Я ніколи більше не зможу спокійно слухати Godspeed You! Black Emperor. Лише зачувши десь тремтливі перебори гітарних струн із вплетеними туди звуками пекельно-глибинного бурмотіння шахт, приправлені семплами, що нарізані з маразматичних виступів Нестора Нерона, Павляги Протона, Авдія Агронома та Інни Дегтярьової, я відразу ж намагаюся забитися в найдальший закуток, впасти, прикривши голову руками, зіщулитися, зменшитися, навіть геть пощезнути, аби лише в пам’яті не зринали страшні, відразливі видива випалених сонцем неозорих напівмертвих південних степів. Щойно з динаміка облупленої базарної ятки починають деренчати дивні переливи цієї нетутешньої (а я вже напевне знаю, що вона геть нетутешня) музики, як мене, неначе розпеченими шпичаками, пронизують спогади про велетенські кар’єри з покинутими десь далеко-далеко, на самісінькому дні, екскаваторами, кранами і вантажівками, які з такої висоти здаються мініатюрними моделями справжньої техніки…
А ще ті дими! Та різнобарвна поволока, яка щовечора огортає Новокраснокамінськ. Вона поволі виповзає з труб переробного заводу «Червоний світанок» і невдовзі поглинає все місто з його дегенеративно-вузькими звивистими вуличками робітничих кварталів, похиленими, геть розтрісканими панельними дев’ятиповерховими «гостінками», скоцюбленими загратованими генделиками-наливайками, під якими о будь-якій порі труться обдерті, зашмульгані елементи народу, з вибалушеними, налитими кров’ю очиськами і постійною незламною потребою заливати смагою свою внутрішню розгубленість, свою нікчемність, свій страх і невпевненість ні в минулому, ні, тим паче, у майбутньому, свій страх перед тими, які йдуть на зміну їм, тими, які вже майже тут і невдовзі проженуть їх від цих яток і з цього міста, поскидають всіх у кар’єри і дивитимуться, як ті бабляються, захлинаючись у брудному глиняному болоті. Імла окутує Новокраснокамінськ сіро-рожевим саваном, що ховає пекуче південне сонце, – місто поволі поринає в наркотично-алкогольну апатію, і трударі-ударники, працівники, робітники, бомжі, завгоспи, різні нероби та інша погань сповзаються до рятівних острівців-наливайок і стовбичать там до самої ночі, похитуючись і белькочучи щось пригнічено-незрозуміле. І в тій гидкій хімічній мряці, в тому побічному продуктові переплавки руди на низькосортний чавун для каналізаційних люків, які через півроку тріскають під пекучим сонцем Донбасу, обличчя сновид біля генделиків набувають геть мертвотних відтінків, так що здається, ніби то зовсім не люди, а вже ті, на кого всі вони незабаром обернуться.
У голові все змішалося, перемакітрилося, сплуталося, і хочеться лише хутчіш дістатися дому, свого однокімнатного сховку, свого тимчасового бункера, де немає ні телевізора, ні радіо, немає нічого, звідкіля б я міг почути ті чудернацькі, дивні, розмірено-тягучі музичні вправляння Godspeed You! Black Emperor. Вони останнім часом стали на диво популярні – їх крутять по телевізору, в них беруть інтерв’ю, і я навіть чув, що Горбачов запросив їх виступати 7 листопада на Червоній площі. Та я знаю, в чому тут річ. Я відразу про це здогадався, щойно зміг виборсатися з того марення, того психічного провалля, в яке моя свідомість поринула там, на півдні, у неозорих випалених степах Донбасу. Це перші паростки, перші глашатаї нових лихих невідворотних змін, перші, однак не останні піснярі старої здеградованої, але такої чіпкої і життєспроможної раси, яка невдовзі брудними вбивчими потоками вихлюпнеться спочатку на нас, а потім і на весь світ з глибоких бездонних південних шахт-катакомб. Я добре пам’ятаю ті лихі шаманські бряцання невідомих нам інструментів, які тчуть хворобливо-величні мелодії, що вгризаються у мозок, немов черви в розтерзане тіло так званого «культурного спротиву». Я добре їх пам’ятаю і вже до скону не зможу забути. Адже саме ця вкрадливо-підземна музика починає лунати з динаміків, розвішаних майже на кожному стовпі у Новокраснокамінську, заледве перші мацаки сіро-рожевої імли розпростераються над містом, заповзають на брудні вулички околиць і змушують нещасних роботяг у розтягнутих і подертих спортивних костюмах пума та адідас чимдуж бігти за черговою порцією тимчасової млосної байдужості...
...................................................................................................................................................................................................................................................................................................
Стогнучи і вибиваючи нерівний, неначе пульс передреанімаційного сердечника, ритм, потяг суне на південь серед полудневої спеки. Незважаючи на опущені рами зашмульганих вікон, у вагоні не продихнути. Навколо стоїть задуха того штибу, коли люди стають геть байдужими до всього, окрім своїх мокрих сорочок та штанів, на яких стрімко розповзаються темні плями поту. За вікном миготять замизгані полустанки з облупленими будівлями вокзалів і аборигенами, що цілісінький день товчуться поблизу платформ, намагаючись продати подорожнім громадянам усе, на що багатий їхній запилюжений край. Зазвичай всі полустанки багаті одним і тим самим – дешевим пивом дивних неіснуючих пивзаводів, ще дешевшою горілкою не менш відомого виробництва і чорною та червоною ікрою в трилітрових баняках, яка, вочевидь, виготовляється із фарбованих силікатних кульок. Приблудами на святі вокзальної комерції виглядають химерні карликові бабусі, закутані по самі п’яти в теплі картаті хустки, з відбитком тисячоліть на своїх маленьких, неначе іграшкових, зморшкуватих личках, що ніяково тиснуться обабіч величних вгодованих продавців пива та горілки і тихенько пропонують сливи, абрикоси і персики, розфасовані у відра.
Потяг минає чергову станцію – і знову степ, покреслений випаленими лісосмугами. Інколи обрій ламають труби і корпуси якихось безіменних, загублених у степах виробництв, і я починаю гадати, що ж вони там виробляють, хто там працює і де ті робітники живуть? Яке у них життя? Що вони роблять увечері, коли відпрацюють свою зміну? Чи є у них сім’я? Чи є у них діти? Чи є, врешті-решт, хоч щось у цих степових ніким не знаних адептів легкого, важкого і надважкого виробництв? А може, там і немає ніяких робітників? Може, це повністю автоматизовані заводи нового покоління, про які ще ніхто нічого до пуття не знає? Може, там і не потрібні ніякі робітники – в їхньому царстві скреготливого автоматичного залізяччя, яке і саме чудово знає, що йому робити, і спокійно собі, без зайвих очей, виконує п’ятирічки за два роки? Може, там навіть шкідливо перебувати людям – посеред велетенських крокуючих кранів, самоусвідомлюючих механічних токарів та обкатників, сліпучих зблисків електродів зварки, зосереджених на своїй вічній зацикленій праці механізмів, які ревно оберігають спокій і розмірений ритм віддаленого виробництва, що було запущене кільканадцять років тому і відразу ж потому всіма забуте.
Цікаво, що вони там могли б виготовляти – ці налаштовані на постійну працю велетенські всіма покинуті машини? Може, комбайни? Чи могутні гусеничні трактори? Або ж хоча б вантажівки-самоскиди, якими в сільскій місцевості так люблять перевозити свіжий свинячий або коров’ячий кал? Та ні. Навряд чи. Швидше за все, там клепають велетенських, ні на що не схожих роботів, які покликані одного дня, коли їх набереться вдосталь, захопити владу і на кінчиках своїх швидкострільних шестиствольних гармат нарешті принести нам довгоочікувану та все ще якусь ефемерну і недосяжну демократію, про яку ще й досі ніхто не може сказати нічого певного. Центральні вулиці міст починають стугоніти від титанового кроку могутніх мислячих бойових машин, з вифарбуваним у червоне погруддям і лискучою зброєю, що націлена на Адміністрацію президента, Кабмін і Верховну раду. Може, кілька роботів шмальнуть по Верховному та Конституційному судах, а потім довершать розпочате страхітливим механічним танцем перемоги, подрібнюючи і розтоптуючи в порох осередки правових вирішень будь-яких конфліктів. Танки і бронетранспортери внутрішніх і регулярних військ жалібно скрегочуть і трощаться під багатотонними лапами і гусеницями бунтівних роботів, а солдати, омонівці і міліціонери, не зробивши жодного пострілу, срімголов розтікаються під’їздами і підворітнями. Здивоване населення, штовхаючись, юрмиться на вулицях, намагаючись не потрапити під лапи червоним механічним бунтівникам, які планомірно, з ювелірною точністю, розстрілюють групки опецькуватих людців, що вибігають з пошарпаних стін будівлі Верховної ради. Потім усі тіла розстріляних депутатів, міністрів, чиновників різного штибу та іншої подібної погані вони стягують на центральний майдан міста, де всіх запихають у величезну машину, яка найбільше скидається на лійку, вифарбувану у біло-червоні смуги. Потроху площу заповнює натовп. Люди стоять мовчки і витріщаються на німу діяльність велетенських роботів. Ось уже останній оберемок депутатів зникає в машині-лійці, і вона починає гудіти та вібрувати. Роботи стоять колом, центром якого є машина, а їх обступив напрочуд тихий натовп, який знетямлено за всім спостерігає. Нарешті чудернацька смугаста лійка перестає вібрувати і дзижчати, з її вершечка виповзає телескопічний патрубок і раптом з нього у небо, у блакитне літнє небо, б’є потужний кривавий струмінь, що на кількасотметровій висоті розпадається мільйонами крапель. Червоняста тепла кривава злива накриває собою всю площу. Довкола геть все червоно – і в небі і на землі, а машина продовжує вивергати все нові і нові криваві салюти. Люди кричать від захвату і тягнуться руками до червоних небес, ловлячи гарячі краплі і розтираючи їх по обличчю. Хтось скаче на місці, хтось цілується, хтось обіймає всіх, до кого може дотягтися. Якийсь дідок відхилив назад голову і відкрив рота, підставляючи обличчя лагідним кривавим краплям дощу, створеного з управлінського апарату. Час від часу його рот наповнюється червоним, і тоді він ковтає, радісно сміючись, неначе дитина.
– Я знав! Знав! – радіє дідусь. – Я знав, що рано чи пізно це случиться! Цей час настане! І ось він настав! – він складає сухі долоньки ківшиком, чекає, поки в них набереться достатньо крові, і починає нею розтиратися.
Кривавий дощ Нової Справедливості поступово вщухає. Вочевидь, машина випрацювала всіх депутатів та міністрів. Над велетенською площею запановує майже цілковита тиша. Стоять колом велетенські червоні роботи, стоїть порожня дощова машина, стоять по щиколотки у крові червоні усміхнені люди. Все навколо, куди лише сягає око, червоне і красиве. Все навколо червоне, красиве і напрочуд справедливе. Воно все таке справедливе, величне і правильне, що від усвідомлення цього і захвату від цього починає різати очі і крутити у носі, і площа раптом хилиться кудись убік, хилиться і скрегоче, щось дзенькає, і один робот падає на іншого, збиваючи того з ніг, збитий точиться на іншого, і невдовзі всі роботи, всі велетенські автоматизовані, самоусвідомлюючі червоні повстанці зі скреготом валяться на бруківку, майдан ще раз здригається і завмирає в оглушливій тиші, і потяг здригається останній раз і нарешті спиняється, і я розплющую очі з нездорового денного гарячого марення.
Ми стоїмо на якійсь черговій маленькій станції. Вечірнє сонце вже майже сховалося за невеличкою будівлею вокзалу, біля якої три огрядні тітки продають цигарки, пиво зі смагою і біляші. Вагон наповнюється рухом. Звідусіль – з нижніх, верхніх, тими, що над верхніми, і бокових полиць – стрімко сипляться пасажири. Здебільшого це голі до пояса напрочуд смугляві мужички у шльопках. Вони безкінечною вервечкою тягнуться вузьким проходом до виходу, на ходу дістаючи м’яті пачки цигарок і прилаштовуючи цигарки за вуха. Деякі примудряються за кожним вухом вмістити по кілька цигарок, так що тепер їхні голови нагадують ракетні установки протиповітряної оборони. Я бачу крізь вікно, як на платформі попід вагонами розгортається запекла торгівля, внаслідок якої мужички у шльопках невдовзі стягують до вагона пиво, біляші і смагу. Смаги найбільше. Потяг здригається і рушає. Ті, хто не встиг дістатися платформи, стрімголов прямо через вікна скуповують у якогось огрядного бороданя пляшки з коньяком. Кожна пляшка коштує всього півтора карбованця тому бородань спродує їх усі, вже біжучи, простягає у вікно останню пляшку і, важко відсапуючись, залишається на платформі перераховувати виторг.
Обстановочка у вагоні помітно пожвавлюється. Тепер кожна плацкарта перетворюється на невеличкий міні-гендел, відвідувачі якого люто налягають на смагу та пиво, заїдаючи всю цю розкіш біляшами. Вагоном швидко шириться спиртовий аромат, приправлений прілим запахом біляшів. Кремезна провідниця мотається по вагону в обох напрямках, роздаючи постіль і час від часу зблискуючи золотим зубом. У кожній плацкарті їй наливають. Вона не відмовляється, отож зовсім скоро її рухи втрачають колишню чітку стрімкість залізничного працівника і вона, врешті-решт, причалює до якоїсь плацкарти й залишається там до самої ночі. Час від часу вагоном прокочуються вибухи її потужного сміху, який чимось нагадує гудки маневрових потягів.
Виникає мій сусіда по плацкарті. Він теж у шльопках, але, на відміну від усіх інших, він ще й у шкарпетках. Сусіда примудрився доп’яти дві пляшки коньяку – перекупив у сусідньому вагоні, – каже він, – там взяли, аж десять пляшок і тепер не знають, що з ним робити, а я от подумав, шо така вєщ по-любому пригодиться. Розповідаючи все це і зблискуючи світлими водянистими очима, сусіда хвацько наповнює гранчаки коньяком. Мені навіть здається, що я бачу, як у гранчаках на дно осідає коричневий осад чайної заварки. Проте я не маю можливості надто довго спостерігати за цим безперечно захоплюючим процесом – за знакомство – бурмоче сусіда і блискавично вихиляє свого гранчака. Я теж п’ю, і горлянкою прокочується тугий колючий клубок, залишаючи по собі гидкий присмак спирту і дешевого чаю.
– Нормальний коньяк, да, нормальний, ти знаєш, а то я, блін, переживав, потому шо всього по півтора рубля за пузир, це вообше-то дешево, і я от думав, шо мо’ бадяжний, а він нє, нормальний, даже, я б сказав, хароший, правда ж?
Я мовчки киваю – нормальний, мовляв, твій коньяк, нормальна така спиртова бодяга, від якої, якщо її багато випити, можна осліпнути і навіки зробитися олігофренічним дебілом, який тільки те й уміє, що пускати слини і сцятися в смугасті лікарняні штани, і на якому якийсь пекельний заввіділенням захищатиме свою докторську чи що вони там захищають на беззахисних олігофренічних дебілах – жертвах підпільної алкогольної промисловості. Звичайно, я не кажу всього цього моєму щедрому сусідові, але все ж про себе вирішую з коньяком бути обачнішим.
Коли перша пляшка коньяку вже майже закінчується, у мого попутника остаточно розв’язується язик, і він у десять чи двадцять хвилин примудряється увіпхнути, здається, все своє життя, всю свою біографію новокраснокамінського роботяги.
– Щас уже не то, – вкотре заводить він, блимаючи на мене своїми мутними червонястими очима у жовтавому вагонному освітленні, – щас уже зовсім не то, шо було раньше... Хотя, ти знаєш, от багато хто бухтів, коли Горбачов став генсеком, мол, повернення до кривавих п’ятдесятих, мол, знову закручування гайок і всьо такоє, але, ти знаєш, я за нього. Ось подивись – порядок навів? Навів! Всю оту бюрократіческу шлоїбєнь заставив работать? Заставив! От шо зробив Брєжнєв? От шо він такого толкового зробив? Та ні чорта він не зробив – токо випивку заборонив, повирубав виноградники і ждав, коли страна вийде із застоя. А я тобі так скажу – якщо вирубувати виноградники і вєшать собі ордена на піджак, то страна ніхуя так із застоя не вийде. Нє. А от Горбачов – я зразу поняв – мужик з головою. Виноградники знову насадив – раз! У магазінах появилася водяра і пиво, і, прошу замітить, шо без всяких там очередєй і талонов – два! Афганістан тепер, як не крути, а наш – три! Брєжнєв той только бровами вмів шевелити і чіпляти собі ордени, а так же – розмазня! Ще й пятно оте на головє! От ти мені скажи – ну шо то за генсек із пятном на головє? Чорті шо, а не генсек! А от Горбачов – зразу видно – молодой, енергійний, волоси ше не випали. Приказав пару ядерних бомб – і всьо! Вони наші з патрохами! І ніяка Америка даже пьорднуть не посміла! Тут, понімаєш, жощє нада буть. Тут нада, шоб мужик був, а не бюрократична криса. Силовик при власті должен буть, іначє нічого не вийде!
Коли почали другу пляшку, я вже майже його не слухав. Я все це чув сотні разів. Я написав про це десятки статей, і мені вже давно остобісіли подібні прокламації. Я й сам попервах вірив у зміни на краще, вірив, що наша велика, могутня, але така безладна Батьківщина нарешті стала на правильний шлях, що ось-ось, ще трохи, ще зовсім трохи – і ми нарешті наведемо лад, що ми зможемо вихвалятися не лише найбільшим у світі арсеналом найсучасніших озброєнь... Але спочатку показові судові процеси над правозахисниками Кравчуком, Масолом та Кучмою у 92-му, а потім атомне бомбардування Афгану у 93-му, коли весь світ завмер від жаху, а над Кабулом виріс чорно-бордовий атомний гриб. Тоді, пам’ятаю, по всіх трьох телеканалах показували ці кадри, зроблені з розвідувальних літаків і супутників. Ось нанорама міста – низенькі будинки, машини, якісь деревця... І за мить щось мелькає, падає з неба і починає клубочитися важким димом. Клуби зростають, здіймаються догори, а навколо шириться відцентрова хвиля, що зносить будинки, дерева, несе в повітрі машини і людей, щоб закинути їх за десятки кілометрів... Ми перемогли. Наші війська, заковані у скафандри повного захисту, зайняли територію Афганістану – країни, де майже не залишилося населення. Ми втерли носа американцям, які десятиліттями товклися у В’єтнамі і врешті-решт, підібгавши хвоста, повернулися ні з чим. Ми продемонстрували всьому світові, що з нами не варто жартувати. Ми показали до чого призводить неповага до Радянського Союзу. Я сподіваюся, вони добре засвоїли цей урок! – казав Горбачов на позачерговому з’їзді партії у 93-му році...
Світ добре засвоїв цей урок. Світ зрозумів, що з нами взагалі не варто мати жодних справ. Світ відкупився від нас дешевими джинсами, кока-колою та застарілими моделями комп’ютерів, які обмінював на наші нафту та газ. Радянський Союз зачинився сам у собі, неначе великий хижий молюск, переповнений пихою від того, що його бояться, адже будь-якої миті він може ось так от просто шмальнути по будь-кому міжконтинентальними атомними ракетами... Горбачов, хоча й грався у побутову псевдодемократію з відчутним душком тоталітаризму, проте насправді свідомо наслідував і розвивав лінію Сталіна, а отже, попереду нас чекали цікаві часи.
Тим часом світло у вагоні пригасло і стало зовсім тьмяне, провідниця похитуючись і постійно на щось натикаючись посунула до свого службового купе, щоб залягти там до ранку спокійним сном працівника радянської залізниці, деякі мужички, так і не здолавши всіх своїх стратегічних запасів, починали хропіти, їхні витриваліші колеги притихли і лише тихо про щось бурмотіли, радше до себе, ніж до своїх співбесідників. За вікном колихалася важка і масна темрява літньої ночі – інколи здавалося, що ось-ось рами не витримають її масивного вогкого темного тягаря і вона, вся ця важка багатотонна в’язка чорна нічна субстанція, заповзе до вагона, просочиться крізь потріскане скло, почне здійматися все вище і вище, поступово затоплюючи вагон і підбираючись до безтурботних сонних пасажирів на третіх полицях... Останнім у вагоні загине п’яний у дим капітан дальнього плавання, який невідомо що тут робить і який годину тому подався до туалету, та так і не повернувся звідти, вочевидь, поринувши у сон прямо на суворому залізничному стільчаку. Він ще в останню мить зможе прокинутися і здивуватися, як це так, що йому, справжньому морському вовкові, який не раз перепливав уздовж і впоперек не один океан, доводиться закінчувати свій героїчний шлях, захлинувшись темрявою в тісному гальюні потяга Київ–Новокраснокамінськ...
Мій сусіда вже повністю інформативно вичерпався і тепер заходився сам мене розпитувати. Розмовляти особливо не хотілося, але оскільки він поїв мене своїм ядучим коньяком, причому робив це, вочевидь, від усього свого великого щирого сердця колишньго новокраснокамінського шахтаря, я намагався сяк-так втамовувати його цікавість. Так, працюю журналістом в «Українській правді», так, їду до їхнього славетного південного міста – вугільної житниці нашої Батьківщини – писати про новий метод видобутку вугілля, що дозволяє збільшити ефективність цього самого видобутку на двісті відсотків, а конкретно писатиму про шахту «Новий путь», про затятих розвідників підземних катакомб, що з ліхтариками на касках і відбійниками в руках щодня ведуть тяжку, але благородну битву за вугільний врожай...
Спинив мою неквапну розповідь дивний вираз обличчя сусіди, який у нього з’явився, заледве я згадав про шахту, точніше, навіть не вираз обличчя, а самі очі – вони в нього наскільки широко розплющилися, що мені навіть на мить здалося, наче вони зараз вискочать з орбіт і повиснуть двома кульками на нитках нервів. Я здивовано примовк, а сусіда тремтячими руками схопив недопитий коньяк і прямо з пляшки влив його собі до горлянки.
– У-у-х, – прохрипів сусіда, – у-у-х... Слухай, а ти в самом дєлі туда їдеш, да? – перепитав він, перевівши дух.
– Ну так, – стенув я плечима.
– Да-а... – протягнув сусіда. – Да-а, блін... – промовив він удруге і надовго замовк, витріщаючись кудись у темінь за вікном.
Деякий час я намагався повернути його до розмови, розпитуючи про його дивну реакцію, але він лише щось мляво белькотів, змахував рукою і відвертався до вікна. Останнім моїм аргументом були дві пляшки «Жигулівського», які я брав у дорогу, та так про них і забув. Заледве пляшки виникли на столі, як сусіда трохи пожвавішав. Він ухопив одну, блискавично відкоркував її зубами і відразу ж випив половину. Вочевидь, це пішло йому на користь – він перестав витріщатися у вікно і натомість позиркував на мене, і мені навіть здалося, що в його погляді прозирають сум і якийсь ніби жаль – так дивляться на важкохворого чи на якесь брудне бездомне щеня, яке не пускають погрітися в теплий під’їзд. Сусіда сьорбав пиво дрібними ковтками, тяжко зітхав, совався на лаві, але все одно мовчав.
– Так що там з тією шахтою? – нарешті я не витримав. – Ти прямо аж в обличчі змінився.
– Там не только із шахтою, – буркнув сусіда, – там з усім городом...
– Що з усім городом?
– Нехарашо... Понімаєш, коли таке робиться... коли таке проісходить і ти вже бачиш, чим воно все кончиться, але нічого не подєлаєш! Понімаєш, як воно, когда у тебе на очах все міняється, все змінюється, все летить вверх тормашками к йобаной матєрі в гроб!
– Що ти маєш на увазі?
– А от приїдеш і сам побачиш!
– І що ж я такого там побачу?
– Всьо! Всьо ти там побачиш! Ти там побачиш своє... наше общєє будуще ти там у нас побачиш! Ти шо, не понімаєш, шо ми вже отработаний матєріал, ми вже, блять, історія! Нас скоро не буде – ти і сам не успієш моргнуть, а нас – тебе, мене, он їх, – сусіда обводить рукою вагон навколо, – всіх нас не стане, а вмєсто нас тут будуть жить вони, так ніби вони – це і єсть ми. І ніхто нічого не замітить – всьо буде шито-крито...
– Щось я тебе не зовсім розумію...
– Слушай! – він раптом присунувся до мене впритул, можна сказати, обличчя в обличчя, так що я відчув кислувати запах його поту і перегар, яким від нього штиняло вусібіч. – Слушай, – шепотів сусіда, причинно зблискуючи налитими кров’ю очима, – ти нормальний мужик, да-да, нормальний мужик, повєрь мнє – я в людях розбираюся. Так от, послушай мене – не ходи ти на ту шахту. Воно тобі не нада! І вообще, знаєш, як найлуччє? Просто завтра, токо зійдеш із поїзда, бери білєт назад, на бліжайший поїзд, і поїзжай обратно. Просто поїзжай – і забуть про шахти і про Новокраснокамісньк, будь він трижди йобаний і неладний, і про мене, старого дурака п’яного, тоже забудь! Краще вообше про всьо це забуть, а токо лише помни, шо не нада туда соваться.
Ясно – «білка» у мужика чи шиза якась, подумав я собі. Хто його знає, як щоденні спуски глибоко під землю впливають на людський мозок? А ще ті постійні обвали і репортажі в «новинах», що ось, мовляв, знову трагічний випадок на шахті такій-то забрав від нас сорок вісім шахтарів... А тобі потрібно зранку знову лізти у таку саму шахту і довбати там вугілля, згадуючи про вчорашні новини. Від такого у кого хочеш планка може зсунитися. Не знаю як у кого, а в мене, мабуть, відразу ж зсунулася б, заледве я опинився під товстелезним шаром донбаського грунту.
– Я бачу, ти мені не віриш, – озвався сусіда. – Ну і правильно! Я б тоже на твойому місці не вірив би. Маєш право. Но я тобі таке скажу... От хочеш, я тобі розкажу... Я тобі розкажу, як всьо воно начиналося. Я ж виріс у цьому городі – мій батько був шахтьором, мій дєд був шахтьором, всі мої родственніки і друзья тоже були шахтьорами. Я в цьому ділі, можна сказати, потомствєнний работнік, і я розбираюся шо по чом.
– Ти знаєш, який у нас раньше був город? Новокраснокамінськ, мєжду прочім, раньше був нормальним городом, да! З парками, кіосками з мороженим, нормальними гастрономами, де всігда, понімаєш, всігда були і пиво, і водка, і до водки. Всьо було – і каруселі, і автомати з газіровкою на вулицях стояли, і, прошу замєтіть, шо вони при цьому всьому ше й работали. Но то всьо таке – то всьо фігня! А знаєш, шо главне? Не знаєш? Главне, шо люди були нормальні! Понімаєш – нормальні! Тоді ще не прийшли оті...
– Хто, оті?
– Ті, хто прийшли із шахт...
– Шахтарі, чи що?
– Та які там в лисого шахтьори! Нє, ти не понімаєш! Ніякі вони не шахтьори! Вони такі самі шахтьори, як я балєріна! Ти їх токо побачиш, як зразу ж поймеш – ніякі вони не шахтьори і шо вони вообщє другіє. Вони совсєм другіє, хотя і похожі на нас.
– Щось я тебе не зовсім розумію...
– Та шо тут понімать? Вони прийшли оттуда, – сусіда тицьнув пальцем у пілогу, – із-под землі вони прийшли. Через шахти. Знаєш, когда це все началось? Це началось ше у восьмидесяті, коли почався крізіс угольной промишлєнності. Обородуваніє було зношене, постоянно ламалося, шоб достать нове, нада було писати бєзконечниє бумажки. Нє, начальство писало, канєшно, но це все було до пізди. Нікому нічого не нада було. Все було пущено на самотьок. Шахти простоювали, бо ніякий дурак туди не хотів спускатися на розвалених ліфтах і вкалувать там зміну з роздовбаним отбойніком. Кароче, все котилося к йобаному коту під хвіст – добича угля знижувалася із місяця в місяць, баланс прєдпріятій соотвєтсвєнно – тоже. Мужики бухали – всьо пробухували, всьо, що у них там було на їхніх збєркнижках, всьо брали і пробухували. А шо? Був якій-то виход? Шо, лучше коли тебе в шахті завалить к хуям, потому шо немає нормального оборудованія, потому шо ніхуя уже давно не соотвєтствує нормам бєзопасності? Начальство тоді, канєшно, засуєтилося, почало платити двойниє, а на самих убиточних – і тройниє бабки, але дураков знаходилося все менше. Нікому не хотілося, шоб його через пару тижнів виносили роздавленого на носілках із забою. І ось однажди все дойшло до того, шо вже ніхто вообще не хотів туди лізти. Начальство орало, говорило, шо всіх уволить к йобаной матєрі в гроб, но ніхто всьо равно не ліз – казали, мол, от буде нове оборудованіє, тогда і поліземо, а щас дураков нема. Начальство обєщало, шо скоро привезуть новоє оборудованіє, а мужики казали, шо от коли привезуть, тогда і буде разговор, і продолжали квасить водяру.
Імєнно тогда то він і появився... Нестор Нерон – наш городський голова. Нє, ну, канєшно, тогда він ше не був головою. Ти, навєрноє, про нього чув – його щас часто по тєліку показують і в газетах про нього пишуть – шо от, мол, простий шахтьор, з народу, ударнік труда, мол, новий метод добичі угля винайшов, двєсті, а то і двєсті п’ятдесят процентов і тому подобне. Но тогда це був простий собі мужик, шахтьор, начальник бригади. Кароче, йому нужни були бабки, і він таки согласився йти у забой. Вже не знаю, як він там свою бригаду уламував, но, должен сказать, шо мужик он був рєзкий – многіє його побоювалися, і не зря. Він якось одному мужику із своєї бригади чєлюсть набок звернув одним ударом – шось вони там, кажуть, не поділили – чи бабу, чи пузир – карочє, поругалися, і Нестор так йому двинув, шо того зразу ж у больнічку к костоправам. От так от... Ну, в общєм, уговорив-таки Нерон свою бригаду, і ось вже чи не впервиє за місяць шахта заработала. А це була, шоб ти знав, шахта «Новий путь». Ага, імєнно та сама. Но слухай дальше. Не успіли вони ше й полсмєни одпахать, як шось там у них случилося. Кажуть, шо газ пошов, а откачувався він погано – всі агрегати були розйобані до невозможності, ну і, кароче, вони цього не замітили і там чи іскра якась, чи ше шось... В общєм, воно там у них йобнуло. Причому йобнуло мощно – завалило все к чортовой матєрі! І всі думали шо їм там капздєц, даже спасатєльна група не сильно спішила – мертві підождуть. І тут вдруг дзвонить в діспєчєрской телефон, і всі в шокє, того шо це дзвонок оттуда, знизу. І, в об щем, по телефону Нерон каже, шо, мол, нехай скоріше там їх одкопують і шо всі вони ше живі, але воздуха у них маловато. Спасатєлі бігом опохмелилися – і давай рить. Вони всю ноч до них добиралися і вже на слєдующий день наконєц одкопали. І ти знаєш шо?
– Що?
– Там був токо Нерон!
– Усі інші загинули?
– Нє, ти не поняв. Усіх остальних там вообщє не було. Був токо Нерон, причому здоровий-здоровісінький. Ну, його там потом довго розпрашували, де, мол, остальна бригада і шо з ними случилося. А він токо казав, шо вони десь потірялися в шахті. Вони, тіпа, пробилися до якихось пустот у породі, і када їх завалило, то остальні розбрелися по тим пустотам і десь потірялися. Йому, конечно, не очень-то вірили. Но шо ж тут поробиш? Вижив – і то хорошо – щитай, у рубашці народився. Потом уже даже начальство рішило вже нікого у ту шахту не посилать, но тут сам Нестор Нерон почав начальство донімати, шо, мол, ніззя бросать добичу, шо, мол, він там нашов уголь якоїсь харошої породи і коє-шо іше. І, як не странно, начальство-таки з ним согласилося, і через пару днєй в «Новий путь» отправилася вже нова бригада, і брігадіром у них назначили, конєчно же, Нестора Нерона. Я не знаю, як їм тогда удалося набрати нових людей, які согласні були після всього того туда лізти, але народ говорив, шо Нерон був увєрєн, шо більше завалів не буде. Він якось там їх усіх убідив, наобіщав золоті гори – і народ-таки согласився. Хотя шо то був за народ – ті, кому вже тірять було нєчєго. Той збухався і тепер просто не мог без бутилки, а бабки на бутилку десь же треба було брать, той – сопляк, жизні ше не нюхав і повівся, деяких дома жони запиляли, шо, мол, де бабки? Мол, ти мужик чи нє? І ті вже готові були на всьо, аби тільки принести їм ті прокляті бабки. Кароче, зброд набрався іще тот! І ось вони знову полізли у ту шахту, і всі вже думали, шо скоро знову якийсь взрив, чи обвали, чи ще якась хуйня – там все було совсєм розйобане! Там же даже ліфт єлі їздив і порой застрявав прямо посеред дороги. Але всьо обійшлося – вони отработали зміну, видали кучу тонн пєрвосортного угля і даже, кажуть, принесли із забою ше які-то ценниє вещі, але які іменно – ніхто не знав. Мужики казали, шо вони там найшли чи то золоту жилу, чи то алмази, чи ше шось таке. Ніхто в це, канєшно, не вірив, але совсєм скоро у всіх тих, хто спускався тоді із Нероном у шахту, вдруг рєзко завелися бабки, причому немалі бабки. Нє, ну конєчно, їм там башляли за спуски – вони тоді чи не одні на весь Новокраснокамінськ работали у шахті, но, сам понімаєш, шо то були совсєм другі бабки. І от мало-помалу «Новий путь» заработав. Позбирали бригади, почали регулярно їх спускать туда, вобщем, процес пошов. Але ось тут-то і почалися перші неприятності. Мужики із бригади Нерона, ті, шо перші тогда з ним спустилися, шось із ними було не то... Понімаєш, от когда знаєш чєловєка кучу лєт, там перепив з ним не один літр, хуйо-майо, так от тогда дуже чотко можна замітить, коли у нього шось не так... А у цих всьо було не так. Якісь вони стали другі. Нє, ну вони попервах, канєшно фраєрувалися – понакуповували собі там жигулі, тєлікі японські, відікі і всяке таке, але видно було, шо їм це все так – до лампочки. Ходили якісь совсем прибиті. Напрімєр, он Льончик, раньше був нормальний мужик – всєгда у всьому перший. І пива біля ночного ларька випити, і піти на дальні заводи в общаги до работніц хімпрому... Кароче нормальний мужик був. А тут він постоянно якийсь задумчивий ходить, а коли спускатися у забой так вообше, мрачний робиться, як мєнт, і мовчить. Я вже його і розпрашував – може, із сімйою шось не то, може, жена дома пиляє чи їбеться з кимось на стороні? А він все мовчить і рукою токо махає – мов, не приставай, Сьтопка, отвянь. І так не только Льончик. Постєпенно всі у бригаді Нерона стали якісь припєжжєні. Зато Нерон ходив корольом. Добича угля постоянно увєлічувалася, но почали говорить, шо вони там не только уголь добувають. Ніхто нічого толком не знав, а ті, хто спускалися з Нероном, мовчали як риби. Вони всі боялися. Вони сцали Нерона, але, казали, шо вони сцали не токо Нерона. Нерон – то так, ну рєзкій мужик, ну, і шо з того? На кожного рєзкого по-любому найдеться парєнь порєзче... Нє, вони боялися спускатися в забой, і це було особєнно странно, бо як сказав Нерон, шо обвалів і всякої хуйні больше не буде, так всьо і шло чотко, хоть оборудованіє ніхто так і не обновляв. В це врємя почали запускати другіє Новокраснокамінські шахти – мол, «Новий путь» работає, а ми шо – хуже? Мужики з других бригад побачили, шо шахтьори з «Нового путі» нєхіло так поднялися, і давай собі возвращаться в забої. Но тут знову обвали. Сначала на одной, потом, почті через день, на другой. Всі в переполох – мол, прєкратіть, запрєтіть, шахти закрить і так даліє. Нерон опять пошов до начальства – він уже тогда в них у большому авторітєті був – і убідив їх не закривать шахти. Шось він там їм таке наговорив – казали, шо, мол, він їм розказував за якийсь новий метод, який знає токо он і його бригада, і шо якшо пользоваться цим методом, то ніяких обвалів не буде і всьо буде чікі-пікі. Ну, і начальство опять согласилося і розрєшило Нерону работать на других шахтах. Дали йому нову бригаду на обучєніє, а через день їх вернулося токо троє. Ну, і Нерон, конєшно. Представляєш – троє! Всі знову поставали на рога – де, мол, остальні? Шо случилося? Нерона тогда даже арєстовали якоби за халатность. Правда, на слєдующий день зразу ж отпустили, і всі вроді і забули про тих пропавших бєз вєсті. Сім’ї, канєшно, требували детального розслєдованія, но їх футболили з кабінєта в кабінет, і нічого з того не получилось. Дєло закрили і про тих пропавших шахтьорів всі просто забули. Мало-помалу заработали всі шахти у городі. На многіх поначалу тоже була якась хуйня – завали, взриви газу, ше шось, но туда зразу ж отправляли Нерона, і всьо налажувалося, от только він всєгда послє першого разу возвращався то з половиною бригади, а то і вообше сам. Тут, канєшно, дєло було совсєм тьомне, но його мощно кришувало начальство – добича то увєлічувалася, а якісь там жертви – так вони і раньше постоянно були, даже іще больше. Многіє мужики отказувалися ходити в забой із Нероном. Начальство орало, увольняло, но таких було всьо больше і больше. І тогда Нерон привів откуда-то нових шахтьоров. Ніхто не знає, де він набрав тих уродов – іначе їх і не назвеш: всі якісь скручені, блєдниє, горбатиє, а глаза – як блюдца і зирять наче ненормальні. Хтось казав, шо то молдавани… Але то всьо фігня. Ніякі то не молдавани. Шо я, нікада молдаван не бачив, чи шо? Куди тим молдаванам до цих упирів! Мужики їх опасалися. Якісь ці нові Неронові шахтьори були странні. Постєпенно їх в городі ставало все больше і больше. Їх селили по общагам і гостінкам на окраїнах, і скоро на ті окраїни наші вобше не потикалися. Нехарашо там якось стало. Нерон тогда уже в начальство пошов – сам в шахту не спускався, токо наглядав і руководив. Набрав собі помощників із нових: Павлягу Протона – він сійчас у нас його заступником, і Авдія Агронома – начальніка по виробничо-релігійній часті. Нада сказать, шо мужики їх боялися даже больше, ніж самого Нерона. Ці нові його помощніки тоже були того, із шизой. І говорили вони якось странно, наче і говорить він до тебе, і слова ти понімаєш, а потом ловиш себе на мислі, шо вмєсто слов токо якесь шипіння і всьо. Карочє, стрьомні були ці його нові помошніки. Наші почали масово увольняться. Ті, хто був з головой, стали якось крутиться шоб копєйку заробити, але чи багато в наше врємя мужиков з головой? Всє остальниє просто собі бухали, махнувши на всьо рукой. Постєпенно в городі ввели якісь нові странні правила – всі, хто работав на шахтах, должни були щонеділі, хоть ти усрись, вмєстє із сімйою приходити в горсовєт – це у них називалося «планьорка». Прєдставляєш, у неділю – планьорка? Но, я тобі так скажу, ніяка то, на самом ділі, була не планьорка! Мені розказували, шо вони всі – всі ці нові приблуди, ну і ті нємногі наші, які всьо же продолжали работать на шахтах, в дванадцять вже товпилися біля горсовєта, а потом вони всі туди заходили, закривали двері і починали там одправлять якісь свої обряди. Я це знаю, потому шо мені один мужик розказував, земля йому пухом. Він однажди напився і заліз на дерево, шоб подивиться, шо ж вони там роблять. Він, канєшно, мог шото напутать, бо постоянно бухим лазив, но вєдь ті їхні завивання було чути даже на вулиці. Вони всігда там шось шипіли і підвивали, а потом починала грати музика. Странна така музика – якась така глуха, ніби із-под землі, а потом вона якось постєпєнно мінялася і мінялася, і вони всі починали їй підвивати і вили довго – по нєсколько часов... Так от, а той мужик, шо на дерево видерся, розказував, шо вони там в залі вообше стоять голиє, пошатуються і руки вгору воздимають, а на трибуні стоїть сам Нерон – тоже голий, але на голові у нього якась странна шахтьорська каска, і шо вона вродє би золота. А ше він розказував, шо над трибуною вмєсто ізображенія Ілліча тепер висить якесь страхопудало. Но саме інтєрєсне, шо ті, другі, яких привів Нерон, вони – казав мужик – когда роздіті, то на людей вообше не сильно-то похожі. Він казав, шо в них строєніє тєла якесь странне і шо як він токо це замітив, так зразу ж наїбнувся з дерева і проригався. Ми не дуже то йому й вірили, но ці новиє шахтьори, в натурі, якісь странні, да і ходять всігда в якихось широченних спорткостюмах. А когда ідуть – то якось вразвалочку, наче моряки, і пошатуються, а руки довжелезні і звисають мало не до колін, так і кажеться шо зараз зіпреться на руки і побіжить, як собака чи кошка... В общєм так ілі іначе, але постєпєнно в городі ставало всьо хуже і хуже. Со сторони то воно якраз всьо наоборот виглядало – всі шахти знову работали, угля добували больше і больше, Новокраснокамінськ якоби розвивався і всьо такоє. Но я скажу тобі як человєк, який у цьому городі виріс, – всьо становиться токо хуже. Повєрь мені. Стало хуже. І це не только я так щитаю – спитай оно будь-кого із мужиков, кромє тих, нових потороч, і тобі каждий скаже – шо всьо котиться к йобаному коту под хвост. Понімаєш, нам уже немає мєста в нашому родному городі! Або іди работай на шахті, де можна сойти с ума від... ну, від того, шо там... короче, ніхто з нормальних щас у шахти не спускається, або здихай собі помаленьку на обочінє жизні. І ти знаєш, вони, в общем-то, даже помагають їм скоріше дойти до конца. Щас почті на каждом углу понаставляли ганделів-наливайок і одпускають там водку по низьким ценам, а то і просто так. От мужики там і труться цілими днями. Конєшно, при теперішньому уровні добичі угля вони собі можуть позволити таку благотворітєльность, только зовсім це, на самом ділі, не благотворітєльность. Я тобі так скажу – вони просто, абсолютно в рамках закона, розчищають собі жизнєнне пространство. Да-да – просто розчищають жизнєнне пространство від нас. А ми ведемося і бухаєм – а шо нам ше остається дєлать? Ми – в глухому куті, понімаєш? До нас нікому немає дєла! Столиці токо уголь подавай, а хто там і як його добуває – нікого не їбьот! Понімаєш, їх це просто не їбьот!!! Їм только подавай високоякісне вугілля! Вони страшенно жадні до всіляких добич, виробництв і проізводств. Їх насправді не цікавить, яким чином і за яких умов та чи інша область поповнює їхній держбютжет. Враховуючи такі обставини, нашим першочерговим завданням є постійне підвищення видобутку вугілля найвищого гатунку. Також потрібно звернути пильну увагу на видобуток золота, алмазів, янтарю та інших еквівалентів їхнього уявлення про цінність речей. Завдяки цьому ми здобудемо можливість якомога довше приховувати наші справжні цілі. Запихаючи в їхні прогнилі, старі, жадібні, хтиві горлянки вугілля, золото та алмази, ми, водночас, заплющуємо їхні очі, аби вони не бачили справжнього стану речей довкола! Годуючи їх із золотої ложечки всім цим непотребом, ми здобуваємо час і можливості для створення плацдарму, який у майбутньому слугуватиме відправною точкою для заміни об’єктивних законів їхнього світу суб’єктивними законами нашого, а отже, нарешті здійсниться одвічна мрія, яка так довго плекалася в наших холодних серцях. Проте, шановні товариші, не варто ігнорувати загрозу так званого ментального спротиву певних прошарків наших опонентів. Потрібно пам’ятати, що, на жаль, не для всіх членів суспільства всі вищеперераховані еквіваленти матеріального благополуччя є першочерговою метою їхнього існування. Саме до таких, особливо небезпечних для нас членів суспільства, ми маємо вжити низку превентивних заходів, кінцевою метою яких буде повне перетворення їх на масового споживача, керованого набором стандартних засобів. Ви запитаєте мене – чим же так небезпечні вищеозначені члени суспільства? І я вам відповім. Насамперед їхня небезпека для нашого переможного маршу полягає у тому, що у них, на відміну від усіх інших, свідомість домінує над навколишнім середовищем і обставинами, в яких вони перебувають. Це означає, що вищеозначена суспільна група надзвичайно важко піддається корекційному впливові зовнішніх чинників, простіше кажучи – зміна їхньої свідомості потребує набагато більших ресурсів і ширшого ряду методів, ніж зазвичай. Трапляються такі окремі суб’єкти, які взагалі є надзвичайно стійкими до маніпулятивних впливів. Зваживши всі наведені вище чинники, ми постали перед необхідністю кардинальної зміни засобів маніпулятивного впливу. Раніше, орієнтуючись на превалюючі верстви суспільства, ми застосовували так звану практику прямого масового обидлячення, за якої всі зовнішні чинники, з якими об’єкти контактували в процесі своєї життєдіяльності, перманентно штовхали їх у бік примітивізації своїх фізичних і духовних потреб. Як показав досвід, подібний метод добре зарекомендував себе в роботі саме вищезгаданими найчисельнішими суспільними групами. Проте, якщо говорити про важкокорекційні суспільні групи, ми не можемо не відзначити протилежних результатів. Усі ті маніпулятивні чинники, які чудово спрацьовували для переважної більшості суспільних груп, на важкокорекційні групи суспільства впливали протилежним чином. Тобто у вищеозначених суспільних груп замість спрощення фізичних, а надто духовних, потреб спостерігалася прогресуюча необхідність їх нарощування, що, як зрозуміло, є протилежністю початковим завданням. Такий стан речей є недопустимим у світлі поставлених перед нами завдань. Отже, усвідомлюючи ситуацію, що склалася, ми вирішили на даному етапі нашої діяльності зосередити головні зусилля на важкокорекційних суспільних групах. Оскільки, за останніми результатими тестувань, для вищеозначених суспільних груп духовні потреби є першочерговими, то в подальшому діяльність буде зосереджена, головним чином, саме у цьому напрямі. Усвідомлюючи необхідність пробудження зацікавленості, а в подальшому і завоювання довіри у важкокорекційних груп суспільства і враховучи специфіку домінування духовних потреб над фізичними, було вирішено зосередити зусилля перш за все на інформативній сфері життєдіяльності суспільства. В контексті вищесказаного було ухвалено поступово корегувати інформативну сферу в напрямі підвищення її інтелектуальної, естетичної та духовної вартісності. Інакше кажучи, ми беремо курс на поступову переорієнтацію формату всіх засобів масової інформації, а також літературної, кінематографічної та музичної сфер. Починаючи з цього моменту ми подбаємо, щоб у так званій жовтій пресі матеріали про життя зірок, статті із назвами на кшталт «Дочь Путіна єст кал» та «Пять тисяч фактів про секс, яких ви не знали», «Чи существують пришельці на самом дєлє?» і «Варвара Пилипівна у п’ятдесят п’ять років народила дитину від собаки Шаріка» поступово замінювалися актуальними матеріалами у сфері фізики, квантової механіки та біоенергетики, освітленнями найновіших тенденцій розвитку сучаснокого авангардного та лубкового мистецтва, полеміками найцікавіших соціальних дослідників, детальними описами принципу роботи атомної та нейтронної зброї, популяризованими публікаціями про найновіші розробки у царині штучного інтелекту та бойової робототехніки. Особливу увагу буде приділено публікації у всіх столичних газетах та газетах районного значення головних витягів робіт Альберта Ейнштейна, оскільки цей чоловік багато на чому розумівся. Все вищесказане повною мірою стосується також телебачення і радіомовлення. Поступово з блакитних екранів повинні зникнути «Доми» один і два, «Самі умні», «З табу» та «Без табу», серіальний понос на двісті серій, музичні кліпи із сраками, губами і цицьками та інша низькопробна шелупонь. Замість всього цього найближчим часом телебачення повинно переорієнтуватися на цілодобове транслювання класики світового кінематографу – почати потрібно буде обов’язково з «Андалузького собаки». Значить так: з початку тижня – з ранку до ночі – по всіх каналах ми будемо транслювати «Андалузького собаку», щоб усі мали змогу долучитися до цього зразка високого мистецтва оспівування гуманістичних цінностей та загальнолюдських ідеалів. Потім перейдемо до тематичних показів ретроспектив кінострічок Інгмара Бергмана, Андрія Тарковського, Ларса фон Трієра, Кім Кідука, Вона Кар Вая, Кіри Муратової, Хаяо Міядзакі, Нордштейна та інших кінозвитяжців. Музичний формат радіомовлення поступово, але невблаганно мусить колихнутися в бік пост-індустріальної шумової музики. Окремими тематичними блоками будуть освітлюватися сладж-, хардкор-, дарк-фолк-, транс- блек-метал- та пост-рок-сцени. Не зайвим буде залишити в ефірі кілька тематичних передач, в яких транслюватимуть реліктову шансон- та естрадну музику, а потім ведучі в злісній манері знущатимуться і принижуватимуть щойно прослуханий матеріал, а разом з ним і всіх тих, хто ще не встигне переорієнтуватися на загальний музичний формат. Новини, інформацію про погоду та затори на автошляхах будуть рекомендовані до повного усунення з радіоефіру для повного зосередження слухацької аудиторії на новій для неї музичній інформації. Що стосується літературної сфери, то тут теж ми будемо змушені вдатися до радикальних засобів, спрямованих на досягнення поставлених перед нами завдань. Перш за все з ринку потрібно буде усунути будь які згадки про «Іронічєскі дєтєктіви», «Бєшених, які на зоні мочать Лєших», «Пріглашеній ко свадьбє» і «Возвращеній в Едем». Натомість ми наповнимо книгарні повними виданнями творів Альбера Камю і Жана-Поля Сартра, Семюеля Беккета і Франца Кафки, Філіпа Говарда Лафкрафта та Томаса Ліготті, Даниїла Хармса та Володимира Сорокіна. Обов’язково до загальноосвітньої літературно-суспільної програми буде включено життєстверджувальний роман Андрія Платонова «Чевенгур», а всілякі згадки про соціальних мізантропів Толстого, Лермонтова, Тургенєва і Чехова будуть стерті із соціальної пам’яті – ми всі чудово знаємо, що саме вони хотіли нам донести у своїх людиноненависницьких пасквілях. І саме тоді, коли цей масштабний, але необхідний фронт робіт буде виконано, коли важкокорекційні суспільні маси нарешті повернуться своїм здеградованим інтелігентським обличчям до культури народу, оскільки на той момент їхня йобана естетська культура і стане саме народною культурою, тоді, коли вони полегшено відітхнуть і повірять у торжество їхнього тричі розйобаного, мутного і досі малозрозумілого погляду на загальнолюдські цінності, тоді, шановні товариші, ці шавки, ці ублюдочні очкарики, ці замизгані поетики і волохаті брудненькі музикантики з претензією на авангардність, ці лисіючі фізики з посинілими від постійних експерементів з радіацією та атомною вибухівкою яйцями, ці домашні дисидентики в розтягнутих светрах і з постійним виразом невдоволеності на своїх небритих мордочках – всі, всі вони будуть у нас в кулаці, ми зможемо вертіти ними як захочемо, ми зможемо поставити їх рака і змусити спілкуватися між собою сраками, а вони тільки повискуватимуть від задоволення і радісно пердітимуть одне одному про справжнє торжество гуманізму і справедливості; саме тоді рухне останній бар’єр, остання барикада, перехнябиться і впаде остання дерев’яна хвіртка, і тоді наші колони переможно пройдуть їхніми містами, і тоді з їхніх немічних тіл ми зробимо паштет і намастимо ним їхній хліб і запихнемо його собі до рота, тоді, нарешті, справдиться давнє пророцтво щодо діалектичного розвитку людства, і воно пощезне в хаосі та пітьмі, які для нас стануть гармонією і світлом.
