Розділ 16 Заклик до обережного плавання – Три години стернування за двадцять три дні – Прибуття на Кокосові острови Кілінга – Кумедна глава соціальної історії – Вітання від дітей острова – Очищення та фарбування «Спрея» на пляжі – Магометанське благословення за горщик варення – Острови Кілінга як рай – Ризикована пригода в маленькому човні – Відплиття до Родрігеса – Мене вважають Антихристом – Губернатор заспокоює побоювання людей – Лекція – Жіночий монастир на пагорбах
До Кокосових островів Кілінга зараз було лише п’ятьсот п’ятдесят миль. Але навіть на такому короткому переході потрібно було особливо ретельно витримувати істинний курс, щоб не проскочити повз атол.
Дванадцятого, в декількох сотнях миль до південного заходу від острова Різдва, я побачив антипасатні хмари. Вони неслися із зюйдвесту дуже високо понад звичайними вітрами, які зараз ослабли на декілька днів. В той самий час брижі, більші ніж зазвичай, також пішли з південного заходу. Десь у напрямі до мису Доброї Надії продовжувався зимовий шторм. Отож я стернував крутіше на вітер, щоб потрапити в іншу течію, відхиляючись на двадцять миль за день, допоки це продовжувалося. І це не було занадто, бо саме на цьому курсі я виходив прямо на острови Кілінга. Першою безпомилковою ознакою землі були вранішні відвідини білого крячка, який дуже осмислено облетів навколо судна, а потім попрямував на захід, ловлячи крилами рівний вітер. Крячка острів’яни звуть «лоцманом Кокосових островів». Пізніше «Спрей» пройшов поміж тисяч птахів, що полювали на рибу й билися за впольоване. Я покінчив з визначенням місця, і здершися вгору, з висоти половини щогли побачив кокосові пальми, що здіймалися просто з води спереду по курсу. Ось і очікував побачити це, проте, ця картина вразила мене, як мабуть вразив би електричний удар. Я зісковзнув вниз по щоглі, тремтячи від дивного почуття, і не в силах пручатися пориву, сів долі на палубу і дав волю емоціям. Для товариства у вітальні на березі це може видатися доволі непереконливим, але я розповідаю вам історію подорожі морем наодинці.
Я не торкався до стерна, бо течія і хвилювання моря віднесли шлюп наприкінці переходу якраз на фарватер підхідного каналу. Ви не змогли б вторувати цей шлях краще і з цілою ескадрою! Потім я підлаштував вітрила у бейдевінд, став до стерна, і пришпорив свого коника на ті пару миль, які залишалися до причалу гавані. Я кинув якір на траверзі причалу о 15:30, 17 липня 1897, через двадцять три дні по відходу від острова Четверга. Пройдений шлях складав двадцять сім сотень миль навпростець. Це міг би бути гарний перехід через всю Атлантику. І це було надзвичайне плавання! За ці двадцять три дні я не простояв на стерні і трьох годин, включаючи час, що прийшовся на вхід до гавані Кілінга. Я лише принайтовив стерно і – повний вперед! Чи дув вітер у галфінд, чи прямо з корми – різниці не було: «Спрей» завжди тримався на курсі. Жоден відрізок подорожі аж до сих пір (як кажуть моряки – «за вітром і без вітру», вцілому) не завершувався так, як цей. [1]
Якщо вірити адміралу королівського флоту Фітцрою, Кокосові острови (Кілінга), лежать між паралелями 11 градусів 50 мінут та 12 градусів 12 мінут Південної широти та меридіанами 96 градусів 51 мінути та 96 градусів 58 мінут Східної довготи.Вони були відкриті в 1608-9 роках капітаном Вільямом Кілінгом, який служив тоді в Ост-Індійській компанії. Південна група складається з семи чи восьми островів та острівців на атолі, який є кістяком того, що колись, згідно історії коралових рифів, стане суцільним островом. Північний Кілінг не має гавані, тож рідко відвідується, і не є важливим. Південний Кілінг – то невідомий маленький світ, зі своєю власною романтичною історією. До нього час від часу виносило уламки рангоуту з якогось пошарпаного ураганом судна, або дерево, що продрейфувало увесь шлях від Австралії, або народжене під нещасливою зіркою судно, викинуте вітром, і нарешті – людей. Навіть скеля одного разу припливла до берегів Кілінга – її міцно тримали корені дерева.
Після дослідження островів капітаном Кілінгом, їх першим засвідченим відвідувачем був капітан Джон Клуніс-Росс, який у 1814 висаджувався з корабля «Борнео» на шляху до Індії. Два роки по тому капітан Росс повернувся зі своєю дружиною, дітьми та тещею, місіз Даймоук, і вісьмома матросами-майстровими, щоб взяти острови у володіння, але знайшов уже там такого собі Олександра Хейра, який тим часом застовбив атол в якості Едему для цілого сералю з малаянок, яких він привіз з африканського узбережжя. Досить дивно, але саме рідний брат Росса власноручно доставив Хейра і його натовп жінок на острів, не здогадуючись про плани капітана Джона окупувати невеличкий світ. Таким чином Хейр був уже там зі своїми пожитками, і начебто не збирався полишати острів.
Проте, у свій попередній візит Росс пришпандьорив Юніон Джек до щогли на острові Хорсбург, одному з групи. І після двох років клапті того прапора все ще майоріли на вітру, тож його матроси-добровольці негайно почали вторгнення до новоявленого королівства, щоб захопити і його, і жінок, і все що залишилося. Сил сорока жінок під командою всього одного мужчини не було достатньо для того, щоб скинути восьмох кремезних матросів назад у море. [2]
Звідтоді для Хейра настали важкі часи. Вони з Россом одразу не поладили як сусіди. Острови були замалі й заблизькі для двох таких разюче різних натур. Хейр «купався в грошах», і він міг би розкошувати в Лондоні, але він став губернатором дикої колонії на Борнео, та й там не зміг примусити себе до нудного життя, яке несе прозаїчна цивілізація. Отож він тримався на атолі зі своїми сорока жінками, крок за кроком відступаючи перед Россом та його кремезною командою, аж гульк – вже знайшов себе й свій гарем на невеличкому острівці, до цих днів відомому як Тюремний острів, де він, як Синя Борода, ув’язнив своїх дружин, наче в замку. Протока між островами була неширокою, вода була неглибокою, а вісім шотландських матросів носили високі чоботи. Тож Хейр знітився. Він спробував порозумітися завдяки рому та іншим витребенькам, але це лише погіршило його становище. Одразу після першого святкування дня Св.Андрія на острові, Хейр в нападі люті, розриваючи приязні стосунки з капітаном остаточно, жбурнув йому послання, в якому йшлося таке:
- Шановний Россе! Коли я надсилав ром та смажене порося твоїм матросам, я сподівався, що вони триматимуться подалі від мого квітника.
У відповідь на це капітан вибухнув реготом і прокричав просто з середини острова, на якому перебував він:
- Агов, там, на Тюремному острові! Чи ти, Хейре, не знаєш, що ром та смажене порося це не те, про що молиться моряк?
Пізніше Хейр казав, що капітанів регіт можна було б почути аж на Яві.
Смутним часам невдовзі поклали край жінки, які дезертирували з Тюремного острова і віддали себе під захист Росса. Тож Хейр відбув на Батавію, де й зустрів свою смерть.
Моїм першим враженням після висадки на землю було те, що гріх дитовбивства не досяг Кокосових островів.
- Привітати вас прийшли УСІ діти, - пояснив містер Росс, бо вони зібралися на молу сотнями, усякого віку та розміру. Населення цієї країни усе було досить сором’язливе, але, старе чи мале, вони ніколи не проходили повз тебе або не визирали, якщо бачили, що хтось проходить повз їхні двері, без того, щоб привітатися.
- Гуляєте? (Ялан, ялан?) – лунали їхні мелодійні голоси.
- Ходімо разом? – відповідали інші.
Довгий час після мого прибуття діти роздивлялися «одномісний корабель» з підозрою і острахом. Одного аборигена островів багато років тому віднесло вітром у море, і вони натякали одне одному, що це він став з чорношкірого блідолицим і повернувся на шлюпі. Деякий час вони слідкували за кожним моїм рухом. Надзвичайно цікавило їх те, що я їм. Одного разу, після того як я просмолив борти шлюпа сумішшю з кам’яновугільної смоли та інших складників, і збирався розкішно пообідати смородиновим джемом, я почув метушню а потім ще й лемент і шум панічної втечі, бо діти кинулися врозтіч з вигуками:
- Капітан їсть смолу! Капітан їсть смолу!
Але невдовзі вони зрозуміли, що саме цю «смолу» можна наминати за обидві щоки, і що я привіз достатню її кількість. Одного дня, коли я намазував товстий шар джему на морську галету для настороженого юнака, я почув його шепіт «Чат-чат!». Це означало, що вони помітили мою покалічену руку, і вирішили, що мене вкусила акула. З цього часу вони розглядали мене як героя, і в мене просто не вистачало пальців для захоплених малюків, що хотіли вчепитися за них і супроводжувати мене скрізь. До цього ж, коли я простягав свою руку й казав «Ходімо!» вони ховалися до найближчої хижі й казали:
- Дінджін (Холодно), - або, – Уян (Збирається на дощ).
Але як тільки стало загальновизнаним, що я не був духом загубленого чорношкірого, який повернувся, в мене з’явилося повно друзів по всьому острові, збиралося на дощ чи на сонце.
Невдовзі по тому, коли я намагався стягнути шлюп на воду, а той лише зав’язнув у піску, усі діти почали плескати в долоні і кричати що кпетінг (краб) тримає його за кіль. Маленька Офелія, десяти чи дванадцяти років, записала до вахтового журналу «Спрея» таке:
Сто дужих рук його тягли
Лебідка скавучала
Канат натягся , як струна
Та судно не зрушало
Кричали діти звідусіль
Що краб трима його за кіль
Так це було, чи ні, але вирішили, що необхідно припросити магометанського муллу, Сама Емім, щоб він за горщик джему замовив слівце Магометові, аби благословив подорож і настановив краба відпустити кіль шлюпа, що той і зробив, якщо таки тримав нас, бо шлюп був наплаву вже за наступного припливу.
22 Липня прибув корабель її величності «Іфігенія» з суддею Ендрю Джей Лічем
та засідателями суду на борту на їх інспекційному маршруті по так званих колоніях Стрейтс Сетлментс, до яких належали і Кокосові острови Кілінга. Вони мали вислухати скарги і розсудити за законом, якщо знайдеться кого розсуджувати. І побачили «Спрея» витягнутим на берег та припнутим до кокосової пальми. Але на островах Кілінга не було на що й поскаржитися з того часу як імігрував Хейр, бо Росс завжди ставився до острів’ян, як до членів власної родини.
Якщо є рай на цій землі, то це острови Кілінга. Тут не було роботи для юриста, але потрібно ж було щось утнути, якщо вже в гавані зібралося два кораблі – величезний військовик і «Спрей». Тож замість судового процесу влаштували танці, і всі офіцери, що могли полишити судно, зійшли на берег. Прийшли усі острів’яни, і старе й мале, і губернаторська вітальня була переповнена людьми. Усі, хто міг триматися на ногах, танцювали, а купки малюків лежали покотом по кутках приміщення та із задоволенням витріщалися на танці. Моя маленька подружка Офелія танцювала з суддею. Дві скрипки знову і знову затинали давній добрий мотив «Ми не підемо додому до ранку». Отож ми й не йшли.
Жінки на Кілінгу не нуділи над тяжкою роботою, як у багатьох інших відвіданих мною під час подорожі місцях. Вогнеземельська жіночка однозначно схвально вигукнула б, аби лише побачила як мужчина з Кілінга підкорює кокосову пальму. Окрім вправного пальмолазання, чоловіки Кілінга вміють видовбувати з пальм виняткові зразки каное. Принаймні, на своєму шляху найбільшу майстерність в будівництві човнів я зустрів саме тут. Під пальмами Кілінга отаборилося багато оброблювальних механізмів. І дзижчання стрічкової пилки та дзвін ковадла лунали з ранку до ночі. Перші шотландські поселенці лишили тут у спадок силу північної крові та усталеність звичаїв. Жодне благочинне товариство ніколи не зробило для жодних острів’ян стільки, скільки шляхетний капітан Росс та його сини, що брали приклад з батька у працьовитості та ощадливості.
Адмірал Фітцрой з «Бігля», який відвідував ці місця, де багато речей перевернуто догори дригом, казав, що «це все ж таки дуже своєрідні маленькі острівці, де краби їдять кокоси, риба їсть корали, собаки полють на рибу, люди їздять верхи на черепахах, а мушлі – то небезпечні капкани для людей», і додавав при цьому, що більшість морських птахів вмощується тут на гілках, як на сідалах, а багато пацюків звило собі гнізда на верхівках пальм.
Моє судно було відремонтоване, і я вирішив завантажити його знаменитими велетенськими мушлями тридакни з Кілінга, знайденими у калюжах зони відпливу неподалік. І прямо там, на виду поселення, я ледь не втратив «екіпаж «Спрея» - проте, не тому, що встромив ногу до мушлі-капкана, але через легковажне нехтування тим, щоб попіклуватися деталями своєї мандрівки через гавань у човні. Я перетнув два океани, після цієї пригоди я замкнув курс і через ті, що залишалися, я обійшов довкола цілого світу, але не здибався з жабиною цицькою так зблизька, як на цій невеличкій мандрівці через лагуну. Просто я довірив усі приготування комусь там ще, а той, слабкий смертний, мабуть довірив усе мені. Як би там не було, отямився я поруч з безтурботним африканським негром в хиткому човнику, озброєному зіпрілим вітрилом, та й те щойно зірвало шквалом посеред протоки, що вже напевне відправляло нас у безпомічний дрейф у відкритому морі без жодних надій на порятунок. З цілим океаном з підвітру, у який нас невідвортно відносило, я з жахом виявив, що у човні нема ні гребка, ні весла! В нас, звичайно, був якір, але якірного канату не вистачило б і на те, щоб припнути кота, а ми вже були на великих глибинах. Проте, на превелике щастя, в човні була жердина. Гребучи цим знаряддям, як на байдарці, з максимально можливою енергічністю, і завдяки просто випадковому щасливому для нас пориву вітру, човен-мишоловку доправили до мілководдя, де ми вже могли дістати жердиною дна і доштовхати його до берега. З Африкою в якості найближчого берега в трьох тисячах миль з підвітру, навіть без краплини питної води в човні, у компанії з худим і голодним негром – гарний розклад на користь того, що екіпаж «Спрея» за мить вже так ніколи і не знайшли б. Не потрібно й казати, що я волів більше так не випробовувати долю. Тож тридакни я доставив пізніше у безпечному човні, тридцять з них зайняли місце трьох тонн цементного баласту, який я викинув за борт, щоб звільнити трюм та відновити пловучість.
22 червня той краб, чи що б там не було, що тримало шлюп на островах, відпустив свою здобич, і «Спрей» вийшов у море під всіми вітрилами, знову стернуючи в напрямку дому. Переваливши одну чи дві величезні хвилі прибою, що розбивався довкола атолла, «Спрей» проминув строкатий риф. Задовго до темноти Кокосові острови Кілінга з їхнею тисячею душ, настільки чистих, наскільки, мабуть, це можливо для простого смертного, зникли з виду за кормою. Але я кажу, геть з очей, але не з серця.
Море було бурхливе і «Спрей» сильно заливало, коли я приводив його на вітер. Саме таким курсом я вирішив йти на острів Родрігес, хоча доводилося приймати хвилю бортом. Істинний курс на острів був вест тень зюйд, одна чверть до зюйду, а відстань складала дев’ятнадцять сотень миль, але я стернував значно крутіше до вітру, щоб врахувати хвилювання моря та інші чинники зносу під вітер. Мій шлюп біг на цьому курсі під зарифленими вітрилами день за днем. Я справді втомився від цього нескінченного руху моря, і, крім всього, ще й від купання, якого було не уникнути, варто було висунути носа на палубу. В цих важких погодних умовах «Спрей», здавалося, забарився на своєму курсі. Принаймні, я спочатку відносив на рахунок цих умов розбіжність в показах лага, яка за п’ятнадцять днів по відходу з Кілінга склала сто п’ятдесят миль між показами вертушки та усними підрахунками, якими я намагався визначити, скільки шлюп мав пройти насправді, тож я вже прищурював око в пошуках землі. Цього дня поблизу сонця, що сідало, я міг бачити гроно хмар, що стояли в одній точці, прямо по курсу, в той час як інші хмари пливли собі далі, і все це на щось вказувало. Шлюп продовжував свою плавбу і до опівночі там, де я бачив нерухомі хмари, вже з’явився якийсь чорний об’єкт. Він все ще був далеченько звідси, але помилки бути вже не могло: це був високий острів Родрігеса. Я витягнув на борт патентований лаг, який я буксирував вже більше за звичкою, ніж за необхідністю, бо вже вивчив «Спрей» та його швидкість на різних курсах задовго до цього. Якщо я щось і затямив у цьому рейсі, так це те, що «Спреєві» можна було довіряти безпечно вийти прямо до мети, втім, в той же час я завжди залишався готовим підстрахувати його навіть за щонайменшого сумніву. Самовпевнені судноводії, які «плавали-знають», наскільки я помітив, і є тими, хто розтрощив більшість кораблів і загубив найбільше життів. Причина ж розбіжності в показах лага виявилася досить прозаїчною, а саме – контакт з якоюсь великою рибиною. Дві з чотирьох лопатей вертушки були розтрощені або погнуті, ймовірніше за все – робота акули. Переконавшися в позиції шлюпа, я приліг відпочити й поміркувати, бо відчував, що все йде на краще. До світанку острів вже був на траверзі, приблизно в трьох милях. Він мав похмурий, битий штормами вигляд там, в повній самотності посеред Індійського океану, неначе земля, що відправилася у дрейф. Його навітряна сторона була негостинною, але з підвітру там розташувався гарний порт, і я підтягнувся вище на вітер, щоб підійти поближче. Назустріч вийшов лоцман, щоб завести мене у внутрішню гавань, куди ми врешті і потрапили вузьким каналом проміж коралових рифів.
Це досить кумедно, але усі острів’яни взагалі часом наполягають на нереальності якихось реальних речей, і в той же час вірять неймовірному, наче доконаним фактам. Так сталося і тут – добрий аббат кількома днями раніше прочитав своїй пастві проповідь про прихід Антихриста, аж тут вони бачать «Спрей», що під вітрилом входить до гавані весь у штормовій піні, та ще й з усього одною людиною на борту проноситься повз натовп на пляжі.
- Рятуй нас, Боже, це він, і він прийшов на човні! – кричать у натовпі, хоча особисто мені здається, що це був би найнеймовірніший спосіб його появи. Як би там не було, новина облітає весь острів. Губернатор містер Робертс власною персоною негайно спускається на причал, щоб розібратися, про що йдеться, бо маленьке містечко вже перебуває у великому сум’ятті. Одна літня жінка, почувши про моє пришестя, заскочила до власного будинку і замкнулася в ньому. Коли ж вона почула, що я саме піднімаюся вулицею, вона забарикадувала свої двері і не виходила назовні аж поки я перебував на острові, тобто протягом восьми діб. Губернатор Робертс та його сімейство не поділяли страхи своїх підданих, а зійшли на борт з молу, коли шлюп пришвартувався, і їхній приклад примусив інших вчинити так само. Молоді сини губернатора одразу ж взяли під командування Спреїв тузик, і мій візит коштував Його світлості, окрім надзвичайної гостинності до мене, ще й побудови для них шлюпки, саме такої як на «Спреї».
Мій перший день перебування на цій Землі Обіцяній, був для мене як казка. Безліч днів я студіював мапи і вираховував час свого прибуття у цю точку, як дехто міг би вираховувати вхід до гавані на Островах Блаженних, розглядаючи їх як кінцеву станцію останнього тривалого переходу океаном, нудячись відсутністю багатьох необхідних речей, які, з цієї хвилини, я міг легко дістати. І ось, шлюп був нарешті тут, щойно прибулий і безпечно ошвартований до пірсу на Родрігесі. В перший вечір на березі, на цій землі серветок і скляного посуду, я все ще бачив перед собою привиди грубих тканих рушників і кухлів з відбитими ручками. Однак, замість бовтанки в морі, в якій я міг би все ще знаходитися, я був тут, в яскравій залі, оточений блискучою дотепністю за обідом з губернатором острова!
- Аладдине, де твоя лампа? – хотілося вигукнути. – Мій рибальський ліхтар, який я отримав у Глочестері, показав мені кращі речі, ніж твій кіптявий старий пальник будь-коли спромігся.
Другий день стоянки в порту пройшов у прийомі відвідувачів. Міссіз Робертс з дітьми прийшла першою, щоб, як вони висловилися, «поручкатися зі «Спреєм». Більше ніхто не боявся прийти на борт, окрім тієї старої жінки, яка все ще вважала, що «Спрей» ховає Антихриста в трюмі, якщо, звичайно, той вже не втік на берег. Губернатор приймав гостей цього вечора, і люб’язно запросив «руйнівника світу» розповісти про свою подорож. Це той і зробив, детально зупинившись на небезпеках моря (яке за звичаєм багатьох слабких смертних йому доводилось прибурхувати, з чим він успішно впорався), також за допомогою світла та тіні він показував на стіні світлини з місць та країн, відвіданих під час подорожі (нічого спільного, проте, з країнами, які він міг би створити), і люди, дикуни та інші, дивилися, часто вигукуючи:
- Нечестивий світ! Нечестивий світ!
Коли усе скінчилося Його світлість губернатор проголосив слова подяки і роздав декілька шматочків золота.
Наступного дня я супроводжував Його світлість з сімейством під час візиту до Сан Габріель, який знаходився вище по схилу, посеред гір. Добрий аббат з Сан Габріелю прийняв нас по-королівськи в жіночому монастирі, і ми залишалися його гостями до наступного дня. Оскільки я покидав цю місцину, аббат промовив:
- Капітане, я обнімаю вас, і якої б релігії ви не були, бажаю, щоб ваша мандрівка завершилася успішно, і нехай завжди пребуде з вами наш Спас Христос!
На ці слова доброї людини я міг лише відповісти:
- Шановний аббате, якби усі служителі церкви були такими ліберальними, світ був би куди як менш кровопролитним.
Зараз на Родрігесі можна з усією зручністю заправитися чистою та здоровою водою в будь-якій кількості. Губернатор Робертс побудував резервуар в горах, над селом, і проклав труби до молу, глибини під яким на час моїх відвідин були п’ять з половиною футів у високий приплив. В попередні роки використовували колодязну воду, і від неї часом траплялися хвороби. На острові можна було придбати яловичину за помірними цінами і в будь-якій кількості. Солодка картопля була рясна й дешева. Великий мішок її, який я придбав там приблизно за чотири шилінги, зберігався надзвичайно довго. Я лише поклав його в суху комору на шлюпі. З фруктів найбільш численими були гранати, за два шилінги я отримав величезний лантух гранатів, стільки, скільки можна нав’ючити на віслюка в садку, який, між іншим, виплекала сама природа.
________________________________________________
1 – Містер Ендрю Дж. Ліч, доповідаючи 21 липня 1897, через губернатора Сингапуру Кіннерслі на адресу Джозефа Чемберлена, колоніального секретаря, сповістив стосовно візиту «Іфігенії» на атолл таке. «Коли ми проминули океанські глибини з темно-синьою водою і увійшли в коралове коло, контраст став разючим. Блискучі кольори води, прозорої більш ніж на глибину тридцять футів, щойно фіолетові, потім найсиніші небесно-блакитні, а ще згодом – лазурні, з білими гребенями хвиль, що виблискують під яскравим сонцем, вкриті пальмами острови, що оточують нас, протоки між якими на півдні були непомітними, білосніжний пісок узбережжя і ще біліші буруни в протоках, і, нарешті, сама лагуна, сім чи вісім миль впоперек з півночі на південь, і від п’яти до шести миль зі сходу на захід – все це являло собою незабутнє видовище. Після невеликої затримки містер Сідні Росс, старший син містера Джорджа Росса, вийшов зустріти нас, і невдовзі, в товаристві лікаря та іншого офіцера, ми відбули на берег.
По прибутті на пристань ми побачили «Спрей», порт приписки Бостон, йол тоннажем 12,70 брутто тонн, власність капітана Джошуа Слокама, витягнутим на берег для очистки тощо. Він прибув на острів 17 липня, через 23 дні по відходу з острова Четверга. Цей екстраординарний самітний мандрівник полишив Бостон щось із два роки тому, без сторонньої допомоги перетнув океан до Гібралтару, спустився до мису Горн, пройшов через Магелланову протоку до островів Співджружності, звідти на Австралію, і через Торресову протоку до острова Четверга»
2 – У звітах, що подає «Довідник з мореплавства» Фінлея, деякі події вказано з хронологічними неточностями. Я подаю відомості, зібрані від онуків старого капітана та із місцевих записів.
