Я завжди хотіла бути високою. Мені б хоч трішки вирости, хоча б на два тона. Я в групі найнижча, тому повинна стояти на додатковій лінії. Всі з мене сміються. Всі. Навіть Ре, моя сусідка, яка вища за мене всього на якийсь тон!
І чому? Чому все так несправедливо?
- Пані Скрипковий Ключ, ну, будь ласка, - схлипую я. – Ви ж наша вихователька. Ви
повинні однаково всіх любити…
- Так воно і є. Хіба я когось виокремлюю? Знаю ж вас іще з пелюшок: і пустунку Сі, і мовчазну Мі, і тебе – мою найслухнянішу. Не бачу жодної різниці у тому, де краще чи гірше стояти. Та все ж не можу тебе поставити вище – такі правила, – вона витерла мені сльози, що стрімко котились по щоках. - Годі тобі, сонечко, заспокойся. Нумо співати.
Я посміхнулась. Вихователька знає, що музика для мене понад усе.
- Можеш не так голосно, До? Ти мене перекрикуєш! - почулось з-за спини.
Я озирнулась. Фа дивилась на мене з докором, невдоволено скрививши рота.
Хм… А може вона права? Я ж ніколи… ніколи не чула себе з боку. Кажуть, що насправді власний голос не такий, яким ти звик його чути. Тоді…Якщо мені самій він видається чудовим, виходить, всі інші чують протилежне. То он воно що!
І як це раніше не спало мені на думку? Тепер я усе зрозуміла. До кінця. Найслухняніша? Але най…найгірша…
Серце нестримно калатає. Треба тікати. Заледве я просунулась між лініями стану і щодуху побігла широкою дорогою. Тепер ніхто вже з мене не сміятиметься, бо тут я не зможу співати…
