…гармонією і світлом, гармонією і світлом гармонією і світлом гармонією і світлом… – останні відлуння фраз поступово згасають, зливаються з низьким гулом, деформуються, і ось вже туди вплітається деренчливе дзижчання якогось струнного інструмента, а йому акомпанує тромбон чи, принаймні, щось дуже на нього схоже. Дзвенять тарілки, басовито гуркочуть барабани, хвороблива мелодія потроху – крапля за краплею – сочиться звідкілясь зі стелі, заповнює собою увесь простір, лине далі, і все навколо похитується і постукує, час від часу здригається, хилиться то в один, то в інший бік, і я, розплющивши очі, розумію, що все ще перебуваю у вагоні потяга. За вікном пропливає закіптюжене буре передмістя з похиленими цегляними будівлями і випаленими на сонці деревами та кущами, які приречено чіпляються за такий самий бурий, як і все навколо, ґрунт. Проте зосередитися на краєвиді з вікна мені не вдається. Не відразу розумію, що все через оту кляту, ніби придушену, музику, яка, втім, уже гуркоче на весь вагон. Кручу регулятор гучності, але вочевидь, його вже до мене скрутили добрі люди. Коли хвороблива мелодія, яка, до того ж, увесь час наростає, нарешті уривається на дуже пронизливій і неприємній ноті, мене неначе з усього розмаху хтось гамселить тишею по тім’ю так, що тілом проходить судома. Перестук коліс потяга, деренчання склянок у похмільних руках провідниці, чиєсь шарудіння целофановим пакетом і безперервне хряпання дверей тепер видаються найтихішими і найніжнішими звуками на світі.
– Щойно ви прослухали композицію «From the deepest caverns» наших земляків, гурту Godspeed You! Black Emperor, – бадьоро затараторило з динаміка, – а зараз трохи поностальгуємо і згадаймо буремні рок-н-рольні п’ятдесяті разом з непогамовним контркультурщиком, вічним революціонером і нонконформістом естрадної сцени, завжди молодим і завжди готовим до бою Йосипом Кобзоном! Слухаємо класику рок-н-ролу – «Валютний дирижабель»: дзвінко звучить розхристаний мотивчик, під який Кобзон із властивою йому хриплою надривністю розповідає про нелегку долю трансвеститів-кокаїністів, що заробляли собі на життя, ошукуючи під «Інтуристом» довірливих закордонних гостей, видурюючи в них джинси, жувальну гумку та дешеві парфуми, які потім збували знайомим фарцовщикам.
Мого сусіди вже немає – лише на полиці лежить клубок сіруватої постільної білизни і на столику час від часу подзенькують порожні пляшки. В голові важко вергаються тьмяні спогади вчорашнього вечора, а в тілі – наслідки вчорашнього коньяку з пивом.
– Здайом постєль, – хрипить провідниця, зазираючи до плацкарти, і перевальцем суне далі. В неї червоне припухле обличчя, обляпана чимось службова краватка, а на лобі – вологий компрес. У вагоні вже майже нікого немає – мабуть, шустрі мужички, прокинувшись ще вдосвіта, змінили свої шльопки на гостроносі черевики із загнутими догори, як в Абу-Касима, носаками, прикрили голі коричневі торси безрозмірними тенісками з дивними езотеричними каракулями на них і посходили на якихось загадкових, не відмічених на жодній карті республіканської залізниці станціях, щоб відразу ж податися до буфетів і одним ковтком вихилити своє ранкове пиво, запалити свою першу ранкову цигарку і вже ліниво, нікуди не поспішаючи, цмулити другу пляшку пива, а потім після третьої, а може, й після четвертої пляшки – купити горілки і кілька біляшів і зустрічати рожевий світанок, а за ним і початок спекотного літнього південного дня, пити теплу горілку, мружачись на колюче жовтогаряче сонце, медитувати, прочищати забиті залізничним пилом і обгортками від цукерок чакри, проводжати поглядом похмурі гуркітливі товарняки і стрімкі пасажирські, які вряди-годи спиняються на цій станції, і то лише на мить, допити одну пляшку горілки і знічев’я взяти другу, і, вже допиваючи її, пізнати навколишній світ і своє місце в ньому, пізнати самого себе, а відтак – зірватися на рівні і знову сідати в потяг, не забувши, звичайно, перед цим затаритися у буфеті, знову їхати, їхати, їхати, пересідаючи з одного потяга на інший, інколи сходячи на суходіл, щоб поповнити запаси горілки та карамельок, мчати далі, креслячи карту Батьківщини у всіх можливих напрямках, долаючи сотні кілометрів навколишнього і внутрішнього простору, бо лише так можна наздогнати час і скільки вистачить снаги триматися з ним на одній швидкості, а значить, у певному сенсі на якусь мить перехитрити життя, а разом із ним і самого себе.
Якось я зустрів такого залізничного кшатрія просто у парку. Він сидів на лавці і тоскно дивився на людей, які проходили повз нього то в один, то інший бік. Його сині гумові шльопки знічено стояли поряд на бруківці, а поли розстебнутої безрукавки безсило лежали на лавці, неначе крила дохлого альбатроса.
– Що ти тут робиш? – запитав я його. – Що ти робиш у цьому нудному міському літньому дещо буржуазному парку? Що ти тут робиш – так далеко від залізничного вокзалу, так далеко від залізниці, так далеко від розжарених металевими колісьми і сонцем рейок? Так далеко від вокзальних кафе, вокзальних повій, вокзальних гендлярів, вокзальних міліціонерів, найкращих у світі вокзальних юродивих і найбрудніших у світі платних вокзальних туалетів? Чому ти спинив свій довічний рух і тепер скнієш у цьому буржуазному, нудному до блювотиння, вщерть переповненому студентами і просто молодими шлоїбениками парку? Чому ти дозволив часові і долі наздогнати тебе саме тут?
– Розумієш, – казав залізничний заброда, мнучи у роті покручену папіросу, – якось я зійшов на вокзалі, щоб поповнити запаси харчів і горілки – ти ж знаєш, як нам, залізничним кшатріям, потрібна горілка, щоб ставати легкокрилими і набувати здатності мчати наввипередки з часом – так от, я в буфеті купив горілки, трохи пива і вийшов на перон, щоб дочекатися свого потяга, сісти в нього і продовжити свій шлях республіканською залізницею. Я сидів на лаві, маленькими ковточками цмулив горілку, дивився на вокзальних повій, вокзальних гендлярів, вокзальних міліціонерів і найкращих у світі вокзальних юродивих, курив папіросу і чекав на свій потяг. Я ще не знав, що це має бути за потяг – можливо, Київ-Луганськ, чи Київ-Запоріжжя, а чи прохідний Москва-Кишинів, але в жодному разі не Київ-Варшава чи Київ-Берлін. Проте я твердо знав, що рано чи пізно до платформи повільно підійде саме мій потяг, я потраплю в його тісні, захаращені валізами, ящиками, матрацами та людьми обійми і продовжу свою подорож на край світу, до якого я ще ніколи не доїжджав. Але мій потяг ніяк не прибував. Я вже був випив одну пляшку горілки і почав пиво, думаючи, що ось-ось, ще один ковток, ще одна затяжка, і він, як завжди, плавно вирине з-за легкого вигину південно-східного чи південно-західного напрямку республіканської залізниці. Проте звідти виринали чужі потяги, під’їжджали до перонів, стояли, наповнюючись різною громадянською сволотою, і їхали далі, а я залишався на цьому вокзалі з пивом у руці й тривогою у серці і чекав на мій потяг…
– А далі? – запитав я у примовклого залізничного кшатрія.
– А що далі? – сонно здивувався він. – Мій потяг так і не прийшов. Мабуть, я просто його проґавив, стоячи того неспокійного ранку в буфеті у галасливій черзі за горілкою і пивом. Або ж він просто не проходив через той вокзал. Можливо, десь у своїх розрахунках я припустився помилки, не там зійшов, чи ще щось подібне, і мій потяг тепер ніколи не прийде на жоден із перонів жодного у світі вокзалу… Я пробував сідати у потяг як звичайний пасажир, але то не те – в такий спосіб я не лише не можу рухатися на одній швидкості із часом, а радше, навпаки – час рухається відносно мене ще швидше, ніж якщо я стою на пероні вокзалу чи ще десь на нерухомій ділянці землі. Вже краще нидіти у цьому буржуазному спекотному літному парку, аніж так. Тут, принаймні, старі шахісти інколи можуть налити горілки, коли один виграє в іншого партію в шахи, і тут, принаймні, повз мене не проходять чужі потяги, які нагадують мені про власний втрачений потяг. І ось що я тобі скажу, хлопче, якщо ти ще не проґавив свого потяга, якщо ти все ще знаєш куди прямуєш і навіщо, коли ти все ще отримуєш кайф від цієї невизначеної подорожі у невизначеному напрямку і з невизначеною метою, постарайся ніколи не спізнюватися на свій потяг, навіть якщо ти не встигаєш купити пива, горілки чи оселедця в дорогу – забий, якось воно буде, на крайняк купиш у провідника, хоч і на кілька карбованців дорожче. Але що ті карбованці? Що можуть значити якісь карбованці порівняно з ризиком назавжди зійти зі свого потяга, опинитися у буржуазному спекотному літньому парку, де лише інколи п’єш горілку, та й то тільки в разі виграшу старого шахіста?
Новокраснокаміськ зустрічає мене розпеченим асфальтом і запилюженими знеможеними деревцями, похиленими п’ятиповерховими будинками і целофановими кіосками-наливайками, а ще – суворою квадратною центральною площею, на якій, як і в кожному населеному пункті нашої країни, стоїть кремезний широкоплечий Ілліч, закинувши на плече свою знамениту лопату.
Цікаво, чому його завжди зображують з лопатою? Чому в кожному місті, кожному райцентрі, зрештою, в кожному задрипаному есемте, Ілліч неодмінно має стояти з лопатою, і то не просто з лопатою, а тримати її саме так – хвацько закинувши на плече? Ні, ну це зрозуміло – він був копачем, він був копачем-ударником, можна сказати, найкращим з усіх копачів на світі. Кажуть, що він власноруч викопав братську могилу для всього села, яке вирізали денікінці. Але ж він не лише копав ями! Чому б, скажімо, не зобразити його на танку? На приземкуватому стрімкому сірому корпусі танку з ручним кулеметом у правиці і гучномовцем у лівій руці, коли він на чолі Червоної Армії скидав у Чорне море залишки загонів Чорного барона Врангеля під жовтим пекучим кримським сонцем? Або, наприклад, з наганом у руці, націленим у лоба Троцького, який стоїть навколішках і кається у всіх своїх провинах, пов’язаних з хибним трактуванням підвалин світового панування капіталістичної мерзоти. Словом, хай там як, але героїчних сюжетів вистачає. Принаймні, їх удосталь, аби щоразу не відливати з бронзи чи міді, а чи не витесувати з граніту однакових Іллічів із незмінною лопатою на плечі.
Сіра будівля готелю «Шахтар» бовваніє тут-таки – неподалік від площі. Обидві букви «а», як це частенько трапляється, кудись зникли, так що тепер назва готелю являє собою дивне слово «Ш хт р»… У фойє холодно, волого і порожньо. Я підходжу до стійки адміністратора, деякий час стою там, ніяково роззираючись, а тоді легенько стукаю по столу. Хвилин за десять я вже голосно гамселю, наповнюючи фойє нервовим грюкотом. Нарешті звідкілясь збоку вигулькує маленький скоцюблений дідок у чорній жилетці, одягненій поверх жовтувато-білої зачовганої сорочки. На самому кінчику його гострого носа недбало сидять такі самі маленькі, як і все в ньому, окулярчики.
– Тихше, тихше, – кривиться дідок і, крекчучи, заходить за стійку. Далі він неквапом знімає з носа окуляри, протирає їх такою ж зачовганою, як і сорочка, хустинкою і, вже знову начепивши їх на носа, звертає на мене погляд своїх вицвілих світло-блакитних оченят.
– Мені потрібен номер.
– Ви шахтьор? – цікавиться дідок, не відводячи від мене своїх окулярів.
– Ні, але яке це має значення? Мені потрібен номер на одного.
– Якшо ви не шахтьор, то я тоді даже і не знаю… – розводить дідок руками.
– Так, я не шахтьор, але я маю намір поселитися у вашому готелі, оскільки, як я розумію, у цьому місті лише один готель.
– Да, ви правильно розумієте. В Новокраснокамінську лише один готель, – дідок поважно киває головою і дивиться на мене, ніби ми вже все з’ясували і зараз саме настав час мені забиратися звідси під три чорти.
– Отже, – я збираю докупи все своє не таке вже й могутнє терпіння, – у мене немає вибору. Можливо, я б і поселився в якомусь іншому готелі вашого квітучого міста, але, на жаль, у мене немає такої можливості. Значить, мені не випадає нічого ліпшого, як скористатися гостинністю «Шахтаря» чи, радше, «Шхтра», як зазначено на вивісці, і поселитися у вас. Я все ж сподіваюся, що це можливо, хоча, судячи з усього, не так і легко.
– Значить, ви не шахтьор… – гне своєї дідок.
– Ні, я не шахтьор – я журналіст із столиці! Приїхав писати статтю про виробничі досягнення шахтьорів, і мені потрібно поселитися, оскільки, на жаль, сьогодні звідси я їхати ще не збираюся!
– Ну шо ж… Не знаю, не знаю, – дідок лізе кудись під стійку і невдовзі виймає звідти грубезний запилюжений журнал. Він здуває з нього пилюгу і заходиться гортати, не забуваючи при цьому слинити палець щоразу, як перегортає сторінку. Тоді він закриває журнал і знову довго і проникливо дивиться на мене. – У нас, к сожалєнію, немає свободних мєст. Да-да, не удівляйтеся, – продовжує дідок, мабуть, зауваживши мій вираз обличчя, – готель переповнений. У нас поселили шахтьоров, і більше ми нікого не селимо, – дідок складає свої сухенькі, схожі на лапки горобця, ручки на грудях і, по-пташиному схиливши голівку на бік, дивиться на мене скорботним поглядом батюшки на похороні.
– Добре, добре, – міняю я тактику, – тоді, на жаль, мені пора. У мене зараз зустріч з Нестором Нероном, вашим міським головою, ми маємо обговорити концепцію майбутньої статті про «Новий путь». Може, він мені допоможе з поселенням, якщо у нас тут нічого не виходить… На все добре, – я вже підіймаю з підлоги валізу, коли дідок починає метушитися.
– Подождіть, подождіть! Може, ми цей вопрос зможемо рішити і без Нестора Петровича. Може, якшо так, шахтьори і не всі номери заселили. Може, ми щас шото і придумаєм, – він знову розгортає журнал і швидко-швидко шарудить пожовклими хрусткими сторінками, що рясно заповнені дрібнюсінькими каракулями. Цього разу він забуває слинити палець і взагалі його рухи втричі пришвидшуються. – Ви знаєте, – дідок відриває голову від журналу, – нам дуже повезло! Да-да, не удівляйтеся, нам справді крупно повезло. Я ось якраз токо шо найшов вам номер. З нього якраз сьогодні виїхав один шахтьор, а я, старий пеньок, і забув. Це я ізвіняюся. Заповнюйте осьо бланк, а я сійчас всьо рішу.
«От старий гандон!» – думаю я, переписуючи дані з паспорта.
Дідок-адміністратор мені збрехав. Ніяких «шахтьоров» у готелі і близько не було. Я навіть підозрюю, що вони тут зроду-віку не селилися. В готелі взагалі нікого не було – мабуть, я був єдиний поселенець «Шхтра». Довгі порожні коридори на всіх чотирьох поверхах готелю зяють тою пусткою і занедбаністю, які обов’язково з часом з’являються у місцях, де перестають бувати люди. На потертих і вицвілих килимових доріжках сірим шаром лежить пил, двері в деякі номери були прочинені, а ліфт, мабуть, навіки застряг між другим і третім поверхами. Мій номер на другому поверсі в самому кінці коридору. Обстановка суворого мінімалізму надихає на якісь героїчні вчинки – наприклад, взяти пляшку і наодинці із собою надудлитися в драбадан, а потім, викуривши з десяток цигарок, заснути в ліжку з недопаленою одинадцятою і влаштувати в цьому чудовому місці грандіозну пожежу. Щоправда, при такому розвиткові подій самому вціліти теж не випадало.
Сяк-так розклавши речі, я сідаю на рипуче пружинне ліжко і ще раз роззираюся кімнаткою, яка гордо називається «номером»: вижовклі шпалери з незрозумілим візерунком, що найбільше скидається чи то на якісь в’юнкі рослини, чи то на клубок переплетених гадів, перекошена шафа, в якій не зачиняються дверцята, масивний коричневий стіл і розхитаний стілець біля нього. На столі, ніби прозорий натяк і, водночас, заклик, а чи навіть маніфест, стоїть самотній надщерблений гранчак. На стіні напроти ліжка кривобоко висить тьмяна картина в жовтій «під золото» рамі. Я довго розглядаю картину, поки нарешті розумію, що на ній зі спини зображений якийсь скрючений тип у шахтарській касці. Ліхтарик на касці скрюченого типа освітлює кам’яну стіну, на якій зеленою, ніби фосфоресцентною, фарбою нашкрябані якісь візерунки і символи. Не знаю чому, але картина видається мені доволі відразливою, і я перевертаю її лицевим боком до стіни.
Єдине вікно з невеликим кладовищем мух та ос між шибками виходить у внутрішній двір. З нього відкривається мальовничий краєвид, який складається із сіро-жовтої стіни будинку напроти та сміттєвих баків внизу. Я деякий час спостерігаю за грандіозним побоїщем, яке влаштували дворові собаки та коти. Прикметно, що тварини б’ються між собою не за ознаками роду чи зграї, а просто так – кожен проти кожного. Врешті-решт біля смітника залишається масивний рудий собацюра із закривавленим писком і, як не дивно, шолудивий обшарпаний кіт. Вони розташовуються по різні боки від баку і заходяться швидко наминати якусь бридоту, час від часу люто зиркаючи одне на одного.
Цікаво, де все-таки ті «шахтьори», які, за словами дідка-адміністратора, заселили увесь цей задрипаний готель?
Знову ця музика! З кожного динаміка, ніби й не дуже гучно, але якось надзвичайно пронизливо бринять ці повільні, плинкі, скрадливі деренчливі звуки. Вони заповнюють вузькі, затиснуті цегляними кривобокими п’ятиповерховками, вулиці і аж ніяк не поліпшують настрою. Вечоріє. Бліде сонце, заткане якоюсь неприродною рожево-сірою імлою, ховається за величезними трубами переробного заводу. Завод, ніби гігантська залізобетонна комаха, що здійняла свої численні лапи догори, розпластався, вочевидь, на самісінькій околиці міста, проте навіть звідси, з центру, він справляє колосальне враження. Важко навіть уявити його справжні розміри. Товстенні труби повільно вивергають сірі та рожеві дими, які чомусь, заледве здійнявшись у повітря, відразу ж починають стелитися землею, напливаючи на місто, повільно огортаючи його сіро-рожевим саваном, роблячи все нечітким і тьмяним у передвечірніх сутінках. Час від часу вулицею зі скрипом проповзає черговий роздовбаний тролейбус. Він важко перевалюється з боку на бік і підвиває зношеним електродвигуном. Рожево-сіра поволока ніби всотує в себе нав’язливу музику, роблячи її не такою колючою, проте її все ще добре чути – майже з кожного електричного стовпа звисає гроно динаміків, а стовпів тут до чортиків. Мені знайома ця неквапна тривожна мелодія – це її я чув вранці по радіо у потязі. Навряд чи я палав бажанням почути ці музичні вправляння ще раз, але що поробиш – таке враження, що це, принаймні, гімн Радянського Союзу, хоча і той, здається, транслюють рідше, ніж це гіпнотичне деренчання.
Я роздумую над долею майбутнього матеріалу про шахту «Новий путь», якщо він, звичайно, коли-небудь з’явиться, в чому я вже почав сумніватися. Що я напишу? Що в міськраді Новокраснокамінська всі стіни чомусь пофарбовані в червоний колір? Чи що заступник міського голови, Павляга Протон, сидить за столом президії, щось шипить собі під носа і безперестанно гострить олівці? Він захарастив тими олівцями весь стіл президії. Там у нього до дідька багато гостро відточених олівців – різнокольорових – червоних зелених, синіх, жовтих та оранжевих, а ще – прості олівці, старі погризені і сточені майже під корінь, і нові, вперше підстругані. Він їх гострить і щось шипить, час від часу підвиваючи і поводячи своїми величезними світлими очиськами. Господи, він навіть говорити до пуття не вміє! Коли я запитав його, де можна знайти Нестора Нерона, він звів на мене своє блюзнірське, пласке й надзвичайно бліде обличчя й ошкірив дрібні сірі зуби. В обох руках він тримав два гостро підстругані олівці – один зелений, другий червоний. Я нічого не розібрав у його бурмотінні та повискуванні і пішов з кімнати президії, а Павляга Протон продовжив точити свої ідіотські олівці. Чи, може, напишу про те, як я задушевно поспілкувався з Авдієм Агрономом – заступником по виробничо-релігійній частині. І що це взагалі за частина така – виробничо-релігійна?
Авдій Агроном був певною мірою протилежністю Павляги Протона – у світлому плащі та начищених до блиску черевиках, які визирали з-під широченних холош смугастих модних штанів. І говорив він ввічливо, щоправда, в його голосі вчувався якийсь чудернацький акцент, і навіть не стільки акцент, скільки манера дивно вимовляти звуки: коли він говорив, його мову супроводжувало ледь помітне чи то шипіння, чи то дзижчання, від чого важко було зосередитися власне на тому, що він каже.
– Зростання видобутку! Розумієте, товаришу, що постійне зростання видобутку є нашим головним і першочерговим завданням! – дзижчав Авдій Агроном. – Ми плануємо постійно нарощувати темпи видобутку високоякісного вугілля і подальшої його переробки на потрібні та корисні для нашого суспільства речі – автомобілі й кораблі, крани і розвідні ключі на 24, велетенські крокуючі атомоходи й електронні записники, космічні кораблі й модні потерті джинси з обшитими діамантами і сапфірами літерами «Ді енд Джі», космічні кораблі для наддалеких польотів у космос і зимові шини для «Таврій», людиноподібні роботи – незамінні помічники у сільському господарстві і брелки з радянською символікою, різнокольорові кубики з гіперборейськими рунами і пластикові бабці у масштабі 3 до 1, титанові воші і пластилінові начальники нотаріальних контор – словом, ми хочемо покращити життя наших людей вже сьогодні, розумієте, не завтра і не післязавтра, а саме сьогодні – тоді, коли це найбільше потрібно! Видобуваючи вугілля, ми робимо людей щасливими, і саме в цьому – ви маєте це розуміти – ми бачимо наше покликання, наше, якщо хочете, надзавдання! Ми видобуваємо і переробляємо, видобуваємо і переробляємо! І ви знаєте що? Я вам скажу по секрету, так би мовити, між нами… В майбутньому ми взагалі плануємо все видобути і все переробити! Ви лишень усвідомте цю грандіозну і, водночас, благородну мету! Ще від давніх праісторичних часів людство йшло до цього – до тотального видобутку всього сущого і до його тотальної переробки!
Говорячи, Авдій Агроном постійно прикривав нижню частину обличчя крислатим капелюхом, так що було видно лише очі, до речі, такі самі великі та безбарвні, як і в Павляги Протона, та надзвичайно вузьке чоло, майже до брів укрите чорним наїжаченим волоссям. Розпалившись своїм видобутком, він лише на мить трохи відкрив нижню частину обличчя… Та цього мені вистачило, аби розгледіти геть нелюдські риси його мармизи, які він так ретельно приховував за капелюхом.
Його щелепи! Господи, його щелепи!..
Мабуть, зауваживши дивний вираз мого обличчя, заступник по виробничо-релігійній частині похопився і відразу ж щільно притис капелюха до обличчя, так що на видноті залишилися лише очі-блюдця і наїжачене чорним волоссям чоло.
– Розумієте, в мене ця клята астма, мені треба дихати в капелюха, – якось зловісно прошипів Авдій Агроном.
– Так-так, розумію. – ледь вичавив я.
– Астма, товаришу журналіст, клята астма, – продовжував шипіти Авдій Агроном, – без капелюха мені не можна. Говорячи все це, він ніби звинувачував особисто мене у своїй «астмі». Але я встиг чудово роздивитися, що там у нього за «астма».
Вочевидь, він якось по-своєму витлумачив вираз недовіри на моєму обличчі і, бурмочучи своє «астма, клята астма», почав поволі насуватися на мене, так само щільно притискаючи капелюха до обличчя. Мені навіть здалося, що я чую скрип і хрускіт, що глухо долинали з-за капелюха. Він повільно йшов на мене, а я так само повільно відступав до дверей, гарячково думаючи, що це на нього найшло і як би мені викрутитися з цієї причмеленої ситуації.
Я вперся спиною в стіну і почав намацувати рукою клямку дверей, не відводячи погляду від зловісного капелюха, але, як на лихо, клямки ніде не було. Тим часом Авдій Агроном наблизився до мене майже впритул, і тепер я чітко чув якийсь відразливий хрускіт, що долинав з-під капелюха.
– Це все вона. Це все ця астма, – глухо і ніби заспокійливо шипів Агроном, – геть замучила мене, проклятуща! Ну, нічого-нічого – зараз ми, зараз ми всьо устроєм. Зараз ми цю астму… зараз ми її, роднєньку…
Його величезні очі-блюдця зробилися мутними, а з нижньої частини капелюха почало сочитися щось зеленкувато-прозоре. Я почав зміщуватися вздовж стіни, шукаючи ту кляту клямку і водночас не відводячи погляду від обличчя Авдія Агронома, а точніше – від його капелюха, з якого вже почало капати на бордовий килим.
У цю мить двері, які, виявляється, були ліворуч, різко відчинилися і до кімнати стрімким кроком влетів надзвичайно масивний чолов’яга з лисою бугристою і непропорційно малою голівкою. Навіть дуже вільного крою сірий костюм не міг приховати квадратурних форм його статури. При появі чолов’яги Авдій Агроном відразу ніби відсунувся від мене, витяг з кишені плаща хустинку і заходився витирати криси свого капелюха, намагаючись не відривати його від обличчя.
– Не дивуйтеся, товаришу, в нього астма! – бадьоро прогудів чолов’яга.
– Да, да, я вже казав! – закивав головою Авдій Агроном, намагаючись непомітно сховати вимащену якимись зеленкуватими шмарклями хустинку до кишені.
– Нестор Нерон, голова міськради Новокраснокамінська, – чолов’яга простягнув мені широченну, неначе лопата, долоню.
– Отже, з чим ви до нас? – Нестор Нерон креслив кімнату стрімким важким кроком, вибиваючи з килима маленькі хмарки пилу.
– Я з «Української правди». Хочу написати статтю про ваші успіхи у видобутку вугілля.
– Чудово! Чудово! Давно пора! А то, знаєте, як то кажуть, країна має знати своїх героїв! Правда ж, товаришу Агрономе?
– Так-так! Героїв нада знать в обличчя! – Авдій Агроном зблиснув очиськами над капелюхом.
– Це добре, що ви до нас завітали! Це просто прекрасно, що ви до нас приїхали саме зараз, коли наші успіхи сягнули ще небачених у вітчизняній вугільно-видобувній і переробній галузі висот! Я правий чи ні, товаришу Агроном?
– Так-так, ми сягнули висот, – киває головою Авдій Агроном, не спускаючи з мене пильного погляду, – але не менш важливо і те, яких ми сягнули глибин.
– Товариш заступник по виробничо-релігійній частині має на увазі новий надглибинний метод видобутку вугілля, – швидко заторохкотів Нестор Нерон, блискаючи поглядом на Авдія Агронома.
– Я так і подумав, – промимрив я, все дужче і дужче непокоячись.
– То що – почнемо? – Нестор Нерон нарешті зупинився і очікувально витріщився на мене, потираючи свої здоровенні руки-лопати.
– Що почнемо? – я переводив здивований погляд з Нестора Нерона на Авдія Агронома й назад.
– Як це що? Статтю, звичайно! Зараз сядемо і все гарненько напишемо!
– Пиши статтю! – дещо погрозливо прошипів Авдій Агроном з-за капелюха.
Непомітно в кімнаті з’явився Павляга Протон зі своїми олівцями. Всі троє втупилися у мене, так що відразу захотілося кудись звідси пощезнути.
– Розумієте, – почав я, зібравши всю свою волю, аби не рвонути в напрямку дверей, – щоб написати статтю, мені потрібно побувати на шахті, порозмовляти з шахтарями, власноруч, так би мовити, зануритися у видобувний процес… До того ж, я писатиму про вашу, наскільки я розумію, найрезультативнішу шахту «Новий путь», а для цього мені, знову ж таки, треба там побувати.
– Це виключено! – категорично прошипів Авдій Агроном.
Павляга Протон теж щось прошипів, крутячи в руках свої олівці, але я не зміг розібрати жодного слова.
– Ну-у, товаришу, – загудів Нестор Нерон, – ви просите неможливого. Ви хоч розумієте, що таке робота шахти? Ви розумієте, що це надзвичайно складний і тонко налаштований процес? На шахті всі працюють, як одне ціле, як один механізм, там усе постійно в русі. Туди не можна ось так от просто прийти і роздивлятися, що там і як. Ви ж там усе зіпсуєте! Та й шахтарі у нас скромні і, я би навіть сказав, боязкі. Ви хоч уявляєте собі, що станеться, коли ось так от, ні з того ні з сього, туди прийде якась чужа людина, ось хоча б ви, і буде там собі ходити і плутатися у всіх під ногами? Шахтарям це не сподобається! Правильно я кажу, товаришу Агроном?
– Ні, їм це ніяк не сподобається, – зашипів Авдій Агроном, – ви їм зовсім не сподобаєтеся, товаришу журналіст, я вам це гарантую.
Павляга Протон на знак згоди люто затарабанив олівцями об стіну.
– Вони у нас дуже скромні! – гнув своєї Нестор Нерон, позапихавши свої ручиська до кишень піджака і похитуючись з носка на підбор і назад. – Вони у нас дуже трудолюбиві, але на жаль, лякливі. Вони дуже нітяться у присутності чужої людини. Вони всі порозбігаються по закапелках – шукай їх потім! А їхні дружини? Ви подумали, товаришу журналіст про їхніх дружин?
– А що не так з їхніми дружинами? – обережно поцікавився я.
– Як вони потім знайдуть своїх чоловіків? Ті ж від скромності і страху позабиваються в якісь найдальші і найглибші штольні – шукай потім вітру в полі! А жінки переживатимуть, місця собі не находитимуть! Сюди будуть приходити – турбувати товаришів Протона і Агронома! А вони ж зайняті! Вони дуже зайняті! У них плани, строки здачі! У них же, кінець-кінцем, відповідальність, як-не-як! Правильно я кажу, товаришу Агроном?
– Він про жінок зовсім не думає! – лиховісно прошипів Авдій Агроном.
– Отже, товаришу журналіст, – підсумував Нестор Нерон, – як ви розумієте, нічого по тим шахтам швендяти – нехай собі спокійно працюють, видобувають вугілля на радість нам і нашій Батьківщині. А ви собі якось і без цього статтю напишете – ви ж професіонал своєї справи! Правильно я кажу, товаришу Агроном?
– Не потикайся на шахту, поняв? – погрозливо блимнув на мене Авдій Агроном, а Павляга Протон, думаючи, що робить це непомітно, засунув мені до кишені піджака гостро відточеного жовтого олівця.
Тим часом брудні рожевуваті сутінки майже повністю оповивають все навколо. На вулицях з’являються хиткі скоцюблені тіні – приречено блимаючи вогниками цигарок, вони дибають у напрямку генделиків-наливайок. У рожевій вечірній мряці продовжує лунати неприємне деренчання Godspeed You! Black Emperor. Ця музика гіпнотизує, висотує думки й емоції, примушує втягувати голову в плечі й мимохіть пришвидшувати крок.
Я розгублений. Я не знаю, що я тут роблю – на кривих тьмяних вулицях цього дивного, майже потойбічного міста – вугільної житниці нашої Батьківщини. Думка про готель, про його порожні запилюжені коридори, прочинені двері в темні покинуті номери мене лякає чи не дужче, ніж жаскі спогади про відвідини міськради. Тому хочеться триматися поблизу людей, хочеться чути людські голоси, хочеться перекинутися з кимось бодай одним словом, аби лише не залишатися наодинці із собою, думками про міськраду та її страшнуватих функціонерів. І ще та стаття…
Я починаю панікувати, у мене тремтять руки і хочеться палити. Нишпорю в кишені штанів і знаходжу там лише запальничку – цигарок немає. Треба щось робити! Треба негайно щось робити! До людей! Мені треба негайно опинитися поміж людьми – байдуже якими! Нервове занепокоєння зростає. Та ще й ця клята музика! Ловлю себе на думці, що ось уже цілісінький день, починаючи ще з потяга, я чую це гидке деренчання і скрип.
Попереду бовваніє черговий генделик. Він розташувався прямо на тротуарі – притулився до стіни п’ятиповерхової хрущовки. Крізь вікна на вулицю сочиться жовтаве світло і видно сутулі тіні відвідувачів, які, спершись на високі столики, смокчуть цигарки і час від часу беруться за пластикові стаканчики.
Усередині накурено і душно. Сизий цигарковий дим в’ється навколо самотньої засидженої мухами лампи, що звисає на дроті зі стелі. Біля кожного столика примостилися майже однакові сірі худі мужички у фуфайках з відбитком приреченості на небритих висхлих обличчях.
Беру пляшку «Шахтьорської», два пиріжки з капустою і пристаю до столика, за яким стоїть лише один самотній чолов’яга. Ловлю запитально-благальний погляд чоловіка і мовчки наповнюю його стаканчик.
Я потроху заспокоююсь – внутрішні дрижаки поступово минають, і навіть руки не тремтять, коли підпалюю цигарку. До генделика входять троє якихось потороч. Я здивовано витріщаюся на їхні довжелезні, майже до колін, руки, криві напівзігнуті ноги, бліді кістляві обличчя з величезними безбарвними очиськами і аж потім усвідомлюю, що на них синя міліцейська форма. Рукави кітелів явно закороткі для цих довготелесих бевзів – з них стирчать жилаві бліді кисті рук, які закінчуються масивними долонями з непропорційно довгими пальцями. Навколишній гомін майже відразу вщухає. Мужички мовчки тупляться в свої пляшки і стаканчики. Чути лише гидку музику, що лунає з вулиці, і сопіння дивних міліціонерів. Замість звичних гумових кийків я зауважую в них на поясах щось на зразок загострених і зігнутих гаком прутів арматури з руків’ями, обмотаними синьою ізоляційною стрічкою.
Поторочі-міліціонери стоять посеред притихлого генделика, роззираються навколо своїми очиськами-блюдцями (кого ж вони мені так нагадують?) і, здається, аж нюшать повітря. Нарешті вони щось харчать одне одному, блискають очиськами на мужичків і, напівзігнувшись, так що довжелезні руки майже сягають підлоги, один за одним неквапом виходять на вулицю.
Минає щонайменше кілька хвилин, поки затхле приміщення гендилика знову наповнюється стишеним хриплим гомоном.
– Бачив? Бачив їх? – чоловік злякано зиркає в бік входу. – Міліція нас бєрєжот, ага, будь увєрєн! – він хреститься і допиває рештки горілки.
Я розливаю горілку по стаканчиках, і ми знову випиваємо.
– Ми, кажється, не знакомі. Шансон, – чоловік протягує руку, і я її тисну.
– Сучари, – трохи помовчавши, провадить Шансон, – які ж вони всі сучари!
– Хто?
– Да, еті, ти ж їх тільки шо бачив. І, главне, ти замітив, як вони увєренно держаться? Замітив, як вони звисока на нас зирять, мєнтяри позорні!
– А чого вони… чому вони такі… дивні? Ну, я маю на увазі, вони якось дивно виглядають… зігнуті якісь, і ще ці арматурини на поясі…
– А то не ясно? Це ж єті, із нових!
– ?
– Ти шо, не мєсний?
– Та я тільки сьогодні сюди приїхав.
– А-а-а… так шо ж ти зразу не сказав? Давай! Давай бистренько за приїзд хлопнем! Давай, за, так сказать, Новокраснокамінськоє гостіприїмство! – Шансон видає невеселий смішок, а потім хапає пляшку і блискавично наповнює стаканчики.
Поки ми п’ємо, за нашим столиком утворюється ще один чоловік. Виглядає він ще більш нещасним і зачовганим, ніж Шансон, якщо таке взагалі можливо.
– Це Бінтік, – Шансон діловито киває в бік чоловіка.
– Бінтік, – ставлячи на стіл пластикову мисочку із сіруватими пельменями, простягає руку Бінтік.
Шансон, вочевидь, уже повністю перебрав на себе господарювання за столиком – він наповнює наші стаканчики, бурмоче щось середнє між тостами і побажаннями на майбутнє і натхненно глушить «Шахтьорську». Бінтік від нього не відстає. Він пропонує мені брати його пельмені, але я відмовляюся, з ненавистю поглядаючи на свій надкушений пиріжок з капустою, шматок якого ледь зміг розжувати. Судячи з вигляду, пельмені Бінтіка можуть виявитися ще гіршими, отож я просто пригублюю горілку, час від часу підпалюю цигарку і слухаю навколишній гомін.
– Нада було тобі раньше сюда приїзжать, – каже Бінтік, набивши рота пельменями.
– Да, да! Щас тут у нас, в Новокраснокамінську, як бачиш, не очєнь-то! – підтакує Шансон.
– Та я бачу, – киваю головою, – ця музика…
– Музика! – агресивно гарчить Шансон. – Ця йобана музика! Як же вона мене достала! Шо це за музика? Шо це за скрипіння і торохтіння? Де Мурзілка Загорний? Де Мітька Чума? Де Катя Огоньок? Де, в конце концов, група ДеЦеПе? Де нормальна музика? Куда подівався шансон?
– Тихо-тихо, успокойся, – Бінтік кладе йому руку на плече.
– Та я, бядь, спокоєн! Я, шоб ти знав, ахуєнно спокоєн! – кип’ятиться Шансон. – Немає! Немає жизні нам тут! Понімаєш? – трясе мене за плече. – Понімаєш, шо нам тут немає жизні? Вон як вони всьо обставили, гади! Тепер вони кругом – на шахтах, в міськраді…
– В горсовєті, – підказує Бінтік.
– Ну да, – продовжує Шансон, – в горсовєті, на заводі «Червоний світанок»… Короче – вони кругом! Пообсідали нас гади і смокчуть кров, мов ті упирі!
– А ви?
– А шо ми? Шо ми? – плаксиво бубонить Бінтік, тримаючи в руці пельменя. – Шо ми можемо зробити? Шо ми можем поробити?
Шансон розпачливо-дзвінким голосом: виживають нас зусюди – ми для них вже і не люди!
Бінтік: занімають наше мєсто – в шахтє, жизні і з нєвєстой!
Шансон понуро: їх в наш світ привів Нерон…
Бінтік: заробив собі, гандон, трохи золота за те. Власть, машину і посаду все дали подземні гади!
Шансон люто: ті жахливі существа тільки з вигляду, як люди. Ти такого зачепи – і побачиш шо то буде! З чорних каверн глибоченних піднялися у наш світ, щоб забрати нашу волю, запровадити сваволю і понищить нас усіх.
Бінтік: в шахтах ми вже не працюєм – по ганделах ледацюєм, заливаєм горе тут.
Шансон розпачливо: ми тепер вже їм не нужні – відработаний продукт, кругом ті гади осоружні живуть як ми – і там і тут! Потроху, стиха, неквапливо, вони приходять в нашу жизнь і скоро буде тут могила – за упокой наш помолись!
Бінтік: підстроїли вони все хитро – дали, шо нужно було дать. Начальство ж наше жадне й хтиве, вже позно стало прозрівать! Вугілля, золото, алмази – вони все це могли достать. А разом з цим вони зуміли весь город наш собі прибрать!
Шансон злякано:
Майбутнє наше все в тумані,
Це місто прокляте навік.
Мов ті ми зараз наркомани,
Духовних бачиш ти калік!
Бінтік:
Самі ми винні! Хто ж іще?
Самі дозволили прийти їм,
Самі відкрили двері в дім.
Нема тепер нам місця в нім!
Шансон безнадійно:
Реальність нашу точать черви,
Вже скоро розпадеться в пил.
Заброди душу нам пожерли,
Нема в нас більше жити сил.
Бінтік:
Над світом всім висить загроза,
Ми пильність втратили давно.
Все огортають мацаки некрозу,
Життя перетворилось на гівно!
…це жахливе псевдомузичне деренчання, здається, вщухло. Я точно не пригадаю, коли саме це сталося, але зараз його не чути. Після цілоденного свердління мозку тими гидкими звуками, тими потойбічними поскрипуваннями, дзеньканнями і харчанням, тими низькими і понурими пекельними трубами і тромбонами, тими причинними психопатичними тоненькими скрипками, тими ржавими дзвіночками, які за кілька годин уже вивертають твоє нутро, закручують його у вузол, примушують тебе підсвідомо шукати якоїсь діри, аби забитися в неї і, затуляючи вуха, тремтіти, потроху втрачаючи глузд.
Я дивуюся, як вони взагалі можуть тут жити? Як вони тут досі виживають, коли щодня, кожного божого дня, відразу після гімну Радянського Союзу, місто оповиває це гидке нетутешнє деренчання, яке триває аж до самісінької ночі, коли, так само як і вранці, з гучномовців, розвішаних на вулицях, з радіо і телевізорів нарешті знову лунає гімн, як ода спасінню, як найсолодша музика небесних сфер, що віщує собою тимчасове позбавлення від тортур нечестивців Godspeed You! Black Emperor.
Попереду, весь час озираючись, скрадається Шансон. Я не пам’ятаю, коли і куди зник Бінтік. Довгий час він дибуляв поруч мене, бурмочучи про самозгубність того, що ми затіяли, лякаючи мене темними незрозумілими натяками і потріскуючи насінням, яке він діставав з маленького целофанового пакетика. Рожево-сіра мряка починає рідшати, і тепер нічні протяги тягають її поодинокі клапті покрученими вулицями міста. Я вже зовсім втратив орієнтацію в часі і зосереджуюся лише на хиткій постаті Шансона. Кілька разів він зупинявся, піднімаючи руку догори, і обережно відходив назад. Я завмирав на місці, і ми довго вдивлялися в темінь, дослухаючись до шерехів і незрозумілого хрипіння, яке долинало з-за найближчого рогу. Одного разу ми довго просиділи, ховаючись за сміттєвим баком. Шансон робив круглі перелякані очі і притискав пальця до губів. Трохи далі попереду було перехрестя, і я розгледів, як купка якихось потворних скоцюблених постатей, повискуючи і шиплячи одне на одного, тягли чималенький клунок. Клунок дригався і час від часу приглушено зойкав.
– Бачиш, шо буває, якшо неосторожно... – бурчить Шансон і ми, роблячи чималий гак, обходимо це кляте перехрестя. Вулиці поступово робляться кривіші та занедбаніші. Складається враження, що похилі кількаповерхові комуналки будували абияк – без жодного планування вулиць та їх розташування. Кілька разів, підвиваючи двигуном, проїжджають кривобокі тролейбуси з облупленою на бортах фарбою і погнутими рогами, що вибивають іскри з дротів. Крізь брудні пошкрябані вікна тролейбусів бовваніють якісь постаті, але їх годі розгледіти. Тоді ми змушені присідати, ховаючись за стовпами або купами сміття. – Тут так просто не можна, – спльовуючи, бурмоче Шансон, – тут токо покажись, і тебе зразу – цок, в лобок, і в мішок!
– А потім? – шепочу я.
– А шо буде потом, нам того лучче не знать, – бурчить Шансон, і ми знову крадемося темними покрученими провулками, проходимо занедбані двори, минаємо будинки з повибиваними вікнами і розтрощені вітрини гастрономів, переходимо залізничні колії і деремося на височенні відвали ґрунту.
– Чого тут все таке занехаяне? Тут що, люди не живуть?
– А ти попробуй тут поживи! – хихоче Шансон. – Тут уже до шахт рукой подать – опасно…
– Чому небезпечно?
– Тут раньше жили, як бачиш… А потом появилися ці, подземні, і почали із шахт сюда навідуваться. По ночам, в основном… Вобщем, не дуже-то тут харашо стало. Тільки зазіваєшся – а вони тут как тут! Не успієш і глазом моргнуть – а тебе вже поминай як звали. Вони у цих вопросах дуже шустриє, гади. Ну, і завод переробний під боком тоже меда в жизнь не добавляв. Ти ж бачиш, шо в городє каждий день робиться: вихлоп – не продихнути. А тут, на висєлках, так і вообше дихать було невозможно.
– А чого ж вони завод так близько до міста поставили чи місто біля заводу?
– Так раньше всьо було нормально. Це він так диміть начав, коли Нерон став городським головою і привів сюда цих ублюдков. Шось вони там, гандони, таке вонюче перерабатують, шо жизні тут вже нікому нема. От такі от діла, товаріщ журналіст.
Ми обходимо по дузі величезні корпуси заводу «Червоний світанок». Навіть звідси добре відчуваєш його могутнє стугоніння. Час від часу там щось бамкає і шипить, високі масивні посмуговані труби із червоними сигнальними ліхтариками вергають сизі дими, в яких вузькими стрічками в’ється та сама рожева гидота.
– Сьогодні шось вони не дуже… – Шансон косить оком у бік труб. – Буває, шо фігачить токо розове – вот тогда тут не очєнь-то находишся.
Завод залишається ліворуч позаду, і ми опиняємося на величезному пустирі з високими відвалами ґрунту і бездонними котлованами. В котлованах важко вергається сіро-рожевий дим, який, заледве виповзши із заводських труб, відразу ж тягнеться до землі і розповзається навколо брудним смердючим килимом. Де-не-де в котлованах, неначе верхівки затонулих кораблів, крізь рожево-сіру поволоку видніються покинуті вантажівки, крани та екскаватори. Вони завмерли непорушними тінями, втопилися на дні котлованів і безмовно проголошують занепад та пустку.
Проминувши котловани, ми підходимо до вишки, біля якої притулилося кілька похилих будівель.
– Щас перекур, а потом спускаємся, – приглушено каже Шансон і припалює цигарку, прикриваючи вогник фуфайкою.
Навколо порожньо. Порожньо і тихо. Ми скрадаємося до темного входу, що бовваніє під вишкою. Шансон довго порпається в ящику біля входу і нарешті видобуває звідтіля дві каски з прикріпленими ліхтариками:
– На, одінь.
Я одягаю каску, припасовую ремінець на підборідді і йду за Шансоном у темряву.
– Вона що, вже не працює? – питаю, коли ми довго спускаємося якоюсь платформою униз. – Тут навколо порожньо, нікого немає. Все вимкнене…
– Єслі б ти тут був дньом, побачив би, як вона не працює, – Шансон спльовує на гофровану підлогу і продовжує крутити здоровенну ручку, трос розмотується, і ми поволі сунемо вниз.
Платформа здригається і завмирає. Ми сходимо на нерівну запилюжену підлогу, і я роззираюся, вихоплюючи з темряви променем ліхтарика обвислі дроти силових ліній, перекинуті вагонетки і якесь шмаття, звалене на купу, поверх якого валяються понівечені відбійні молотки. Здається, що тут уже роками ніхто не працював.
Ми поволі просуваємося вздовж вузьких рейок, по яких мають їздити вагонетки, що валяються поперекидані під стіною. Шансон щось тихо бубнить собі під носа – я розбираю лише окремі приглушені лайливі викрики, якими переривається його монолог.
– …ти понімаєш, як воно мені? Понімаєш? Я ж тут, можна сказать, вирос. Я на цій шахті возмужав, став мужчіной! Мій дєд, Антон Павлович Зємлєрой, тут работав, мій батько, Захар Антонович Зємлєрой, тут работав. Я сюда зразу після школи і пошов. Отдєльні сопляки з нашого класу пішли у всякіє петеу-тєхнікуми, а мнє дєд так сказав: не годиться пацану із шахтьорського роду штани протирать да каракулі в тєтрадках царапать. Ну, я от зразу послє восьмого і сюда. Поначалу було тяжело: смєну в забої одпахать – не лисого поганять. Но я втянувся – в мене ж, так сказать, сімейна традиція. Дєньгі почав зарабативать, на карманє всігда лаве водилося. Друзья уважали – всігда сам собі мог купити і випить і закусить. Щитай, перший з нашого класу їбатися почав… Вобщєм, я тут рос і мужав. І ти понімаєш, як мені зараз тяжело на все це дивитися? Понімаєш? Коли вони, гади, всьо пустили на самотьок – ага, канєшно, приходь, хто хочеш, дєлай шо хочеш! Мандавоши! Які ж вони всі мандавоши!!!
– Ти ж казав, що «Новий путь» працює…
– Так вона ж і працює. Січас тут ці бляді работають…
– Тут якесь все закинуте… Оно вагонетки поперекидані, ліхтарі розбиті…
– А їм, падлам, свєт не нужен! Вони, гади, в темноті ще краще, ніж удень бачать. Їм, на оборот, солнєчний свєт – як більмо на оці! Їм би токо туда, де потємнєє…
– А чого ж вони тоді у Новокраснокамінськ полізли? Чого не сидять у своїх катакомбах?
– Ха! Вони жадниє, понімаєш? Їм там, под зємльой, мало мєста і там нічого путнього немає. А у нас і мєста завалися, і єсть всьо шо їм треба. Короче, тут лафа для них – от вони до нас і лєзут!
Мій ліхтарик вихоплює сутулу спину Шансона, який навдивовижу швидко дибуляє серед куп ґрунту і звалищ всілякого причандалля, яке вряди-годи трапляється на шляху. Вузькоколійка вже давно закінчилася, так само як опорні палі і силові кабелі. Тепер шахта являє собою просто видовбаний у породі тунель.
– Їм, мандавошинам подземним, ненада ні отбойніки, ні свєт, ні каски. Ці гади просто своїми лапами роют. Не вєріш? – він озирається на мене, на мить засліплюючи світлом свого ліхтарика. – Я сам бачив, когда вони только тут появилися. Сопе, рохкає і хуярить лапами – токо угольні бризгі летять. У многіх наших тогда нерви здали – токо до шахти підходили, так зразу блєдниє дєлалися, а нєкоториє ригать чи в кусти по більшому. Да… А я ж потомственний шахтьор, у нас же традиція сімейна. Ну, я і продолжав работать, хотя мені ні порядки еті їхні новиє, ні, тєм боліє, новиє колєгі, зовсім не нравилися. Хотя яка то вже була работа? Як надивишся за день на цих нових работнічков, так вже нічого не хотілося. А потом і вовсє чортє-шо началося. Почали іщезать шахтьори. Сьогодні один не вернувся, завтра – другой. А всі ж, хто іщєз, були із наших, із тих нємногіх, хто продолжав пахать в шахтє вмєстє з цими виблядками. І так продолжалося дуже довго, і ніхто не мог разобраться, шо воно там проісходіт. І вродє ж діваться там було нєкуда, а вони всьо равно продолжали іщєзать. Тода у Нерона появилися еті його заступнічки. І етот, по рєлігіозной часті, Агроном, ввів новиє правила работи в шахтє. Как только ми спускалися в началє смєни в забой, должни були вистроїтися кругом, роздітися догола і так стоять нєкотороє врємя, собіраючи в роті слину. Агроном в ето врємя стояв в ценрі круга і зачитував якусь білєбєрду із бумажок, а потом шось підвивав і харчав, прямо як животноє, єй богу! Потом, когда у нас в роті назбирувалося достаточно слини, ми подходили до Агронома і зливали її у трохлітрову банку. У відро, яке стояли рядом з банкою, ми должни були посцять. Кому не хотілося або хто стіснявся сцяти при остальних, того до работи не допускали. Когда всі зливали свої слюні в банку і сцяли у відро, Агроном брав банку і виливав слюні у відро із сцяклями. Потом він їх довго розмішував і шось бормотав, а потом ми вистроювалися в очєрєдь, а він вмочав свого патика у смєсь слюнєй і сцаклів і виводив нам на груді якісь закарлюки, і тогда вже ми могли одіваться і йти работать. Якось Гришка Пилипишин тайком, зразу, як только отошов од Агронома, постирав ті всі загогулини носовим платком – казав, шо йому воняє. І так случилося, шо він в той день іщез. Ніхто більше не іщез, а Гришка іщез. А Пашка Шкворцов тогда сказав, шо всьо ето через то, що Гришка тогда стер ті закарлюки, шо їх Агроном малював. Він казав, шо, це, мол, їхнє колдовство, цих нових паскуд, і шо воно защіщає работающіх под земльой від всякої хуйні. Я, канєшно, Пашкє не повірив, але, согласись, совпадєніє було нехіле…
Шансон бубнить і швидко йде тунелем. Я поспішаю за ним. Мені важко сказати, скільки ми пройшли, але відчуваю, що багато. Я не відразу помічаю, що світло ліхтариків робиться якимось тьмяним. Разом з тим тепер мені набагато краще видно все навколо. Я розрізняю дивні ребристі стіни тунелю, червонуватий пил під ногами, який хмарками злітає догори від кожного нашого кроку, бачу якісь дивні чи то дроти, чи то канати, які подекуди звисають зі стелі. Я вимикаю ліхтарика але нічого не змінюється. Виявляється, тут і без нього все чудово видно. Все довкола заливає червонувате присмеркове освітлення, і я довго роззираюся, щоб зрозуміти, звідки ллється світло, але не знаходжу нічого схожого на світильники.
– Не удівляйся, тут кругом так, – на ходу озирається Шансон. Його ліхтарик також вимкнений. – Щас ше трохи пройдем – і не такоє побачиш.
Тунель стає все похилішим так що тепер доводиться докладати зусиль, аби не зірватися і не полетіти вниз.
– О! Осьо! Осьо воно! – хрипить Шансон.
