Ганнуся сиділа на залитому сонцем подвір’ї та нудьгувала. Раптом на маленьку долоньку щось сіло – тепле та м’якеньке, ніби сонячна плямка.
– Хто ти? – здивувалась дівчинка.
– Сонченя! – відповів промінчик.
– Хто? – засміялась Ганнуся.
– Сонченя… - несміливо повторила плямка. – А що?
– Яке дивне ім’я!
– Чому дивне? Дитинча зайця ж називають зайченям. А я – дитя Сонця. Отже, звусь Сонченям. – посміхнулось сонячне дитятко й закрутилось на місці.
– Яке ти кумедне! – зраділа Ганнуся й хотіла накрити його руками, але… Не змогла. Промінчик знову з’явився на поверхні.
– Спробуй мене впіймати! – підморгнуло дівчинці Сонченя і кудись сховалось.
– Ти де? Не тікай, - нахнюпилась Ганнуся. – Не залишай мене, ти хороший, ти добрий…
– А давай пограємось! – почула вона знайомий голосок звідкись із-за дерева. – Я буду втікати, а ти спробуєш мене наздогнати. Давай!
Ганнуся зраділа, що в неї з’явився такий друг. Бо влітку поряд не було нікого – всі кудись роз’їхались. Тому вона одразу ж погодилась і побігла гратися в таку знайому їй гру. Бігала Ганнуся швидко, а тому завжди могла наздогнати навіть прудкого Тараска.
– Сон-че-ня!
– Я тут!
– Зараз я тебе впіймаю!
– А я вже тут!
Дівчинка ганялась за промінчиком цілий день. Тільки вона бачила його на дереві й підходила ближче, як він уже з’являвся на стіні будинку, лиш вона підходила туди, Сонченя вже було під кущем. І так увесь день.
Уже під вечір Ганнуся без сил опустилась на травичку.
– Сонченя! Ти граєш нечесно, - образилась дівчинка. – Я не вмію так швидко бігати…
– Добре, давай я буду тебе наздоганяти, - погодилось Сонченя. – Тільки часу в нас є небагато. Скоро Сонечко піде спати й мене покличе…
Ганнуся посміхнулась.
– Сонченя, за мною! – скомандувала вона й побігла швидко-швидко у невідомому напрямку. Сонченя було з нею, аж поки Ганнуся не забігла в клуню. Там не було ні вікон, ні малих щілин, куди б міг пролізти промінчик. Усе, думає дівча, тут він мене точно не впіймає! Так і сиділа Ганнуся у клуні, а коли вийшла… був уже вечір.
– Сонченя, ти де? – кликала дівчинка. – Ти образилось, може? Я тут, лови мене!
Вона блукала подвір’ям у пошуках друга, але Сонченя не відкликалось.
У Ганнусі на очах були сльози. Вдома вона неохоче їла кашу, приготовану матусею. Вночі, заплаканій і втомленій, їй снилися сонячні плями на темному подвір’ї. Вранці було сумно й холодно, бо йшов чомусь дощ.
– Сонченя, повернись! Ти мене чуєш? Може, це ти плачеш дощиком? Не плач, я люблю тебе й хочу гратися з тобою. Я не буду більше ховатись, тільки ти повернись! – благала Ганнуся біля вікна.
Наступного дня дівчинка прокинулась від чийогось теплого дотику. Сон не спішив її покидати, тому очі розплющувати не хотілось.
– Скільки можна спати? Ти так до вечора проспиш і ми не зможемо погратись, - почула вона крізь сон чийсь знайомий голос.
– Сонченя? – розплющила очі Ганнуся.
– Так, я. – лагідно всміхнувся промінчик. – Вчора не зміг прийти, бо лив дощ, але це плакав не я, чесно-чесно.
– І ти не ображаєшся? – зраділа дівчинка.
– Ні! – здивувалось Сонченя.
– Тоді… Втікай, Сонченятку, поки я тебе не впіймала!
