Ми зустрілись як завжди... В тому ж місці, о тій ж годині. Наші руки навпомацки знайшли одне одного, а наші очі обмінялись байдужими поглядами. Все було за старим сценарієм…
Ми знову були разом…час розлучає нас, але згодом ми знову разом…Р-а-з-о-м… Слово, яке у нашому випадку лише слово. Не наповнене змістом та почуттями. П’ять літер, які складають нас.
Вулиці наповнені блаженним літнім теплом, відчайдушно намагались втримати останні промінчики сонця, яке дбайливо ховала ніч.
Люди намагались втримати день який забирав їх з собою…в минуле. А я намагалась втримати себе, щоб ще хоч трохи побути з тобою…нічого не відчуваючи, не думаючи і не знаючи як воно буде далі. Просто поруч з тобою.
- Я хочу навчитись літати…
- Лети…
- Я не вмію.
- То залишайся.
- Чому?
- Що «чому»?
- Чому я повинна залишитись?
- Бо не вмієш літати, - ти знову закурив…вкотре видихнув терпкий пекучий дим…і місто огорнув сірий туман.
- Але ж я хочу навчитись! Навчи мене…Я бачила як ти літаєш! – я хотіла бути з тобою навіть там…Р-а-з-о-м.
- Навіщо?
- Не знаю. Просто я хочу вміти літати. Тебе ж навчили…от і ти навчи мене, - я все не вгавала. Мені було мало бути поруч на вулицях, в будинках чи в метро. Байдуже в якому місті і країні. Я хотіла літати.
- Не думаю що це хороша ідея.
- От і не думай, навчи!
- В тебе холодні руки. Замерзла, - ти спробував мене зігріти, але сам не повірив в те що зможеш… Стало ще холодніше.
- Я не зможу залишитись з тобою. Мені скоро час йти. Вітер, навчи мене літати.
- В тебе ще є кілька хвилин до опівночі…тоді прийде Осінь. Ти впевнена? – твій голос був спокійним, мені раптом захотілось заснути на твоїх руках.
- Звичайно!
Ти викинув тліючу цигарку у найближчу урну для сміття – хтось на Землі побачив як падає зірка.
Дістав з кишені жовту таблетку, яка нагадувала жовте сонце, простягнув мені і прошепотів: «Лети….»
