Пройшли ті часи...
Зникли, як зникає вранішній туман, депутатські обіцянки після виборів, сало в армії.
Тепер, за новим статутом, на похорони будуть їздити тільки труба й барабан. Зіграють якусь дурничку і додомку. Не поїздить уже наш військовий оркестр на похорони, не потиняється по всій області. Не побачить ні виносів ні капусняків.
А раніше?
Ще йде ранкова репетиція, а увесь оркестр уже шурхотить, шумить і перемовляється:
- Ну як, жмури є? (“жмури” на музикантській мові означає похорони)
- Не знаю.
- А я чув, що є.
- Та є. Мені знайомий майор казав.
- Це той, що брат зятя генерала.
- Ага.
- Коли виїжджаємо?
- Так хто знає?
- А куди?
- Кажуть Ковалівка.
- Що? Та це ж майже 80 кілометрів од Полтави.
- Зате капусняк точно буде..
І вже лаштуються: хто їде, хто не їде, кому випити хочеться (бо ж капусняк точно буде!) , кому похмелитися, кому виспатися дорогою, міняються одне з одним чергами, лаються, аж доки начальник оркестру сам не призначає кого треба й усі втихомирюються.
І от їдемо. У будці військового “Уралу” просто до підлоги приварено з десяток одкручених із якогось автобуса сидінь і запхнуто шестеро музикантів з інструментами і 15 курсантів (4 несуть гроб, 4-кришку, 3-стріляють, 4-несуть подушки з орденами і лишок про запас). Стоять, висять, сидять одне в одного на руках, повилазили на інструменти, позапихали, хто руку, хто ногу у раструби до баса чи баритона, утворюючи якийсь чудернацький клубок .А водій везе дрова, плигає й гуцикає, вважаючи кожен горбочок трампліном, газує, а тоді різко пригальмовує, й увесь живий клубок у будці волає, матюкається, качається і б`ється об стіни, встигаючи проте тримати інструменти і грати в карти (дурень іде домовлятися про капусняк). І тільки один дядько з саксофоном, що сидить міцно тримаючись у самому кутку, розказує небилиці про інші екстремальні “жмури”: як їх возили “ на жмура ” у кузові самохвала , як вони грали: під дощем, на морозі, під час пожежі, артобстрілу, землетрусу, тайфуну, цунамі і взагалі слухати його дуже цікаво.
Приїхали. Хух. Стогнучи, крекчучи і потираючи синці та гулі, усі ревматично викочуються з будки і виявляється, що капусняк таки буде, але сам похорон, ахоч сам виніс тіла, буде аж через півтори години. Тому половина музикантів одразу ж розбрідаються по селу, а інші залазять назад у будку й засинають.
Через годину увесь оркестр чудом збирається. Ті, що бродили селом, уже знайшли десь джерело натхнення, добряче сьорбнули з нього і тепер будять тих, що хропуть у будці луплячи її ногами, граючи “ранкову зорю” і розхитуючи машину, аж доки ті не вилазять, і всі заспані п’яні й забрьохані, бо ж рання весна і сніг тільки починає сходити, стають і грають три (бо більше не знають) затяганих похоронних марші.
А грати “жмура” - це також ціле мистецтво. Ніхто нічого не рахує. Темп у три з половиною рази повільніший ніж зазвичай і може змінюватися у широкому діапазоні. Кожен грає майже не знаючи своєї партії й підбираючи мелодію на слух. Барабан гупає на три четвертих, дев’ять дванадцятих, шість восьмих і тринадцять двадцятьп’ятих , тарілки ляпають де попало, і тільки перша труба самозречено тримає основну мелодію (іноді пропускаючи лишні, як на його думку ноти, бо воно й без них нічого звучить). Інші ж інструменти, як можуть підхоплюють мотив, утворюючи таку какофонію, од якої виють собаки, починають боліти зуби і стає незручно лежати винуватцю свята.
Тим часом виявляється, що гроб не виходить через вузькі двері, бо заносили його у хату боком, а тепер нахилити не можна бо випаде самі знаєте хто. Тому гроб під веселі завивання попа з кадилом і півчих витягують надвір через вікно; і процесія рушає селом, а оркестр плентається за нею. У селі недавно зустрічали якесь обласне начальство і процесія проходить попід прапорцями, повітряними кульками і транспарантами: ”Ласкаво просимо”, “Завжди раді вам” і т. і. Оскільки далі головна і єдина заасфальтована вулиця села впирається прямісінько у чийсь паркан, то увесь похорон завертає праворуч і преться просто по ріллі через засніжене поле до станції, перебирається через колії, як зміюка маневруючи поміж потягами, і майже по кручі спускається униз до кладовища.
Доки розказують, якою гарною людиною був небіжчик, музиканти, п’яно варнякаючи і вишкіряючись, травлять анекдоти, байки і сороміцькі історії, і їх веселий регіт лунає на увесь цвинтар, перекриваючи навіть гудки потягів на станції.
Розпорядник підходить до оркестру і каже: “Зараз будуть опускати, а ви грайте, тільки не швидко...”. Ми як можемо заспокоюємо його і граємо, доки курсанти вузькими проходами між могилками , матюкаючись і наштрикуючись на огорожі, проносять, а інколи передають один одному по ланцюжку гроб до ями. Вона виявляється завузькою і її доводиться розширяти, та оркестр, після четвертого повтору маршу Шопена не витримує, кидає грати, і під жалібні зойки жінки: ”На кого ж ти мане покинув? Хто ж мені тепер пику битиме?” і матері :”Чого ж ти так рано помер? Ти ж іще всього не випив?” залазить у будку і їде на капусняк.
Капусняк у колгоспній їдальні. Музиканти першими вдираються до зали, сідають гуртом, займаючи найкращі місця, і одразу ж змітають увесь харч ще метрів на три лівіше і правіше по столу. Усе миттєво розбирається, розливається і зникає у ненажерливих пащеках людей мистецтва. Музиканти лаються, б’ються за пляшки, заграють до молоденьких сусідок і бабів, що розносять капусняк, пуляють по сусідніх столах сирою недовареною картоплею, пориваються казати тости, гучно цокають склянками і варнякають на всю їдальню, наводячи страшного гармидеру. І коли люди мистецтва уже наїдаються і збираються йти, нажаханий сомою думкою: ”Невже вони ще повернуться?” розпорядник підходить і злякано запитує: ”Ви що , на перекур?”
Пройшли ті часи...
Оце недавно трубачу і барабанщику ледве пику не натовкли.
А люди ідуть і просять , щоб і на їхньому похороні був оркестр у повному складі.
