***
Вона зникла. Це відбулось раптово. Просто не прийшла. І тоді... йому чомусь було дуже легко і спокійно. Звичка присутності “тієї, що приходила опівночі”, перевершила її саму. Власне, ВІН навіть не помітив, що насправді тоді ніхто не торкнувся краю його подушки, ніхто не притулився до його щоки, ніхто... І так минула перша ніч.
Ніч друга мала той самий початок. І він вкотре нічого не помітив. Тільки темрява його кімнати стала глибшою і важчою – аж здалося, що стеля наблизилася до нього впритул. Але тоді ще нічого не сталося...
І ніч третя мала той самий початок, що і перша, і друга. Тільки темрява важчала, падала тяжкими задушливими згустками на його постіль, слизьким вужем заповзала під ковдру, все підбираючись до горла... Повітря було так мало, що він став кричати уві сні. Перелякані сусіди дзвонили в двері, але він не чув нічого - бо втратив (одночасно) можливість відчувати і чути.
Четверта ніч була звичайною. Стеля набула нормальних обрисів, а темінь розчинилася у напівпрозорості та легкості. Стільки світла... (подумав він). Стільки світла! Йому захотілось вийти на вулицю.
Повний місяць висвітлював своїм черевом вулиці, і від того чорнота була світлою. І була вона настільки пронизливою від світлоти, що очі його почали сліпнути - бо не зміг побачити тієї, яка повинна була бути з ним. Насправді її не було.
Він не побачив. Нікого.
***
- Якби вона написала навіть усі сто причин власного зникнення, я би і тоді не зрозумів... Як можна зрозуміти ту, котра ніколи не приходила у людській подобі?!
Іноді мені здається, що я просто осліп. І тільки тому не бачу її.
***
- Якби він запитав причину мого зникнення, то я би не назвала жодної. Справді. Причини не існує. А може... може він і справді сліпий?..
