У незашторених вікнах пливли освітлені повним місяцем хмари.
У шибку вдарили перші краплі дощу. Тіло пронизало першим струменем страху.
Я зібрав ковдру, нагріту моїм тілом, загорнув її у целофан і вийшов з дому.
Було холодно, моторошно і непривітно.
Я волів би не знати¸ куди йти, але знав. Я волів заблукати у темних вулицях, промокнути наскрізь, застудитися і вмерти. Бути вбитим блискавкою. Але знав, що дійду до нього. Дійду, бо він був моєю жертвою.
Він не вміє відрізняти кінець від початку, життя від смерті, Бога від диявола і ліве від правого. Він мешкає на мостах, бо мости не мають початку і кінця, не мають сталих величин і певності. І ще йому завжди дошкуляє холод. Тому кожної горобиної ночі він кличе мене, і я приношу йому щораз нову ковдру.
Від горобиної ночі до горобиної ночі ковдра вбирала моє тепло. Врешті, тіло ставало холодним і грубим, мов у мерця. Я знову був людиною, лише позбувшись цієї ковдри
Ми залежали один від одного. Він — від мого тепла, я — від його відчаю. Усі ці роки його відчай підтримував у мені життя, ту жалюгідну іскру, яка випадково зосталася в мені під час народження.
Вона народила мене під мостом 32 роки тому. Перед цим вона стрибала зі стільців, ходила до бабок, травила плід лимонами, оцтовою кислотою і настоянкою материнки. Зрештою, лишила мене під мостом у багнюці, впевнена, що я народився мертвий.
Потім з'явився він. Вкутав мене у засмальцьовану ковдру, зігріту його тілом, плюнув на мої вуста, - страхом плюнув, бо не міг розрізнити страх від спокою, - і прокляв прокляттям горобиної ночі.
Вранці мене знайшли.
Він розмовляє першою мовою. Моє тіло всмоктало її замість молока матері. Я уникаю мостів, бо, ступаючи на них, забуваю всі мови, якими володію, крім тієї, першої. Вона страшна, повчальна і солона на смак. Після неї завжди хочеться пити. Кинутися з мосту і пити, пити, пити. Після неї я забуваю, що я людина. Я стаю чимось першим. Чи кимось. Я волів би її забути. Я забуду її, коли у Празі завалиться Карлів міст. Та від цього його береже Голем
Приходячи до нього з ковдрою на щоразу новий міст, я знемагаю від страху залишитися там назавжди. Я довго й розпачливо кидаюся з одного краю мосту в інший, шукаючи виходу, прагнучи порятунку.
Він сидить під дощем, закутаний у мою ковдру, спостерігає за мною, доводячи мене до божевілля, декламуючи вірші, які плутаються у мене під ногами, перетворюються у кайдани, капкани і пастки.
Його голос звучить в унісон з ударами грому, блискавки переплітаються з довгим сплутаним волоссям, а я блукаю мостом, затуляючи вуха, борсаючись в його словах і хапаючи губами дощ, солоний на смак.
А потім я щоразу прокидаюся у власному ліжку. Знесилений, стомлений і розбитий. Ловлю поглядом дату на електронному календарі і йду купувати нову ковдру.
