Кожен серпень видавався мені страшним, таким як і грудень. Він був заключним місяцем літа. Попередником святої і знакової для мене пори осінньої.
Цьогорічний серпень був самотнім. Мені здавалося, що я залишила одна в місті. Ярина полетіла в Німеччину, Юля засмагала під медовим сонцем, купалася в медовому морі і просто насолоджувалася першим місяцем подружнього життя, Зоряна в останній момент вирушила обдивлятися наново Польщу, Наталка малювала ілюстрації до моєї казки і чужих меблів десь там, над Лімницею… Не було нікого, до часопроводження з ким я звикла.
Дні проходили непомітно і одноманітно. За домашньою працею, забавлянням брата, нечастими прогулянками з кимсь, хто мене любив. Вечорами передивлялася кінострічки, часто вимикала на середині. Одночасно читала Маркеса і японські новели. Маркес мене абсолютно заполонив. Крізь мене струмом проходила самотність кожного його героя. Попереду було моє власне Макондо. Я тужила за Південною Америкою. Найбільше за Хувеналем Урбіно. За його смолянисто-чорним волоссям і любов’ю до мистецтва. Хоча, можливо, насправді, я бажала грубого полковника Буендіа, всього на одну ніч, але, щоб пам’ятати завжди?..
Задихалася постійно, не допомагала м’ята.
Коли доводиться щось покидати, то відчуваєш якийсь незвиклий жаль, якого ніколи не почував раніше. Так було і з цією квартирою. Маленькою, тісною, затиснутою галасливими сусідами. Але вона зберігала в собі десять років життя нашої сім’ї. Я не могла уявити як тут буде ходити, дихати, жити, їсти, вчитися, сумувати і тішитися хтось інший, а не ми.
Я так добре запам’ятала новосілля. Воно співпало з маминим тридцятиліттям. Це був дуже добрий подарунок, бо до того батьки разом зі мною довго жили в найманих житлах, не те, щоб ми були не щасливі там, але якось вже так повелося, що людина мусить мати своє місце, ми створені для того, щоб володіти. Коли ми лише розпочинали своє життя тут, то це мешкання мало чаруючий запах новизни – свіжих фарби і деревини. Мене особливо не покидало це відчуття непередбачуваності, нових звершень і подій. Я йшла у іншу школу, мусіла знайти тут товаришів і свою нішу у житті. Досі іноді задаю собі питання, а якою б була я, якщо б ми не переїхали, залишилися жити в тому іншому районі міста? Ніколи не буде на це відповіді. Я є я. Але чи зміниться щось з новим переїздом?
Тому зараз є в тому не конче доброму стані очікування, бо замість жити зараз, відкладаю на потім. А, отже, тужу за Південною Америкою і так хочу, щоб колись ця туга перетворилася на радість зустрічі.
