Я була, мабуть, у четвертому класі, коли вони почали ходити. Спочатку, звичайно ж, у столиці. Тамтешні люди завжди скаржились на брак часу. І це зрозуміло: декотрі на те, щоб дістатись на роботу, витрачають години зо дві. От їм і дали ці автобуси, щоб кияни все встигали. Головне – брати із собою найнеобхідніше (книжку там, чи ноутбук), щоб не сидіти склавши руки. Хоч трапляються люди, що просто сплять, особливо на восьмигодинних рейсах. Вісім – не час відбуття, а кількість годин розтягу. Людям, які сідають у такі автобуси, здається, що вони витрачають третину доби у ньому, хоч виходять наступної ж хвилини.
Я читала, що років 5 тому, коли люди ще не зовсім призвичаїлись до розтягування часу, траплялися випадки божевілля. Вони хотіли зекономити побільше часу, тому залишались у салоні і їхали до наступної зупинки, але їхній мозок не міг витримати більше 15 годин розтягу, тому в пасажирів починала боліти голова, виникали галюцинації.
Що ж до водіїв, то замість них працювали роботи, як і тепер. Сьогодні, звичайно, столичними автобусами керують досконаліші моделі Р-52 та Р-52Б, а нам надіслали старих-добрих Р-50.
Вчора я вперше побачила у нашому Вознесенську жуйтобус. Тут його так прозвали через те, що він неначе розжовує час, як жуйку. Автобус зупинився за кілька метрів від мене біля четвертої школи. Він був яскраво-зеленого кольору із затемненими вікнами. Всередину зайшло кілька людей, в тому числі високий сивочолий міліціонер. Тепер на кожній зупинці чергують люди у формі. Вони слідкують за порядком і за тим, щоб ніхто не залишався в машині.
Чоловік сів разом із трьома школярами і закоханою парочкою. Ні у кого з них не було ані книжки, ані ще чогось, що могло б заповнити їхнє дозвілля. Жуйтобуси тільки почали з’являтися в нашому місті, тому деякі люди заходили в них просто на екскурсію.
Двері автоматично зачинились. Того, що відбувалося в салоні, не було видно. За хвилину пасажири вийшли і автобус рушив далі.
На зупинці висів новенький розклад, такий самий зелений, як і розтягувальний транспорт:
«РОЗКЛАД РУХУ 2-ГОДИННОГО АВТОБУСА РОЗТЯГУ:
1) 7:30-7:31
2) 19:07-19:08»
Виходить, що у нас поки що ходять двогодинні жуйтобуси. Завтра потрібно встигнути на ранковий.
Я захопила із собою «Собор» Олеся Гончара. Його задали нам прочитати ще минулої п’ятниці, та мені було не до нього. Зараз, коли бібліотечна книжка у мене в сумці, я чекала на зелений автобус.
На зупинці зібрався чималенький натовп, осіб 25-30, тому я підійшла поближче до дороги, щоб уже напевне не стояти.
Жуйтобус прийшов точно за розкладом. Я ступила кілька кроків і опинилась поряд із роботом. Він зовсім не такий, яким я його собі уявляла: схожий на людину, але голова майже повністю прозора. Крізь неї можна було побачити протилежну стінку автобуса. Я чула, що робоводій бачить все, що відбувається в радіусі 360°, тому йому не потрібно повертати голови.
У салоні було світло, хоч сонце сюди не заглядало. Та мене здивувало інше: всередині машину аж ніяк не можна було назвати звичайним автобусом. Салон заповнювали м’які крісла й стільці зі столами, над кожним з яких світилося по люстрі. Тепер не дивно, чому у Вознесенську ходить тільки один жуйтобус: таке задоволення потребує неабияких грошей, тому до автобусних розтягів часу залучають місцевих спонсорів.
Місця вистачило на всіх. Мені здалося, що я не всередині автобуса, а просто серед великого читального залу, хіба що на стінах не було книжкових полиць.
Невже це не тільки приклад розтягу часу, а й простору?
Я сіла в найближче крісло і почала спостерігати за пасажирами. Хтось допитувався у робота, скільки коштує «проїзд», але той ні на кого не зважав. Жінка, що зайшла наступною, пояснила, що жуйтобуси безкоштовні і вмостилась неподалік від мене. Вона дістала зі своєї корзинки білу тканину і почала щось вишивати за схемою.
Дві дівчинки з моєї школи виконували домашнє завдання на сьогодні. Я подумала, що це хороша ідея, тому завтра можна буде зробити тут алгебру і фізику.
Мама казала, що жуйтобус мали пустити у нас із наступного року, але мер, у якої молодша дочка такого ж віку, як і я, зробила все, щоб він з’явився у місті за кілька місяців до зовнішнього оцінювання, аби в одинадцятикласників було побільше часу на підготовку.
Я майже дочитала сімдесяту сторінку, коли двері відчинились. Хтось доїдав останні чіпси. В кутку шаруділи обгортки від цукерок. У мене пересохло в роті, а води з собою не було. Добре, що до першого уроку ще є час і я встигну купити пляшку мінералки.
