Стіни тунелю розходяться вшир і зникають зовсім. Я не розумію, як таке могло статися, але ми стоїмо посеред неозорої рівнини, залитої присмерковим червонястим світлом. Тут немає ні стін ні стелі – лише простір, який тягнеться скільки сягає око. Все навколо нерухоме, застигле, незрушне. Я з подивом помічаю старі вантажівки з піднятими кузовами, діряві каструлі і потрощені меблі, ворсисті килими з пропалинами від прасок і телевізори з вийнятими кінескопами, огризки дроту і звалища цегли, пошматовані, вицвілі на сонці плакати «Мир, труд, май» і плакати «Слава труду!», шахові дошки з незакінченими партіями і газові плити, на яких навічно застигли закопчені каструльки із вчорашнім супом, десятилітрові баняки з квашеною капустою і підшивки старих журналів «Юний технік» та «Огоньок», мікрофони, затиснуті в посірілих руках заслужених артистів СРСР і самих артистів, звалених на купу під бетономішалкою, яка вже ніколи на вихлюпне на заслужених артистів жодної краплі цілющого бетону; дивлюся на старі велосипеди, що висять на рештках стін комуналок, і важкі чавунні ванни із застиглими в них перестаркуватими купальницями; дивлюся на запилюжених плюшевих медвежат і пластмасових зайців, які затисли в передніх лапах бойові там-тами, на старі сімейні чорно-білі фото і на почорнілі від кіптяви паровози з розірваними паровими котлами; зауважую гурт пенсіонерів, що застигли біля дерев’яної лавки у сквері з пластиковими стаканчиками у руках, і автомобіль марки «Волга», половина якого знаходиться в розтрощеному кіоску «Ремонт взуття»; я дивлюся на похилені пам’ятники Іллічу з лопатою на кремезному плечі і трохи менші пам’ятники Сталіну, з неодмінним пенсне і гросбухом, затиснутим у маленькій інтелігентській руці, на шкільні парти, пофарбовані гидкою розведеною зеленою фарбою, за якими нерухомо сидять скоцюблені фігурки в поїденій міллю коричневій шкільній формі, на задертий у небо тупий ніс багатомоторного транспортного літака, що зіперся на потрощені панельні дев’ятиповерхівки, за якими, наїжачившись радарами і гарматами, похилився здоровенний крейсер… І так – повсюди. Скільки сягає око, до самісінького горизонту на віки вічні тут завмерли сотні, тисячі, мільйони і мільярди предметів, механізмів, будов і людей. Все зупинене, застигле і непорушне. Я дивлюся на все це велетенське і величне у своїй занедбаності звалище-пам’ятник усьому людству, і моє горло стискає дивний колючий спазм.
Я проходжуюся рівниною, наступаючи на запилюжені колекції марок і фантиків від жувальних гумок «Турбо» та «Дональд Дак», переступаю через розсипи потрощених іграшок і купи старого зношеного взуття, оминаю звалище здутих футбольних м’ячів і хокейних ключок, обмотаних синьою і чорною ізоляційною стрічкою, на мить зупиняюся перед тріснутим акваріумом із застиглою в ньому безокою золотою рибкою, дивлюся в дзеркало перехнябленого туалетного столика, яке відбиває все, крім мене, і йду далі, обходячи сотні речей і предметів, які свого часу визначали побут і життя їхніх власників, були мірилом їхнього щастя і знедоленості, були часткою їхнього існування, часткою їх самих, а тепер застигли тут зламаними, закинутими, нікому не потрібними свідченнями скороминущості всього сущого.
Десь поміж цього розкішного заціпеніння та занедбаності тьмяною плямою виринає Шансон. Він щось довго говорить, показуючи рукою у бік, звідки ми прийшли. Я на нього не зважаю. Тицяю йому червінця і він зникає, а я продовжую неквапом іти, час від часу зупиняючись і розглядаючи старі рукомийники із бурими раковими пухлинами іржі, градусники, що показують 36.6, віконні рами із вікнами, обклеєними паперовими сніжинками і Дідами Морозами, подерті червоні ватяні ковдри і пластикові потріскані вибивачки, горщики із засохлими квітами і дитячі набори дерев’яних кубиків, з яких можна скласти все що завгодно, стерті автомобільні покришки від Волг, Москвичів та Жигулів і друкарські машинки із вправленими туди пожовклими порожніми аркушами паперу.
Віддалік, між задертим догори ковшем екскаватора і пірамідою пластикових ящиків для пляшок, я помічаю похилений двоповерховий будинок із жовто-сірої потрісканої цегли. Він дуже схожий на той, в якому я виріс – балкони з металевими прутами-огорожею, коричневі двері єдиного під’їзду, покручене волосся телеантен, що проростає на сірому шиферному даху, і кривобокий димар, який заклали цеглою після того, як провели центральне опалення. Скільки разів у моїх снах і спогадах зринав цей старий будинок на вісім квартир з вічною вологістю у під’їзді, з дерев’яними перилами на залізних стояках, з чорними кнопками деренчливих дзвоників, на які вішали табличку «Чергова квартира». Скільки разів я подумки повертався до цього будинку, заходив у його темний під’їзд і неквапом, вбираючи специфічний запах бетонних сходинок і вибілених стін, підіймався на другий поверх і завмирав перед дверима, оббитими дерматином гірчичного кольору. Проте я ніколи не наважувався торкатися латунної ручки цих дверей. Я ніколи не наважувався, навіть подумки, відчинити ці двері і переступити поріг квартири номер вісім – я боявся, що там все виявиться геть іншим, ніж було за часів мого дитинства, я боявся того могутнього страшного розчарування, яке може спіткати лише тоді, коли повертаєшся у своє дитинство і виявляєш, що насправді там все зовсім інакше, ніж ти згадував у дорослому житті.
Я підхожу до будинку номер 4 по вулиці Леніна, обчищаю черевики об залізний шворінь, що стримить, вкопаний у землю, і заходжу у під’їзд. Двері за спиною ляскають точнісінько так, як вони ляскали у дитинстві. Сходинки ще вологі і пахнуть хлоркою. На мить спиняюся перед синіми дверима квартири Каніковського, ніби сподіваючись почути важке повільне шаркання за ними. Але двері мовчать. Пригадую, як щовечора, близько шостої, у двір важко вповзав старий Каніковський. Він був великий з буйною геть сивою чуприною. Він мав великі товсті ноги і великі товсті руки, але попри загальний гігантизм Каніковський радше асоціювався з трухлявістю і кволістю, аніж з чимось могутнім і потужним. Це той випадок, коли зовнішня оболонка була завелика для її внутрішнього наповнення. Мені завжди здавалося, що вся сутність Каніковського запросто, і навіть з більшим комфортом, розмітилася б у якомусь меншому тілі. Тоді б він не сунув так важко, відсапуючись і пітніючи, шаркаючи по землі то однією, то другою ногою у стоптаних капцях, які він з однаковим успіхом використовував як для квартирного ужитку, так і для експедицій за її межі. У Каніковського був великий старий шкіряний портфель з металевою блискучою застібкою, в якому він завжди носив стоси якихось паперів і книжок. Каніковський жив сам, і мабуть через самотність, тримав шістьох котів. Час від часу кицьки приносили Каніковському котяче поповнення і тоді, зазвичай, зникав один із старих котів. Злі язики плескали, що Каніковський випрацював так зване безвідходне виробництво. Він просто вбивав і засмажував чи тушкував якогось представника старшого котячого покоління і використовував його для харчування покоління прийдешнього. Ми боялися Каніковського і вірили, що він збирає котячі душі. Ми вважали, що він тримає ті душі у літрових скляних баняках, якими він заповнив усі полиці свого сараю. Ромка із сусіднього будинку розказував, буцімто він чув, як дорослі розмовляли про Каніковського і вони казали, що якщо назбирати в баняках тисячу сто одинадцять котячих душ, то тоді можна стати дуже могутньою людиною. Дорослі казали, що той, хто володіє означеною кількістю котячих душ, буде завжди перший у черзі на квартиру чи машину і зможе без проблем отримати профспілкову путівку у Крим чи в Сочі. А всім же відомо, що Каніковський і Волгу недавно сину купив, і путівки у профспілках регулярно отримує. Якось Руслан, інтернатівець, який час від часу втікав з інтернату і жив у своєї тітки із сьомої квартири, заліз до сараю Каніковського і вкрав один із його літрових баняків. Каніковський тоді якимось чином про це дізнався і страшно розлютився. Він кляв Руслана останніми словами і привселюдно обіцяв тому страшний кінець. Невдовзі Руслан зник, а потім казали, що його зловили на гарячому, коли він намагався вкрасти велосипед під гастрономом… Хай там як, але ми побоювалися Каніковського.
Я поволі підіймаюся сходинками на другий поверх. Проводжу рукою по дерев’яних потрісканих перилах, пофарбованих блакитною фарбою, намагаюся згадати, чи були вони так само розсохлі в дитинстві.
Біля наших дверей (гірчичний дерматин, декоративними гвіздками вибито цифру 8) – двері квартири Русланової тітки. У неї було червоне обличчя і бордовий розпухлий ніс. Русланова тітка завжди ходила в довгому теплому халаті під пояс і варила самогон. Всі знали, що вона варить самогон і продає його в гуртожиток петеушникам, але ніхто на неї не заявляв у міліцію, бо казали, що вона відьма і може поробити. Петро Федорович із шостої квартири також полюбляв самогон Русланової тітки, але вона не дуже то часто йому відпускала, оскільки Петро Федорович любив пити у кредит, а Русланова тітка більше поважала «налічку», отож від Петра Федоровича частіше тхнуло Потрійним одеколоном, аніж самогоном Русланової тітки.
Руслан у нашому дворі з’явився несподівано, коли вперше втік з інтернату. Він був трохи старший за нас і вмів робити безліч цікавих та корисних речей, на кшталт потужних рогаток, які гатили кульками від підшипників на двісті метрів, і саморобних вибухівок із селітри. До того ж у Руслана мало не щотижня був новий велосипед, якого він відразу ж перефарбовував гидкою зеленою чи червоною фарбою для парканів. Зовнішній вигляд велосипедів від цього потерпав, але зате вони ставали важко впізнаваними для своїх колишніх власників. Інколи Руслан ненадовго повертався до свого інтернату, але йому там швидко набридало, і він знову з’являвся у тітки, ганяв на своїх крадених зелених чи червоних велосипедах, пулявся з рогатки у котів Каніковського і загалом розважався, наскільки вистачало його фантазії потенційного клієнта колонії для неповнолітніх. На горищі нашого будинку Руслан тримав голубів. Ми не знали, навіщо такому розбишаці як Руслан здалися ті голуби, але він їх там розводив, а нам було цікаво спостерігати, як він випускає їх політати через горішнє віконце. Якось коти Каніковсього залізли на горище і поїли чи не половину голубів Руслана. Тоді той знавіснів і, як вже було сказано, заліз в сарай Каніковського і вкрав у того банку з котячою душею. Тоді Каніковський обклав Руслана прокляттями, і той незабаром зник. Після того, кажуть, тітка Руслана поробила Каніковському, і в того раптом подохли всі його коти, а він сам невдовзі виїхав до Кишинева. Через кілька місяців потому померла і тітка Руслана – люди казали, що прокляття Каніковського, який, вочевидь, на той момент зібрав усі тисяча сто одинадцять котячих душ, дістало тітку Руслана навіть із Кишинева.
Ще на нашому поверсі жила Трифоновна. Мабуть, у неї, як і в усіх людей, було ще й ім’я з прізвищем, але я їх ніколи не чув. Натомість всі називали її просто Трифоновною. Трифоновна завжди ходила у темно-синьому халаті, які носять прибиральниці. На голові Трифоновна носила товсту теплу хустку, а на ногах, так само як і Каніковський, кімнатні капці. У Трифоновни були криві ноги, як у бувалого морського вовка, і тому ходою вона нагадувала гусей Петра Федоровича. Трифоновна, як і Каніковський, жила сама, але вони не любили одне одного. Мабуть, через те, що Трифоновна вважала, буцімто коти Каніковського об’їдають її курей. Курей Трифоновна мала до дідька. Це було дивно, оскільки, як вже зазначалося, вона жила сама, родичів у неї нібито не водилося, і всі лише дивувалися, куди вона дівала тих своїх курей. Трифоновна розводила їх у величезному курнику, який розташовувався за гаражем Петра Федоровича. Всі підступи до курника були перекриті страхітливою огорожею, зробленою з мотузок, дроту, картонок та шматків фанери. Тричі на день Трифоновна виходила на подвір’я зі здоровенною виваркою, в якій парувала пшоняна каша, змішана з лушпаями від картоплі і ще чимось невідомим, проте дуже смердючим. Заледве Трифоновна підходила до свого курника, як кури зчиняли страшенний гвалт і били крильми так, що пір’я здіймалося аж над огорожею. Трифоновна заходила на територію курника і вивалювала вміст виварки в спеціальне коритце. Поки кури дзьобали пшоняну кашу, Трифоновна стояла над ними, пильнуючи, аби, бува, комусь не дісталося більше за інших – у таких справах вона любила порядок і справедливість. Проте не тільки заради курячої справедливості Трифоновна подовгу стовбичила в курнику під час годівлі. Вона також слідкувала, щоб, не дай бог, якийсь із виплодків Каніковського не приперся на чужий банкет і не з’їв виварку смачнючої каші з лушпаями. Каші у виварці завжди було з горою, тому Трифоновні доводилося стовбичити в курнику, спостерігаючи курячу трапезу. Коли ж кури чомусь не видзьобували все одразу, Трифоновна дуже сердилася і обіцяла їх не годувати цілий тиждень. Коти Каніковського у цей час, як правило, сиділи на даху гаража Петра Федоровича і нахабно витріщалися на кашу з лушпаями і на саму Трифоновну. Трифоновна інколи кидалася в них кукурудзяними качанами, але коти на те не зважали, оскільки вона влучила тільки одного разу, та й то в сусідського кота Тишку. Заледве Трифоновна виходила з курника, як коти неквапом спускалися з даху гаража і заходилися доїдати кашу. Оскільки кури до цього часу набивали свої курячі кендюхи під зав’язку, то їм на це було наплювати. Інколи Трифоновна брала довгий гострющий ніж і йшла до курника різати чергову курку. Робила вона це нехотя і після процедури, тримаючи за ноги безголове куряче тіло з обвислими крильми, жалілася всім, кого зустрічала дорогою, як їй жаль своїх курочок-чубатурочок, як у неї тремтіла рука, коли вона перерізала ножем шийні хребці, і як курка на неї докірливо дивилася, коли вона хапала її за шию. Каніковський, чуючи подібні сповіді Трифоновни, завжди презирливо кривився – мовляв, знайшла через що переживати, в мене тут взагалі – коти, і то я ніколи не жаліюся, а коти – це не якісь там кури, коти – це, знаєте, рівень… Проте хай там як, але у розведенні курей Трифоновна знала толк. Вона могла годинами розповідати про тонкощі цієї справи, перехопивши посеред подвір’я сусідку чи просто когось знайомого. Трифоновна знала про курей наскільки багато всього, що люди намагалися триматися її осторонь, бо перестрівши когось на вулиці, вона відразу ж намагалася вивергнути на нещасного весь свій грандіозний багаж знань у сфері розведення курей. Оскільки попит на лекції про курей був значно мізерніший за пропозицію, а Трифоновні все ж інколи хотілося з кимось про це поговорити, то частенько її слухачем ставав малий Костик із першої квартири.
Костик був єдиною дитиною в сім’ї педагогів, і через це його дуже любили. Проте любов батьків до свого єдиного чада з часом виродилася у зовсім вже дивні форми. По-перше, Костику заборонялося самому виходити на вулицю: пускати дитину одну на двір – це чисте безглуздя, категорично заявляла Тетяна Григорівна, мати Костика. За словами Тетяни Григорівни, на вулиці дитину підстерігали тисячі найрізноманітніших небезпек, починаючи від мікробів, якими аж кишить пісочниця, і закінчуючи бездомними собаками, що базувалися біля їдальні петеу. Не варто було також недооцінювати мордатих виплодків Каніковського, які цілісінький день вешталися двором, розмірковуючи, яку ж таку капость утнути малому Костику і його батькам. А цигани? Хіба ж хтось коли лічив, скількох дітей покрали цигани, щоб потім зробити з них бридких замурзаних злодюжок, які крастимуть для них гаманці, коштовності, магнітофони, телевізори, велосипеди, легкові автомобілі, і навіть автобуси? Словом, небезпека на дитину чатувала звідусіль, і тому, якщо малий Костик і з’являвся на подвір’ї, то лише під наглядом когось із дорослих. Оскільки Костикові батьки вчителювали і не могли гуляти з Костиком, а ідея віддати єдину дитину в дитячий садок вважалася крамольною і взагалі обговоренню не підлягала, то найчастіше на прогулянку Костика виводила бабця, яку спеціально для цієї мети Тетяна Григорівна виписала аж із Саратова. Саратовська бабця виявилася надзвичайно енергійною і дієвою людиною. Лише за перший тиждень перебування у Костиковій сім’ї вона відгородила чималий шмат двору під вікнами їхньої квартири під палісадник. В палісаднику бабця із Саратова насіяла маків, чорнобривців, петрушки і насадила гладіолусів, цибулі та кропу. Щойно дозріли макові голівки, як Руслан уночі відразу ж їх позрізав і продав якимось своїм знайомим наркоманам. Наркомани зраділи і переказували, щоб у наступному році під мак виділили всю ділянку. Бабця із Саратова розлютилася і заявила на Руслана в міліцію, але в міліції їй сказали, що згідно з наказом про комплексні заходи боротьби з наркоманією сіяти мак заборонено і впаяли їй чималенький штраф. Бабця із Саратова виплатила штраф і розлючена повернулася у свій Саратов розводити мак, чорнобривці і гладіолуси. Батьки Костика теж розлютилися, плюнули на все і здали його в дитячий садок. У дитячому садку Костик пробув недовго. Вже за кілька днів у нього стався розлад шлунка, та то такий, що коли увечері його прийшли забирати, Костик мав геть змучений вигляд і перемащені штани. Батьки Костика розлютилися вдруге, нагримали на виховательку і забрали Костика з дитячого садка. Довелося перепрошувати бабцю із Саратова і обіцяти виділити їй під аграрні експерименти чималу ділянку городу за селищем.
Коли Костик сяк-так виріс, то вступив до інституту і поїхав вчитися у місто. Там він, казали, не стільки вчився, скільки всотував усім своїм молодим організмом таку дивну і неочікувану для нього свободу. Незважаючи на те, що Тетяна Григорівна мало не щотижня приїжджала до Костика у гуртожиток з інспекцією та продуктовими передачами, Костик врешті-решт став готом. Він носив кумедний чорний одяг зі шкіри, пофарбував волосся у радикально чорний колір, слухав похмуру музику із суїцидальними настроями і обожнював тинятися кладовищами, пояснюючи це тим, що на кладовищах буцімто дуже гарна енергетика і що взагалі там завжди тихо і спокійно, не те що на міських вулицях. Коли Костик навідувався до батьків на свята чи канікули, він лякав сусідів своїм мертвотно-блідим загримованим обличчям і підведеними чорною тушшю очима. Бабці хрестилися йому услід, а матері показували дітям на Костика і казали, що коли ті не будуть слухатися, то виростуть такими як він. Діти плакали і присягалися слухати батьків усе життя. Костик на те не зважав. Йому, як і будь-якому готові, навіть імпонувала така інфернальна репутація в очах односельців. Якось Трифоновна знайшла свою курку прибитою за лапи до воріт гаража Петра Федоровича. Та була без голови, з випущеними тельбухами і обвислими закривавленими крильми. Підозра відразу впала на Костика, який гостював у батьків після зимової сесії. І хоча не було жодних прямих доказів, які свідчили б проти Костика, Трифоновна здійняла таку бучу, що невдовзі до Костикових батьків завітав дільничний міліціонер. Трифоновна перестріла його ще на підступах до двору і зі старечими сльозами на очах почала розказувати йому про жертву, себто про курку, яка та була розумна і чепурна, і що взагалі то була її улюблена курка, якщо, звичайно, залишити поза увагою сіру несушку Маркізу, і що таку гадість міг вчинити тільки отой чорний фарбований гаспид, бо більше нікому, і що тут взагалі попахує чимось таким, про що їй, старій самотній бабці, навіть подумати страшно. Міліціонер, сам заледве старший за Костика, неуважно вислухав Трифоновну і пішов побалакати з головним підозрюваним. Костик справив на міліціонера якнайкраще враження. У Костика було багато записів всіляких індустріальних колективів, творчість яких молодий дільничний дуже поціновував. Отож вони проговорили добрих кілька годин і розпрощалися добрими приятелями. Міліціонер наостанок залишив Костикові книжку «Конунги чорного металу» в зловісній чорній палітурці, натякаючи, що там є дещо цікаве про заборонені сатанинські культи та їх віддзеркалення в сучасній екстремальній музиці. Коли задоволений дільничний, тримаючи в руці кілька музичних дисків Костика, вийшов з під’їзду, на нього чатувала Трифоновна із запитанням, чи заарештують вони того чорного дідька. Міліціонер нагримав на Трифоновну і сказав, що коли та не вгомониться і буде через всілякі дрібниці даремно турбувати органи, то її саму, стару дурепу, заарештують, і то так заарештують, що доля розіп’ятої курки видасться їй за щастя. Міліціонер погрозливо підморгнув отетерілій Трифоновні і швиденько подався до відділку слухати нові диски.
Невдовзі Трифоновна померла. Її кури, тепер нікому не потрібні, розбрелися двором і довго вешталися там, сумно поглядаючи на порожні вікна квартири своєї хазяйки. А потім, за кілька тижнів, вони раптом усі кудись зникли. На ранок у дворі залишилося лише пір’я і відірвана куряча нога. Старі злостиві бабці із сусіднього будинку шепотілися, що то, мовляв, Трифоновна забрала курей до себе на той світ. Вони бурмотіли, що стара відьма і на тому світі хоче ласувати курятинкою, а потому хрестилися і казали «прости господи». Інші говорили, що то котам Каніковського набридло терпіти натовп курей на своїй території і вони їх вночі поїли, проте, зважаючи на голодний вигляд тварин, це припущення було висловлене швидше за звичкою все валити на котів. Пізніше син Петра Федоровича розібрав курник Трифоновни і виявив, що Руслан ховав там вкрадені гроші і золоті прикраси. Оскільки на той час Руслан уже давно мотав свій другий строк, гроші та коштовності син Петра Федоровича вирішив залишити собі і невдовзі купив «Ладу». Квартира Трифонівни довгий час стояла пусткою, і люди казали, що, буцім, там інколи хтось ходить і визирає у двір з-поміж сірих запилюжених фіранок. Ми боялися порожньої квартири Трифоновни і намагалися зайвий раз не дивитися на її вікна. Через рік у квартиру Трифоновни в’їхали якісь чужі люди. Вони були сірі, тихі і дуже звичайні. Про них з упевненістю можна було сказати лише те, що їх було двоє.
Я стою перед дверима квартири номер вісім, ніяк не наважуючись їх відчинити, і думаю про те, що в моїх спогадах чогось бракує. Якась темна нечітка пляма, якась похмура загроза, щось неприємне і тому забуте, яке теж було тут, у цьому будинку, цьому дворі, у моєму дитинстві. Мені здається, що не згадавши про це, я не зможу увійти в цю квартиру. Я стою перед дверима і роззираюся навколо, ніби намагаючись знайти якийсь натяк, якусь зачіпку, що дозволить мені згадати, довершити спогади про будинок мого дитинства. І ось він з’являється. Спогад важко, немов величезна чорна куля з-під води, виринає на поверхню моєї пам’яті, і я стою приголомшений і дивуюся, як я міг забути про нього, як я взагалі міг таке забути?
Він з’явився в нашому дворі якось непомітно. Це взагалі була його характерна особливість – непомітно звідкілясь виникати і так само непомітно щезати. Його помічали лише тоді, коли він вже був тут, біля вас, а як він підійшов, звідки – це чомусь губилося за межею свідомості. Коли його не бачили, то якось відразу про нього забували, наче його тут ніколи і не було. А коли він знову з’являвся, то лише дивувалися, як це про такого можна було забути? У нього було дивне ім’я Улялюм. Про Улялюма ніхто нічого до пуття не знав. Хтось казав, що нібито він тут колись жив, а потім пропав безвісти на війні в Афгані. Інші говорили, що добре пам’ятають того хлопця, який пропав на війні, і що Улялюм немає з ним нічого спільного, та й звали того інакше – чи то Сашею, чи то Серьожою, але аж ніяк не Улялюмом. Улялюм мешкав у сараї, в якому зберігали вугілля ще за тих часів, коли в кожній квартирі на кухні стояв котел. Потім провели центральне опалення, і сарай довгий час стояв пусткою. Інколи ми його використовували як штаб для своїх військових ігор. Як не дивно, але коли Улялюм тут з’явився, то ні в кого не виникло навіть думки довідатися, хто він такий, звідкіля взявся і що тут робить. Коли він уперше, похитуючись і підгинаючи довжелезні, до колін, руки, прочалапав нашим двором, всі провели його неприязними поглядами і повернулися до своїх справ, так наче він тут мешкав споконвіку. Нас, дітей, це дивувало, і ми допитувалися у дорослих, що це за чудернацький чоловік і чому він раптом оселився в нашому сараї? Дорослі знизували плечима і казали, що він тут і раніше жив, а потім і самі починали сумніватися, морщили чоло і довго стояли, намагаючись пригадати, хто ж він такий і звідкіля тут узявся. Проте це тривало недовго, і варто було людині на щось відволіктися, як всілякі думки про Улялюма відразу ж вивітрювалися з голови, наче їх там ніколи і не було. Така вже дивна у нього була особливість. Проте на нас це не діяло. Ми не забували про Улялюма, навіть якщо і дуже хотіли. Майже завжди Улялюм цілісінькими днями десь нипав. Він виходив зі своєї халупи на світанку і повертався аж увечері, коли у дворі збирався мало не весь будинок. Улялюм мав дуже дивний, якщо не сказати, відразливий вигляд – він був сутулий і вузькоплечий, але в жодному разі не справляв враження кволої людини. Швидше, навпаки – в оцій його горбкуватій сутулості, вузьких кістлявих плечах, коротеньких кривих ніжках і довжелезних, до колін, а то й нижче, руках прозирало щось геть нелюдське, щось таке тваринне, стрімке і хиже. До того ж, чи то через свою дивну статуру, чи ще із якихось невідомих нам причин, Улялюм мав дуже химерну ходу. Він завжди пересувався якимись дивними різкими ривками, так що здавалося, ніби показують серію стоп-кадрів, кожен з яких відображає положення Улялюма у просторі в певну мить. Його хода та й рухи загалом нагадували рухи людей у старому німому кіно – різкі та уривчасті. Ось він щойно був тут, а за мить уже перемістився за метр, сам же процес переміщення якось випадав з поля зору, неначе у плівці бракувало кадрів. Дорослі на те не зважали, а може, й не помічали, а ми, малі, дивувалися з такої дивної ходи та й узагалі із самого Улялюма і крадькома за ним спостерігали, коли той дибуляв до свого сараю. Проте в Улялюма була не тільки дивна хода. Його обличчя також вартувало подиву та остраху. Воно у нього було надзвичайно бліде і кістляве. Шкіра, мов гума, щільно обтягала гирявий бугристий череп, гострі вилиці і непропорційно масивну видовжену щелепу, яка сильно випирала вперед. А ще в нього були величезні бляклі і якісь застиглі очі. Здавалося, що вони займають ледь не половину його блідого обличчя. Улялюм носив широченний одяг – якісь великорозмірні розтягнуті светри, на яких заледве вгадувалися вишиті чи то олені, чи то взагалі якісь рогаті потвори, що не підлягали ідентифікації. Штани також були широченні та зашмульгані. Проте, якими б широкими не були ті лахи, під ними все ж окреслювалися якісь відразливі чи то горби, чи то нарости, що випирали у найнесподіваніших місцях. Особливо їх було помітно, коли Улялюм своєю дивною ходою чимчикував через двір. Тоді ми з острахом дивилися, як на спині під широким грубим светром ритмічно перекочуються ті нарости, щось піднімається, натягуючи светра, а потім так само опадає і провалюється досередини. Дорослі цього також не помічали, і коли їм все таки вдавалося пригадати, хто ж такий Улялюм, вони казали, щоб ми не вигадували і не збиткувалися із самотньої хворої людини, казали, що він, мабуть, інвалід і що це нечемно – звертати увагу на його фізичні вади. Але ми знали, що насправді ніякий він не інвалід. Улялюм жив осторонь від усіх, сам по собі. Інколи він надовго зникав, і тоді навіть ми починали про нього забувати, однак за мовчазною згодою обходили той його сарай десятою дорогою. Але він завжди рано чи пізно повертався і знову муляв нам очі своєю нелюдською ходою і чудернацьким виглядом. Улялюм ніколи на цікавився так званим суспільним життям нашого двору. Мені здається, що він навіть жодного разу не розмовляв ні з ким із дорослих. Натоміть йому щось було потрібно від нас – дітей з цього будинку. Якось Віта розповіла, що до неї приходив Улялюм. Буцімто, коли вона була сама вдома, він подзвонив у двері їхньої квартири і просив його впустити. Віті дуже не хотілося відчиняти двері Улялюму. А він все дзвонив і гупав, казав, що приніс мариновані помідори і має їх віддати і якщо Віта не відчинить, то він про все розповість батькам і тоді їй буде непереливки. Віта стояла під дверима і рюмсала від страху. Вона навіть сама не знала, чого так перелякалася. А Улялюм гупав у двері все дужче, так що вони вже почали двигтіти, тоді Віта, плачучи, схопилася обома руками за клямку і почала її щосили тягнути на себе, аби не впустити до квартири Улялюма з тими його клятими помідорами. Що було потім, вона не пам’ятала. Пам’ятала лише, як щосили тримала клямку дверей. Коли увечері прийшли батьки, Віта розплакалася і про все їм розповіла, але вони не могли навіть пригадати Улялюма і вирішили, що вона все вигадала. Невдовзі Улялюм почав приходити до кожного з нас. Він робив це саме тоді, коли ми залишалися самі вдома. Як і у випадку з Вітою, він будь-що хотів, аби йому відчинили двері. Ромці він казав, ніби то має віддати батькові викрутку, яку колись позичав, Сашкові – що знайшов материн паспорт, а мене просто просив відчинити двері, бо він має сказати щось важливе, а через зачинені двері нібито не годиться. Ніхто з нас тоді його не впустив. Ми були страшенно налякані, особливо коли бачили Улялюма, який, ніби нічого й не сталося, ні на кого не звертаючи уваги, сунув собі увечері до свого сараю. Його відвідини повторювалися. Інколи Улюлюм міг тижнями ні до кого не приходити, а бувало, що мало не щодня дзвонив і гупав у двері квартир, за якими ми тремтіли від страху. Улялюм лютився все сильніше і сильніше. Вже не було ніяких помідорів і викруток, натомість він погрожував, що якщо ми його не впустимо, то станеться щось лихе з нашими батьками. Ми боялися, плакали, але все одно з останніх сил тримали двері, оскільки якимось чином розуміли, що коли ми йому піддамося, коли відчинимо перед ним двері і дозволимо йому зайти, то станеться щось справді лихе і відразливе. Дорослі нам так само не вірили. Та й що вони мали думати? Що той страхітливий чоловік, якого вони інколи навіть не пам’ятають, ломиться в наші квартири, коли ми залишаємося вдома самі? Вони все списували на непогамовну дитячу фантазію і думали, що то у нас якась своя дивна гра, у яку ми надто загралися. Десь приблизно саме тоді у Віти захворіла мама. У неї було запалення дванадцятипалої кишки. Її поклали до лікарні а потім сказали, що потрібно робити операцію. І Віта піддалася. Вона впустила його. Вже пізніше ми зрозуміли це. Мабуть, вона злякалася, що то Улялюм виконав свої погрози і що він може зробити так, що її мама помре. А тоді ми просто бачили, що з Вітою щось не так. Вона враз стала якась задумлива і навіть загальмована. Коли ми гралися, вона могла раптом ні з того ні з сього завмерти і подовгу дивитися кудись порожніми очима. За кілька тижнів Вітина мама повернулася з лікарні. Вона була трохи бліда, але загалом виглядала досить непогано, і ми чули, як дорослі розмовляли між собою, що, мовляв, мало кому після такої операції вдається так швидко одужати. А ось Віті ставало все гірше і гірше. Вона поступово зачинялася у собі, ніби молюск у своїй мушлі. Віта за звичкою все ще виходила на подвір’я гратися, Але це вже була не та Віта, яку ми колись знали. Тепер вона майже ніколи не розмовляла і рухалася повільно, наче сновида. Батьки теж помітили, що з донькою щось негаразд. Водили її спочатку до лікарів, а потім до всіляких баб-шептух, але ті розводили руками і в один голос казали, що Віта цілком здорова, хіба що у неї трохи загальмовані реакції, але таке в її віці трапляється і з часом це минеться. Проте ми знали, що трапилося. Віта не втрималася і впустила Улялюма до своєї квартири і він щось їй зробив. Ми ще дужче перелякалися, якщо таке взагалі можливо, і вирішили будь якою ціною тримати двері – ніхто не хотів дізнаватися, що ж трапляється, коли перед Улялюмом відчинити двері. Але, як не дивно, з того часу він перестав до нас приходити зі своїми погрозами і гупаннями у двері. Невдовзі й він сам якось непомітно кудись зник, а його сарай знову стояв пусткою у глибині двору. Дуже швидко про Улялюма всі забули, ніби його тут ніколи і не було. Навіть ми його майже не згадували. Десь за півроку потому Віті стало краще. Її рухи, міміка, жести перестали бути загальмованими, а бліді досі щоки знову порожевіли, як колись, та й вона сама загалом перестала скидатися на ляльку, яка лише імітує собою живу дівчинку. Але після одужання Віта дуже змінилася. У неї став іншим погляд – тепер її карі очі дивилися гостро і в них ніби з’явився якийсь відблиск понурої жорстокості. Хода і рухи також набули невластивої їй колись стрімкості, і часом, коли я за нею спостерігав, вона мені чогось нагадувала Улялюма, хоча я ніяк не міг зрозуміти чим саме. Зайве казати, що відтоді Віта перестала з нами спілкуватися. Деякий час ми ще віталися з нею, але, щоразу наражуючись на її холодний і жорсткий погляд, ми поступово перестали її помічати. Через рік вони з батьками кудись виїхали, і ми зовсім забули про всю ту історію. А пізніше, коли я підріс, то чомусь часто згадував Віту, якою вона була до своєї дивної недуги, якщо то взагалі була недуга, і якою вона потім стала, і чомусь мені здавалося, що справжня Віта зникла саме тоді, коли вона впустила до себе Улялюма.
Я дивлюся на відразливу фігурку чоловічка з довжелезними руками, нашкрябану гвіздком під дзвоником нашої квартири. Я нашкрябав її вже після того, що сталося з Вітою, нашкрябав, бо якось знав, що невдовзі ми всі назавжди забудемо про Улялюма, а я не хотів забувати. Я не хотів забувати про те, що сталося з Вітою, я хотів пам’ятати, перед ким у жодному випадку не варто відчиняти дверей. Я дивлюся на гротескну фігурку чоловічка на стіні і розумію, що недаремно намалював його двадцять років тому. Я нарешті згадую, кого так вперто нагадують мені Павляга Протон, Авдій Агроном і ті міліціонери – всі вони як дві краплі води схожі на Улялюма, страхітливого сусіда з мого дитинства.
Я відчиняю двері квартири номер вісім і заходжу до велетенського приміщення зали засідань Новокраснокамінської міськради. Вона нагадує здоровенний ангар з бетонними стінами і ребристим перекриттям високої стелі, яка губиться в пітьмі. Підлога всіяна уламками цегли, щебенем і потрощеними дерев’яними стільцями. У центрі зали горить здертий з підлоги і навалений купою паркет. Зала засідань нуртує оголеними тілами шахтарів і сутулими постатями підземних потороч. Їхні надзвичайно бліді, ніби гумові, тіла без одягу взагалі мало чим подібні до людських. Вони ривками пересуваються залою, волочачи свої довжелезні багатосуставчасті верхні кінцівки, які лише нагадують людські руки. На спинах в них пухиряться якісь патрубки, що постійно ритмічно скорочуються, з ледь помітним шипінням всотуючи повітря і видуваючи його назад. Непропорційно масивні щелепи внизу переходять у щось подібне до недорозвинених інкрустованих зубами мацаків, що ледь помітно звиваються навколо овального провалля безгубого рота. Я роздивляюся їх і з подивом усвідомлюю, що мене нічого особливо не дивує ні в цій залі, ні в цьому зібранні, ні в цих істотах, які лише віддалено нагадують людей. Навколо стоїть гомін багатьох сотень шахтарів і шипіння ще більшої кількості потороч. Понад трибуною висить величезний плакат, на якому у всій своїй відразливій красі зображений представник цих людиноподібних. Його велетенські очі-блюдця суворо витріщаються у залу, а на голові в нього щось на зразок золотої шахтарської каски, оздобленої коштовним камінням і розмальованої незрозумілими символами.
Залою прокочується гуркіт барабанів і скімлення скрипок, в якому неважко впізнати той самий осоружний Godspeed You! Black Emperor, що важко виповзає з динаміків, гронами розвішаних під стелею. На трибуну під велетенським плакатом повільно сходять Нестор Нерон, Павляга Протон, Авдій Агроном і ще якась незнайома засушена і бліда тітка із гладенько зачесаним назад рідким сірим волоссям. Приміщенням прокочується поштиве зітхання, і всі завмирають, повернувши обличчя і пики до трибуни. Нестор Нерон гортає якісь папери, а потім підводить голову і важким поглядом нишпорить залою. Нарешті його маленькі очі зустрічаються зі мною поглядом, він полегшено зітхає і заклично махає мені рукою:
– Прошу! Прошу на трибуну, товаришу Улялюм!
Натовп розступається, утворюючи прохід, і я неквапом прямую через всю залу, сходжу скрипучими дерев’яними сходинками на трибуну і стаю поміж Нероном і Протоном. Павляга Протон шипить щось улесливе і простягає мені жовтого гостро заструганого олівця. Я беру олівець і встромляю його в око зализаній тітці. Та каже «ой» і сіпає головою. Павляга Протон дає мені синього так само гостро заструганого олівця. Я встромляю його зализаній тітці в інше око. Її голова починає тремтіти, а по щоках стікають тоненькі струмочки крові, змішаної з якимось безбарвним желе. Тітка каже «ах» і осідає на підлогу. Нестор Нерон і Павляга Протон підхоплюють її попід руки, піднімають і кладуть на трибуну. Тіло зализаної дрібно тремтить і вона весь час неголосно каже «Ой! Ой! Ой!». Авдій Агроном неголосно шипить їй з-за капелюха: «Тихше, Інно Пилипівно! Тихше! Я вас прошу, не перетворюйте засідання на фарс», а потім відводить капелюха від свого обличчя і чіпляє його на олівці, що стирчать із зіниць тітки. Вона каже останнє «ой», здригається всім тілом і завмирає.
– Ну ось, тепер ми, нарешті, можемо вислухати доповідь товариша Улялюма, – полегшено каже Нестор Нерон, і залою знову прокочується хрипле зітхання і шипіння. Всі очі спрямовуються на мене. Я відкашлююся і починаю.
– 14 червня 1987 року було проведено спробу імплантації м’якого і сердитого в тіло людської особини. Реципієнт, Мошкарова Вікторія Володимирівна, 1981 року народження, жіночої статі, виявилася придатною до вміщення м’якого і сердитого та до подальшого утримання його протягом періоду, потрібного для остаточного зрощення м’якого і сердитого з людським сірим та липким і заміщення собою прозорого і невагомого. Ретельне спостереження за реципієнтом протягом періоду зрощування дає підстави вважати, що від моменту імплантації до фіксування повного зрощування і заміщення має пройти не менш ніж чотири тижні, протягом яких реципієнт зазнає істотних змін. Зміни, передовсім, стосуються зовнішнього і тьмяного, яке за цей період видозмінюється і стає червоним та припухлим. Проте нас насамперед цікавить внутрішнє і вологе. Тому я, не без радості, хочу вам повідомити, що при імплантації м’якого і сердитого в людського реципієнта його внутрішнє і вологе повністю розчиняється у жовтому і пекучому за три тижні!
Залою прокочуються бурхливі оплески і хрипле шипіння.
– Продовжуйте, товаришу Улялюм, дуже вас просимо, – шанобливо шипить Авдій Агроном, від нетерплячки сплітаючи між собою у вузли мацаки навколо рота.
– Отже, в результаті імплантації м’якого і сердитого в людську особину ми домоглися остаточного заміщення людського прозорого і невагомого на наше каламутне і відцентрове. Я гадаю, вам не потрібно пояснювати, що це означає у світлі нашої священної місії, покликаної раз і назавжди змінити диспозиції виробничо-споживацьких систем та перенести вектор головної виробничої діяльності у площину, перпендикулярну існуючій.
Зала знову вибухає гучними оплесками.
– Товаришу Улялюм, – Нестор Нерон швидко перебирає в руках папери, нарешті знаходить потрібний, проглядає його, ворушачи губами, і продовжує: Як нам відомо, в той самий період відбулася і друга спроба імплантації м’якого і сердитого в людську особину…
– Так, друга спроба теж мала місце в нашому експерименті.
– Чи не могли б ви нас детальніше ознайомити з її результатами?
– 23 серпня 1987 було проведено другу спробу імплантації м’якого і сердитого в тіло людської особини. Реципієнт Жужменко Олексій Анатолійович, 1980 року народження, чоловічої статі. Ця особина також виявилася придатною до вміщення м’якого і сердитого та до подальшого утримання його в собі протягом вищезгаданого періоду, необхідного для завершення трансформації. Проте, попри зрощення м’якого і сердитого з людським сірим і липким, заміщення прозорого і невагомого так і не було зафіксовано. Зовнішнє і тьмяне реципієнта замість червоного і припухлого трансформувалося у бліде і ніздрювате. Що ж стосується такої важливої складової як внутрішнє і вологе, то, на жаль, воно взагалі не змогло розчинитися у жовтому і пекучому. Відповідно перетворення людського прозорого і невагомого на каламутне і відцентрове відбулося лише на 35 відсотків, що свідчить про непридатність гібриду, отриманого внаслідок імплантації, для подальшого використання у процесі трансформації конусно-м’ясних потреб суспільства.
– Ви хочете сказати… – вражено шипить Авдій Агроном.
– Я хочу сказати, що випадок із реципієнтом номер два свідчить про те, що сама лише імплантація м’якого і сердитого в людські особини не завжди є ефективною. Відповідно нам потрібно розробити низку комплексних заходів для корекції глибинно-хлюпаючих потреб людського суспільства.
– Що ви маєте на увазі, товаришу Улялюм? – діловито гуде Нестор Нерон.
– Перш за все, я маю на увазі те, що водночас із застосуванням методу імплантації м’якого та сердитого в людські особини нам потрібно звернути особливу увагу на ідеологічно-блювотну складову впливу на виробничо-споживацькі взаємини соціуму і, відповідно, в найкоротші терміни розробити комплексні заходи щодо докорінної зміни та удосконалення ідеологічно-блювотної складової. Іншого виходу я не бачу.
– Я згоден з товаришем Улялюмом, – важко шипить Авдій Агроном, – більше того, я завжди вважав, що самої лише імплантації м’якого і сердитого, далебі, не достатньо для корекції глибинно-хлюпаючих потреб суспільства. Я це казав ще тоді, у вісімдесят другому, коли лише розроблялися методи зміни диспозиції виробничо-споживацьких систем! Але ж ні! Ні! Завжди знайдуться окремі гальмівно-інертні елементи, що звикли будь-яку проблему розглядати по старінке – як сукупність пухирчасто-липких шлакоблоків, а не як збалансовану систему замкнених кишкових порожнин! Так-так, не дивуйтеся, шановні товариші, завжди знайдеться така паскуда, якій би ото лише б під себе гребти! А як воно буде для нашої спільної священної справи, то її, вибачте, не колише! Розумієте, таку паскуду взагалі нічого в житті не колише, крім власного мішкувато-вакуумного! Нехай все розвалюється! Нехай пінопластові вмістилища фекальної переробки стоять заповнені лише на половину! Нехай навколо шириться пластикова диспропорційність! Нехай пластилінові копальні затопить вугільним жужмом – їм усе по барабану, аби лише вібрувало власне перепончасто-керамічне їхніх егоїстичних патрубків! Правильно я кажу, товаришу Протон? – промовляючи останню фразу, Авдій Агроном швидко повертається до Павляги Протона і спрямовує на нього свою довжелезну руку.
Павляга Протон щось шипить на свій захист і ще сильніше витріщає й без того чималенькі очиська.
– Годі вже, давай! – кривиться Нестор Нерон і починає розмотувати товсту мотузку, яку вийняв з кишені піджака.
Авдій Агроном звідкілясь блискавично вихоплює прут арматури і щосили періщить ним Павлягу Протона по голові. Той шипить і хитається. Тим часом Нестор Нерон підскакує до Павляги Протона і заходиться вміло обплітати його мотузкою. Павляга Протон знавісніло шипить і пручається, але Авдій Агроном знову періщить його прутом, і той заспокоюється.
У залі спостерігається помітне пожвавлення. Шахтарі і підземні поторочі починають плавно розхитуватися і клацати пальцями у такт тягучої та темної, мов смола, музики. Нестор Нерон і Авдій Агроном підіймають спеленутого мотузкою Протона над головою і переносять до трибуни.
– Та заберіть уже звідси цю блядь! – нервово шипить Агроном, і двоє потороч швиденько зносять Інну Пилипівну вниз, де тіло на витягнутих руках передають до центру зали і жбурляють у вогнище.
– Р-раз! – Нестор Нерон і Авдій Агроном хвацько кидають Павлягу Протона на трибуну, де щойно лежала Інна Пилипівна.
– Нада карандаши повиймать, а то не по-людські якось, – бурмоче Авдій Агроном і нишпорить по кишенях Протона, дістаючи звідти олівці і фломастери та складаючи їх поруч з Протоном.
– А непогано, сволоч, запасся, – Нестор Нерон киває в бік чималенької купи олівців, – нравиться, гаду, народне шахтьорське добро! Нравиться чи нє? – Нестор Нерон штурхає Павлягу Протона. Той відчайдушно крутить головою і жалібно шипить. – Шо шипиш, падло? Шо ти мені шипиш, гад! Ти прямо скажи – нравиться пиздити народне добро, народні карандаші чи нє? – Нестор Нерон знову штурхає Павлягу Протона, але цього разу значно сильніше і в голову. Той шипить і швидко мотає головою.
– З ним не так треба, – підступає до Павляги Протона Авдій Агроном, – ти ж бачиш, він по-людські не розуміє. – Він з усієї сили гатить прутом арматури тому по руці, і Павляга Протон починає тихенько вити.
– Я тут, товариші, користуючись нагодою, хочу сказати, – Нестор Нерон підступає до Павляги Протона і спирається однією рукою йому на лоба: – Як крапля чистодайної роси, як ніжний доторк материнських рук, як ранкова пісня солов’я, з найперших днів нашого життя відкривається для нас священне значення слова Батьківщина. З дідів-прадідів наші предки жили на цій благодатній землі, плекали і пестили її, неначе мати свою дитину, захищали і боронили її від підступного ворога. І сторицею платив їм рідний край! Любов’ю на любов відповідала їм Батьківщина, щедро даруючи нашим предкам жито і пшеницю, мед і огірки, помідори та картоплю, кавуни та гарбузи, яблука та груші, вугілля та цеглу, синю лікувальну глину та дорогоцінні алмази, збагачений уран та сполуки рідкісних і надзвичайно дорогих хімічних елементів. І як тут не згадати школу? Як не згадати ті перші кроки у доросле життя, які ми робили з трепетом у наших серцях, вперше переступаючи поріг рідної школи, вперше заходячи у свій клас, вперше сідаючи за парту, і вперше намагаючись прочитати нашкрябані на ній сакраментальні послання минулих поколінь спраглих до знань учнів. «Хуй» і «пізда» – ці послання, які доходять до нас через багато років і багато шарів зеленої фарби чи прозорого лаку, з першої миті розшифрування змушують майбутніх дорослих громадян уже сьогодні замислитися над самоідентифікацією у суспільстві: Хто ми? Звідкіля вийшли і куди прямуємо? Що ми зможемо зробити для нашої Батьківщини, коли виростемо? Чи буде у нас Волга, придбана на хабарі, як у сусіда Дмитра Павловича, директора центрального гастроному? Чи буде у нас нагода зі зброєю в руках довести свою відданість рідному народу і рідній землі? Чи буде у нас нагода з гідністю розбризкати свої тельбухи десь поблизу Лондона чи Мадрида, вирізаючи атомними гранатами та вогнеметами ракову пухлину капіталізму і псевдодемократії?. Та головне питання, яке бентежить маленьких школярів – майбутніх сталеварів, лікарів, геологів, учених та космонавтів – це якого ж кольору волосня у їхньої першої вчительки? І відповідаючи на це справді важливе і серйозне запитання, я не можу не згадати почесну і насправді священну працю наших шанованих хліборобів. Адже вони самовіддано піклуються про всіх нас, сіючи зерно життя, а потім, не шкодуючи себе, у три зміни, збирають урожай, щоб увесь рік наш народ мав змогу їсти свіжий та запашний хліб-кірпічик, круглий та приплюснутий, неначе чечевиця, «Український», довжелезний, як нафтопровід Москва-Броди, французький багет, веселі та рум’яні ватрушки із сиром, а також мої улюблені хрусткі сухарики з ізюмом. А ще воші та блохи! – Нестор Нерон захоплено плескає Павлягу Протона по лобу. – Адже всі звикли бачити в них лише відразливих паразитів, які натхненно та егоїстично смокчуть кров із собак, котів, корів і навіть людей. Але ніхто, жодна душа, не спромоглася розгледіти в цих благородних і, безумовно, розумних комахах надзвичайно тонко налаштоване і гармонійно розвинуте суспільство вищої справедливості і взаємоповаги! Саме так! Нам, людям, ще потрібно багато чого навчитися у наших менших братів – вошей і блох. Там, куди прямує людство, не обійтися без досвіду цих надзвичайно корисних комах, адже розбудовуючи наше суспільство, наш світ на лисіючій голові матінки нашої Землі, нам потрібно пам’ятати, що поблизу немає ще однієї голови, на яку ми могли б перескочити в разі якщо із Землею щось станеться. Тож ми маємо бережливо ставитися до нашої голови, яка втрачає все більше свого зеленого волосся внаслідок нашого варварського господарювання! Ми маємо замислитися над безконтрольним смоктанням її чорної крові! І як тут не поглянути на вошей, які, проживаючи на тій чи іншій голові, користуються її благами рівно настільки, наскільки їм потрібно для існування. Жодна воша, жодна найупослідженіша блошка не питиме крові більше, ніж їй потрібно для нормального функціонування, і, зважте, ніхто при цьому не викачує зайві декалітри крові на продаж, заради власного збагачення і вивищення внаслідок цього над іншими членами суспільства! Але ж ні! Вони смокчуть! Вони, гади засрані і засцяні, смокчуть! Ви понімаєте, що вони сосуть і смокчуть кров і соки, і від того волос вилазе, і воздух поститься, і риба дохне! Вони засрані і засцяні! І немає оправданія ні їхній вонючій засраності, ні їхній смердючій засцяності, бо вони, мразі, сосуть кровушку-сукровичку матінки нашої земельки рідної! Сосуть і смокчуть, засрані! Сосуть і смокчуть, засцяні! О-о-о, як же я їх ненавиджу, цих засраних і засцяних сук, цих підарасів із сведловими вишками замість душі і скважинами замість жопи, як же я ненавиджу їхні перемазані нафтою жирні мордяки, їхні маленькі, тупі, жадібні оченята, їхні обвислі животи і сраки! Як я їх ненавиджу! О-о-о! – Нестор Нерон починає дрібно труситися і підвивати. У нього очі наливаються кров’ю, а в кутиках рота виступає піна. – Ненавиджу! Ви всі засрані і засцяні! Ненавиджу вас! Засрані! Засрані! Засцяні підараси!
Нестор Нерон захриплим надтріснутим голосом нестямлено репетує, мотаючи головою і розмахуючи руками. На трибуну видираються кілька потороч, хапають його попід руки і тягнуть до центру зали. Там вони стягають з нього піджак і ним зв’язують йому руки, а штаньми – ноги. Потім Нестора Нерона, що продовжує репетувати, підіймають над головою і жбурляють у вогнище, де вже догорає Інна Пилипівна. Нестор Нерон востаннє вибухає «засраними і засцяними» і спалахує живим факелом. Першим у нього займається волосся на голові, потім починає горіти одяг, а відтак займається й він увесь.
– Не так сталося, як гадалося! – зловтішно шипить Авдій Агроном і заходиться розплутувати мотузки, якими спеленуто Павлягу Протона. Той, потираючи побиту голову, підводиться і квапливо запихає в кишені розкидані по трибуні олівці та фломастери.
У вечірніх сутінках понуро шамотить дощ. Я повільно плентаюся через центральну площу, оминаючи латунного Ілліча і намагаючись не потрапляти у смердючі рожевуваті баюри. Вочевидь, дощ прибив рожево-сіру поволоку до землі і розчинив її в калюжах та струмочках, які стікають униз вулицею вздовж хідників. Навколо порожньо, лише коли-не-коли, скрадаючись попід стінами будинків, прошмигне якась скоцюблена постать у чорному целофановому плащі з насунутим на обличчя каптуром, – і знову нікого. З відчайдушним дзижчанням і скрипінням вулицею прокочується порожній тролейбус. Його підсвічені зсередини вікна заляпані рожевуватою багнюкою, а роги час від часу вибивають з дротів сліпучі сині іскри.
Я похитуюся і зашпортуюся. Світ навколо хилиться то в один, то в інший бік, і я нічого не можу із цим вдіяти. Залишається лише вперто сунути крізь цей смердючий дощ і якнайскоріше дістатися готелю. Він має бути десь тут поруч, біля центральної площі. В голові вергається смола неприємних задушливих спогадів та галюцинацій. Ці поторочі, це пекельне зібрання, ці вигуки і шипіння… Я ніяк не можу второпати, чи я справді був там, чи це мені лише приверзлося, поки я блудив підземними катакомбами. Але ж я щойно вийшов з міськради... Зовсім недавно я важко сходив униз її вичовганими позбиваними сходинками, отже, я там був, значить, це не марення…
У вестибулі готелю порожньо і сиро. Облупленими стінами сочиться вода і збирається калюжками на мармуровій підлозі. Тьмяно горить лампа біля стола адміністратора, але його самого ніде не видно. Горішніми поверхами шириться тупотіння, ляскіт дверей, шарудіння, приглушені вигуки і шипіння. Час від часу вмикається ліфт, але він, вочевидь, ковзає десь між другим і четвертим поверхами, так і не доїжджаючи до першого.
Постоявши у вестибулі, дослухаючись до гармидеру нагорі, я повільно піднімаюся сходинками на другий поверх. Коридором походжають якісь люди. Всі вони вбрані у чудернацькі чорні костюми з довгими фалдами, на кшталт смокінга. Ці костюмовані поважно, намагаючись триматися прямо, човгають довгим коридором назустріч одне одноному, потім, дійшовши кінця, розвертаються і прямують у зворотному напрямку. Коли вони минають одне одного, то на мить зупиняються, ледь-ледь піднімають довгими руками з голів капелюхи і продовжують свій променад. Якийсь час я спостерігаю за ними, а потім наважуюся вийти з тіні закапелку і ступаю на вичовгану килимову доріжку. Щойно я з’являюся у коридорі, як всі вони відразу ж зупиняються і спрямовують у мій бік погляди своїх величезних тьмяних очисьок. Мені робиться страшенно незатишно під цими поглядами десятків очей, в яких немає нічого, крім безбарвної порожнечі, і якби я не був такий знесилений, то, мабуть, відразу ж стрімголов скотився б сходинками донизу і подався подалі від цього старого готелю, від цих дивних церемонних людей, подалі від Новокраснокамінська з його шахтами, його скрипучими тролейбусами, його величезним заводом на околиці, його відразливою задушливою імлою і цією його набридливою деренчливою музикою, яка, здається, знову почала відлунювати звідкись ізнизу. Але мені бракує сил навіть ступити зайвий крок, не те що кудись бігти. Мене нудить і хитає. Отож я повільно і наскільки можу впевнено йду цим довжелезним коридором до свого номера, що, як на зло, аж у самому кінці. Всі вони, як тільки я увійшов у коридор, відразу ж позаклякали хто де стояв, і тепер кожен мій крок зустрічають і проводжають своїми липкими відразливими очиськами. Мені усе важче і важче зберігати цей зовнішній показний спокій. Здається, що їхні погляди обплутують мене, чіпляються за руки, ноги, прилипають до спини і тягнуть до себе, щоб я зостався навіки з ними у цьому понурому облупленому коридорі з вичовганою червоною доріжкою. Я їх одразу впізнав – їм не допомогли ні дивні обвислі на вузьких сутулих плечах костюми, ні крислаті капелюхи, глибоко насунуті на кістляві лоби. І мені здається, що вони знають про те, що я їх упізнав, знають, що їхнє ідіотське маскування ні до чого, і, ступаючи крок за кроком, проходячи повз цю завмерлу відразливу шеренгу, я чекаю, коли вони почнуть скидати свої крислаті капелюхи, завеликі піджаки і обвислі штани, коли вони нарешті перестануть мовчати, і зронять звичне їхнє шипіння. Але вони і далі стоять та мовчки витріщаються на мене, поки я нарешті не підходжу до дверей свого номера.
Я довго не можу втрапити ключем у замок, стою зігнувшись, і відчуваю на собі ці гидкі липкі погляди. Нарешті ключ провертається, я рвучко відчиняю двері і відразу ж захрясую їх за собою. У номері півтемрява, лише з вікна ллється синювате холодне світло вуличного ліхтаря. Я клацаю вимикачем. Лампочка на мить яскраво спалахує і відразу ж потому гасне. Підходжу до ліжка і майже падаю на нього. Пружини нестерпно скриплять, заледве я лише подумаю ворухнутися, отож намагаюся сидіти тихо, впершись спиною в холодну стіну. Картина напроти ліжка, яку я розвертав до стіни, знову висить як належить. Лише тепер пика поторочі у касці повернута у мій бік. Кістляве обличчя Улялюма шкіриться в неприємній посмішці. Мені постійно здається, що жовтаве світло з ліхтарика на золотій касці виходить за межі картини і б’є в очі. Я відвертаюся від картини і з відразою дивлюся на темний прямокутник дверей. Вони там. Я знаю, що всі вони там – стоять потойбіч, дослухаються, витріщаються своїми баньками, чекають… Я знаю, чого вони чекають. Я відчуваю його в собі. Поки що він причаївся десь на самому споді, і може здатися, що його майже немає. Але я знаю, що незабаром – може, через півгодини або через тиждень – він обов’язково вирине на поверхню мого єства, і тоді я знову буду ним. Може, на деякий час, а може, назавжди… Я відчуваю, як у мені пульсують його думки – вони схожі на рожеву липку жувальну гумку, яка до всього чіпляється і яку потім неможливо віддерти. Я відчуваю, як у мені нуртують його почуття – вони геть схиблені, чорні і чужі всьому, що я знаю. Я відчуваю його причинні думки, які поки що тихо дзижчать у моєму мозку. Я відчуваю їх – тих, що зараз завмерли під дверима. Вони чекають, поки він нарешті здійметься в мені. Вони чекають, коли Улялюм відчинить двері і вийде до них, і вони привітають його своїм нечестивим шипінням, і тоді у вестибулі ще голосніше залунає чорне деренчання Godspeed You! Black Emperor, і тоді у світі стане однією людиною менше і однією поторочею більше.
