Усі люди роблять помилки і Божена тут не пасе задніх. Якось захопившись виступом Карлсона у грі я не врахувала його суцільну інфантильність. То дуже здивувалася, коли вранці він почав говорити про весілля та дітей. Я б здивувалася трохи менше, якби у нас була феєрична ніч, яку запам’ятовуєш надовго. Але ніякої феєрії, натомість якась буфонада. Щось там трохи звечора і ще менше зранку, а між тим довгий монолог дорогого товариша Карлсона, який виявився пиздливим, як дротове радіо. Я то взагалі вважаю, що патякати, то не чоловіча чеснота. Але патякати шість годин поспіль! Я вже і засинала і прокидалася, а Карлсон все балакав і балакав (оцю б роботу його язика та в мирних цілях використати!). А вранці заявив, що ми створені одне для одного, йому ще ні з ким не було так добре, треба домовитися, коли весілля і він хоче п’ятеро дітей.
На той момент я ще не до кінця прокинулася (вже навчилася спати при включеному Карлсоні), то не звернула уваги на ті слова, як не звертаєш уваги на маячню, яка іноді сниться під ранок. Але Карлсон повторив те саме, коли ми сиділи на кухні за сніданком. Я попросила його повторити все ще раз, у глибині душі сподіваючись, що він жартує. Та ніфіга! Він був серйозний і урочистий, наче даїшник, що тисне на хабар.
- Серце, що ти таке балакаєш?
- А що?
- Яке весілля? Які діти?
- А як без цього?
Вимушена була пояснити Карлсону як. Він слухав мене, вирячивши очі. Уявляєте, він вирішив, що якщо я провела з ним ніч, то тепер і буду спати з ним допоки ми не помремо в один день!
- А як інакше, Божено? – питав він мене.
- А так, що дорослі люди, переспали і все.
- Та це ж блуд! – він це сказав з таким обуренням, наче якийсь пастор.
- Так, серце, блуд. – погодилася я.
- Це ж неправильно!
Я не стала його переконувати. Просто пішла. Він там щось почав хапати мене за руки, казати, що нам треба поговорити, але про що там було балакати? Це ж треба бути таким ідіотом, щоб на піску однієї ночі побудувати силу силенну мрійних замків!
- А що ти хочеш? В нього вже вік підпирає. – пояснював мені ситуацію Дід. - Йому тридцять шість, у всіх його знайомих вже сім’ї і діти, він і сам вже давно достиг до того, щоб завести, але ні з ким.
- То оце я підвернулася!
- Божено, я думав ти доросла дівчина і знаєш, що крутити романи на роботі – моветон.
- Та які романи! Ну переспала раз! Чи й не роман!
- Для тебе так, а для нього – інакше. Для нього це криза, тепер буде депресувати місяць чи два. Він занадто легко закохується і занадто важко сприймає відмову.
- Йому треба найти партнера для регулярного сексу. Тоді й попустить. А ще може навчиться задовольняти жінок.
Дід сказав, що з партнерами у Карлсона важко.
- Я так думаю, у нього в житті було не більше трьох партнерів.
- А у тебе?
- Вісімдесят чотири, це не рахуючи міньєтів. – спокійно каже Дід, без особливого хизування, але видно, що цифри ці тішать його самолюбство.
- Ти що, їх рахував? – дивуюся я.
- Ага, ось. – Дід поліз у стіл і дістав звідти товстий зошит у крупну клітку, який використовують у старших класах школи. – Ось тут вся моя сердечна бухгалтерія.
Чесно кажучи я прифігіла. Оце думаю і партнери в мене. Один хворий на голову ретроград, який вважає, що як переспав з дівчиною, то мусиш одружуватися. А інший веде бухгалтерію сексу! Оце потрапила ти, Божено, між Сциллою та Харибдою. Але я дівчина допитлива, все мені цікаво.
- Дай подивиться. – прошу у Діда. Він дав. Ну що, акуратний мущщина. Кожну даму пронумерував, вказані ім’я, прізвище (не завжди), дата зустрічі (або період), улюблені пози і загальні враження. У кінці кожного запису цифра. – Це скільки разів? – питаю.
- Так, не рахуючи міньєтів. – каже Дід і так задоволено киває головою. Отже далися вони йому, ті міньєти!
- Щось схоже на підробку. Між датами велика розбіжність, а написано все одною пастою. – проявляю я прискіпливість сищика.
- У мене зошит спочатку тонкий був. Коли закінчився, я його переписав у товстий. Далі дивися.
Ага, далі пішли записи різними пастами, декілька олівцями і маркерами.
- А що це за Пауліта закреслена? – звертаю я увагу на перекреслений запис, єдиний у зошиті. – Думав, що трахнув, а виявилося, що тільки міньєт?
Дід посміхається.
- Ні, вона мужиком виявилася.
- Господи! Як це виявилася? Не було, не було, а потім виявилося? – не розумію я. Дід киває головою.
- Та воно по-всякому буває.
- НІ, воно або чоловік, або жінка!
- Ех, Божено, життя ти не бачила. – Дід наче з дитиною розмовляє і цим трохи мене дратує. - Вона з Венесуели була. Така яскрава мулатка. Висока, довгонога, цицьки красиві і так далі. Я її у Москві зустрів. Вона щось там вчилася, а потім вигнали її, ну щось таке. Ми у клубі «Бункер» здибалися, був тоді такий. Випили, те-се, поїхали до мене. Попадали у ліжко, вона попросила світло вимкнути. Ну добре. Потім почали цілуватися, вона така гаряча. Як дійшли до справи, шепоче, що вона ще дівчина, тому треба в зад.
- І що ти?
- А що я? Тут уже все на мазі, розпалений, відступати нікуди, позаду Москва чи з заду Москва. Ну, чпокнув я її, як каже Карлсон.
- Та він більше каже, чим робить.
- Божено, ти на нього не нападай, він особа тонкої душевної будови. Он бачиш бідний, як хвилюється, що ти не схотіла йому п’ятьох народжувати.
- Продовжуй про Пауліту. – повертаю я з неприємної мені теми. І дійсно ж, знала, що не треба ото на роботі город городити. Але вразив же, гад, мене у грі. А я натура захоплива.
- Ну ось так ми і зустрічалися. Яка там цифра?
- Сімнадцять.
- Ну, значить днів шість.
- Тобто це ти оргазми тут рахував, а не зустрічі?
- Ну так, якісна характеристика. Ага, все добре йшло, а якось пішла Пауліта в туалет. А там засува не було. Ну, знаєш же, квартира орендована, яка є, така і є, що мені там ремонт робить? Значить, сидить Пауліта в туалеті, а я на балконі курив. Приспічило у мені. Зайшов, думав, вона у кухні. Відкриваю двері, а вона як раз стоїть і підтирається. І що я бачу? Що у неї такий досить дебелий член висить.
- Що, серйозно? – дивуюся я, хоч і розуміло до чого все йде.
- Ні, жартую! Звісно серйозно. Я очі вирячив, вона труси натягнула, щось там посміхається, говорить, а в мене той член перед очима. Узяв я її під ручку, всадив на кухні, поговорити. Вона розповіла, що була Пабло, але з дитинства відчувала себе дівчиною. Коли виросла, зробила собі операцію. Кілька. Груди наростила, ще там щось. Вона з багатої родини була, то гроші мала. Але коли батько та брати дізналися, то присяглися її вбити. І вбили б. Змушена вона була тікати. А тут як раз в Венесуелі змагання були по парапланеризму і там команда з Москви виступала. Вона з ними і поїхала, аби куди подалі. Так опинилася у білокам’яній.
- І що далі?
- А що? Я ото якось не звик, щоб у дівчини хер був. Розсталися. Довелося викреслювати її з зошиту.
- Історія. – посміхаюся я, коли в офіс прийшов Карлсон. Як завжди останні дні, сумний та повний болю і страждання. Це ж треба! На сто кілограмів лоб, а оце як мале дитя! Зайшов, не привітався ні з ким. Ну, зі мною зрозуміло чому, бо я ж тварина невдячна. А Дід - ворог, бо не підтримав Карлсона у тому, щоб звільнити мене. Він же хотів мене прибрати з очей. Тільки як прибереш, якщо я тепер теж компаньйон? Сидить, дується, за серце іноді береться, валер’янку почав пити. І порнухи більше не дивиться. Хоч якась користь.
Коли чую, під’їхала машина. Я дуже зраділа, бо останні дні клієнтів не було, а ото сидіти та слухати зітхання Карлсона не дуже приємно.
- Тю! «Бобік». – доповідаю я результати спостережень. З «бобіка», тобто з УАЗа, грошовитого клієнта чекати не доводилося. Он човпе сходами. Такий років біля п’ятдесяти, засмаглий, мабуть якийсь голова колгоспу, чи як вони там зараз звуться. Видно, що на вулиці багато часу проводить. Дзвонить. Відкриваю йому двері. Він виблискує золотими зубами.
- Доброго дня. А оце тут Агентство?
Воно ж і вивіска висить, але все одно кожного разу перепитують клієнти. Не вірять наші люди написаному, треба, щоб словами підтвердили.
- Так, заходьте. – посміхаюся я, а людина нітиться і тупцює на порозі. Оце, мабуть, думає, що якщо тут так красуня двері відчиняє, то скільки ж з нього злуплять грошви! – Заходьте, заходьте! Не бійтеся.
Ледь не за руку доводиться його вести до столу Діда, який з серйозним виглядом щось наче набирає. Якось я подивилася, що ото він набирає, щоб показати клієнтам свою зайнятість. Матюки. Всі, які знає, а знає багато. Слово за словом і набирає.
- Сідайте. – запрошую дядю. Той киває головою, нервує, витирає кулаком піт з чола.
- Слухаю вас. – витримавши необхідну паузу, говорить Дід.
- А ви свиней заспокоюєте? – з місця в кар’єр бере гість.
Карлсон аж пирскає, страждалець наш, я теж сміюся, у Діда витягується мармиза від здивування.
- Кого?
- Свиней. У мене свині той во! – чоловік зненацька присвистує. – Заспокоїти б.
- Не свистіть, грошей не буде. – строго промовляє Дід.
- Борони Бог! Як же, без грошей то! – жахається гість.
- Отож! Так а що зі свинями? – переходить до справи Дід.
- Бігають. – відповідає гість і киває русявою головою.
- Бігають? – чомусь дивується Дід.
- Бігають, зарази такі! – гість киває головою, наче в нього хвороба Альгеймера почалася.
- А ви що, хотіли, щоб вони літали? – устряє у розмову Карлсон. Дід на нього строго дивиться, мовляв «Мовчи, горе!».
- І що? – Дід хоче зрозуміти в чому проблема.
- Так зі вчорашнього бігають! Не зупиняючись! Бігають і бігають, передохнуть же так. Це ж свині, а не коні! Триста голів, я ж їх вже продав! За три дні приїдуть з м’ясокомбінату, а вони бігають! Точніше подохнуть вже.
- А чого бігають? – не розуміє Дід.
- Так оце до вас і приїхав. – гість все киває головою, чим трохи дратує. Дід гепає кулаком по столу і гість те кивання припиняє.
- Значить так, розповідай спочатку!
- А що розповідати? У мене свиноферма. Нова, минулого року побудував тільки. Там чотири корпуси. Оце в одному почалося. Вчора прибігає сторож, каже, що свині бігати почали. Я туди, а вони бігають. Не зупиняються. Усе бігають і бігають. Не їдять, не п’ють, не сплять, тільки бігають! Ну, думаю, не ніч же будуть бігати! До ранку заспокояться. Вранці прийшов, а вони бігають! Досі бігають! Вже кілька померло. Як до вечора побігають, то всі поздихають, це ж свині, а не коні! Триста голів! Я ж їх уже продав! У мене кредит! Заберуть усе, як не віддам! Допоможіть, люди добрі!
Чоловік з надією дивиться на Діда. Той на мене і Карлсона. Киваємо, що чому б і не спробувати. З драконом розібралися, а щоб там усяких свиней не приборкати! Та легко!
- Добре, займемося вашою справою. Станіслав Валерійович, готуйте обладнання.
Карлсон біжить у камору, щось там гримає інструментами. Виносить дві валізи, сідаємо в машину клієнта і їдемо. У Гусятинський район, село Кіндратівка.
- Може гін у свиней почався? – по дорозі цікавиться Карлсон.
- Та який гін? Там всі кастровані!
- А раніше такого не бувало?
- Та жодного разу!
- А ветеринарів викликали?
- Вони кажуть, що невідомий науці випадок.
- А ви що думаєте?
- Я їх вже продав! За три дні приїдуть з м’ясокомбінату! У мене кредит! Все заберуть, банки срані!
Десь за годину ми приїхали на місце. Причому довелося переїздити річку у дивний спосіб. На поромі. Ми з’їхали з дороги, точніше з набору ям і грудок, які перетворювали їзду на суцільне трясіння. Поїхали між кущів, занурилися у лісок, а потім зупинилися на бережку річки. Я здивувалася, подумала, невже клієнт вирішив поплавати, але він зателефонував комусь, сказав коротке «Давай» і за кілька хвилин до нас почала сунутися гора очерету. Та гора виявилася добре замаскованим поромом, на якому і переїхали річку. Далі путівець, більш-менш розрівняний грейдером. Колись я місяць підміняла подругу секретарем у шляховій організації, то вивчила деякі терміни.
Далі ще хвилин п’ять і ми на місці. Я пам’ятала старі свинарники у бабусиному селі, більше схожі на бараки концтабору. А тут такі симпатичні ангари, навколо чистенько, навіть не чекала.
- Он, четвертий корпус. – вказує клієнт. Вже на підході до блоку ми чуємо гул. – Досі бігають!
Вже стоїмо поруч і бачимо, як стіни тремтять. Клієнт лізе по одній з драбин. Поруч стоять ще дві.
- Ви тільки подивіться!
Я і Дід деремося нагору. Десь на висоті метр чотири є люки. Клієнт відкриває один і з нього починає курити пилюга. Так саме і з люка, який відкрив Дід.
- О, підняли пилюку! – кричить клієнт. – Дивіться!
Ми намагаємося. Серед клубів пилу потроху роздивляємося велике стадо свиней, які бігають проти годинникової стрілки. Бігають з завзяттям спортсменів на змаганнях. Біжать і біжать, лише іноді хрокаючи.
- Ви це бачите?
- Бачимо. – відповідає клієнту Дід.
- Що це таке? – питаю я.
- Треба перевірити ментальне поле. – Дід каже гучно, щоб і клієнт почув.
Я вже збираюся злазити, коли бачу, що Карлсон став під драбиною так, що дзирить мені під спідницю. Не, ну не йолоп же!
- Дурнику, я в трусах, то можеш не витріщатися. – тихенько кажу йому.
Він спочатку червоніє, а потім намагається впевнено посміхнутися.
- Ага, у горошок.
Злазить Дід, каже назву пристрою. Удвох з Карлсоном дістають, збирають, починають ходити навколо свинарника.
- Чорт! – каже Дід.
- Ага, він. – киває головою Карлсон.
- Що таке? – не розумію я.
- Бачиш? – Дід показує якусь шкалу зі стрілкою, яку пне у лівий бік.
- І що?
Дід показує на лампочку, що горить. Якась дивна лампочку у формі чи то рогів, чи то половинного місяця.
- І що? – все одно не розумію я.
- Це нечиста сила! – промовляє Карлсон з презирством знавця.
- Хто?
- Ти Біблію читала? – Карлсон дивиться на мене, наче на одноклітинне. Не знаю, чи є щось огидніше, аніж мужчинки, які мстяться за те, що їм не дали.
- Діду, в чому справа?
- Свиней диявол об’яв. – каже він. Серйозно. Я оглядаюся. Може це для клієнта слова, щоб злупити більше бабла, але клієнт позаду, наказав полити водою в свинарник, щоб кабани не задихнулися у пилюці.
- Ти про що?
- У Біблії дійсно такий епізод був описаний. – киває Дід.
- Це коли вони у провалля попадали?
- Так.
- Ну так що, екзорцизмом займемося? – кажу я.
- Чим? – дивується Карлсон.
- Подивишся у Вікіпедії. – не пропускаю випадку його дошкулити. – У вас є пристрої? – питаю у Діда.
- Боженочко, з нечистою силою ми так само не маємо справ, як і з прокуратурою. Не наш формат.
- Що, відмовимося від замовлення? – дивуюся я.
- Так. – киває Дід.
- Гроші ж уходять. – кажу я вже не з позиції найманого робітника, а з позиції партнера.
- А що робити? – Дід стинає плечима.
- А може православного десантника викликати? – каже Карлсон
- Кого? – перепитую я, але Карлсон не відповідає. Він же зі мною наче не розмовляє.
- А це ідея. – киває головою Дід. – Хоч агентські візьмемо!
- Що за десантник? – продовжую запитувати я, про щось не чула про таких.
- Та батюшка один, колишній десантник. Він до жодного храму не приписаний, то їздить по області, нечисту силу викоріняє. – пояснює Дід. – Давай я тобі адресу напишу, з’їздиш з клієнтом, забереш його.
Кручу головою.
- Ні, я батюшок обходжу.
- Що, сатаністка? – встряє у розмову Карлсон.
- Чого? – дивується Дід.
- Та був випадок. Якось я прийшла до церкви. Знайомі там малого хрестили. Ну, стою осторонь, чекаю. Коли підходить батюшка і давай балакати. Щось те та се, який я персик і як від одного мого вигляду серце чоловіче розквітає, а дух наповнюється радістю і щастям. Оце таке плів, а потім телефон у мене попросив. Ну, я кажу, що не даю свій номер. Так він мені свій дав. Тільки попросив, щоб дзвонила обережно, бо матушка слухавку може узяти! І це у церкві таке, при образах! Уявляєте? Так я тепер батюшок боюся.
- Вона відьма. – каже Карлсон і для впевненості киває головою. – Відьма! Навіть панотцю голову заморочила! А ще він же мабуть з Московського патріархату був? Ага? Там такі! Там гебешники та затяті хлопчиколюбці!
Я не знаю якого він там був патріархату, я на цьому не дуже знаюся, та й не хочу продовжувати розмову з цим телепнем.
- Ладно, Стас, їдь ти, знаєш же, де він живе? – каже Дід.
- Та знаю. – каже Карлсон якось невдоволено. – Тільки ми ж знову полаємося.
- А ти стримуйся. Про політику не балакай.
Йдемо до клієнта, який розмовляє з кількома робітниками. Кажемо, що треба з’їздити у місто.
- Добре, Вася вас звозить. Васю! – приходить якийсь молодий хлопець, який намагається виглядати впевнено, від чого тільки помітніше, що хвилюється. Клієнт віддає Васі ключі від машини, наказує звозити.
(Далі буде)
