Мері боялася грози. Проте буремного осіннього дня Мері навіть любила сідати з яким-небудь шитвом у кімнаті неподалік від розпаленого комина і слухати шум дощу. Злива хвилями прокочувалася у повітрі і стугоніла надсадно, час від часу у небі спалахував білий розчерк невидимого пера, - автограф Володаря грози палким шанувальницям. Дівчина вдавала, ніби шиє, вона підіймала голову і широко відкритими блискучими очима спостерігала, як шарпаються дерева за вікном, гнуться і бгаються землі, хапають гіллям одне одного, мов дітлахи, що бавляться у лови на галявині. Забуте шитво зіслизало на коліна. ЇЇ починало колоти у правому боці; Мері сторожко вслухалася у тріск грому і бубоніння дощу, і їй видавалося, мов, крім шуму бурі, вона чує збоку власне голосне дихання та надсадне калатання свого серця.
***
Пастор був русявим світловолосим і напрочуд молодим. Слухаючи його та дивлячись просто в оті світлі очі співрозмовника, Мері гадала, що свого часу змусило цього привітного юнака, чемного і завжди усміхненого, обрати духовну стезю. Оця вроджена доброта? Що ж, краще, настановляти парафіян на шлях істини та заопікуватися сиротами, ніж поповнити когорту занудливих молодиків із доброго товариства, яких вона стільки набачилася.
Мері ніхто б не назвав красунею, проте її вороні, блискучі очі, що час від часу глузливо мружилися, смагляве лице з випнутим підборіддям та виразно окресленою лінією рота виказували рішучу та енергійну натуру. Справді, твердості характеру цієї юної леді міг би позаздрити не один чоловік; вона завжди твердо знала, чоло хоче від життя саме тепер і зроду не траплялося такого, щоб вона не досягла задуманого. Поспішаючи сюди, до монастирської школи, непомітно притримуючи рукою довгу сукню, щоб не волочилася у куряві, Мері раптом із гострою тугою пригадала Персі, дивака, добряка Персі, котрого не бачила від початку літа. Як вона скучила за ним, за його особливою манерою розмовляти, за тим як він посміхався, широко і безпосередньо, - що справді робило цього поважного чоловіка схожим на велику дитину. А їй, юнці, що лише зустрічала 15 весну життя, просто диявольськи лестило, що отой поважний чоловік, про чий розум і талант із захопленням у голосі розповідав її батечко, так ось, він тепер аж запобігає перед нею, намагається розмовляти про те, що до душі їй, придивляється до виразу її обличчя, насмішкувато-холодного, намагаючись вгадати, який відгук знайдуть його слова, жартує і хвилюється а головне, очей з неї не зводить. І їй хотілося ще і ще спостерігати а тим, як він хвилюється, жартує, говорить… А тоді коли він торкнувся її рукою, - дівчина впевнена, що це сталося не випадково, - як це схвилювало її!
Я хочу бачити його, гадала Мері. Я відчуваю, як скучила за ним, кумедним Персі. Уночі, перед тим як заснути, я уявляю, що обіймаю його велику голову і тулю до тонкої тканини своєї нічної сорочки, занурюю пальці у його чуприну, густу, хоч, торкнуту сивиною, міцно тулю його до себе. І що за бридня, що ти старший за мене, я б не проміняла тебе на десяток усміхнених і прилизаних дурнуватих юнаків! Лише вона… Але я впораюся із нею.
Вона злегка посміхнулася своїм думкам. Чоловіцтво громадить гекзаметри, складаючи довжелезні поеми, що оспівують борню героїв за серце красуні, але нікому й на думку не спадає описати непомітні для сторонніх, проте запеклі сутички, які провадять між собою жінки, змагаючись за вплив на чоловіка. І чого варте ваше вимахування мечами у повітрі поряд із непомітним але супроводжуваним смертельною ненавистю герцем двох найкращих подруг, яким припав до серця той самий молодик!
…- Цікаво, що трапилося б якби цей винахідник був жінкою, - сказала вона йому тоді, пам’ятного вечора, коли вони бачилися востаннє.
Вони згадували тоді легенди про Гомункулуса – істоту, що не народилася, створіння, життя у яке вдихнув геній її творця. Персі оповів античний міф про Прометея, що нібито виліпив людей із глини і дав їм подих життя. Споконвіку, мов блудний вогонь, людські уми бентежила мрія – оживити мертву матерію, стати поруч із Богом-творцем. Шарлатани Середньовіччя вірили, оповідав він, що якщо загорнути просо у тканину одягу, просякнуту людським потом та заховати у теплому темному місця, із зерна народяться миші. Дурня, проте учені і досі не полишають надію, що зуміють оживити неживе.
- Може, величезної сили поштовх, наче удар блискавки, справді струсонув би до основ мертву плоть? І Гомункулус прокинувся б до життя. Але яким би було б це створіння? Чи не сахнувся б від нього сам творець зі страхом та обридженням? Чи могла б людина споглядати без трепету таку химородну істоту?
Він тоді знизав плечима і засміявся, адже оповідав усе це жартом. Мері навіть не посміхнулася. Щулячи очі, вона подумала, - так, чоловік би відступив. О б вони не казали і не думали про нас, але їм бракує нашої заповзятливості. Вони тягнуться до мети, мов дитина, що бачить здалеку блискучу цяцьку, а здобувши, втрачають до неї інтерес, - їм давай щось нове, - руйнують і занедбують здобуте. Так, вони руйнівники, а не накопичувачі. Чоловік злякався б й утік, але не жінка – та б і Гомункула скувала залізним обручем волі, підкорила б його собі, позираючи без трепету, владна і тверда.
Думаючи так, чи не кривила я душею?.. Може, мені було соромно за власну ганебну втечу? Стільки років минуло, а я не забуваю.
- Так, отче, - говорить вона твердо і спокійно, відповідаючи на якусь заувагу священика. – Ми завжди повинні допомагати нужденним, бути твердими у своїй вірі. І робити те, що повинні.
***
Гроза застала її у полі. Дівчинка підвела голову і побачила просто над собою величезну кудлату хмарину. Обрисами хмара нагадувала улюблене материне соболине хутро, яке Мері так любила крадькома від усіх гладити і навіть тулитися до нього щоками і носом, хоч її це було суворо заказане. Хребет у «соболя» в небі був темно-свинцевим, він надимався, розповзався, занурюючи тлусті кігтисті лапи у смугу дерев на обрії, що тривожно захвилювалися. Пора вертатися додому, подумала дівчинка, і лише тепер усвідомила, як далеко відбігла від домівки. День був паркий і сонячний, блукаючи на самоті, вона і не помітила, як зібралося на дощ.
«Дощ почнеться швидше, ніж я дійду додому!» - подумалося їй. Змокнути дівчинка не боялася, улітку це, мабуть, не гірше, ніж пірнути у холодну річку спекотного дня, - поки забігаєш у воду, жаско, дрижаки беруть, зате потім, коли уже пірнеш, як же добре! Благодать, як каже їхня куховарка, гладка Марта, пригублюючи на свята зі склянки темну рідину, яку вона зве гіркими і бридкими ліками, що їх можна лише дорослим пити. Ті ліки, мабуть таки гіркі, бо у Марти від них по щоках течуть великі, як і вона сама, і блискучі, як сліди слимаків, сльозини, а її опасисте лице червоніє…
Згадуючи Марту, вона спішила назад, плутаючись і ковзаючись у високій траві. Дощ – дурниця, її лякає блискавка і грім. Нещодавно вона підслухала, як служниці розмовляли між собою про жінку у сусідньому селищі, у яку у грозовий день влучила блискавка і спопелила дощенту. Він бідолашної і купки попелу не залишилося, яку б можна було зсипати у труну, щоб поховати за християнським звичаєм, жахалася служниця, божачись, на чім світ, що це щира правда.
А якщо у мене теж влучить блискавка?!
Уява у Мері була розвиненою аж до хворобливості. Почувши від когось моторошну оповідку, дівчинка не лише запам’ятовувала її майже дослівно, а й знову і знову змальовувала почуте в уяві, доповнюючи колоритними подробицями й деталями, що їх дитяча уява припасовувала до чужих байок непомітно до своєї власниці. Згодом оповідка перетворювалася у фантастичну історію, у котрій було уже більше її, Мері, власної вигадки. Казки, що їй розповідали, зрештою завжди закінчувалися гарно, усі їх герої залишалися живими і здоровими. Але дівчинка не пам’ятала про те, як закінчувалася казка, ні, вона згадувала лише фрагменти, що оповідали про злих чаклунок та потворних людожерів. Ці сцени із казок дитяча пам’ять чіпко утримувала і знову повертала до життя у тривожних снах та історіях, що вона вигадувала сама для себе.
Зараз вона виразно уявила велетенський сліпучо-білий сяючий меч блискавки, розпалений небесним ковалем (Мері колись була у сільській кузні і бачила здалеку як б’ють молотом розпалене залізо. Звісно, там не кували мечів, але тут уже їй прислужилася буйна уява). Наче коваль у казці, велетень хапає свій виріб за руків’я, занурює, щоб остудити, у сірий, повний води бурдюк, що завис над полем. Чути громовий тріск – це репає надвоє цупка тканина небесного міху. Ось шубовснули додолу потоки води, ось меч угризається у землю, розсікши навпіл деревину, що трапилася на шляху та спаливши крихітну комашку, що бігла шляхом через поле, так що й сліду, по ній не лишилося…
Вона уже дійсно біжить щодуху, схлипуючи з ляку та зашпортуючись. На дитяче лице та руки спурхують перші краплини, невидимі і майже невагомі – летючий авангард зливи. Мері розуміє, що ніяк не встигне добігти до початку дощу. «Их-х – х-х-х-х-х»! - легень з шумом вдихають і видихають повітря, вуха і потилиця наливаються жаром, пашіє усе тіло, крапля поту скапує з чола і летить у траву разом із краплями дощу. «Их-х – х-х-х-х-х»! Її ноги сильні і міцні, не кожен хлопчак зможе перегнати її, проте, не чуючи ще втоми у ногах, вона стишує біг, - щоб віддихатися та через те що у правому боці раптом шпигонуло голкою. «Гур-р-р-р!» - загарчало, загриміло, загуркотіло над лісом. Дівчинка, знеможена, дибає серед трав, та знову зривається на біг, хоч і не так швидко.
«Ш-ш-ш-шу»! – залопотів дощ, змієм звиваючись у траві. Мері на помічає краплин, що сипляться на неї, - вона й так уже мокра від поту. «Гр.-р-р-р-ар-р-р-р»! – гримнуло уже близько, так що вона аж спинилася і присіла на мить, замружившись.
І знову біг. Шалений гін, утеча. Дівчинка підбігає до селища. По крислатому гіллі люто періщить дощ.
- Я не дивуюсь тобі, - голосний удар грому перериває її фразу посередині, подруга блідне. – Я сама боюся грому.
- Та ні, змалку я не лякалася грози, - Мері дивиться у залите дощем вікно. Вони із подругою сидять із незмінним шитвом у вітальні і розмовляють, очікуючи, доки вщухне гроза надворі. – Проте, якось мене гроза застала просто серед поля. Досі пам’ятаю, як бігла під дощем додому, так виразно, ніби це було вчора…
Хата, клуня, повітка. Забігає у чийсь двір, пригинаючись, оминає садові дерева. Сховатися де-небудь. Туди, у сарай. Там вона перечекає зливу, а уже потім, коли розвидніє, і дощ ущухне, піде додому…
Голосно риплять двері. А що, як там, усередині, щури?.. Не встигнувши, злякатися, Мері заскакує усередину, у задушливий напівморок. Кліпає очима, призвичаюючись до напівтемряви. Садове начиння… кути, обмотані павутиною… і великий темний клунок у кутку.
«Що це таке може бути?» - напружено міркує Мері. Їй холодно, вона уже встигла вимокнути до нитки і тепер мерзне. Дівчинка схрещує руки на грудях і притуляється до стіни, не зводячи очей з таємничого міха. Чути, як за тонкою дерев’яною стіною бушує злива і люто лупить об землю роз’юшена громовиця, спересердя, що впустила свою головну здобич.
«Кхе»! – раптом лунає у сарайчику. Мері перехоплює подих. Темний міх у кутку починає ворушитися і розгортатися. Тепер Мері виразно бачить, що це ніякій не міх, а людина, що дрімала у кутку. З мороку виринає бліде, посічене шрамами обличчя незнайомця. З-під навислої темної кудлатої чуприни пильно і сердито поблискують очі. Він щось бурмоче собі під ніс і випростовується. Стає на весь свій велетенський зріст, і продовжуючи мимрити собі під носа чудною говіркою, простягає до неї величезні, як лопати у пекарні, якими саджають у піч сирі шматки тіста, долоні… Дівчинка верещить голосно, не тямлячись із жаху, і сліпо кидається до виходу. lustinfo.ch
- Так от, - Мері замовкає. Гострими зубами вона перекушує нитку і розповідає далі. – Маленькою я страшенно налякалася якогось волоцюги, на якого наткнулася у сарайчику, коли ховалася від дощу. Я тоді кілька тижнів не могла спати спокійно, мені усе ввижалося, що цей заброда простягає ручищі, щоб упіймати мене… і я прокидалася з криком і плачем. Він і досі мені сниться час від часу, - додала вона швидко і стишено, ніби не хотіла, щоб останню фразу розчули.
- А хто це був? – цікаво спитала подруга.
- Гадки не маю. Може просто якийсь бездомний зайда, голодний, жебрущий, який забрів у селище, та заховався у сарайчику у грози. Може, злидар, що ночує на вулиці чи у хлівах та під відкритим небом, трусячись від холоду, бо сповнені християнського милосердя страхополохи міцно зачиняють перед ним засуви дверей!
Ми не уміємо дивитися на людей очима серця, - твердо із притиском мовила Мері, наче читала із книги. Подруга розгублено закліпала очима і привідкрила рота. Ця глупотна гримаса споганила її свіже округле дівоче личко, укрите ластовинням. – Лише Бог бачить серце людське, ми ж можемо дивитися тільки на лице! І часто форма носа чи обрис уст, важливіші для нас, ніж найпрекрасніша душа!
Подруга відкрила рота, щоб щось відповісти, але Мері перебила її.
- Потім, уже підрісши, я часто про нього згадувала… Уявляла, як він живе, чим харчується, як із ним розмовляють люди…. Уявляла життя цього нещасливця до кожної хвилини, і знаєш, часом мене пронизувала така жалість до нього, що аж сльози наверталися на очі. Схований від усього світу за страхітливою машкарою свого лиця, він, якого усі сахаються навіть мимоволі, щойно побачивши, як же він мусить ненавидіти у відповідь усіх нас! Які зловісні плани помсти людству, вигадує, мабуть, цей вигнанець із роду людського, що його неоковирні шрами і потворність зробили гіршим за вигнанця Каїна, тремтячи уночі від холоду десь у хліві, на соломі, де його, сонного, зачіпають хвостами щури! Але я можу лише пожаліти його за це, - прошепотіла вона, схиливши голову та відвертаючись, щоб подруга не спостерегла виразу її лиця.
- І часом, я уявляю, що могло б статися, якби я тоді не налякалася і не втекла. Може, він хотів лише пояснити, що не зробить нічого злого? Якби я узяла цього заброду за руку і привела додому… Може, матінка, - у неї завжди було добре і жалісливе серце, - пустила б погрітися і нагодувала його. І якби ми посадовили його поруч із собою за стіл, і він побачив що ми нітрохи не бридимося і не жахаємося його, - може, спогад про цю вечерю став би світочем у цій темній душі, що примирив би його з людьми і наповнив любов’ю зачерствіле від злигоднів серце! Може. Він за це простив би людям усі зневаги, минулі та майбутні, і цей спогад зігрівав би його душу у дні найгірших нещасть. Хто його зна… - Вона замовкла.
- І ти, заради християнського милосердя та любові до Христа, заступника знедолених, змогла б, от хоч зараз, впустити до нашого дому таке страховище? – пирхнула подруга.
- Ну, що ти, - засміялася і собі Мері, покинувши напускний поважний тон, - Я ж глузую із тебе! Звісно, що ні!
Обидві дівчини голосно зареготали і довго не могли заспокоїтися. - А що, а що, - крізь регіт писнула подруга, - може, ти б і до шлюбу повела такого красеня із прегарною душею! Ти ж дивишся очима серця!
- Та ну тебе, вмовкни! - Відмахувалася від неї Мері крізь сміх, - перестань верзти дурниці! Це у тебе самої буде такий суджений!
- Ні у тебе! У тебе, у тебе, у тебе!
- От дурненька!
Дівчата довго іще не могли перевести подих від нестримного реготу.
«Що? Що, ну що, з тобою, трапилося ? Ти так налякалася грози? Не бійся, уже все добре, мама тут, біля тебе, чуєш»… - бурмоче мати і обіймає, міцно тулячи до себе, заплакану тремтячу дочку.
Домашні уже давно розшукували її усюди, не тямлячись із тривоги. Коли ж вона, мокра і забрьохана у болоті, нарешті придибала додому, її кинулися роздягати і розтирати цупкими рушниками, відпоювати гарячим молоком. Ні тоді, ні після ніхто, ні батько, ні мати, її не сварив, ніхто не докоряв за те, що так далеко відбігла від дому – усі розуміли, що бідолашна дитина і так доволі натерпілася. Он вона аж труситься із ляку. Мері таки трусилася, цокочучи зубами. Її перелякала не гроза, - вона щомиті бачила перед очима бридкого, укритого шрамами монстра, що простягав до неї велетенські товстезні ручищі. Тож дівчинка ридала ридма, намертво вчепившись руками у край материної сукні і ніяк не могла заспокоїтися.
