Вона повернулася до міста, коли на узбіччях дороги ще курилися чадним димом рештки циклопічних совіцьких танків і наївні міщани з хлібом-сіллю під заквітчаною барвінком аркою стрічали перших німецьких мотоциклістів-розвідників у сонцезахисних окулярах і сталевих макітрах-шоломах. Німецький офіцер важкою кувалдою збив колодку, що висіла на тюремній брамі і хтось із солдатів врешті заглушив ненависного трактора, що ще деренчав на подвір’ї. У місті знали – коли заводиться двигун цього механічного молоха – у підвалах тюрми розстрілюють... Зблідлі німецькі вояки виносили і складали на великому брезентовому полотнищі трупи в’язнів, похапцем розстріляних совітами. Тоді серед мертвих був і її батько... Марія упізнала його лише за залізничним кітелем із срібними молоточками на лацканах.
Дивно, але за два роки до того, коли у садках пахніло антонівськими яблуками, а холодними ранками повітрям ще ніби бриніла мідь духового оркестру уланського полку, що вирушив на війну, барвінковою аркою і хлібом- сіллю жителі міста щиро вітали і цих „освободителів”.
Та тоді багатьом здавалося, що цей жах скінчився. На коротку мить знову за довгі роки поусюди з’явилися жовто-блакитні прапори, з рук у руки передавали листівки на сірому неякісному папері з актом проголошення незалежності, підписані мало кому відомим тут Стецьком. Старі у скверику гомоніли – німці тож Європа, то ж господарі...
Коли скінчилися, здавалося, нескінченні колони танків, артилерійських тягачів, вантажівок, набитих втомленими, спітнілими, але щасливими солдатами непереможного вермахту, прийшли інші – з друкарською машинкою і паперами - студено ввічливі й безжально жорстокі. Почалася окупація... Скрізь листівки з прямокрилим орлом і свастикою, що усі як одна розпочиналися зі слів – „verboten” – заборонено і закінчувалися „ershissen” - розстріл. Знову заповнилися камери в’язниці. Ці розстрілювали під бадьорі і життєстверджуючі марші, що лунала з гучномовців. А трофейного трактора ХТЗ нові хазяйновитіші господарі використовували за призначенням – витягали зав’язлі по осі у волинському багні авта.
Вона ледь не розплакалась, коли бачила, як її Михайлик хвацько б’ючи крок по лункій бруківці через центр міста, мимо есесівських патрулів та багнисто-плямистих панцирників виводив до лісу загін української поліції. Вони йшли з піснею... Колишній улан, що ще зовсім недавно носив шапку-рогувку і по дві зірочки на плечах не міг інакше – тихо, садками і городами – лише зі зброєю і піснею через окуповане набите німаками місто. Гонор, честь, ойчизна... Ось лишень „ойчизна” у нього була інша, ніж у його однополчан.
Вона ж лишилася. Схожа на відому кінозірку польського довоєнного кіно білявка стала тінню військового коменданта Келлера. Вона відчувала на собі майже матеріальну ненависть до себе тих нещасних, що потрапили до лабет цієї нелюдської машини. Була свідком вершин звитяги і темних проваль ницості. Вони зверталися до неї – перекладача, а не до цього лисого, вічно роздратованого недолюдка. Полковник Келлер цінував її – одного разу їй навіть довелося чути через двері як він бештав свого адьютанта – „вас усіх вразив вірус цього слов’янського безладу, я покластися тут можу лише на себе і фройлян Марію”. Мабуть тоді вона усміхнулася. Довіра гера оберста – це немало, а ще – тридцять сім рейхсмарок. Цікаво, чому тридцять сім, а не біблійних тридцять? Хоч це немалі гроші, це незмірно більше, ніж цілий жмут окупаційних папірців. За це вже можна собі дещо дозволити з чорного ринку.
.........
У кабінеті переминався з ноги на ногу дебелий рудий дядько.
- Чого йому треба? - сердито запитав Келлер, на хвилю відірвавшись від якихось паперів. Марія зауважила, що щось відбувається. Комендант відпустив її додому і сам цілий вечір стукав одним пальцем на машинці. Кілька останніх днів його навідував шеф гестапо майор Фогель. Постійно неголений, у м’ятому чорному мундирі, із стійким запахом алкоголю – здавалося, він вмисне хотів подолати стереотип хрестоматійного німецького офіцера. Та попри це, Марія інстинктивно відчувала в ньому сильного і підступного ворога.
Несподівано двері розчинилися. Молодий гауптман із відзнаками люфтваффе кинув руку у військовому вітанні.
Келлер недбало відмахнувся.
- Чого вам, гауптмане?
- Гер оберст, я у терміновій справі. Не при цивільних, - гаутман зиркнув на Марію.
- Гаразд, зачекайте, я за хвилю закінчу, - комендант зиркнув на дядька, - фройлян Маріє, то якого дідька йому треба?
- Пан комендант питає, чого ти прийшов, - переклала Марія.
Дядько м’яв у руках кашкета і дивився то на коменданта, то на портрет фюрера третього Райху, що люто зиркав із золоченої різьбленої рами на стіні. Марія до війни одного разу була тут – тоді із цієї ж рами на бідний волинський люд насуплено дивився пишновусий страж Європи у легіонерському мундирі без погонів. Потім, мабуть, атєц народав – але тоді Марія була у Відні...
- Ото ж, сусіда мій Петро переорав межу, а ж вона до колгоспів була не там. Усе ж треба по справедливості. А ще він самогон жене, і ті з лісу до нього навідуються... Великий фюрер Адольф Гітлер робить усе по закону, не те що ці більшовики.
От мерзота, це ж людині концтабір. Зачекай- но, - кутиками уст усміхнулась Марія.
- Пане комендант, цей чоловік дякує великому німецькому народу за те, що він звільнив цю землю від більшовиків і каже, що фюрер обіцяв вільну Україну, - незворушно „переклала” вона.
Комендант, не відриваючись від паперів, кинув – скажіть, хай забирається. Марія краєм ока побачила, що гауптман ледь стримувався, щоб не зареготати. Всередині похололо... Невже він розуміє українську? Та вже пізно, потрібно завершити цю комедію гідно.
- Пан комендант каже, щоб ти йшов геть, - переклала Марія.
Дядько здивовано дивився то на портрет великого фюрера, то на коменданта, то на неї.
- Та ви ж не розумієте, він же самогон жене, - дядько не розумів, що відбувається.
Обличчя коменданта побуряковіло.
- Що він ще хоче?
Марія незворушно відповіла – він вимагає вільну Україну.
- Двадцять шомполів, - заревів Келлер, - я не маю часу на цього недоумка.
Офіцер люфтваффе не стримався і розсміявся. Комендант сердито глянув на нього.
- Гауптмане, хіба я сказав щось смішне?
- Ні, ні гер оберст. Вибачте. Цілком справедливе рішення.
Але його очі продовжували сміятися і він дивися просто на Марію.
- Фройлян Маріє, прошу вас залишити нас самих, - звернувся до неї Келлер.
Згодом з’явився майор Фогель. Доки за ним хряцнули двері, з-за свого ундервуду, на якому вона друкувала черговий „erschissen”, Марія зауважила, що цей приїжджий гауптман і комендант робили на мапі якісь помітки відточеними, як жала, олівцями.
...........
Він чекав на неї біля свого авта з великим букетом червоних троянд.
- Дозвольте відрекомендуватися – Вальтер фон Греслау. Він клацнув підборами.
Марія зміряла його байдужим поглядом.
- Пане гауптмане, я не з тих дівчат. Пошукайте у місті, ви знайдете з ким розважитися.
Він засміявся і відповів українською, хоч і з сильним акцентом.
- Я просто хочу удосконалити з вами мою українську. У мене тепер виникли певні cумніви щодо правильного розуміння значення слів samogon, susid і mezha.
У неї від гніву потемніло в очах.
- То йдіть донесіть на мене у гестапо. Воно отам, за рогом, - відповіла Марія і швидким кроком хотіла пройти повз нього, та він схопив її за руку.
- Вибачте, заради Бога, я не хотів вас налякати. Просто ваша віденська вимова..., - він благально дивився їй у вічі.
- Ви австрієць? – запитала Марія. Небезпека відступила – він не побіжить доносити на неї Фогелю. Та все ж – що тут, за тисячі кілометрів від фронту, робить офіцер люфтвафе? Вона краєм ока бачила його відрядну посвідку, відмічену Житомирською комендатурою.
- Так, я з Відня, - винувато відповів він.
- Мене звати Марія, - вона усміхнулася і простягла руку. Він, замість потиснути, гречно поцілував її тонкі пальці. Марія вдихнула солодкий запах троянд. Згадалося щось невимовно миле, довоєнне, навіки і безповоротно втрачене, як гімназійна юність.
- Я тут буду цілу вічність - аж два дні. Благаю, покажіть мені ваше мальовниче місто. - Він галантно відчинив їй дверцята авта.
Вони згадували довоєнний Відень, його вузькі бруковані вулички, аромат кави і славетних віденських тістечок, тужливі мелодії вуличних скрипалів. Вальтер провів дитинство у Львові, потім родина виїхала до Відня. Аристократ, захоплений літаками і музикою, колись навіть намагався поставити один із летунських рекордів, та не вийшло - розбився і ледь не замерз у пронизливому арктичному холоді зимових Альп. У розмові навіть якось прохопився – „кляті наці”, та одразу ж замкнувся і спохмурнів.
- Та і я не побіжу у гестапо, - усміхнулась Марія. Дивно, та їй почав подобатися цей дивак- летун. Звісно, він – німецький офіцер. Але, загалом, вона не відчувала особливої ненависті до більшості з них – люди як люди. Траплялися всякі. Просто сталося так, що вони опинилися зі зброєю в руках на її землі.
- Чи є у вашому у місті пристойний рояль? – несподівано запитав він.
- Так, у офіцерському казино. Одного разу на цьому роялі грав сам Ліст.
- То ж чого ми ще тут? – запитав він і різко розвернув авто, що аж завищала гума, - я запрошую вас на свій маленький концерт.
- Вальтере, там на вході висить табличка „лише для німців”.
- Пусте, зі мною вас пустять.
Вальтер відкрив кришку білосніжного роялю і носовичком витер пухнасту пилюку із клавіш – тут до них за час окупації ще ніхто не торкався. Підпалив запальничкою свічки у свічнику – наче виконував якийсь особливий релігійний ритуал і врешті м’яко опустив свої довгі тонкі пальці на клавіші. Грав Вальтер фон Греслау просто чудово, грав без нот, по пам’яті, перемежовуючи уривки Моцарта, Вівальді, Гайдна і, врешті, наприкінці - улюблений Марією ноктюрн Шопена. В залі вже було досить людно і Вальтер зірвав аплодисменти цієї невибагливої публіки. Далі хтось опустив голку грамофона на платівку із модним до війни фокстротом. Задзенькотіли келихи, загуділи розмови напідпитку – завжди ті ж самі – про фатерлянд, любу Грету чи Габі, про життя до війни. Навіть постійно набундючений від власної значимості Келлер, після трьох шнапсів на одній із офіцерських вечірок, розчулено шморгав носом і тикав їй у вічі фото своїх синів – двох розбишакуватого виду хлопчисьок у підстрелених шортах.
До них підійшов майор Фогель – як завжди, ніби трохи напідпитку.
- Браво, браво, гауптмане. Люфтвафе, як завжди, на висоті. Ось лишень я трохи не впізнав останньої речі? Чиє це?
- Ранній маловідомий Вагнер, гер майор, - за Вальтера відповіла Марія.
Фогель глянув на неї поверх окулярів так, ніби вперше побачив. Марія не відвела погляду, наче намагаючись розгледіти щось на дні цих порожніх риб’ячих очей. Її єство пронизав могильний холод – вона не помилялася. Холодний безжальний хижак на якусь мить визирнув з- під машкари недолугого й неохайного пияка. Він напевно знав, що грав Вальтер. Звісно за слов’янську музику того не розстріляють, може хіба щось запишуть у особовій справі, обійдуть із нагородою чи наступним званням, запідозривши у нелояльності. Та Фогель поки що лише принюхувався, наче досвідчений гончак, що зачув дичину. Марія відчувала, як той давно ходить круг неї – поки ще далеко, може ще сумнівається. Та круги ці щораз звужуються... Колись вона схибить і по неї прийдуть ці, у чорному. Та зараз вона сміялася і пила ігристе шумовиння шампанського, пляшку якого невідомо як примудрився знайти у цьому місті Вальтер.
Він підвіз Марію до самого дому, відчинив дверцята і подав руку. Вона занурила обличчя в букет і вдихнула млосний аромат вже трішки прив’ялих троянд.
- Вальтере, я вас не запрошу, я ж казала...
Він був на диво серйозний.
- Маріє, прекрасне – це мить, яку не можливо вхопити, це музика, яка вже пролунала і більше не повториться. Що може бути краще, ніж чудовий рояль і товариство красивої розумної жінки. Наш полк через тиждень перекидають на фронт. Я хочу ще востаннє вдихнути справжнього життя. Я зможу побачити вас завтра?
Вона кивнула.
....
Її розбудило тихе шкряботіння у вікно серед глупої ночі. Марія обережно визирнула з-за фіранки. Михайло? Вона відчинила двері. Михайло пошепки запитав – пустиш?
- Заходь, швидко. Заради Бога, не вмикай світла.
Він поклав на стіл автомата-фінку.
- Марічко, що з тобою? – запитав він.
- Зі мною все гаразд, Михайле, чого ти прийшов? – сердито запитала Марія.
Він дістав сигарету.
- Не пали тут, ти мене занапастиш, - різко сказала вона.
- Гаразд, - Михайло дивився на неї якимось чужим, відстороненим поглядом, - що у тебе з тим німцем? Шамань, троянди, прогулянки автом?
Вона засміялась.
- Я спокійна за вашу розвідку – точно, детально, а основне – швидко.
Марія відчувала його якийсь дивний, моторошний спокій. Він мовчав і дивився на неї.
- Ну скажи хоч щось, не мовчи...
Він прокашлявся.
- Ти працюєш на них – це огидно. Та я розумію – тобі потрібно якось виживати. Та тепер ти перетворюєшся на одну з тих…
- Курв? – запитала вона.
- Маріє, ти котишся у прірву. Знаєш, якби він був тут – я б кинув у вікно гранату. Не знаю, що мене спинило поговорити з тобою. Мабуть я марно до тебе прийшов, вибач.
Михайло рвучко підвівся, прихопив автомата і не озираючись пішов. Марія дивилася йому услід. Вона могла йому багато що сказати.
Михайлику, любий, коли ти дзенькав срібними острогами і цілував ручки вишуканим пані на полкових балах, я була у бойовій організації, я ходила не раз на ту сторону аж до Харкова, брала участь у ексах. Та навіщо тобі це знати? Чоловіки кохають не жінок, а створені у їхній уяві образи. І як буває прикро, коли виявляється, що ти не гідна тої, вигаданої, жінки. Украдене щастя, украдене цією війною. Негарно, не романтично – смерть від гранати. Кишки, кров, мозок по усій кімнаті, ще й поряд холодний труп у німецьких армійських кальсонах. Ото ж ті кумасі-сусідки мали б об що почухати язика. Вона щодня, вітаючись із ними, солодкими і єлейними, чула услід сичання – німецька курва. Та байдуже, вона з німцями не спала, та й темними ночами не тягала з палаючого гетто лантухами пожитки розстріляних євреїв. Їй боліло застаріле, ще й тепер нестерпно болюче гімназійне кохання. Уткнутися в подушку і заплакати, вилити слізьми той біль і встати новою, сильною і байдужою. Та дарма... Очі сухі, як пересохлі криниці, душа – випалена і мертва, як ті гігантські совіцькі танки обабіч дороги. Вона відчувала себе поряд з ним старшою, досвідченою і цинічною – наче стара повія у обіймах юного гімназиста... Михайлику, зараз інша війна – підла, жорстока, брудна. Ти не створений для неї. Забудь про ті гуманні конвенції, про шляхетніть і милосердя. Скинь нарешті із себе той красивий уланський однострій, що ти все ще носиш. Може тоді ти мене зрозумієш...
.......
Вона вийшла на базар. Трохи поштовхалася, поприцінювалася і, врешті, зупинилася біля столика з кількома слоїкам меду.
- Чи немає у вас гречаного?
Літній дядько з довгими козацькими вусами, схожий на Тараса Бульбу із старої пошарпаної російської книжки, яку читала в дитинстві, відповів з непоборним полтавським акцентом:
- Панунцю, у цій порі гречаного не буває, є лише квітковий і липовий.
- Тоді квіткового, - Марія простягла нікчемного пятикарбованцевого окупаційного папірця, щільно списаного олівцем.
Дядько крадькома глянув на банкноту і категорично заявив – у мене не буде здачі з таких великих грошей, ходімо у магазин розміняємо.
Вони сіли у невеликому кабінеті власника, давнього члена організації, що нещодавно повернув собі відібраний совітами магазинчик.
- Полковнику, німці готують щось серйозне. Станеться воно на протязі тижня. Вчора комендант, начальник гестапо і приїжджий офіцер люфтвафе працювали з мапами. Цей летун із Житомира. Крім того, Фогель і Келлер щодня по кілька годин сидять, замкнувшись у кабінеті попри, взаємну неприязнь. Келлер вечорами щось друкує сам на машинці – вочевидь, дуже секретне, раз не довірив мені.
Полковник спохмурнів.
- Марійко, звідки ти знаєш, що за тиждень? Ми не помітили жодного руху військ.
- Той гауптман обмовився, що частину потім перекидають на фронт.
Полковник запалив цигарку, неуважно струшуючи попіл на затоптаний килим.
- Марійко, можливо варто викрасти цього летуна? Це ж буде неважко, адже він не байдужий до тебе? Ми заберемо тебе з міста.
Вона подивилася полковнику у вічі довгим пронизливим поглядом. Як же це просто – вкласти її у ліжко з цим німцем.
- Полковнику, цей гауптман зберігає планшет з документами у сейфі комендатури, на допиті може нічого не сказати. А папери скажуть усе. Я затримаю його, щоб він виїхав сам, а ви перехопите у дорозі. Та й мені не потрібно буде розконспіровуватись.
Полковник запалив ще одну цигарку і мовчки про щось розмірковував. Врешті промовив
- Марійко, ти знаєш – я часом тебе боюся. Твій батько був зірви-голова. А ти інша...
Вона криво усміхнулась.
- Ми щось придумаємо, щоб відвести від тебе підозри, - наостанок промовив Полковник.
...........
Під комендатурою її знову чекав дивак-австрієць із великим букетом троянд.
- Вальтере, навіщо це? Я ж на роботі.
Він клацнув підборами і простяг їй руку, ніби запрошуючи до вальсу.
- Я викупив ваш сьогоднішній день у Келлера. Повірте, це було дуже дорого.
Вона здивовано дивилася на свого залицяльника.
- І у скільки цінує мене мій шеф?
Він засміявся.
- Дві пляшки гарного коньяку і пів-кілограма справжньої кави. Це усе, що позавчора передала з Відня баронеса фон Греслау, моя матуся. Втім, ваш оберст завалений роботою і йому зараз не до вас.
Вони каталися містом, навіть ризикнули прогулятися руїнами давньої фортеці, що височіла над містом. Безпечно, наче не було війни, Вальтер розстелив на траві коца і розлив із термоса справжньої духмяної кави.
- Вальтере, ви чудово грали. Особливо Шопена.
- А це ви про раннього маловідомого Вагнера? – усміхнувся австрієць. Що ж, я у минулому житті був піаністом. Якась газетка навіть написала – „новий Падеревський”. Звісно ж це величезне перебільшення. Та мені тоді було приємно.
- Вальтере, навіщо ви гралися з бідою? Фогель надзвичайно небезпечна людина. Він справжній наці, поведений на расових законах. Зв’язок зі мною і гра занепадницької слов’янської музики може обернутися вам неприємностями.
Вальтер скривився.
- Мені байдужі ці ідіоти. За тиждень я вирушаю до пекла. Там з десяти машин із завдання повертається в кращому випадку шість. Та зрештою, навіщо це вам. Розкажіть щось про себе.
Марія дивилася на нього – що розказати? Правду? Її ж офіційне легальне життя уміщається у трьох реченнях.
- Гаразд, я навчалася два роки у консерваторії вокалу, згодом змушена була покинути Польщу. До початку війни жила у Відні. До речі – із Крушельницькою мене не порівнювали. Пан професор сказав що, я надто раціональна і мені бракує чуттєвості.
Він поцілував її, та вона відвернулась.
- Вальтере, благаю, не треба.
Вальтер запалив сигаретку.
- Я вас розумію. Ця клятий мундир, ця війна. Ми ж могли зустрітися у Відні, ще тоді, коли світ був іншим...
Марія гірко зітхнула. Непоправний сентиментальний дурник. Де ж вони могли зустрітися? Він багатий і успішний аристократ, що бавився у музику і захоплювався літаками і вона – бідна емігрантка, що утекла за кордон від переслідування польської Двуйки? Він, мабуть, за життя не бачив того Відня, у якому вона жила – злиденного і похмурого, нескінченно далекого від сяючих вітрин, театрів та дорогих ресторацій.
Зненацька зринули образи – вона у красивому бальному платті і він – не підперезаний портупейною упряжжю ворожого мундиру, а у цивільному елегантному смокінгу, кружляли по сяючому паркету під звуки вальсу. Попелюшка і Принц, барон Священної Римської Імперії і українська студентка-терористка... Таку казку ніколи не придумають...
Вальтер глянув на годинника.
- Маріє, якщо дозволите – я знову гратиму для вас на цьому чудовому роялі.
....
Він знову грав на чудовому білому роялі із запаленими свічками, грав натхненно і досконало. Марія крадькома глянула на маленький золотий годинничок на руці. Колона вантажівок під охороною панцирника і мотоциклістів вже десять хвилин як вирушила. І врешті, коли Вальтер хотів закрити кришку рояля вона попросила – ви зможете проакампанувами останню арію Віолети із Травіати?
Вона заспівала. Сильно і чисто, як ніколи. Врешті, коли закінчила – в очах стояли сльози.
- Я вражений глибиною почуттів у вашому виконанні. Ваш професор – невіглас.
Він тривожно глянув на годинника.
- Мені час, якщо присну газу – за пів години наздожену колону.
Вона підійшла до нього і поцілувала в чоло.
- Вальтере, вибачте мене.
- За що? – здивувався він.
- За все...
....
Вона кілька разів помилилася при друкуванні і наприкінці дня винувато вислухала нотацію Келлера.
Врешті добіг кінця цей жахливий день. Будиночок – давно самотній, нерідний. Спогади дитинства вже вивітрилися з нього. Зі стіни до улюбленої донечки з перев’язаного чорним крепом фото усміхається татусь – ще молодий, у військовому однострої. Марія тоді довго шукала саме це фото – тато не міг його спалити по приході більшовиків, він дорожив цим знімком. Це ж із Зимового походу. А ті навіть трусу у будинку не робили – просто забрали батька серед ночі. Адже він – петлюрівець, а це вирок.
Вона влізла у гарячу ванну і намилилася запашним квітковим милом. Марія наче хотіла змити з себе весь цей бруд. Закрила очі – рояльний Шопенівський перебір переслідував її. Вальтер...
Вона уявила, як він лежить на кермі свого авта, мертвий і холодний. Баронеса фон Греслау стисне уста і вишуканою батистовою хустинкою змахне одиноку сльозинку – аристократи ніколи не показують назовні своїх почуттів, не мають права вилити горе звіриним виттям, забитися у шаленій істериці непоправного горя.
Зненацька почула приглушені голоси під вікнами. Щось не так...Марія миттєво вискочила з ванни. Десь зовсім близько застрочив кулемет. Вона впала на підлогу і поповзла до кімнати. Стріляли по її будинку. Кулі шили деревяні стіни спочату десь під стелею, потім забрязчало скло на вікнах, вщент розлетілася ікона та вітрина книжкової шафи. Кулі висікали зі стін задушливий глиняний пил. Батькову усмішку на портреті перекреслили кілька дірок, кулі розтрощили порцелянове обличчя її останньої ляльки у розкішному мереживному платтячку – найсвітліший спогад дитинства. Та за мить вона подолала липкий паралізуючий страх і, зриваючи нігті, видирала паркетини з давнього тайника. Маленькі дівчатка бувають спостережливі – колись давно тут батько заховав свого револьвера. Гола, у слизькій мильній піні, вона забилася між грубкою і канапою і чекала, коли відчиняться двері, звівши короткий ствол батькового „бульдога”. У цьому майже іграшковому револьверчику лише п’ять набоїв. Та вона не здасться без бою...
Хто стріляє? Бойовики безкомпромісного і некерованого лейтенанта Яворенка? Чи червоні? Та звідки їм тут взятися? Під вікном гучно луснула граната і врешті все стихло.
Господи, та все ж просто – її ніхто не збирався вбивати. Це лише вистава для Келлера і Фогеля. Красно дякую, Полковнику, я ледь не померла від страху, - Марія зле лайнулася.
Вона швидко вдяглася, вмисне розкуйовдила волосся і хвилю подумавши, засунула за підв’язу панчохи револьвера.
Марія городами добігла до комендатури і повисла на першому ж німецькому солдатові.
- Там бандити, вони стріляли, вони хотіли мене вбити, - повторяла вона безперестанку.
- Заспокойтесь, фройлян, ви у безпеці, - черговий офіцер налив їй склянку шнапсу і вона залпом випила стукаючи зубами об краї.
- Що за день? Перед комендатурою ножем убитий начальник поліції Єжи Ковальський, обстріляли з міномета поліцейську станицю – п’ять трупів, шестеро поранених, за три кілометри від міста вбито того гауптмана, що вчора грав на роялі, - просторікував немолодий оберлейтенант.
........
Із самого ранку до кабінету Келлера увірвався майор Фогель з червоною текою. Розмова була на високих оборотах.
- Два літаки, бронепоїзд, чотири танкетки, бригада СС і два допоміжні батальйони шуцманів. А результат? Читайте звіт. Знищено двісті бандитів, вилучено чотири гвинтівки, пістолет і три гранати. Що це? Жодної одиниці автоматичної зброї? Ви постріляли селюків, а бандити вислизнули. Зате що робиться у місті! Келлер, ви закінчений ідіот. Вас обсіла ворожа агентура. Усі ці офіціантки у казино, прибиральниці, навіть повії. Та я зараз познайомлю вас із найціннішим ворожим агентом, що вже більше двох років працює поряд з вами.
Оберст у відповідь щось винувато бубнив.
Марія усе зрозуміла і не стала дочікуватися, коли усе скінчиться. Переклала револьвер у сумочку і пішла. Шанси були мізерні, та спробувати варто. На виході її спинив солдат. Марія мовчки дістала револьвера і вистрілила йому в обличчя, спокійно, наче в тирі, вистрілила в іншого. Далі – удар ззаду по голові і усе згасло.
.........
Болісно поверталася свідомість. Перше, що побачила – брудні чоботи. Їй допомогли підвестися.
- Сідайте фройлян Марія, - жестом запросив Фогель, - хочете кави?
Сволота, грається в добрячка.
- Не відмовлюсь.
Солдат приніс дві чашки паруючого напою. Ерзац, жолуді з ячменем. Та нехай. Аби гаряче.
- Ви вбили Ганса. А у нього лишилася вдова і троє дітей.
- Дуже прикро, гер майор, та на війні таке трапляється, - без тіні усмішки відповіла Марія.
Фогель глянув на неї, наче ентомолог на цікаву комаху.
- Тут трохи не те місце, щоб іронізувати. Та ми поважаємо таких, як ви. Досить складно було вирахувати вас. Вбивство Ковальського цілком зрозуміле – він добряче допік вам і цей замах не перший, вже було два невдалих. Обстріл поліційної станиці теж зрозумілий. Лишається вбивство фон Греслау і замах на вас. Перше видається цілком випадковим, та друге – не зрозуміле і логічно не вмотивоване. Залякати тих, хто співпрацює з окупаційною адміністрацією? Тоді доречніше було б покарати, наприклад, пана бургомістра. І крім того, як вам вдалося втекти від вбивць? Містика, та й годі. Але якщо врахувати, що фон Греслау віз деякі документи, що стосувалися каральної операції, то стає зрозумілим, що дві перші акції і обстріл вашого будинку – це лише досить масштабна операція по відволіканню нашої уваги від вас – цінного агента націоналістичного підпілля. Крім того, саме ви затримали фон Геслау, через що він виїхав сам й став легкою мішенню для ваших бойовиків.
- Браво, майоре. Десь так воно і було. Та вам навряд чи дадуть медальку за моє знешкодження.. Ви спізнилися і каральна операція провалена, - відповіла Марія.
Він мовчки простягнув їй авторучку і листок паперу.
- Це що? – здивовано запитала вона.
- Напишіть, що будете співпрацювати з нами.
Реакція Марії була миттєвою – вона вихлюпнула чашку цієї гарячої бурди в обличчя гестапівцю. Знову світ згас.
Фогель більше не з’являвся. Допитував її інший гестапівець - лейтенант Шульц. Цей вже не бавився у людяність. Біль, приниження, знову біль. Часом здавалося, що сліпучо біле сяйво нестерпного болю нарешті лусне тишою і спокоєм. Та марно. Цей теж знав свою справу і вона знову поверталася до свідомості.
Нарешті, на третій день допитів вона попросила – я говоритиму лише з майором Фогелем.
Той не забарився.
- Не пригостите кавою? – усміхнулася вона з болем на розбитих губах.
- Я не збираюся слухати ваші кпини, говоріть по суті, - сухо відповів Фогель.
- Майоре, ким ви були до війни? Це стосується справи.
Він знітився, - кондитером.
- Так ось, майоре, я до війни була у бойовій організації і маю більший досвід. Пів міста чуло стрілянину і мої шефи вже знають, що я тут. За два дні усі мої зв’язки обірвано, навіть, якщо я назву явки і псевдо – вони вам нічого не дадуть. А вербувати мене було безглуздо із самого початку. Ви марно тратили сили.
Фогель нічого не відповів і пішов. Та її більше не допитували. Вона лежала на нарах і у голові знову заграв тихий і печальний рояльний перебір...
Ії вивели у тюремний двір і вона востаннє звела погляд на небо. Над містом гудів літачок і сипав, наче новорічним конфетті, листівками. Вона зловила одну з них.
„Усі, хто має бажання повернутися до мирного життя, мають право по пред’явленню цієї листівки-перепустки звернутися до будь-якого відділку поліції чи польової жандармерії... Усі, хто здався, не будуть покарані чи відправлені на примусові роботи...”
Господи, Вальтер не мав бомбити наші бази... Лунко клацнули затвори гвинтівок.
- Михайле, ти взнаєш усе і зрозумієш. Вальтере, прости, - прошепотіла вона. За мить гримнули постріли. Луснула сліпуча пелена гострого болю, і, нарешті, – вона у красивому бальному платті і він у елегантному смокінгу з метеликом закружляли під звуки віденського вальсу, здіймаючись у холодну синю височінь.
