротивників.
- Це кого?
- Тут багато є невдоволених нами. Усякі козачки, націоналісти. Вони звикли, що вони тут одні за Україну, головні за неї. А тут з'явився Славко, люди його підтримали, охороняє українську месію, сина Шевченко. Самі вони не здогадалися цього зробити, тепер заздрять і намагаються нам перешкодити. Міськрада дає їм гроші.
Ми піднялися сходами на другий поверх, зайшли в кімнату, де колись сиділи освітлювачі.
- Це мій кабінет. А це моя команда! – каже Ед і вказує на кількох хлопчиків та дівчат, що пораються за комп'ютерами. – Як ранішня листівка?
- Вже надрукована, зараз розвозимо. – відповідає один з хлопців.
- Слідкуйте, щоб накрили усе місто. Щоб на заводах стояли біля кожної прохідної! Сьогодні ті потвори розкидали по місту своє лайно. Нам треба його перебити!
Ед сідає на стілець, запрошує присісти і мене.
- Ти сам приїхав, чи зі знімальною групою?
- Та поки що сам. Хочу роздивитися, що тут відбувається.
- Вези і групу! Я ж кажу, тут робиться історія! Ніна, зроби нам каву! А у Славка ти ще не був?
- Ще ні.
- Поїдемо к обіду. Мер як раз збирається. Йому вже гаплик був, бо на референдумі він би пролітав, а тут такі події. Тепер у нього всі шанси втриматися, а ось міськраді капці, то вони і бісяться! Чого вирячилися? Так, це сам Владюша Бар-Кончалаба з «Життя по-справжньому!»! Але це не привід щелепи на стіл опускати, працюємо! – кричить Ед на підлеглих. Явно хизується своїм знайомством зі мною. Як дитина.
- Ми зараз будемо робити листівку-звернення до працівників силових структур.
- Навіщо?
- Ходять чутки, що з Києва може прийти наказ на силову акції. Щоб розігнати Тарасівську Січ.
- Та ну що ти! Хто на це піде?
- Та знаєш! Більшість у міськраді з блоку президента. Вони Юлі голову проїли розповідями, що Славко з'явився не просто так, а на гроші її противників.
- До наступних президентських ще далеко. А наш Славко Юлі зовсім не супротивник.
- Та як сказати.
- Та хоч як! Він заслабкий проти цієї броньованої баби!
- Заслабкий. Але Ющенко теж був заслабкий.
- І просрав Юлі!
- Спочатку виграв, став президентом! Юля побачила, що слабак може стати президентом, що у нас невдах люблять та жаліють! – кричить Ед. Видно, що він багато над цим думав. – Ми працюємо, щоб все загладити. У наших листівках жодної критики Юлі, в штабі повісили її президентський портрет, я обробляю Славка, щоб він звернувся за допомогою до пані президента.
- А він що?
- Та, ти ж його знаєш! Мрійник! Каже, що владна допомога не потрібна, що це громадський рух, що допомагати повинен кожен, хто вважає себе українцем. Не від влади, а від серця! Він, навіть від мера допомогу не хотів приймати. Прийшлося за його спиною брати, бо ж людей треба чимось годувати, інші витрати. А ще як прийдеться в підпілля уходити.
- Та яке там підпілля!
- Слухай! Міський ЗМОП вже третій день тримають на базі. У частину внутрішніх військ приїхало двісті солдат з Полтави, зараз їх розміщують. Не просто бійців, а зі щитами, кийками, шоломами! Усяке може бути. То ми хочемо звернутися, щоб співробітники правоохоронних органів не виконували злочинних наказів і не йшли проти власного народу. Інакше будуть перед ним відповідати!
В приміщення забігає хлопець.
- Благонравов, тебе на нараду до полковника!
- Владюша, почекай мене, це швидко. – каже він і вибігає. Завжди такий неквапливий, а ось бігає, як заєць. Як тут усе змінилося!
Я п'ю каву, мене обступили робітники інформаційного куреня, беруть автографи, розпитують про програму. Вони всі її дивляться, у більшості є всі випуски на ДВД. Розпитують про різні випадки. Я розповідаю і питаю сам. Дивно, але роблять вони тут без зарплатні. Здається, не брешуть, коли кажуть, що просто цікаво. Про своїх супротивників говорять з презирством, що ось ті тільки за гроші. Називають їх "заки", скорочено від "заслані казачки". Кажуть, що обов’язково переможуть. І очі в них палають. Давно вже я не бачив, щоб у людей палали очі.
Повертається Ед. Дуже схвильований.
- Є інформація, що буде спроба арешту Славка.
- За що?
- Невідомо. Можливо, вчинять якусь провокацію. Або порушать тухлу кримінальну справу. Зараз вирішено направити до лікарні дві додаткові сотні охорони. І виставимо пости на в'їздах до міста. Бо на Суми можуть двинути сили з Харкова чи Києва!
Він аж тремтить увесь. Здається, що ось-ось заспіває "Йде війна священна, народна війна".
- Чого сидимо! Готуємо дві листівки! Першу до міліції, другу до сумчан! Просимо городян вийти на вулиці, у випадку, якщо в Суми спробують ввести війська! Акція мирної непокори! Захистимо Тарасовича! Захистимо власне майбутнє! Давайте! І підготувати прес-реліз на випадок силової акції! Якщо вона почнеться, ми за хвилини повинні поставити усю Україну на уші! Зрозуміло?
Він важко дихає, втирає піт.
- Пішли покуримо.
- Ти ж не курив.
- Почав! Бачиш які тут нерви!
Ви виходимо з кімнати, у фойє другого поверху безліч людей, що товчуться по якимось тільки їм відомим справам. Бачу двох хлопців, киян, з якими йшов вранці. Вони вже у камуфляжі і при пов'язках, охороняють якійсь стіл. Махають мені рукою, показують, як все добре.
Виходимо з Едом на балкон театру. Він запалює цигарку, жадібно затягується. Барабани в таборі все гримлять.
- Слухай, їм ще не набридло, стукати?
- Людям треба підтримувати бойовий дух.
- А про купальницю ви подумали?
- А що купальниця?
- Вагітна жінка вимушена увесь час у такому грохоті проводити. Так і до викидня недалеко.
Ед робить здивоване обличчя.
- Слухай, а про це і не подумали! Потримай цигарку.
Він залишає мене і кудись втікає. Я дивлюся на тютюновий дим. Мені він завжди не подобався, але зараз здається смачним. Ні, тут щось дійсно відбувається, щось таке, що все змінює. Бо якщо вже мені почав подобатися запах тютюну!
Ед повертається.
- Я сказав полковнику. Він погодився, що для вагітної жінки ті барабани ні до чого.
Він каже це і барабани замовкають. Настає тиша. Звісно, умовна тиша, бо вже день, гуркотить транспорт, перегукуються люди, але у порівнянні з барабанами то тиша.
- Що ти про все це думаєш? – каже Ед і киває у бік табору.
- Сп'яніння.
- Що?
- Це схоже на масове сп'яніння. Усім весело, радість розтікається по всьому тілу, ейфорія, танці, неможна встояти на місці, хочеться плигати і реготати. Але треба пам'ятати, що буде далі.
- І що буде далі? – питає Ед.
- Оце б цікаво знати.
- А ти що думаєш?
- Думаю, що буде похмілля. Як після 2004-го. Коли здавалося, що ще трошки і ми в Європі. А виявилося, що совок так глибоко засів у більшості нас, що до Європи, як до місяця рачки. Ну, принаймні, тоді люди відстояли чесні вибори. А що зараз? Ну пройде день, тиждень, два. Напруга почне спадати. Людина не може бути в стані ейфорії довго. Що ви будете робити далі?
- У нас багато роботи. Треба зберегти купальницю, дати їй можливість народити Тарасовича.
- І що далі? Ну ось вона народить Тарасовича. Народить не скоро, бо ж невідомо, як там у пам'ятників, може їм потрібні десятки років, щоб виносити дитину. Але, припустимо, що все нормально, вона народила. У вас буде маленький пам'ятник. Що далі? Будете приносити йому квіти і вклонятися?
- Будемо охороняти його, поки він не виросте.
- Ну добре, будете. Хоча в мене є сумніви, що люди погодяться чекати так довго. Натовпу потрібно все тут і зараз. Обіцянки про те, що через багато років щось буде, тут не діють. Але нехай люди погодяться чекати. Звідки ви взяли, що Тарасович буде месією?
- Славко сказав.
- А Славко що, істина в останній інстанції? Він така ж людина, як ти, чи я. То він може помилятися. І що ви будете робити, коли побачити, що Тарасович ніякий не месія? Ви вимушені будете брехати про те, що він месія! А як спасіння України полетить під три чорти, тоді доведеться шукати ворогів, які в цьому винні. Ми ж проходили все це, Еде. Ти ж добре знаєш історію.
Він мовчить. Скурив цигарку вже до фільтра, але продовжує затягуватися.
- Не кури фільтр. – кажу йому.
Він кидає цигарку і кривиться.
- А якщо Славко правий? Він же може помилятися, а може бути правий!
- Я не вірю у пророків. І не вірю у якогось рятівника. Щоб врятувати Україну, нам самім треба стати іншими. Не совками, чужими власній землі, а українцями. Тоді може щось і буде. А так що прийде хтось і все зробить, в це я не вірю.
Ми стоїмо і дивимося у місто.
- Але все ж так чудово! – каже Ед.
- Я знаю. Це як у коханні, починається усе майже райські, а закінчується майже зажди погано.
На балкон виходить чоловік з білою пов'язкою, за ним кілька бійців з пов’язками. Чоловік вказує на мене.
- Ось він.
Я посміхаюся. Думаю, що мене викрили, зараз будуть просити автографи. Але хлопці, яки прийшли з тим чоловіком, вони хапають мене і починають заламувати руки. Я пручаюся, мене кидають на підлогу і притискають.
- Не рипайся! – кричать мені на вухо. –Документи є?
- Ні. – шепочу я.
- Хлопці, ви що робите! – кричить Ед.
- А ти мовчи! Ти розмовляв з ворогом і навіть не спробував його затримати!
- Це не ворог!
- Він не вірить у Тарасовича, він зневажає Славка! В курінь контррозвідки його!
Мене кудись тягнуть, я ще чую крики Еда, потім ні. Мене майже зносять сходами, далі у підвал. Там тягнуть темним коридором, кидають кудись. Я боляче б'юся обличчям об підлогу. Двері за мною зачиняються. Навколо суцільна темрява. Я сідаю, киваю головою і потроху шаленію від того, що відбулося. Мене заарештували! Якісь блазні, що вирішили погратися в солдатиків! Ворогів шукають! Ідіоти!
- Ти хто? – спитали мене з темряви.
- А ти хто?
- Я - Семен.
- Я – Владюша.
- Тебе теж патруль узяв?
- Так. А тебе за що? – поцікавився я.
- Та через дурість. Ми з хлопцями трохи випили, а тут наш сотник прибіг. Почав волати, я його і послав на хуй. Він викликав січову стражу, тепер судити будуть. – каже мій невидимий співрозмовник. – Ти теж по п'яні?
- Швидше по дурі, балакав забагато. – кажу я. Думаю подзвонити Пантагрюелю, щоб розповісти халепу, в яку вляпався, але вирішую зачекати. Може сам якось виплутаюся. Чекати доводиться недовго. Вже через кілька хвилин чутно якісь голоси в коридорі. Потім двері відчиняються, в камеру починає світити відразу кілька ліхтарів. Я нічого не бачу.
- Владюшо, де ви? – питає хтось.
- Ось він! – чую я Еда. Він бере мене за руку і виводить.
- Владюша, вибачте, ми не знали, що це ви. – каже мені якісь чоловік. – Я сотенний січової стражі Вороненко. Мою люди слідкують, щоб на території січі не було провокаторів, почули вашу розмову з курінним отаманом Благонравовим і подумали, що ви з ворогів. Хлопці у нас прості працюють, то не дотумкали, що ви тренуєтесь, як з ворожою пропагандою боротися. Ще раз вибачте.
- Та нічого, сотнику. Зараз зробимо пану Владюші документ, щоб більше помилок не було! – каже Ед.
Ми вже вийшли з підвалу, я тру обличчя.
- Як ти? – питає Ед, коли ми вже на вулиці.
- Та нічого, тільки вдарився об підлогу.
- Ага, невеличкий синець.
- А порядки у вас тут зашибісь!
- Ти повинен зрозуміти, у нас тут майже військовий стан. Поїхали в лікарню, Славко хоче тебе побачити.
- Він знає, що я в місті?
- Так, хтось йому розповів. Навіть не розумію, хто! Поїхала, ось наша машина.
Ми сідаємо у стару "Волгу", яка деренчить від напруги, але везе нас у обласну лікарню. Ед дає знак, що при водії краще зайвого не говорити, то ми балакаємо про морози та про те, що ось-ось вже весна. По дорозі бачимо кілька наметів.
- Білі з чорними "Т" – наші. Усі інші – ворожі. Вони ніяк не вирішать, як емблему узяти. У них же там одних великих гетьманів з десяток не менше. Кожен своє пропонує.
Скоро ми вже біля лікарні. Один з корпусів оточений живим ланцюгом людей з білими пов'язками на рукавах, "наших", як каже Ед. На вході до лікарні ще кілька десятків охоронців. Прискіпливо дивляться документи Еда, мене взагалі не хочуть пускати, але Ед кричить, що мене чекає Славко. Тоді тільки пропускають. Йдемо сходами на третій поверх, Ед шепоче, що треба придумати Славку якийсь чин, щоб так і звати. Наприклад кошовий чи хоч гетьман.
- А то усі Славко та Славко, якось несерйозно!
Біля дверей на поверх знов охорона, знову ледь пропускають. Біля дверей в палату, вже зупиняють остаточно, не хочуть нічого чути. Тоді Ед кричить: - Славко, Владюша тут!
Еда б'ють, кидають на підлогу, починають заламувати руки, коли з палати вискакує дівчина у білому халаті.
- Припинити! І пропустити їх! – вона не дуже то і кричить, але її миттєво слухають. Піднімають Еда, відпускають мене. Голос дівчини знайомий і я пізнаю ту саму, з якою йшов з вокзалу.
- Це ти?
- Я.
- Що ти тут робиш?
- Я у патронатній службі Славка.
- Де?
- Потім поговоримо, заходь!
Ми заходимо. Велика палата, мабуть що найкраща в лікарні. У ліжку Славко, поруч з ним кілька лікарів. Славко бачить мене, підводить руку. Виглядає він не дуже. Блідий, майже жовтий. Обличчя - кісточки обтягнуті шкірою. Він дуже схуд.
- Привіт, Владюшо.
- Привіт, Славко.
- Що, я такий страшний, що ти так розгубився? – він посміхається, якщо цей рух безсилими губами можна назвати посмішкою.
- Та нічого, бачив і гірших. Ти ж після операції. Як голова?
- Не дуже. Думки, як загуслий мед, ледь тягнуться. І болить інколи голова.
- Це не дивно, бо ж травми серйозні. Але процес відновлення йде нормально. – каже один з лікарів. Славко робить ледь помітний рух оком і лікарі поспішають геть з палати. Де це він такому навчився? Оцьому руху? Таке враження, наче він народився на троні! Я здивований.
- Ти приїхав з групою. – питає Славко. Точніше, навіть не питає, він в цьому впевнений.
- Ні, група у дорозі, скоро буде. – брешу я. Точніше не брешу, бо дійсно збираюся викликати групу.
- Бачиш, як вийшло? – він знову всміхається. Виглядає це жахливо.
- Що вийшло?
- Я хотів попасти на програму. І попав. Тільки з іншого боку. Не в двері, а у вікна
- Ну так. Неочікувано.
- Ти був у таборі? – питає він.
- Був.
- Мати з дитиною дійсно в небезпеці?
- Так, у них там майже будиночок з мішків. І навколо багато охорони, навіть більше ніж у тебе.
- Це я наказав. Мене не треба охороняти. Я не важливий, важливий Тарасович.
Він каже це і дивиться мені в очі. Я бачу в його погляді серйозність. І впевненість. Але це дурниці! Його охороняють може краще, аніж президента! Сотні дві чи три людей, а він тут розповідає, що він – неважливий. Це - дурість, чи цинізм?
- Ти знімеш про Тарасовича програму? – питає він. Я ледь втримуюся, щоб не посміхнутися. Знімати програму про того, кого ще немає? І саме програму, не просто сюжет, а програму! Ні, Славку, мабуть занадто сильно дісталося по голові.
- Славко, прийшли люди з СБУ. – каже дівчина. В руках у неї ціла папка якихось документів. Вона тут не більше години чи двох, а вже як справжня господарка. Молодець, дівчинка.
- Я їх прийму. Ми ще поговоримо, Владюшо. – каже він. І я не розуміє, чи це побажання, чи наказ. Я дратуюся, бо я один з ведучих "Життя по-справжньому!"! А хто сей мудак, щоб мені наказувати!
В коридорі зустрічаємо кілько переляканих чоловіків в сірих костюмах і з обличчями, які неможливо запам'ятати. Їх так відбирають у службу – зі стертими, сірими обличчями. А ще вони всі невеличкі, худенькі та лисуваті. Не люблю гебню. Вони хвилюються, не знають куди дівати тремтячи руки.
Вже на вулиці, я питаю Еда, що треба есбеушникам від Славка.
- Вони хочуть, щоб Славко дав підписку, що не буде підбурювати своїх прихильників до повалення конституційного ладу.
- Серйозно?
- Так. Ми на засідання зранку обговорювали текст підписки. Рекомендували Славку підписати.
- Комедія якась. – дивуюся я.
- Ні, тут все серйозно. – каже Ед.
Його терміново викликають в штаб, я кажу, що хочу поснідати. Домовляємося, що увечері зустрінемося. Він їде, я неквапливо йду вулицею Троїцькою, колишньою Дзержинського. Заходжу у невеличкий ресторан, замовляю поїсти. Телефоную Пантагрюелю.
- Треба висилати групу. – кажу я і готуюся викласти аргументи, щоб переконати Пантагрюеля.
- Дві групи вже в дорозі. Ти керівник. Треба буде готувати по три сюжети щодня. Ми беремо Суми під ковпак! – каже Пантагрюель.
Я мовчу ошелешений.
- Владюшо, ти слухаєш?
- Слухаю. Просто я не чекав...
- Я подивився новини. Мені ж стало цікаво, звідки рейтинг! Так ось, там було звичайне лайно, вони ж не вміють робити продукт! Але окрім цього там ще був великий сюжет з Сум. І дивилися саме його! До твого міста зараз дуже великий інтерес! Я понишпорив блогами, там про це тільки і говорять! Ми розкрили цю тему і ми повинні тримати її! То займайся!
- А як же програма?
- В тебе є запас на один випуск, потім подумаємо. Головне зараз, події в Сумах. Зосередься на них. Групи будуть на місці десь через годину. Як потрібно буде ще, я вишлю ще. Ми не повинні нічого пропустити. Все зрозуміло?
- Так, Панта, все.
- Працюємо, Владюшо.
Я сховав телефон і замовив сто грам коньяку. Попереду була важка та цікава робота! Хто б міг очікувати такого від Сум! Я випив, поїв, ще трохи посидів за чашкою кави. Набирався сил перед забігом який, можливо, буде тривати не один тиждень. Я аж тремтів від збудження. Тремтів, як і все місто.
