…Ранок. Метро. Днями шліфований маршрут до потрібної станції. Як на автопілоті. Ідеш у потоці людей і сповільнено, ніби відсторонено, розмірковуєш про купу речей. І, детально досліджуючи своє «Я», приходиш до висновку, що це відбувається не з тобою, що не можна ж отак щодня ходити тією ж дорогою, що доріг насправді безліч, і навіть якщо ця здається знайомою, вивченою до міліметра, то це обман, бо сьогодні це вже не та дорога, якою йшов учора, а нова, інша, відмінна від учорашньої. І ти – теж інший. А все, що відбувається довкола – чергова розіграна мізансцена твого життя. І що найпаскудніше – доволі штучна. Двері відчиняються й зачиняються, поїзди відходять до наступних станцій і з часом повертаються на попередні, люди наповнюють собою ці невидимі вени міста, бо воно має жити, бо не можна затримуватися біля дверей, треба проходити далі у вагони й бути обережним, бо двері таки зачиняються… Мають таку властивість. Єдиний спосіб віднайти якесь осердя цього світу – сконцентруватися на власних думках, відчути себе в цьому рухові – утримувати (хай навіть на периферії свідомості) впевненість у тому, що на цій погано декорованій сцені ти – живий. Бо мислиш (Cogito, ergo sum), не заступаєш за жовту обмежувальну лінію, нанесену на східці, не підкладаєш пальці під поручень, не біжиш по ескалатору. Бо пригадуєш, що там, нагорі, прохолодно («Було бо холодно…»), а тут – до станції прибуває поїзд, зараз відчиняться двері й обов’язково треба буде відійти вбік, бо люди мають право вільно вийти, їм не треба заважати; зрештою, оце бажання – не наштовхуватися на іншого, не втрачати терпець із самого ранку й спокійно, не нервуючи, піти собі за потрібним маршрутом – абсолютно закономірне. Лише виконуючи ці елементарні умови співіснування забезпечуєш блаженне відчуття того, що існуєш.
Але ж знайдеться паскуда, якій неодмінно потрібно чимшвидше потрапити до вагону. Байдуже, що це збиває увесь ритм, змушує прокинутися й відчути всю мізерність довколишнього – вона все одно пнеться чи то до омріяного сидіння, чи просто вперед, аби потрапити таки до вагону. Аж зло бере. Хоч пиши на стінах великими неоновими літерами – не допоможе… Тобі ж не потрібно багато – лиш цей вільний вихід і вхід. Це твоє законне право.
І так, сатаніючи, дивишся навздогін вагону, що відходить, і кидаєшся просто вниз – назустріч наступному.
— Боже, ну чому це сталося зі мною, чому я повинна була це бачити? Хіба він не міг зачекати наступного поїзда? Як це егоїстично… Тепер мені щоночі снитимуться кошмари. Гівнюк довбаний. Лайно. Чому зі мною?
З іншого боку приїздить ще один поїзд, двері відчиняються й жінка спрожогу забігає до вагону. Незважаючи на потік людей, які виходять їй назустріч.
