За вікном стогнала хуртовина, намагаючись в дикім пориві увірватися в теплу хату і закрутити, завертіти в своєму несамовитому натхненні все сонне убрання разом із людьми, які після довгого, виснажливого дня нарешті мали спокій. Сон скував їх тіла солодким забуттям. У хатині було затишно й тепло, і коли б не потріскування дрів у печі, та не плач капризної завірюхи – було б зовсім спокійно й тихо.
Маленький Миколка, хлопчик років десяти, не дивлячись на втому і мирне похропування батьків, усе ніяк не міг заснути. Він збуджено крутився на своєму м'якому ліжечку, перевертаючись з одного боку на іншій, марно намагаючись провалиться в царство сну. І всі ті зусилля заснути не давали йому того бажаного небуття, що вимагала втомлена плоть. Нарешті, відмовившись від спроб заснути, Миколка з чистою совістю вирішив віддатися на милість власних дум і тривог…
Зараз бажання засинати геть покинуло його, і ось він уже милується тьмяним мерехтінням лампадок і образів, що спокійно й трохи відчужено споглядають його нічне життя зі свого дальнього кута. Миколка довго й з якоюсь дорослою уважністю і, ніби розумінням, вдивлявся в ікони, акуратно обрамлені білими, врочистими рушниками. І якось поступово думка прилинула до батьків. Зараз він відчув сумний, далекий біль, що причаївся десь там, дуже глибоко в ньому, але щоразу намагався виповзти назовні, чи принаймні висунути страшнючу хижу пащу. Хлопчик роздумував про матину постійну слабкість і батькову страшну хворобу. Він боявся за них. Боявся сильно й не по-дитячому серйозно. В якусь мить йому навіть здалося, що саме зараз, у цей нічний і трохи страшний момент, коли його батьки, забувши все, сплять – їх може просто не стати. Адже, зараз вони лежать, як мертві, нічого не відчуваючи, нічим не відаючи. Життя їх більше не бентежить! А страх перед майбутнім можливо вже ніколи не світитиметься в їхніх очах. І навіть, якщо в цю мить станеться щось страшне, чи хуртовина затанцює в хаті – вони можуть не прокинутися. Вони перебувають там, куди малий Микола ніяк не може увійти. А він тут один. Він є. Він існує! Так само, як сьогодні вдень, як зараз, як завжди. Він думає, мріє. Непокоїться й боїться. І та злісна хуртовина, що вовком завиває і носиться повз, вдивляючись і стукаючи у вікно, - лякає його. Він відчуває терпкий страх. Він не спить, - він боїться. А батьки, забившись міцним сном, сплять. Їх немає.
«Мабуть зараз вони в іншому світі й зайняті чимось більш захоплюючим і цікавим, - думалось хлопчику. – Татко зараз, скоріше за все, возиться зі своїми бджолами в саду, чи, може, ремонтує старий, поламаний вулик. А матуся зараз здорова й щаслива порається біля печі, наспівуючи улюблену пісню, готує смачний обід…»
І вмить Миколчині очі побачили власне те, на що так довго дивилися – ікони, Мати Божу з маленьким Ісусом на руках, ще кілька святих, що, як здалося хлопчині, подивилися на нього зовсім холодно й непричетно.
І тут же малий Миколка з усією гіркотою й глибокою, невиліковною тугою збагнув, що вже ніколи, ніколи, ніколи не відбудеться того, що батьки бачать у сні. Так було раніше. Так вже не буде ніколи. Ця відверто страшна думка, холодною змією, тихо й безшумно, заповзла в дитяче сердце, назавжди лишаючи його радості дитинства. А гіркі сльози тихо-тихо, боячись розбудити батьків, потекли по дитячих щоках…
Мертва тиша задрижчала глухим, здавленим кашлем, що розкатами грома пронісся по хаті. А потім ще довго-довго повторювався. А мати спала, не чувши ані того страшного кашлю, ані завірюхи, що ближче до світанку відступила далеко в ліс.
Малий Миколка, закутавшись поглибше в ковдру спав. Його заплакані очі більше не бачили, ані холодних ікон, освітлених жовтим світлом лампадки, ані Смерті, що тихо й по-господарськи поважно зайшла до батьківської хати.
