/// це замальовка тексту, що тільки пишеться:) далі буде, може, колись
- Блядський район!
Здається я це не подумав а сказав. У всякому випадку якась чинна бабця, зі своїм песиком плінтусового зросту, просто підстрибнула вгору почувши це і обігнула мене гігантською дугою. Мабуть я її налякав.
Але цей блядський престижний район мене вбивав. Жодного кіоску з цигарками, з пивом, з всіма радощами життя, які його вкорочують, але без яких воно взагалі не варте нічого. Я проминув два квартали і нарешті знайшов якийсь продуктовий, але в ньому продавалося лише якесь недешеве віскі та багато зіркові коньяки. Не те, щоб я не пив цього, але о котрійсь там ранку я віддавав перевагу іншим алкогольним напоям.
Довбана еліта, їй ніколи не зрозуміти простого пролетарського щастя, у вигляді дешевого пива та смердючих цигарок. Їм не потрібно зранку оживляти голову слабоалкогольними напоями, що течуть по спраглому шлунку неначе жива вода.
Коротше кажучи я йшов звідси з шаленою швидкістю. Жахливо хотілося повернутися кудись до більш рідних місць. Не знаю взагалі, як я опинився в цій частині міста. Не пам’ятаю взагалі ніхєра, ні що я робив до цього, ні де я був. Може я перепив занадто?
Дико хотілося курить і не менш дико хотілося чимось похмелитися.
Сонечко починало припікати, і в потріпаній косухі та бєрцах було трохи спекотно. Це тільки збільшувало бажання випити свіжого, прохолодного пива. Але довкола як на зло були тільки дурнуваті магазини із гігантськими скляними вітринами. Я підійшов до однієї з таких і глянув на своє відображення. Те що я побачив не дуже мені сподобалося. Я вишкірив зуби і зробив огидно-страшне лице. Так було ліпше, проте мій писок досі мене не влаштовував. Занадто добрий якийсь, пригладжений та відчищений. Де щетина? Де мішки під очима від багатоденного запою і трупна блідизна шкіри від недосипу?
Очевидно, побачивши мої потуги хоч якось поліпшити зовнішність, з дверей вийшов охоронець і вказуючи пальцем кудись у світлу далечінь наказав відійти. Він робив це з таким огидним виразом лиця, що не хотілося навіть казати йому нічого нелітературного. Тож я обмежився лише відстовбурченим середнім пальцем лівої руки та почимчикував далі.
Мене дико не влаштовувала моя зовнішність. Я міг почати комплексувати із за неї. Потрібно було терміново і радикально вирішити це питання. Тож коли я побачив перукарню на горизонті то не довго думаючи спрямував свої ноги в її сторону.
- Доброго вам – відразу коли я відчинив двері почала промовляти перукарка. Ця мм…дама, із зачіскою, що конструктивно нагадувала Ейфелеву вежу, а кольором радянські стяги на перше травня, вона щось ковтнула всередині себе і дуже тихим, надтріснутим голосом закінчила – дня. Коли двері позаду мене дзенькнули в цьому царстві великих дзеркал та архітектурних зачісок запанувала гнітюча тиша. Я гупнувся своєю дупою в крісло, лише після чого вона зуміла видавити з себе щось на кшталт - сідайте будь ласка. Стало зрозуміло, що ініціатива мусить бути в моїх руках.
- Дівчинко, забрий мені ірокеза.
- Що-що - перепитала вона.
- Ірокеза, таку довгу смугу волосся через всю голову. Бачила по телевізору зебр? В них щось схоже.
Сердешна, вона взяла машинку і нервово ввімкнула її, потім вимкнула, змінила декілька насадок, поки врешті решт не зрозуміла, що жодна з них не знадобиться. Потім підійшла ближче і спробувала підступитися з однієї сторони, а потім з іншої. Врешті решт я не втримався і відібрав в неї цю пекельну машинку. Декілька разів провівши по скроні та залишивши там чарівну лисину я повернув їй з словами – от щось в такому дусі.
За пару хвилин вона вже оголила мені половину черепа і оговтавшись спинилася та спитала – годиться? Я схвально кивнув. Вона продовжила і через п’ять хвилин із дзеркала на мене дивилася абсолютно нова людина. За мить машинка заглохла і вона струсила обрізане волосся та потяглася за якимось лосьйоном, але відразу ж спинилася.
- Скільки я винен?
Вона мовчала, дивлячись на те, що тільки що вистригла своїми ж руками. В її погляді, у цьому відбитті в дзеркалі я бачив невимовний жах, ніби перед нею з’явився хтось із демонів пекла. Я навіть думав пожартувати, проте вчасно спинився.
- То скільки я винен? – чергове питання про гроші вивело її з каталепсії: - нуу…знаєте…ми такі зачіски не практикуємо…
Я заглянув до гаманця, де було підозріло багато грошей.
- Кого з мертвих письменників чи поетів ви любите більше всього?
- Гггрушевський.
Я завагався, а потім віддав двох Франків. І не попрощавшись зник звідти, лишивши в її душі хаос та нерозуміння. Здається я завше так робив у своєму житті. От якби ще достеменно його пригадати. Проте органічна потреба влити в організм свіже пиво змусила мене відкласти на певний час ці пошуки свого минулого…
