…Марія ж рядила домом. Вона була схожа на інтелігентку. Вона розповідала мені, що після закінчення школи поступила до Київської консерваторії на диригентський відділ. Не знаю усіх подробиць, але не закінчила вона й першого курсу і пішла по етапу на радянську каторгу.
Через це вона не мала вищої освіти і свою трудову діяльність провела на ближчому до її домівки поштовому відділенні, звідки й пішла на пенсію. Її колишні співробітники користувалися «розумінням» співпрацівниці. Коли до поштового відділення не надходило в достатній кількості якихось передплачених видань, і серед передплатників була адреса пані Марії, саме їй у першу чергу це видання не несли. «Своя» мусила розуміти, і таки розуміла й не йшла сваритися й вимагати видання. Але через деякий час втратила інтерес до поштових замовлень, — бо ж все одно не носять. Тому її сім’я передплачувала тільки одну газету, і жодного журналу.
Мої стосунки з пані Марією були стосунками саме з Марією, а не з її сім’єю. Степан і рідний син Олег не заперечували, але й не вітали нашого зв’язку. Здавалося, вони мовчки годили Марії, а Олег згодом став потихеньку виявляти деяке невдоволення. Йому не хотілося поступатися своїм монопольним становищем єдиного сина. Я відчував це і розповідав Марії у довірливій розмові. Вона, в свою чергу, намагалася запобігти виникненню якихось складнощів у своїй сім’ї і задавала питання про це Олегу у мою відсутність, але він запевняв, що зовсім не проти мене, що мені тільки здається.
Якось пані Марія зі своїм чоловіком Степаном поїхали кудись на похорон до якогось старого колись репресованого чоловіка. Вони зналися з ним, як з родичем. Він був одиноким, жив без рідні. Нікого він не мав після повернення з каторги. Кілька років Лозинські відвідували його, особливо ж Марія. А наступного дня мама Марія розповіла мені своє горе. Більше ні від кого не мала наміру вона мати співчуття. Бо то була не її таємниця – то була таємниця її батька.
З її вдовою матір’ю бабцею Мартою я вже був знайомий. Вона жила у Рудно у квартирі іншої своєї молодшої дочки разом зі своїм онуком Василем – від цієї дочки. Сама ж ця дочка Ніна перебувала разом з чоловіком у Німеччині. Василь був моїм ровесником, мав закінчити школу і поїхати до батьків. На який довгий час вони збиралися бути у Німеччині, мені було невідомо. Здається, й вони самі цього не знали. Ніна народилася у Марти вже від другого чоловіка. Першого забрало було НКВД, через деякий час прийшло панії Марті, що лишилася сама з малою дитиною, офіційне повідомлення, що її чоловіка Івана було розстріляно…
А через майже три десятки років постукав у двері Марти літній підтоптаний чоловік. Сказав, що повернувся з Сибіру, що тут неподалік Рудно колись жила його стара матір, що з тої хати його й забрали до тюрми, а потім відправили етапом до місця ув’язнення. Тепер він звільнився, повернувся, нарешті, до рідних місць, але вже не знайшов тої хати. Двір є, але дім там побудований інший, новий, живуть у ньому незнайомі йому люди, які нічого не знають ні про нього, ні про його матір. Звали його Іваном.
Марта прийняла колишнього в’язня, нагодувала. Відпочив він у неї, переночував. Вранці Микола, Мартин чоловік, припрошував сердегу ще залишитися на кілька днів, доки розглянеться на старому новому місці, щось стане зрозуміло з новим житлом, з роботою. Іван відповів, що хоче спробувати когось розшукати з колишніх знайомих, може кого з родичів. Подякував, подивився якось втомлено, але з теплом, вдячністю на господиню, і пішов. А з того, що його дуже запрошували лишатися, обіцяв ще зайти, розповісти, як влаштувався, може й коли погостювати.
Іван кілька разів приходив, як і обіцяв. Здоров’я своє він залишив у Сибіру, рідні ніякої не мав, тож ним заопікувалася Марія – Мартина дочка, яка на той час вже й сама відбула хоч невеликий, порівняно з Івановим, термін ув’язнення. Марія вже була заміжня і мала сина.
— Грицю, то вчора я поховала свого батька, — сказала вона мені. – Він повернувся з Сибіру, побачив, що мама вже заміжня. Розумієш? Їй прийшло повідомлення, що її чоловік розстріляний.
— Так може, треба їй сказати?
— Ні! – рішуче й твердо відповіла мені мама Марія. – Ніколи!.. Він хворів з тиждень. Він жив один під чужим прізвищем для того, щоб мама не здогадалася. І помер від того, що коли захворів, йому навіть не було кому склянку води подати.
Вона просиділа більшу частину того дня, мнучи на голові волосся. Не ходила й годувати свою нечисленну худобу: Пацика й курей. Приходила подруга Зоя, пробувала розважити її, але господиня все не йшла до свого Пацика, який кувікав із самого ранку. Однак, увечері таки всі були нагодовані, Марія опанувала себе і поводилася надалі як звичайно. Ніхто не мав дізнатися таємницю покійного батька Івана, щоб це, не дай Бог, не дійшло до матері Марти. Тільки мені – людині новій, зі сторони могла пані Марія це сказати.
А ще ми разом ходили до Шевченкового гаю, милувалися там музеєм, а ще ходили в гості до різних людей разом з паном Степаном. В одних їх знайомих була гарна дочка Оленка – моя ровесниця. Я розповідав Марії про свою Ганну, про стосунки з нею. Марії ця історія не сподобалася. Вона казала мені, що Ганна колись призведе мене до тяжкої біди. Тоді Ганна ще не порвала рішучо зі мною стосунків. Марія обережно намагалася відвернути моє серце від моєї Ганнусі, і Оленка тут стала в нагоді. Так воно було чи не так, але ходили ми до батьків тієї Оленки разів два чи три, а один раз вона й сама до нас приходила. І, схоже, закохалася вона у мене по самі вуха. Та не на того натрапила. Я не йшов їй назустріч. Як то могло бути? Адже у мене була моя Ганнуся!!! За останнього разу ми посиділи трохи за столом з приводу різдвяних свят. Сім’я Оленки жила у багатоповерхівці. Оленка перша вийшла у двір гуляти з кимось із своїх подружок. Я настільки не зважав на неї, що навіть цього не зауважив. Але згодом відчув себе недобре і вийшов з-за столу, пішов у двір на свіже повітря. Це було недалеко від Маріїної домівки, тож я намірився йти додому. У дворі натрапив на Оленку, яка хотіла завести зі мною розмову, поспілкуватися. Я б міг би це й зробити, але почував себе чим далі, то гірше – то ж мені було не до прогулянок. Я не підтримав Оленчину розмову, натомість пішов.
Вдома нікого не було, і я міг скільки завгодно часу, розкішно розмістившись на унітазі, змагатися зі своїм закрепом. Я провів на порцеляновому предметі доволі багато часу. Вставав, потім повертався назад, пробував ще. Потім ще. Цей закреп вже мучив мене декілька днів, почалося було отруєння організму, яке вже відбивалося напруженим пульсом, який почав відбивати мені у скронях, ніби кувалдою, своє «Гуп! Гуп!»
Години через дві повернулися додому Лозинські.
— Грицьку! – гукнув Степан, — Оленка плакала, як ти пішов! – сказав він і посміхнувся.
Я тільки знизав плечима. «Плакала?» — хіба я їй щось зобов’язаний? Я не став, звичайно, говорити про причину свого уходу.
