Програма про ходячі пам’ятники з Сум пройшла дуже добре, додавши ще кілька десятих відсотку рейтингів. Це раніше ми росли на відсотки, але зараз популярність була вже такою високою, що ми більше піклувалися про те, щоб не було падіння. Це був один з тих випадків, коли місце лідера було важко захопити, але ще важче втримати. Ми тримали. Після програми про пам'ятники я поїхав на Чернігівщину знімати матеріал про жаб-людожерів. Зі Славком ми домовилися, що за тиждень він закриє всі справи в Сумах і приїде до Києва. Він горів бажанням робити кар'єру, він добре показав себе у роботі з пам'ятниками, то я хотів дати йому шанс закріпитися в "Житті по-справжньому!".
Минув тиждень, а Славко все не озивався. Чесно кажучи, я не звернув на це увагу, бо був дуже заклопотаний. Хотів подзвонити в Суми, довідатися, що таке, та закрутився зі справами. Минуло ще кілька днів, коли мені самому подзвонили. Колишні колеги по "Дракону".
- Владюша, що ти з хлопцем зробив?
- З яким хлопцем? – здивувався я, бо зроду нічого з хлопцями не робив.
- Зі Славком! Навіщо довів пацана до божевілля?
- А, він уже поїхав?
- Та здається, що поїхав.
- Я його беру у "Життя по-справжньому!".
- Тоді що він робить на вході у міський парк?
- А що він робить на вході у міський парк?
- Ти не знаєш?
- Ні. – я не розумів до чого вони ведуть. Так, виглядало не дуже добре, що я забираю Славка, на ньому в газеті багато що трималося, але це ж не кріпацтво якесь! Хлопець мріє про Київ, то нехай спробує!
- Славко оселився на вході у міський парк.
- Що зробив?
- Розбив намет біля купальниці і там тепер живе.
Я хотів попросити ще раз повторити те, що почув, але ж скільки не проси, а почуєш теж саме.
- Що значить живе?
- А те і значить. Сидить днями. Йому приносять з дома бутерброди і чай. Вдень спить у наметі, а вночі ходить поруч.
- Навіщо?
- Каже, що охороняє пам'ятник.
- Від кого?
- Каже, що від ворогів.
Я згадав червоні очі Славка під час нашої останньої зустрічі. Він виглядав погано, був схожий на божевільного. Нервовий, напружений, зосереджений на якихось думках. Ось і зірвався з катушок товариш.
- Ви лікаря до нього викликали?
- Він забороняє. А без його згоди лікар не має права оглядати.
- А що кажуть його родичі?
- Стривожені, нічого не розуміють. Кажуть, що він збирався у Київ, до тебе, а потім, зненацька, узяв заощадження, купив на них намет, спальник, каремат, ботинки на міху і куртку з пуху, та оселився біля купальниці. Ми вирішили, що ти не взяв його у програму, ось він і здурів. Але ти кажеш, що узяв?
- Так, я запросив, він вже три дні, як повинен був приступити до роботи!
- Нічого не розуміємо. – здивувалися в Сумах.
Я теж нічого не розумів. Коли журналістів запрошували у "Життя по-справжньому!", то вони кидали усе і летіли хутче за кулю. Бо це був шанс. Точніше Шанс. Або навіть ШАНС. Славко теж мріяв про роботу в програмі, якби він тут закріпився, то це б значило, що він завоював Київ. В'їхав у столицю на білому коні. Точно знаю, що він мріяв про це. Тут мешкала дівчина, в яку він був закоханий і по якій убивався. Він хотів приїхати до неї, але не звичайним втікачем з провінції, який шукає собі місце під майже європейським київським сонцем, він хотів прийти до неї успішним і впевненим. Вже здобувши місце чи місто. "Життя по-справжньому!" давало йому шанс, а він його чомусь не використав.
- Владюша, то ти не знаєш, що зі Славком?
- Не знаю. Останній раз, коли я його бачив, він був трохи не в собі, здається, що давно вже не спав, може приймав щось. Був схожий трохи на наркомана. Він хоч не підсів на голку останнім часом?
- Ні, тільки випивав інколи. Та і де ти бачив наркомана, який оселяється у центрі міста? Вони намагаються бути непомітними.
- І то так. А що він сам каже? Що за вороги у пам'ятників?
- Він про це не дуже розповідає. Каже, що почув погрози батьків загиблих студентів і вирішив охороняти пам'ятник купальниці від їх помсти. Називає це власною громадською ініціативою.
- А чого його міліція не прибере?
- Бо він сповістив владу про початок безстрокової акції протесту. Заявку подав. До того ж він журналіст, ось менти його і не хочуть чіпати. Тим більше, він же порядок не порушує, сидить собі тихенько, намет поставив в глибині, з Харківської в очі не кидається.
- І на роботу не ходить?
- Ні, увесь час біля пам'ятника.
- Ви його ще не звільніли?
- Ні, він узяв відпустку за свій рахунок. Заяву, навіть написав.
Я думаю, що божевільні не пишуть заяв про проведення безстрокової акції і на відпустку. А потім думаю, що пишуть. Є такі божевільні, які пишуть мільйон заяв. То по-різному буває.
- Але ми будемо його звільняти.
- Чому?
- Ну, розумієш, ми поважна газета. А наш редактор почав жити у наметі серед міста, охороняючи пам’ятник купальниці. Ладно там якби Шевченко, це все ж національний герой. А тут якась купальниця.
- Слухайте, а ви нагадайте йому про "Життя по-справжньому!". Може він не повірив в те, що я його запрошую? Скажіть, що пропозиція дійсна ще до кінця тижня.
- Добре, ми йому скажемо.
- І дзвоніть, якщо у вас буде розвиток подій.
- А що, розвиток можливий?
- Так.
- Який?
- Ну хоч би пам’ятники візьмуть його і розтопчуть.
- Пам'ятники після програми більше не ходять.
- Чому?
- Може злякалися уваги. Тепер же їх усі фотографують. Завтра очікується перша група російських туристів, які заплатили гроші за тур до ходячих пам'ятників.
- Робіть на цьому гроші і дякуйте "Життю по-справжньому!".
Ми ще трохи поговорили на сторонні теми і все. Точніше не все. Я не міг викинути з голову Славка. Який так і не зателефонував. Який не схопився за пропозицію "Життя по-справжньому!". Ось це було дивно. Ще дивніше, аніж розбити посеред міста намет і почати в ньому жити.
Він же це і справді робив. Мені прислали сюжет з сумського телебачення про Славка. Кореспондентка, здається знайома Славка, прийшла до нього вдень. Намет був зачинений, вона погукала, виповз заспаний Славко. Він був сповитий спальним мішком. Здивований, с трохи спухлим обличчям. Погодився говорити.
- Що ви тут робите?
- Оксано, можна на ти. Я зараз спав. Відпочивав після важкої ночі.
- Чим важкої?
- Було холодно, вітер. Я дуже змерз на вулиці.
- Чого б було не сховатися в намет?
- Того, що з намету купальницю не дуже то збережеш.
- А її потрібно зберігати? Вона стояла тут багато років і її ніхто не чіпав.
- Але зараз інша справа.
- В чому інша?
- Хіба ти не чула погроз батьків студентів?
- Люди у відчаї, загинули їх діти...
- В тому-то і справа, що люди у відчаї. У цьому стані вони здатні на будь-що. То я хочу, що їх відчай не виплеснувся на купальницю.
- Чому вона так тобі важлива?
- Не вона. А те, що в ній.
- А що в ній?
- Дитина. Я хочу захистити вагітні жінку, нехай і пам’ятник. Здавалось би звичайне бажання, але мене чомусь називають божевільним.
- Ну, це не зовсім звично, піти жити в намет, та ще й зимою.
- Але і з купальницею ситуація не звичайна. О, добрий день, Валентина Михайлівна.
До намету Славка підходить якась жіночка з торбою у руці.
- Добрий день, Славко. Ну як ти переночував?
- Та нормально. Дякую за ваш кожух, без нього б пропав.
- А, тебе знімають, то я почекаю. – каже жінка і наче ховається від камери, хоча бачила її, коли підходила.
- А що ви чекаєте? – цікавиться журналістка.
- Вона мені обід принесла. – пояснюю Славко. Він дуже змінився з тої пори, коли я його бачив востаннє. Тоді він був нервовий, напружений, здавалося, що на межі зриву. А зараз був спокійний, майже щасливий. Говорить спокійно, посміхається.
- Валентина Михайлівна носить мені супчики на обід. – каже Зерно.
- Сьогодні борщик, Славко. – уточнює жіночка. Років під шістдесят, бадьора, моторна.
- А чому ви вирішили годувати Славка? – цікавиться кореспондентка.
- Та просто вирішила. Мені сусідка розповіла, що ось хлопець пам’ятник від вандалів стереже. Я пішла, поговорила, бачу, що хороший хлопець, а давиться хлібом з ковбасою. То я йому гарячого на обід ношу. У нас кілька жінок з під'їзду гроші збирають, купують, а я варю і приношу.
- Надзвичайно смачні супи. А ось ще сьогодні борщику спробую. – каже Славко і задоволено посміхається.
Він не схожий на божевільного. Вони не дуже цікавляться борщиками. Тоді що з ним сталося? Я додивився сюжет до кінця, але відповіді мені він не дав. Ну оселився в наметі і оселився. Вночі чергує біля пам'ятника, кілька разів задиралися хулігани, але не більше того. Час від часу підходить міліція, пропонує піти, але до силових дій не вдається. Для міліції Славко тримав купку чеків з платного туалету у найближчому ресторані на Червоній площі.
- Міліція спробувала мене звинуватити, що тут справляю потреби у громадському місці, але я ось пред’явив чеки, що ходжу до туалету і порядок не порушую. – сміється Славко.
- І довго ти збираєшся тут жити? – питає журналістка.
- Доки буде потреба. Можливо й до дня, коли купальниця народить.
- Це ще ж довго.
- Нічого, зима збігає, а весною буде легше.
Далі показують, як він їсть борщ і балакає зі своєю віковою прихильницею. Апетит у нього хороший, не гірший за настрій. А ось у мене настрій після цього сюжету погіршився. Не розумію, як це воно так вийшло. Заради чого Славко відмовився від "Життя по-справжньому!"?
На щастя, у мене було багато роботи, щоб дуже вже замислюватися над Славком. Пройшло два чи три дні, коли мені зателефонували з Сум. Була третя ночі.
- Що таке?
- На Славка напали!
- Що? – не повірив я тому, що почув.
- Він в реанімації!
- Де? – я знову таки не повірив.
- Важкі травми голови! Його ледь не вбили! А може і вбили!
- Спокійно! Що трапилося?
Трапилося те, що вночі на Славка напали. Подробиці невідомі. Просто жителі сусідніх будинків почули сигнал тривоги з входу до парку. Викликали міліцію. Коли патруль приїхав, то знайшов скривавленого Славка, розідраний його намет і купальницю з відбитою рукою.
- А сигнал тривоги звідки?
- Виявилося, що Славко тримав в наметі ревуна.
- Кого?
- Ревуна! Це такий апарат, який вити починає, сирена, його в цивільній обороні використовують.
- Де він його узяв?
- Не знаю. Та коли нападники з'явилися, Славко встиг увімкнути ревун. Той заревів, поки його розтрощили у наметі, час був втрачений і вони не змогли розбити купальницю. Тільки руку відбили.
- Слухай, а були хоч нападники? Може це Славко сам?
- Пробив собі голову? Сам пробив собі голову? Ти думаєш, що людина може сама собі пробити голову?
Моя версія про те, що Славко все симулював, дійсно виявилася неправильною. Бо в нього були дуже важкі забої голови і тулуба. Сам себе так не відходиш. Він був у реанімації, лікарі поки що не давали жодних прогнозів.
- Ну хоч шанси є? – питав я знайомих в Сумах.
- Лікарі мовчать. Кажуть, що стан важкий і все. Ані слова про перспективи.
- А що менти?
- Заведена кримінальна справа, ведуться слідчі дії.
- Є якісь версії?
- Зараз перевіряють родини загиблих студентів. Скоріше за все це вони. Хотіли зруйнувати пам'ятник купальниці, а Славко їм завадив.
- Може потрібні гроші на ліки?
- Та ти що! Він зараз у нас герой, приходять люди, кров здають, гроші залишають. Все є.
- Піклуйтеся за ним.
- А як же. Даємо на першу шпальту.
Славко прийшов до тями лише ближче до вечора. Годину його розпитували слідчі. Але Славко мало що пам’ятав. Казав, що, мабуть, задрімав біля купальниці, потім удар і він покотився по снігу. Почув як б'ють купальницю, кинувся до намету. Встиг увімкнути ревун. Тоді нападники кинулися на Славка. Били ногами і молотками. Лікарі казали, що били аби вбити, а не просто перелякати. Славка врятувало те, що він був у міховій шапці і кожусі з курткою, які пом'якшили силу ударів.
Після ментів Славко попросив телебачення. Він був слабкий, увесь у бинтах. Ледь ворушив язиком.
- Сьогодні вночі. Станьте. Збережіть її. Це важливо. Врятуйте її! – він шепотів це розбитими губами і плакав. – Купальницю. Охороняйте!
Він виглядав дуже погано. Я бачив смертельно поранених людей, то, чесно кажучи, подумав, що він не дотягне до ранку. Бідний Славко. Він був за крок від раю: міг робити в "Житті по-справжньому!", а тепер вмирає. Ось яка примхлива доля.
- Що кажуть лікарі? – цікавився я у сумчан.
- Мовчать, як шпигуни. А знаєш скільки вже народу біля купальниці?
- Що? Якого народу?
- Славка показали по вечірнім новинам. І вже через півгодини біля пам'ятника почали збиратися люди.
- Які люди?
- Звичайні сумчани, які вийшли на прохання Славка охороняти купальницю.
- Що за хуйня?
- Я сам прифігів! Це як у помаранчеву революцію! Я думав, що такого більше не буде, але вийшли! Небагато, десь так десятка три, але вийшли! Міліція прохає їх розійтися, та вони відмовляються. Принесли стільці, ковдри, два намети вже встановили.
- Нічого собі! – це дійсно трохи нагадували чарівні часи помаранчевої революції.
- Я послав журналіста і фотографа робити репортаж. Можливо, тут робиться історія! – кричали мені з Сум. Думаю, що перебільшували. Все-таки Суми – то глухенька провінція. Так, на чудовиська край багатий, але не більше того.
- Як думаєш, вони дійсно будуть стояти всю ніч?
- Не знаю. У нас тут мороз за двадцять градусів, вітер. Але якщо вони вистоять, то будуть герої.
- Дзвони мені, коли що.
Вранці Славко не помер. І лікарі перший раз сказали, що шанси є. Себто, він виживе. Палату Славка охороняли добровольці. І пам’ятник купальниці теж. Незважаючи на мороз. Люди змінювалися, бігали додому зігрітися і поверталися. Розпалили кілька багать у металевих бочках.
- Всю ніч там хтось був!
- Ти звідки знаєш?
- Я сам там був! – відповів мій "кореспондент" в Сумах. Його звали Ед Благонравов, він також працював в "Драконі".
- Згадав старі часи? – у помаранчеву революцію Ед багато потупцював на площах та вулицях, відстежуючи усі мітинги та пікетування.
- Це схоже, дуже схоже!
- Не перебільшуй. Що Славко?
- Він прийшов до тями, попросив пити. Лікарі кажуть, що йому потрібна операція. Треба вставляти титанову пластину у голову.
- Все так серйозно?
- Він був на межі. Знайомі лікарі кажуть, що зазвичай з такими ушкодженнями гинуть. А він живий. Та й ще, здається, з головою все нормально.
- Точно?
- Я був у нього сьогодні. Він упізнав мене, трохи поговорили. Балакати йому важко, каже, що інколи накочує страшний головний біль. Але він не став овочем. Ось це вже точно.
- Ну, Слава Богу. А що люди, розійшлися?
- Зараз поменше, але хоча б кілька людей завжди стоїть біля купальниці. І вночі збираються знову чергувати. Міліція пообіцяла поставити цілодобовий пост, але люди не довіряють міліції і збираються охороняти самі. До речі, нападників знайшли.
- І хто це?
- Батько одного з загиблих студентів і дядько іншого. Вони поки не зізнаються, але надійного алібі в них немає і на одязі знайдені сліди крові Славка.
- Ну, як нападників спіймали, то купальницю можна не охороняти.
- Славко наполягає, що треба охороняти.
- Навіщо?
- Не каже. Стверджує, що обов'язково треба.
- Слухай, може це через травми голови?
- Не знаю. Лікарі кажуть, що травми важкі, то можуть мати вплив на особистість.
У нас на програмі був один оператор. Точніше був і є. Непоганий хлопець, справжній професіонал, з ним добре працювалося. Якось він знімав сюжет з Жоржем Бураченко по темі чорних археологів, які розкопували скіфські кургани. Ті археологи, коли помітили зйомку, напали на групу. Один кинув сокиру і влучив оператору у лоба. Сокира увійшла в череп і встряла. Отак з сокирою хлопця повезли у лікарню. Є фотографії, важко повірити, що так все і відбувалося, що це не якісь спецефекти. Хлопця привезли до лікарні, Жорж розповідав, що сам бачив, як вийняли сокиру, ложкою вичерпали шматочки кісток і мозку, після чого рану обробили і зашили. Через місяць оператор вже працював. Анітрохи не втратив професійності, тільки зробився жадний. То раніше був як усі, а то рахував кожну копійку, курити намагався чужі цигарки, харчувався кавою та печивом в офісі, щоб не ходити у кафе. Звісно дивно, але могло бути і багато гірше. Сподівався, що у Славка наслідки будуть теж максимум смішні.
Я кожен день дзвонив в Суми. Там потроху все заспокоювалося. Людей на чергування до купальниці приходило все менше, нападники зізналися у скоєному, Славка готували до операції. Все вщухало.
- Славок зробить сьогодні промову.
- Промову?
- Так, він запросив журналістів, хоче зробити заяву.
- Про що?
- Не знаю. Сам нічого не розповідає, тільки каже, що це дуже важливо.
- А є хоч припущення?
- Не знаю. Але він дійсно хвилюється. Щось там собі шепоче. Мабуть, повторює свій виступ. Лікарі кажуть, що йому шкідливо так нервувати, до того ж сьогодні операція. Але він наполіг, що зробить заяву.
- І ти думаєш, що буде щось цікаве?
- Я думаю, що це буде бомба.
- З чого бомба, Еде? З чого?
- Не знаю. Але у Славка сльози на очах, він увесь аж тремтить.
- Звісно тремтить! Людина була на межі життя та смерті! Він ледь вижив! У нього голова, як цеберко без дна! Ти б теж тремтів!
- Мені здається, що він тремтить від іншого.
- Еде, ти забагато довіряєш тому, що тобі здається. Дивися на речі більш тверезо.
- Намагатимуся.
Едуард теж хотів би попасти в "Життя по-справжньому!". Але в нього родина, двоє дітей. Їм потрібен час, а якщо ти працюєш в "Житті по-справжньому!", то у тебе не вистачає часу ні на що, окрім роботи. Іноді, навіть на сон.
- Ми бути робити он лайн-трансляцію виступу Славка. Можеш подивитися на сайті, якщо цікаво.
- Добре, буде час, подивлюся.
Я не збирався нічого дивитися, ми готували чергову програму, бігали, як божевільні, не до того. Та мене охопив неспокій. Я відчув, наче щось втрачаю. Щось роблю не правильно. І я сів за комп’ютер, зайшов на сайт. Якість зображення була не дуже, а потім взагалі почало гальмувати.
- Що там у вас таке?
- Два тисячі глядачів ось зараз і кожної секунди додається ще по кілька десятків! Ми зараз зависнемо!
- Уже. Закрилась лавочка.
Сайт упав. Очікували, що буде всього кілька сотень глядачів. Та навіть у Сумах вже пів-міста сиділо в Інтернеті.
- То що він говорить?
- Зачекай, як закінчить, я вишлю тобі файл! І знаєш, що цікаво?
- Що?
- Дві третини відвідувачів з-за меж Сум!
- Ну звичайно, це ж продовження історії з пам'ятниками, якій ми зробили таку рекламу!
Все, до чого зверталося "Життя по-справжньому!", оберталося у золото. Ось і ця сумська історія стала цікавою для багатьох людей поза Сумами.
Я пішов працювати, потім отримав файл зі зверненням Славка. Подивитися його прийшло ще кілька людей, які, як виявилося, теж слідкували за цим диваком, що ледь не загинув, захищаючи вагітний пам’ятник.
- Вам то що цікавого? Ви ж не з Сум!
- Та це як серіал! "Дон Кіхот" сучасності. Хлопець життя кладе, захищаючи кам'яну вагітну жінку!
Усі вмостилися і я запустив файл. Якість була добра, то можна було побачити, як Славко впав з обличчя, зробився худий та блідий. У бинтах він мав жалюгідний вигляд, хоча одна з колежанок назвала це "зворушливим". Він помітно хвилювався, важко дихав.
- Сьогодні мені зроблять операцію. Лікарі кажуть, що вона не важка. Але це не важливо. Важливо інше. Важливо охороняти купальницю. Я знаю, що люди стояли біля неї, але мороз і зневіра роблять свою справу і їх стає все менше. Можливо, вже сьогодні, ніхто не прийде. То я вирішив зробити цей виступ. Я закликаю усіх сумчан вийти на захист купальниці. Багато хто спитає – навіщо? Нападники, яки побили мене, спіймані, то від кого її сторожити? Так ось, я хочу сказати, що нападники – то були найменші з ворогів купальниці. Не самої купальниці, а тої дитини, що всередині неї. І знаєте чому? Бо то ніхто інший, як Тарасович! Син Шевченко! Невже ви не розумієте, як то важливо зберегти його! Тарас Григорович створив нас! Чи були б ми українцями без нього? Чи залишились би? Та ось прийшов він і врятував націю! Заново народив, дав такої сили, що змогла вона опиратися наступним рокам поневолення і колонізації! І ось тепер йде його син! У животі тієї купальниці син Шевченко! Невже не розумієте, що то значить? Що йде месія український! Який врятує Україну! Поведе нас за собою до порятунку! А хіба кому потрібна Україна сильна, Україна незалежна, Україна заможна? Ні! То багато хто приложить всі зусилля, щоб зупинити Тарасовича! А коли легше зупинити його, як не зараз, коли він у череві матері! Коли слабкий і беззахисний! То кажу вам, врятуйте його! Охороняйте його! Бо то син Кобзаря, спаситель український!
Він важко дихає, з рота капає слина. Лікарі намагаються заспокоїти його, але він крутить головою.
- Відійдіть! Відійдіть! Дайте мені говорити з народом своїм! Сумчани, перш за все до вас звертаюся! Охороняйте купальницю, збережіть Тарасовича! Прошу вас! Як виживу я, то тільки зможу ходити, як прийду до купальниці і буду з вами! А як помру, то буду з вами душею! Врятуйте Спасителя українського, не дайте ворогам Батьківщини нашої вбити єдину її надію!
Він починає кахикати, його увозять на операцію. Файл закінчується. Мені все зрозуміло.
- Він божевільний. Він навіть не бачить різниці між пам'ятником і живою людиною! А як він сказав "хочу поговорити зі своїм народом"!
- Як пророк. – каже хтось.
- Пророки давно закінчилися. Залишилися тільки лжепророки. Або божевільні. Це більше схоже на другий варіант.
Я пішов працювати, увечері подзвонив до Сум, спитати у Еда, що відбувається.
- Триста! – заверещав він у слухавку.
- Що триста?
- Триста людей зібралося біля купальниці! Триста двадцять сім, якщо буди точним.
- Звідки ти знаєш?
- Вони порахувалися, поділилися на десятки, будуть охороняти по черзі. Тут майже армійські порядки. Є вже кілька отаманів, які всім керують. І я бачив кілька ножів та сокир!
- Навіщо?
- Кажуть, що на випадок нападу.
- Кого?
- Ворогів! Вони чекають ворогів і готові до битви! Накручують себе, танцюють біля багать, співають козацькі пісні.
- Ти не прибріхуєш?
- Можу послати тобі фотографії! Це щось, Владюшо! Славко розпалив велике полум'я!
- Яке там полум'я? Жевріння. Морози вдарять і всі розійдуться.
- У нас вже другий тиждень морози.
- А як Славко?
- Операція пройшла нормально, зараз відходить від наркозу. З Києва приїхало кілька знімальних груп. Телеканали зацікавилися, що тут відбувається.
- Вони живуть з наших послідів. Нехай.
- І та баба приїхала.
- Яка?
- Ну, через яку Славку в Київ хотів їхати.
- Але зараз вже не хоче.
- Зараз він Тарасовича береже.
- Ти хоч не кажи цих дурниць!
- Яких?
- Таких, що ніякого Тарасовича не може бути, бо сам Тарас помер і давно! Є дитина пам'ятника і все.
- То ти не віриш у месію?
- Я не вірю, що пам'ятники когось можуть врятувати. Нехай, навіть і пам'ятники Шевченко! Славку надавали по голові, він щось там повигадував, набалакав. Та він у маячні! А ти – ні. То повинен розуміти, що він верз дурниці.
- Можливо, але в Сумах багато хто повірив Славку.
- Слухай, колись обласна газета "Сумщина" написала статтю про метелика-людожера. Чуєш? Про гігантського метелика, який нападав на людей, уносив їх і з'їдав десь у своєму кублі! І всі повірили! Два тижні ніхто на дачі не їздив, бо боялися, аж поки редакція не дала спростування. В Сумах легко і залюбки вірять чому завгодно. Але це не аргумент.
В усякому разі мене він не переконав. Навіть те, що люди продовжували стояти біля купальниці і наступні дні. Несли чергу по два десятки, у випадку нападу знали куди дзвонити, щоб викликати підмогу.
- Владюшо, там організація, як в армії!
- Еде, в армії дуже хуйова організація!
- Ну, як в нормальній армії! Дисципліна, все розраховано і продумано. Є штаб, там колишні військові з артучилища, вони ходять до Славка радитися.
- Про що?
- Як краще організувати охорону. Учора говорили про те, що робити з рукою.
- З якою рукою?
- З рукою купальниці, яку відбили при нападі. Славко сказав руки поки зберігати, але назад не чіпляти, щоб не травмувати дівчину.
- То не дівчина! То шматок бронзи та гіпсу!
- Я знаю! Він просто так називає її. Наказав обложити купальницю мішками з піском.
- Навіщо?
- Каже, щоб по ній неможливо було попасти пострілом.
- Слухай, я йобу даюся! Може ще бронежилет на неї одягнуть! – дратувався я всім цим дурницям.
- Вже одягли. І шолом. Зараз пришлю фотографії.
Фотографії були дуже кумедні. Металева дівчинка з пташкою у руці, одягнена в військовий бронежилет і шолом. Було схоже на якусь антивоєнну акцію. Тим більше, що навколо мішки з піском і якісь дядьки з пиками спухлими від серйозності. Якщо це не ідіотизм, то що тоді ідіотизм?
- Тут у нас ще скандал.
- Який скандал?
- У таборі охоронців знайшли зброю. Хтось стуканув ментам, вони приїхали і знайшли кілька рушниць.
- То охоронці озброєні?
- Я сам бачив кілька автоматів. Але їх встигли сховати від ментів.
- Слухай, це ж гра з вогнем! А якщо хтось з охоронців набухається і вб'є когось!
- Вони не бухають! Це диво якесь! Три сотні людей, здебільшого чоловіки, але в таборі спиртне не вживається! За це дуже слідкують. Як у помаранчеву революцію! Вигнали вже кілька десятків людей, від яких був хоч би запашок спиртного.
- Так там скоро нікого не залишиться!
- Ти що! Тут черги стоять, щоб попасти сюди! Вже сформовані дванадцять сотень добровільних охоронців! Знаю, що Славку гроші пропонували, щоб він ще узяв!
- Слухай, у вас там що, масове божевілля? Місто газом якимось обробили, що ви там усі наче подуріли?
- Після газу усі упирями робляться.
- Ким?
- Упирями! Ти що, кіно не дивишся?
- Нема часу на кіно!
- Чого ти такий злий?
Я дійсно був злий. Бо не розумів, що відбувається. Не розумів, але відчував, що події в Сумах чимось важливі. Так, робилися суцільні дурниці, але мені ввижалося, що я не бачу головного. Не люблю, коли наді мною стоять питання, на які я не можу дати відповіді.
- Вибач, Еде. Я трохи заморився, то і злий.
- Ну звісно, у тебе ж ритм вовчий.
- Що там ще нового у вас?
- Та ось тільки-но подзвонили з мерії, сказали, що організують харчування охоронців.
- Харчування?
- Так. Гаряче харчування за рахунок міського бюджету. Вже встановили дві польові кухні там.
- А навіщо це меру?
- Не знаю. Може тому, що скоро вибори?
- На цьому можна заробити голосів? – дивуюся я.
- Та звісно! Все місто на вухах стоїть навколо цієї теми! А ще мер збирається завтра відвідати Славка. Журналісти уже запрошені.
- Завтра я буду у вас.
- Хіба ти не зайнятий?
- Дуже зайнятий. Але буду.
Я пішов до Пантагрюеля. Ми, ведучі постійних рубрик, мали можливість самостійно планувати свої дії, але я вирішив порадитися.
- Там щось відбувається, Панта. Здається, щось важливе.
- То їдь. – він довіряв мені, моїй чуйці.
- Рубрика готова. Я намагатимуся встигнути за день.
- Добре. – він сидів і хмурив чоло.
- Ти чогось схвильований?
- Та трохи.
- Що таке?
- Рейтинги. – Пантагрюель простягнув мені аркуш з цифрами.
- Ми тримаємося. Навіть трохи додали.
- Так. Але подивися на друге місце.
- Новини?
- Так, новини. Раніше вони завжди відставали не менше, аніж втричі. А цього разу лише у 1,8 рази.
- Теж непогано.
- Непогано. Але дуже близько. Нам нікуди рости далі, бо нас вже дивляться майже усі, хто може дивитися телевізор. І тут нас починають наздоганяти якісь новини. Кому вони потрібні? Чому люди дивляться їх? Вони повинні забувати про все після наших випусків, а вони ще дивляться новини!
- А що там були за теми у випуску?
- Та звичайні теми! Нічого особливого! Вони йдуть по нашим слідам, вони жеруть те, що ми давно висрали!
- Так було завжди.
- Але раніше це не давало їм таких рейтингів!
Він був стривожений. Я теж. В "Житті по-справжньому!" ми були командою. І всі переймались рейтингом. Новини, як вони могли наблизитися до нас? Нехай і новини найпопулярнішого каналу. Вони смоктали у нас та ось на тобі. А ту ще ці події в Сумах. Мені захотілося випити. Але я не дозволив собі. Я знав, що це спроба втекти. Я не повинен тікати.
Щоб збити настрій, пішов в басейн та проплив чотири кілометра. Відчув приємну втому, доїхав на таксі до вокзалу і загримотів до Сум з впевненістю, що розберуся з тим, що там відбувалося.
В купе окрім мене було ще двоє пасажирів, які не пізнали мене у чорних окулярах, а то б дошкуляли питаннями. Важко бути одним з ведучих найпопулярнішої програми країни. Я лежав на верхній полиці, обличчям до стінки, чув, як внизу сусіди розливають по чаркам горілку і ламають смажену курицю. Балакали про різне, а потім звернули на події в Сумах. Сумнівалися, звичайно, але допускали, що може і справді щось буде.
- Ти пам'ятаєш, як було в 2004-му році? Коли студенти вийшли? Всі ж думали, що їх передушать, як курчат, та й все. Це ж самий загуслий кучмізм ще був! Могли і міліцію пригнати і в тюрму посадити! А студенти вийшли, діти ще! На Київ пішли! І злякалися їх! З цього, може і вся помаранчева революція почалася! Ось знову таке.
- Може і так. Але той Славко, з ним моя сестра у школі вчилася. Каже, що звичайний хлопак, вчився посереднє, все кораблики малював.
- А ти хотів, щоб він по воді ходив?
- Ну, не знаю. Зараз же він там головний.
- Та головних там декілька. Пам'ятаєш полковника Москаленко, який у нас на воєнній кафедрі був?
- Ага, це той якого ми боялися спочатку?
- Так, а потім виявилося, що класний чувак.
- Так, пам'ятаю.
- Так ось, він тепер один з отаманів. Керує табором біля купальниці.
- А ти звідки знаєш?
- Я ходив туди. Хотів записатися, але в мене робота. Не можу покинути.
- А тобі навіщо туди записуватися?
- Там цікаво, знаєш, як весело! Краще, аніж у 2004-му.
- Дивно. Я думав, такого вже більше не буде.
- Я ж і сам прихуїв!
Далі вони починають згадувати, як їздили на Майдан і як там було добре. Ну, це мені вже не цікаво, я сую у вуха затички, одягаю на очі пов'язку і відключаюся. Треба добре відпочити.
(Далі буде)
